Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Авторська інтерпретація твору та його розуміння. Автор та інтерпретатор



Інтерпретація(лат. interpretation — пояснення, трактування) — пояснення, роз'яснення, тлумачення змісту, значення будь-чого.

В цілому, сучасному статусу явища художньої інтерпретації, її різноманітним проявам точніше відповідає тлумачення, яке в більшій мірі тяжіє до започаткованого у межах логіки та математично-природничих наук, що у своїй реалізації не передбачає необхідності звернення до фігури автора тексту. Відповідно, наявність чи відсутність інтенції на розуміння і відображення первісного авторського розуміння твору може виступати вагомим чинником у розрізненні понять “художня інтерпретація” та “художній переклад”.

 

47.Із релігійним принципом витлумачення існують також і розмислові (verstandesmassige) принципи інтерпретації. Найпершим з них є граматична інтерпретація.Однак поряд з цим Флацій схоплює насамперед значення психологічного або технічного принципу витлумачення, згідно з яким інтерпретацію окремого місця тексту слід давати виходячи із задуму і композиції усього твору.І для цієї технічної інтерпретації він методично використовує насамперед нагромаджений риторикою досвід стосовно внутрішнього зв'язку літературного твору, його композиції та його дійових за силою свого художнього впливу елементів.При цьому грунт йому підготувала перебудова Меланхтоном арістотелівської риторики.Сам Флацій розумів, що для однозначного визначення уривків треба методично застосовувати передусім той допоміжний засіб, який був закладений у контекст, мету, співвідношення і узгодженість окремих частин або членів твору.Він підпорядковує герме-невтичну вартість такої запомоги загальному положенню вчення про метод. "Крім того, справді, окремі частини цілого стають зрозумілими через своє відношення до цього цілого і до інших його частин". Він добирається до внутрішньої форми твору аж до стилю та окремих дійових елементів і в загальних рисах з відчуттям витонченого смаку окреслює характеристики павліанського і йоганіанського стилів. Це був значний крок уперед, хоча, звичайно, у межах риторичної точки зору. Якщо кожний писемний твір, за Меланхтоном і Флацієм, створено згідно з правилами, то і його розуміння досягається за допомоги правил. Він є немовби логічний автомат, обтягнутий стилем, образами та фігурами красномовства.

Формальні недоліки праці Флація було усунено в герменевтиці Баумгартена. У ній же водночас виявив себе другий великий теологічне-герменевтичний рух. Згідно з повідомленням Баумгартена NachrichtenvoneinerHallischenBibliotek, на німецькому небосхилі поряд з нідерландськими інтерпретаторами стали з'являтися також англійські вільнодумці й коментатори Старого Заповіту в дусі народознавства. На спілкуванні з Баумгартеном та співучасті в його працях зросли Міхаеліс і Землер. Міхаеліс до інтерпретації Старого Заповіту йшов насамперед від цілісного історичного уявлення про мову, історію, природу і право. Землер, попередник великого Християна Баура, розчленувавши єдність новозаповітного канону, поставив слушне завдання - зрозуміти кожний окремий твір у його локальних особливостях. Згодом він пов'язав ці твори у певну нову єдність, наявну у живому історичному осягненні прахристиянської боротьби між іудейським християнством і християнами дещо вільнішої організації. У своїй підготовчій роботі до теологічної герменевтики Землер з безкомпромісною рішучістю звів усю цю науку до двох складових: інтерпретації, що виходить із мовного слововжитку, та інтерпретації, що керується історичними обставинами. Таким чином відбулося вивільнення витлумачення від догми й було засновано граматично-історичну школу. Згодом витончений і передбачливий дух Ернесті створив у його Interpres класичну працю з цієї нової герменевтики. На підставі її читання розробив свою власну герменевтику Шлейєрмахер. Щоправда, навіть ці кроки уперед також здійснювались у чітко окреслених межах. Під руками цих екзегетів композиція і мисленнєва тканина кожного епохального твору розплітається на ті самі ниточки: локально і темпорально зумовлене коло уявлень. Згідно з таким прагматичним осягненням історії, людська природа, рівномірно сформована у релігійному та моральному відношеннях, обмежується лише зовнішньо - локально і темпорально.

48. З одного боку герменевтика - це теорія розуміння, вчення про розуміння та інтерпретацію документів, що містять у собi смисловi зв'язки, вчення про передумови і засоби такого розуміння. В такому вигляді вона була розроблена в рамках історико-філологічної науки ХУІІІ ст., хоч корінням своїм сягає сивої давнини.

3 іншого боку, герменевтика розглядається як течія сучасної філософії, основними представниками якої є Х-Г.Гадамер (нар.1900), К.Апель (нар.1922), П.Рікьор (нар.1913) та ін.Розрізняють філософську герменевтику і традиційну, яка орієнтована на іманентне розуміння тексту на відміну від його історико-генетичного пояснення.

