Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Інформаційно-роз’яснювальна робота в країні перебування



Інформаційне забезпечення візитів

інформаційне забезпечення ЗП пов'язане з діяльністю установ, які забезпечують інформацією політичних і державних діячів, дипломатів тощо.

Для забезпечення участі Президента України у роботі Всесвітнього економічного форуму у Давосі інформаційно-аналітична служба Адміністрації Президента підготувала спеціальний бюлетень (подібні бюлетені випускаються кожного разу). До такого бюлетеню входить:

§ довідка про Всесвітній економічний форум;

§ інформаційна довідка про країну, де проводиться форум;

§ економічна та інша статистика по основним напрямкам, по яким буде проводитися обговорювання на форумі;

§ історичний нарис по подібних форумах;

§ деякі риси економіки Швейцарії (оскільки форум проводиться в Швейцарії);

§ інформаційно-аналітична довідка по українсько-швейцарським двостороннім відносинам;

§ інформаційна довідка по основним символам Швейцарії;

§ аналітична довідка по можливостям економічного співробітництва.

Під візити та під інші заходи, в Україні випускається Український бізнесовий журнал, який має спеціальні випуски до економічних напрямків візитів до найбільш розвинених країн світу. В цьому журналі подається:

§ виступи послів обох сторін (країни перебування і України);

§ стратегія зовнішньої політики;

§ напрямки економічної співпраці;

§ характеристика економіки, проблеми з інвестиціями або запрошення до інвестування;

§ перелік спільних підприємств, що вже працюють та що проходять етап створення;

В аналітичне забезпечення візиту входить багато документів, серед яких головним є Робоча концепція візиту до певної держави, в якій зазначено усі важливі напрямки цього візиту і підкреслюються ті моменти, які є особливо цікавими для держави. Треба сказати, що в самому тексті навіть зазначаються моменти, де можна домовитися, "натиснути", "пошантажувати", попросити тощо.

Для прикладу, під візит Президента України до Республіки Корея було підготовлено 69 обов'язкових документів і 15 додаткових.

В ході візиту відбуваються різні види комунікації: протокольні заходи, неформальні зустрічі, зустрічі один на один, зустрічі з пресою. І від того, яким бачить лідера держави суспільство залежить успіх його дипломатичної діяльності.

Культурна дипломатія.

З посиленням в останній час глобалізаційних процесів світ перетворився на величезний інформаційний простір, в якому особливо сильно відчувається зв'язок між країнами, народами, культурами. Глобалізаційні впливи призвели і до низки змін у міжнародних відносинах, які мають ряд особливостей. Міжнародні зв’язки сьогодні перестали бути сферою діяльності лише професійних дипломатів, вони торкаються всього суспільства, виходячи за межі політики та держави.

Виникнення нових викликів та загроз, таких як міжнародний тероризм, регіональні конфлікти, наркотрафік, незаконна міграція, які мають глобальний характер, спонукають світову політику до гармонізації міжнародних відносин, спираючись передусім на зближення та взаємопроникнення культур. Культурні зв’язки здатні згладжувати протиріччя, гармонізувати міжнародний клімат, об’єднувати людей різних етнічних груп, соціально-політичної, релігійної приналежності, тому, останнім часом стає більш очевидним потенціал культури як інструменту послаблення протиріч між державами. Використання культурних інструментів у зовнішньополітичній практиці почалось набагато раніше, ніж під культурну дипломатію була підведена теоретична база. Тільки на рубежі ХХ-ХХІ ст. культурна дипломатія була теоретично обґрунтована через концепцію «м’якої сили». Професор Гарвардського університету Джозеф Най визначив її наступним чином: «М’яка» сила – це здатність домагатись бажаного на основі добровільної участі союзників, а не за допомогою примусу чи подачок… Коли ти можеш підштовхнути інших бажати того ж, чого бажаєш сам, тобі дешевше обходяться батоги та пряники, які необхідні, щоб спрямовувати людей у потрібному напрямку» [4]. Культурна дипломатія слугує малим державам своєрідним механізмом компенсації нестачі «жорсткої сили» (військової, економічної та ін.) за рахунок використання «м’якої» сили, тобто здатності впливати на події за допомогою іміджу країни та її репутації.

