НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА З ОХОРОНИ ПРАЦІ

Відповідно до Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка повинна відповідати перед людиною за свою діяльність та опікуватися правами і свободами людини. Одним з пріоритетів діяльності держави є забезпечення права громадянина на працю в умовах, що відповідають вимогам безпеки та гігієни.

Так, відповідно до ч. 4 ст. 43 Конституції України серед основних трудових прав закріплено право кожного на належні, безпечні та здорові умови праці [56, 44]. Це положення передбачає наявність ґрунтованої на міжнародних стандартах нормативно-правової бази та ефективної національної системи охорони праці, зорієнтованої на нагляд за дотриманням безпечних умов праці і лобіювання впровадження інноваційних технологій з метою зниження ризиків і небезпеки для людей.

Поняття “охорона праці” необхідно розглядати в широкому і вузькому значенні. Відповідно до ст. 1 Закон України “Про охо­рону праці” [39], охорона праці – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я і працездатності людини у процесі трудової діяльності [39].

Як вбачається, в цій нормі охорона праці роз­глядається законодавцем у широкому сенсі – як узгоджена комп­лексна система безпеки життя і здоров’я найманого працівника в процесі виконання покладених на нього трудових обов’язків. У вузькому юридичному тлумаченні термін “охорона праці” означає конкретний правовий інститут трудового права, який об’єднує норми безпосередньо спрямовані на певне забезпечення умов праці, які є безпечними для життя і здоров’я працівників.

Згідно зі ст. 161 Кодексу законів про пацю України (надалі – КЗпП України) [49] власник або уповноважений ним орган розробляє за участю професійних спілок і реалізує комплексні заходи щодо охорони праці відповідно до Закону України “Про охорону праці”. План заходів включається до колективного до­говору.

Він охоплює систему заходів щодо доведення умов праці до встановлених норм безпеки, гігієни праці та виробничого се­редовища: проведення атестації робочих місць на їх відповідність нормативним актам про охорону праці; забезпечення працівників спеціальним одягом, спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального захисту; реалізація заходів щодо усунення без­посереднього контакту працівників із шкідливими речовинами і матеріалами, іншими несприятливими та небезпечними фактора­ми виробництва; впровадження систем автоматичного контролю та сигналізації наявності шкідливих і небезпечних виробничих факторів, пристроїв аварійного вимкнення виробничого устатку­вання та комунікацій у разі виникнення небезпеки для працівників; впровадження устаткування та пристроїв, які забезпечують захист працівників від ураження електричним струмом, дії статистичної електрики та розрядів блискавок; приведення рівнів шуму, вібра­ції, ультразвуку, іонізуючих та інших шкідливих випромінювань на робочих місцях у відповідність до вимог чинних нормативних актів; проведення експертизи технічного стану будівель та спо­руд, експертизи та діагностики потенційно небезпечних об'єктів, устаткування, обладнання; створення кабінетів, куточків, виставок з питань охорони праці, придбання потрібних нормативних до­кументів, навчальних посібників, плакатів, періодичної літерату­ри; навчання працівників, проведення нарад, семінарів з питань охорони праці; реконструкція та оснащення на виробництві санітарно-побутових приміщень (гардеробних, душових, кімнат для прийняття їжі), місць організованого відпочинку, обладнання їх сучасним інвентарем і устаткуванням з метою доведення рівня забезпеченості працівників до встановлених норм.

Відповідно до Закону України “Про охорону праці” пріоритетними напрямками реалізації конституційного права громадян на їх життя і здоров’я в процесі трудової діяльності є:

- пріоритет життя і здоров’я працівників по відношенню до ре­зультатів виробничої діяльності підприємства;

- повна відповідальність роботодавця за створення належних – безпечних і здорових умов праці;

- соціальний захист працівників, повне відшкодування збитків особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

- комплексне розв’язання завдань охорони праці;

- підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечен­ня суцільного технічного контролю за станом виробництв, техно­логій та продукції, а також сприяння підприємствам у створенні безпечних та нешкідливих умов праці;

- соціальний захист працівників, повне відшкодування збитків особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

- використання економічних методів управління охороною праці, участь держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці;

- використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на основі міжнарод­ної співпраці [39].