Філософська герменевтика значною мірою є продуктом ХХ ст. Основні засади її були закладені Шлейєрмахером і Дiльтеєм. Дiльтей розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання. Можливiсть трансформацій герменевтики у філософію була закладена феноменологією Гуссерля, і його внесок у цей процес є подвійним. 3 одного боку, саме пізня феноменологія з її критикою об'єктивізму породжує герменевтичну проблему не тільки опосередковано, а й безпосередньо, оскільки вона порушує питання про те, як дiльтеєвський метод може бути об'єктивним і в науках про природу. 3 іншого, пізня феноменологія спрямовує свою критику об'єктивізму в об'єктивне русло, а саме до онтології розуміння: ця нова проблематика є темою життєвого світу, тобто зникає стара проблема суб'єкт-об'єктного відношення. Свідомість постає у феноменології як поле значень і смисл слів, тим самим відкривається можливість інтерпретації, а, отже, і герменевтики. Такий поворот до герменевтичної феноменології мав вирішальне значення для становлення герменевтики як фiлософської доктрини. Основним її питанням стає питання про те, як влаштоване, упорядковане те суще, буття якого полягає в розумiннi. Звідси випливають три основнi моменти, які дають змогу зрозуміти герменевтику як філософську течію: 1) герменевтика перетворюється із методології розуміння на її онтологію; 2) спостерігається відмова від феноменологічного підходу до свідомості як самодостатньої і безпередумовної 3) принцип рефлексії обмежується принципом інтерпретації.

За Ф.Шлейєрмахером , основна мета герменевтичного методу - зрозуміти автора і його текст ширше, ніж він сам розумів себе і свій твір. Шлейєрмахер вважає герменевтику мистецтвом розуміння чужої індивідуальності.

Згідно з твердженням Дільтея те, що людина виявляє в іншій, вона знаходить у собі як переживання, те, що вона сама переживає - може знайти в іншій людині через переживання. Звідси розуміння визначається як саморозуміння. Інтерпретатор може побачити у матеріалі, який пізнається лише те, що є у ньому самому. Розірвати "герменевтичне коло", що виникає Шлейєрмахер і Дільтей пропонують через встановлення гармонії, між двома духовно-душевними світами автора і інтерпретатора.( У інших джерелах говориться, що герменевтичне коло заключається в тому, що інтерпретатор має бачити в авторському творі лише те, що в ньому є, рухається по колу думок автора, має розуміти де він знаходиться увійти в коло).

Проблему інтерпретації та розуміння сьогодні розглядають Г.-Г. Гадамер, П.Рикьор, Е.Бетті, К.-О.Апель, М.Ландман, Е.Корет, А.Лоренс, Ю.Хабермас.

Центральною у фiлософському вченні Гадамера є ідея, що вихідним пунктом герменевтики як фiлософської течії є онтологічний характер герменевтичного кола, яке виражає специфiчну рису процесу розуміння, пов'язану з його циклічним характером.Він не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а визначає її як фiлософію розуміння. Предметом розуміння, на думку Гадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст, з осмисленням якого пов'язаний даний текст. За Гадамером, герменевтика є філософiєю "тлумачення": від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому.

Якщо Гадамер розробляє в герменевтиці онтологічний бік, то французький філософ П.Рікьор - гносеологічний.Будь-яке розуміння, на його думку, опосередковане знаками і символами. Під символом Рікьор розумiє будь-яку структуру значень, де один смисл є прямим, первинним, а інший - непрямим, побічним, вторинним, який можна сприйняти лише опосередковано, через первинний смисл. В останні роки він визнає трактовку герменевтики як інтерпретації символів вузького, обмеженого і переходить до аналізу цілісних культурних текстів як об'єкта інтерпретацій.

Поняття риторики багатозначне. Класифікації: риторика - класична й неориторика, риторика - як наука словесного переконання і як наука переконувати взагалі, риторика - дидактична й аналітична (наукова). Риторика вирішує питання: що забезпечує сприйняття тексту саме як художнього. Риторика за Аристотелем: мистецтво і ремесло, яке вчить створювати правильні промови, що відповідають трьом критеріям: відповідність промови предмету, розумінню слухача й образу оратора.

49. Сучасна теорія тексту є тією перспективною галуззю філологічних досліджень, яка прагне об'єднати всі знання про текст, вивести наукові пошуки у сфері лінгвістики на якісно новий рівень. Спочатку вчені досліджували мову, розглядаючи звук, слово, словосполучення та речення. Але ж вивчення тексту допомагає пізнати особливості функціонування мовних одиниць у просторі більшому, ніж речення. Стрімкий розвиток мовознавчого напряму досліджень в останні роки сприяв переходу до вивчення мови на рівні тексту.

Той інтерес до тексту, який спостерігається нині, можна пояснити прагненням осмислити роль цієї мовної одиниці в здійсненні мовної комунікації у різних сферах людської діяльності.