Культурні інструменти зовнішньої політики мають перевагу у порівнянні з «жорсткою силою»: вони потребують принципово менших затрат на реалізацію. Культурна дипломатія може використовуватись різними групами у різних цілях: урядами країн – у політичних цілях, освітніми установами з метою розвитку більшої бази знань через академічні обміни чи незалежними організаціями для демонстрації їх досягнень та ідей новій аудиторії [5].

У своєму сучасному вигляді культурна дипломатія зародилась та оформилась у повноцінний метод зовнішньої політики у ХХ ст. Сам термін «культурна дипломатія» виник у 1930-х роках і був введений до наукового обігу американським дослідником Ф. Баргхорном. За його визначенням – це «маніпуляція культурними матеріалами та кадрами у пропагандистських цілях» [6]. Особливого розвитку ідеї культурної дипломатії отримали за часів холодної війни, що було природно в умовах протистояння держав з різними ідеологічними орієнтирами та державним ладом. В цей час американський політолог Мільтон К. Каммінс надає більш широке визначення культурної дипломатії – як «обмін ідеями, інформацією, цінностями, традиціями, віруваннями та іншими аспектами культури, які можуть сприяти покращенню взаєморозуміння» [2].

В сучасних офіційних документах та науковій термінологіє існує ряд термінів які вживаються поряд з «культурною дипломатією», а іноді використовуються і як синонімічні поняття. Найчастіше вживаються терміни «публічна дипломатія», «зовнішня культурна політика» тощо.

Зазвичай «культурну дипломатію» трактують як суспільний інститут, що дозволяє тимчасово передавати культурні цінності іншим країнам з метою пропаганди миру та взаєморозуміння між народами. Найбільш традиційними формами культурної дипломатії є всесвітні виставки, форуми, фестивалі, що регулярно проводяться у різних країнах. Культурна дипломатія є сферою дипломатичної діяльності та пов’язана з використанням культури у якості об’єкта та засобу досягнення основної мети зовнішньої політики держави, створення сприятливого образу країни, популяризації культури та мов її народів [3].

Російський дослідник Л. Козлов розуміє культурну дипломатію як сукупність прийомів, методів і практичних заходів, що розробляються та реалізуються органами зовнішніх зносин чи / або іншими уповноваженим державними органами, що підтримують основну дипломатичну діяльність держави трансляцією образу національної культури на зарубіжну аудиторію [4].

Необхідність залучення культури для потреб зовнішньої політики також виникає з концепції публічної дипломатії, що затвердилась у практиці більшості країн у другій половині ХХ ст. Деякі вчені вважають синонімічними поняття «культурна дипломатія» та «публічна дипломатія». У традиційному сенсі термін «public diplomacy» або публічна дипломатія почав активно використовуватись у середині ХХ ст. Одним з перших визначення цьому поняттю спробував дати Едмунд Галліон, декан Флетчерської Школи права і дипломатії при Університеті Тафта, він визначав публічну дипломатію як програми, що фінансуються урядом, спрямовані на інформування та здійснення впливу на суспільну думку у інших країнах [7]. Співробітник інформаційного відділу МЗС Великобританії Гордон Кірбі, визначав, що «публічною дипломатією можна назвати ту частину дипломатії, яка долає урядовий рівень та здійснює вплив на осіб, що формують думку та приймають рішення, а також надає ключові ідеї про Сполучене Королівство, створюючи імідж, що приваблює підприємців, інвесторів, студентів, гостей» [7].