Охорона праці відіграє важливу роль як суспільний чинник, оскільки, якими б вагомими не були трудові здобутки, вони не можуть компенсувати людині втраченого здоров’я, а тим більше життя. Людина, що працює, проводить на виробництві значну частину свого життя, тому для її нормальної життєдіяльності в умовах виробництва треба створити санітарні та гігієнічні умови, які би дали їй змогу плідно працювати, не перевтомлюючись та зберігаючи своє здоров’я. Саме від безпечних та здорових умов праці, запропонованих працівникові, залежить здоров’я, заробітна платня, добробут, ефективність виробництва тієї чи іншої продукції, зміцнення трудової дисципліни, самореалізація, просування по службі та становище на ринку пропозицій праці. Для цього треба, щоб енергетичні витрати при праці компенсувалися відпочинком та умовами навколишнього середовища.

Важливість охорони праці полягає в значенні охорони праці для суспільства. Воно є багатоаспектним явищем, яке має соціальне, правове та економічне значення для гармонійного розвитку кожного працівника, процвітання суспільства та держави. Так, соціальне значення охорони праці полягає у збереженні трудових ресурсів держави, збереженні працездатності й трудового довголіття людини, у захисті її від виробничої шкоди та професійних захворювань. Правове значення полягає в тому, що охорона праці – це важлива категорія трудового права, яка відповідає за забезпечення безпечних та здорових умов праці. Економічне значення полягає у зростанні продуктивності праці, збільшенні фонду робочого часу, зниженні витрат на відшкодування шкоди, завданої життю і здоров’ю працівника нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням.

Варто констатувати, що вітчизняне законодавство з охорони праці є досить розвиненим та адаптованим до потреб сьогодення. Нормативно-правові акти з охорони праці – це правила, норми, регламенти, положення, стандарти, інструкції та інші документи, обов’язкові для виконання.

Відповідно до ст. 3 Закону України “Про охорону праці”, якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надано Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону праці, застосовуються норми міжнародного договору [39]. Міжнародні нормативні акти, які стосуються охорони праці, можна об’єднати в чотири групи:

1) Конвенції, рекомендації та інші документи Міжнародної Організації Праці; 2) директиви Європейського Союзу; 3) договори та угоди, підписані в рамках Співдружності Незалежних Держав; 4) двосторонні договори та угоди.

Нормативно-правові акти з охорони праці переглядаються в міру
впровадження досягнень науки і техніки, що сприяють поліпшенню безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, але не рідше одного разу на десять років.

Опрацювання та прийняття нових, перегляд і скасування чинних
нормативно-правових актів з охорони праці провадяться центральним
органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці за участю професійних спілок і Фонду соціального страхування від нещасних
випадків та за погодженням з органами державного нагляду за охороною праці. Санітарні правила та норми затверджуються центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’я [39].

Державна політика в галузі охорони праці визначається відповідно до Конституції України Верховною Радою України і спрямована на створення належних, безпечних і здорових умов праці, запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням.

Державна політика в галузі охорони праці базується на принципах:

пріоритету життя і здоров’я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;

підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення
суцільного технічного контролю за станом виробництв, технологій та
продукції, а також сприяння підприємствам у створенні безпечних та
нешкідливих умов праці;

комплексного розв’язання завдань охорони праці на основі
загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питання
та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики,
досягнень в галузі науки і техніки та охорони довкілля;

соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди
особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;

адаптації трудових процесів до можливостей працівника з урахуванням його здоров’я та психологічного стану;

використання економічних методів управління охороною праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці, залучення добровільних внесків та інших надходжень на ці цілі, отримання яких не суперечить законодавству;

інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;

забезпечення координації діяльності органів державної влади, установ, організацій, об’єднань громадян, що розв’язують проблеми охорони здоров’я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між роботодавцями та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях;

використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва [39].

Конкретніше торкаючись співвідношення національного законодавства у сфері охорони праці і міжнародних та європейських норм, слід зазначити, що національне законодавство в цілому відповідає цим нормам. Однак, в національному законодавстві є і деякі невідповідності європейським нормативам, які потребують уточнення або доповнення.

Так, як зазначає П. О. Ізуїта, необхідно доповнити Закон України “Про охорону праці” законодавчо затвердженою вимогою щодо єдиної письмової форми інформування працівників при прийнятті на роботу про місце роботи, про посаду, характер та категорію роботи, яку він має виконувати; про те, в чому полягатиме дана робота, як це зазначено в ст. ст. 2 та 4 Директиви № 91/533/ЄЕС “Щодо зобов’язання роботодавця повідомляти працівників про умови, які застосовуються при укладенні угод працевлаштування або до трудових відносин” від 14 жовтня 1991 року [45, 256].