Різноманітність підходів до тексту дає не тільки неосяжний простір для досліджень, а й нові складнощі при оцінюванні особливостей тексту як матеріальної форми твору. Одна з них - пошук точного критерію для інтерпретації того чи того елемента тексту у відповідному ключі - як символа або як знака, міфологічного підтексту тощо, а також для інтепретації тексту як системи цих елементів. Складається враження нескінченної множини можливостей тлумачення будь-якого тексту. Водночас серед такої неосяжної різноманітності привертають увагу дві виразні тенденції:

1. прагнення розшифрувати текст, знайти в ньому прихований зміст;

2. зворотна попередня оцінка тексту як ілюстрації якогось вищого принципу, ідеї або проблеми.

Попри діаметральну протилежність цих способів тлумачення тексту, їх об'єднує наявність бінарності (текст/нетекст). Причому щоразу сам текст з'являється як щось вторинне. Незалежно від того, шукаємо ми в ньому символ, чи міф, чи культурно-історичну проблематику, чи класичну взаємодію форми і змісту, ми все одно шукаємо щось, крім самого тексту. Щоб визначити роль інтерпретації у вивченні тексту із суто теоретичною або практичною, прикладною, метою, слід розглянути деякі властивості тексту крізь призму властивостей людського сприйняття текстовової інформації.

Будь-якому текстові притаманні особливості мови, а саме — здатність слів називати, позначати й описувати явища дійсності. Отже, текст становить собою фіксоване завершене повідомлення. Однак тут уже виникає ймовірність серйозної помилки: художній текст не можна вважати таким самим повідомленням, як і текст документальний, оскільки він не описує реальних конкретних подій, хоча називає явища і предмети тими ж мовними засобами.

Текст художній, навідміну від нехудожнього, не документує дійсність, а ніби "імітує" її. У повідомлень художнього тексту інша інтенція, хоча й спільні мовні засоби. Ця відмінність відома читачеві, адже він розгортає роман із іншою метою, ніж енциклопедію чи газету з прогнозом погоди. Але якщо художній текст не повідомляє нам фактів, ідентичних їхнім словесним позначенням (Іван Царевич сів на Сірого Вовка; літаюча тарілка приземлилася на окраїні міста і т. ін.), то що ж він повідомляє? На це запитання і намагається відповісти інтерпретація.

Інтерпретація(лат. interpretation — пояснення, трактування) — пояснення, роз'яснення, тлумачення змісту, значення будь-чого.

Слова, фрази та сполучення їх у художньому тексті творять подобу повідомлення, володіючи при цьому визначеною поліфункціональністю. Зображуючи вигадані події, світи подібними до реальних, вони вибудовують усередині цієї вигаданої дійсності як взаємозв'язки, так і аналогії зі світом справжнім. А оскільки процеси в реальності багатовимірні та багатовалентні, людська свідомість самостійно добудовує ці відносини й у вигаданому світі.

Така особливість людського мислення дозволяє, наприклад, трактувати поведінку персонажа та його мотиви, виходячи з власного досвіду та існуючих теорій. Водночас людині властиво проектувати свої уявлення, відчуття, переживання як на об'єкти довколишньої дійсності, так і на художні образи. Завдяки цьому герої, епізоди, деталі тексту можуть асоціативно пов'язуватися з реальним життям читача, а також набувати символічного, міфологічного, ідеологічного або психологічного значення.

Багатомірність таких інтерпретацій і тлумачень зумовлена здатністю людини відчувати різноманітність і полівалентність явищ життя, з одного боку, та прагненням застосовувати ту саму модель до тексту — з другого.Щоб з'ясувати, наскільки інтерпретація сприяє розумінню тексту взагалі, треба припустити, що літературний твір, безвідносно до будь-яких трактувань, уже сам по собі інформативний та осмислений. Це й справді так, оскільки літературний текст, як і будь-який інший твір мистецтва, спрямований насамперед на сприйняття. Не повідомляючи читачеві буквальних значень, художній текст викликає в людини складний комплекс переживань відповідно до її внутрішніх — психологічних, естетичних і т. ін. — потреб. Конкретному текстові відповідає конкретна психологічна реакція; порядку його прочитання — конкретна динаміка зміни і взаємодії переживань. Тобто сприйняття тексту в сукупності з прочитанням і реакцією становить собою особливий психологічний процес, із чого випливає, що текст — не просто набір знаків чи їхня послідовність, а могутній комплексний стимул.

Утакому випадку результат інтерпретації не може бути повідомленням, тотожним текстові, — це вже інший текст, з іншою інформацією. Можливо, інтерпретатор говорить те саме, що й автор, але іншими словами і зро-зуміліше, оскільки в меншій ясності сенсу нема. Тобто автор повідомляє щось не досить виразно, а варто було б — так, як інтерпретатор. Але це твердження до певної міри абсурдне, оскільки й інтерпретатор, і читач спираються на один і той же текст і не можуть уникнути специфіки його сприйняття.

Але у будь-якому випадку текст є матеріальним об'єктом матеріального світа і йому притаманні властивості, які можна описати. Саме з огляду на це інтерпретатор береться цілком коректно описувати властивості тексту або властивості його сприйняття, не намагаючись переказати чи переінакшити авторську думку. Властивості тексту і властивості його сприйняття перебувають у тісному причинно-наслідковому взаємозв'язку.

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.