Американський дипломат Е. Джуіліон визначає публічну дипломатію як відносини між державами, за яких не використовують традиційні урядові зв'язки, метою публічної дипломатії є інформування міжнародної громадськості, підтримання контактів з іншими країнами у сфері освіти, культури та спорту, спрямованих на створення привабливого образу своєї держави [8].

Отже, публічна дипломатія ставить за мету розширення діалогу між громадянами своєї країни та зарубіжними партнерами. Це передбачає активний міжнародний обмін, створення інформаційних програм, пропаганду своєї культури. Її сенс полягає у тому що дипломати можуть звертатись до жителів іншої країни з роз’ясненням своєї зовнішньої політики без участі уряду даної країни. Фактично, цей термін можна використовувати як синонім поняття «зв’язки з громадськістю» у контексті зовнішньої політики та як складової частини державної пропагандистської компанії. Отже, поняття «публічна дипломатія» ширше поняття «культурна дипломатія».

Більш загальним виступає термін «зовнішня культурна політика», який часто вживається поряд з двома іншими. Його трактують як політичний процес використання культури у якості самостійного інструменту, тобто процес, який має свою концептуальну основу та містить скоординований та розрахований на довгі роки прогностичний елемент. Зовнішня культурна політика є частиною культурної політики держави, і її основи закріплюються у відповідних документах, які зазвичай носять назву «Концепція зовнішньої політики» [7].

Отже, невизначеність у вживанні окреслених термінів у науковій літературі створює певні особливості їх використання у різних країнах. Наприклад, англо-американські політологи частіше використовують терміни «культурна дипломатія» чи «публічна дипломатія». Німецькі вчені віддають перевагу терміну «зовнішня культурна політика». У Франції отримали розповсюдження одразу декілька термінів: «action culturelle exterieure» (зовнішня культурна діяльність), «politique culturelle exterieure» (зовнішня культурна політика), «рolitique culturelle internationale» (міжнародна культурна політика), «diplomatie culturelle» (культурна дипломатія).

В російській науці йде дискусія відносно тотожності понять «культурна дипломатія» та «зовнішня культурна політика», цієї думки дотримується історик О. В. Голубєв, який розглядає культурну дипломатію як «використання державою для досягнення політичних, економічних та ідеологічних цілей існуючих чи спеціально встановлених культурних, суспільних чи наукових зв’язків» [1]. Але є і інші підходи до цієї проблеми. Так професор В. І. Фокін вважає, що ці поняття не є синонімами, його підтримують дослідники Н. М. Боголюбова та Ю. В. Ніколаєва. Вони вважають, що культурна дипломатія слугує перш за все продовженням зовнішньої культурної політики, її складовою частиною. Тобто культурна дипломатія є сферою дипломатичної діяльності держави, у якій культура відіграє роль об’єкта та засобу у досягненні першочергових цілей зовнішньої політик держави, тобто створюванні позитивного образу країни, популяризуванні національної культури та мови у інших країнах. Вони акцентують увагу на тому, що культурна дипломатія – це робота самих дипломатів у сфері культури, у той час як у реалізацію зовнішньої культурної політики можуть бути втягненні різноманітні міністерства та відомства. Отже, зовнішня культурна політика – це поняття загальне, а культурна дипломатія – конкретне [1].

Таким чином, сучасна наукова думка розрізняє поняття «культурна дипломатія», «публічна дипломатія», «зовнішня культурна політика», але їх використання найчастіше залежить від наукової та політичної традиції, яка закріпилась у тій чи іншій країні. Але без сумніву, культурна дипломатія є самостійною формою реалізації зовнішньополітичної діяльності держави, яка має притаманні лише їй форми реалізації та характерні риси. Культурна дипломатія включає систему заходів, які пов’язані з використанням культури у якості об’єкт та засобу досягнення зовнішньополітичних пріоритетів держави шляхом трансляції образів національної культури на зарубіжну аудиторію через органи зовнішніх зносин країни чи інші організації, яким надане таке право.




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.