Закон України “Про охорону праці” (ст. 5) встановлює, що під час укладання трудового договору роботодавець повинен проінформувати працівника під розписку про умови праці та про наявність на його робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу на здоров’я та про права працівника на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору, при цьому форму інформування чітко не визначено.

В КЗпП України не враховані положення Директиви Ради № 2003/88/ЄЕС “Про деякі аспекти організації робочого часу” від 4 листопада 2003 року щодо забезпечення права нічних працівників на безкоштовний медичний огляд та норми, щодо того, що роботодавець, який регулярно використовує нічних працівників, повинен повідомляти про це компетентним органам на їхню вимогу [255, 257].

Також, в національному законодавстві не закріплено обов’язок роботодавця, встановлений Директивою Ради № 89/391/ЄЕС “Про впровадження заходів для заохочення вдосконалень у сфері безпеки і охорони здоров’я працівників під час роботи” від 12 червня 1989 року, щодо здійснення необхідних заходів з тим, щоб роботодавці працівників інших підприємств, залучених до роботи на його підприємстві або виробництві, одержували призначену для них інформацію стосовно: загроз для безпеки і здоров’я, а також захисних та запобіжних заходів на підприємстві або виробництві в цілому, а також для кожного робочого місця або виду робіт; чисельності працівників для надання першої допомоги, боротьби з пожежею і евакуація працівників, їх підготовки та обладнання, що є в їх розпорядженні.

В національному законодавстві відсутній комплексний нормативно-правовий акт, який би встановлював мінімальні приписи щодо безпеки і охорони здоров’я у робочих зонах, як це зроблено в Директиві Ради №89/654/ ЄЕС “Про мінімальні вимоги щодо безпеки і охорони здоров’я в робочих зонах” від 30 листопада 1989 року. До того ж і сам термін “робочі зони” не визначено національним законодавством [45, 258].

Крім того, одним з певних недоліків національного законодавства щодо охорони праці є наявність великої кількості нормативних актів, які дублюють один одного, застосуються нормативні акти, прийняті за радянські часи, які в силу відповідних обставин не відповідають сучасним вимогам охорони праці. Прикладом є діючі “Правила об условиях труда грузчиков при погрузочно-разгрузочных работах”, які були затверджені Народним Комісаріатом Праці СРСР від 20 вересня 1931 року № 254. Вказаний нормативний акт відповідно КЗпП України встановлює вік, гранично допустиме навантаження, а також відповідний перелік робот, щодо праці вантажників на вантажно-розвантажувальних роботах. Це обумовлює необхідність термінового перегляду, переробки та зменшення кількості законодавчих актів, які регулюють відносини охорони праці. До того ж, в Україні відсутній комплексний нормативно-правовий акт, який би регулював використання обладнання, що негативно впливає на організацію роботодавцями безпечного використання обладнання [45, 260].

Таким чином, в умовах ринкових відносин українська держава, що проголосила життя й здоров’я людини найвищою соціальною цінністю повинна виступати гарантом реалізації закріпленого в ст. 43 Конституції України права громадян на здорові й безпечні умови праці, забезпечивши адекватну сучасним умовам нормативно-правову базу регулювання охорони праці, тим самим забезпечивши належне правове регулювання цих відносин.

Необхідно здійснити комплекс організаційно-правових заходів щодо адаптації законодавства у сфері охорони праці до законодавства Європейського Союзу.

ВИСНОВКИ

На основі проведеного дослідження можна зробити такі висновки:

Поняття “реклама” не має єдиного наукового тлумачення. По-різному його фахівці різних сфер: економіки та юриспруденції. Реклама – це будь-яка форма, в якій виражається призначена для розповсюдження інформація про особу чи товар, спрямована на сформування або підтримання обізнаності споживачів реклами та їх інтересу щодо таких особи чи товару, незалежно від застосовуваних засобів.

Специфіка правовідносин, які виникають у зв’язку з рекламою, полягає в наявності великої кількості нормативних актів, в яких містяться вимоги до реклами, виділенні законодавцем із кола учасників цивільного обігу спеціальних суб’єктів правовідносин (рекламодавця, виробника, розповсюджувача та споживача реклами), наділенні зазначених суб’єктів спеціальними правами та обов’язками.

Як об’єкт авторського права реклама визначається у двох значеннях: у вузькому значенні, як твору, в якому втілена призначена для розповсюдження рекламна інформація; в широкому значенні, як об’єктивно вираженого, нового результату інтелектуальної творчої діяльності автора, в якому рекламна інформація виражається у формі музичних, художніх, аудіовізуальних, літературних творів тощо, які охороняються законодавством про авторське право.

Законодавство України встановлює певні вимоги, яким повинна відповідати реклама. Також, існує декілька видів реклами, наприклад, порівняльна, соціальна внутрішня та зовнішня.

Використання об’єктів авторського права в рекламі повинно здійснюватись на основі дозволу володільця майнових прав на такий об’єкт. Цей дозвіл можу бути наданий шляхом підписання відповідного договору –авторського. Його різновидами є ліцензійного договір або договір про передання виключних майнових прав на об’єкти авторського права.

Законодавство України не відносить рекламу до об’єктів авторського права, але й прямо не виключає таку можливість. Адже, закріплений ЦК України перелік об’єктів авторського права не є вичерпним.

Тому, можна припустити, що реклама може бути об’єктом авторського права, якщо буде відповідати вимогам, яким повинен відповідати твір. Тобто, мова йде про те, що реклама повинна мати творчий характер, мати об’єктиву форму вираження, мати ознаку змісту та реклама повинна бути оприлюднена.

На нашу думку, все ж таки на законодавчому рівні необхідно рекламу закріпити в переліку об’єктів авторського права.

Тлумачення механізму правового регулювання відносин авторського права, пов’язаних з рекламою серед науковців мало досліджується. Хоча, поняття “механізм правового регулювання” та його зміст є предметом наукових досліджень теоретиків у галузі теорії держави в права.

Механізм правового регулювання відносин авторського права, пов’язаних з рекламою включає в себе сукупність форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава впливає на діяльність об’єктів і суб’єктів авторського права, що пов’язане з рекламою з метою недопущення порушення законних прав та інтересів авторів та інших законних суб’єктів авторського права під час використання об’єктів авторського права у рекламі.

Якщо відбулося порушення авторського права, що пов’язане з рекламою, особа має можливість захистити його. Це її гарантує вітчизняне законодавство. Вона може реалізувати цю правомочність самостійно, хоча у цій сфері, на нашу думку, самозахист є малоефективною формою захисту або звернутися за допомогою до компетентних органів. Одним з таких органів є суд. Право на судовий захист також закріплений законодавством України. В більшості випадках, саме за допомогою суду відбувається відновлення порушеного авторського права у сфері рекламної діяльності.

Теоретичним положенням щодо захисту авторських прав, які пов’язані з рекламою не приділено достатньої уваги науковцями. Тому, ми проводили дослідження зазначеного питання, виходячи із загальних засад захисту авторського права. Не всі існуючі способи захисту авторських прав, що пов’язані з рекламою можуть застосовуватись при самозахисті. Вони можуть реалізовуватись тільки при зверненні до суду. Це стосується, наприклад, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

За порушення авторських прав у сфері рекламної діяльності правопорушник може нести цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність. Цивільно-правова відповідальність передбачає обов’язок відшкодувати матеріальних збитків та моральної шкоди. Адміністративна відповідальність є формою реагування держави на адміністративне правопорушення. Таким правопорушення, є, наприклад, незаконне використання права інтелектуальної власності, зокрема авторських і суміжних прав (на літературний чи художній твір, його виконання, фонограму, передачу організації мовлення, комп’ютерну програму, базу даних), привласнення авторства на один із перелічених об’єктів або інше умисне порушення прав на об’єкт.

Крім цих видів юридичної відповідальності, на нашу думку, порушник авторських прав у сфері рекламної діяльності може нести й кримінальну відповідальність, що передбачена статтею 176 КК України.

В умовах ринкових відносин українська держава, що проголосила життя й здоров’я людини найвищою соціальною цінністю повинна виступати гарантом реалізації закріпленого в ст. 43 Конституції України права громадян на здорові й безпечні умови праці, забезпечивши адекватну сучасним умовам нормативно-правову базу регулювання охорони праці, тим самим забезпечивши належне правове регулювання цих відносин.

Необхідо здійснити комплекс організаційно-правових заходів щодо адаптації законодавства у сфері охорони праці до законодавства Європейського Союзу.

Поиск по сайту: