Сприймання і розуміння. Значення і смисл. Усвідомленість сприймання. Співвіднесення з дійсністю

Сприймання і розуміння. Основна аксіома сприймання – коли мовець ділиться з реципієнтом повідомленням, воно залишається в нього і з’являється в реципієнта. Сприймання твору є керований автором процес продукування твору адресатом. Цей процес включає сенсорні відчуття, перцепцію (пізнання) та рецепцію (розуміння).

Сенсорні процеси - фізіологічні процеси отримання інформації з навколишнього світу, які залежать від стану організму та сенсорної системи.

Перцепція – процес, що тісно пов'язаний з розумінням та загальним перцептивним досвідом аудиторії і її увагою.

Розуміння – це певним чином організований процес, включення сприйнятого явища чи факту в поняттєву систему реципієнта. Сприймання – дуже неоднозначний і складний процес.

Значення і смисл. Значення – це стійка система узагальнень, зо стоїть за словом, однакова для всіх людей. Причому ця система може мати різну глибину, різну узагальненість, але вона обов’язково має незмінне «ядро» - певний набір зв’язків. Смисл – це індивідуальне значене слово, виділене із системи зв’язків. НАПРИКЛАД вугілля значення – чорний предмет. Смисл для господаря – паливо, для науковця – предмет дослідження і т.д.
Усвідомленість сприйняття нерозривно пов'язана з відображенням стійких відносин між елементами сприйманого об'єкта. Усвідомленість людського сприймання виявляється в тому, що воно має узагальнений характер, а кожен сприйманий предмет позначається словом-поняттям і відноситься до певного класу. На цій підставі в предметі відшукуються ознаки, властиві всім предметам цього класу. Усвідомленість сприймання демонструє його тісний зв'язок з мисленням, розумінням сутності предмета. Залежно від обсягу знань і розвитку мислення змінюється усвідомленість сприймання Так, той самий предмет може бути сприйнятий як проста склянка чи як кришталевий келих.

Образ сприймання містить набір властивостей, що забезпечують за певних умов його адекватність об'єкту. Такими умовами є здатність суб'єкта-спостерігача до сприймання, яка виявляється у сформованості специфічних механізмів сприймання; характеристика самого об'єкта сприймання: його гармонійність, упорядкованість, склад елементів; зручні просторово-часові умови сприймання. Якщо взаємодія цих факторів не є оптимальною, образ втрачає ті чи інші свої властивості, а разом з ними й адекватність об'єкту.

Питання18-19

Ознаки мовленнєвої діяльності: предметність( напрямленість на той чи інший предмет), цілеспрямованість( прогнозується суб’єктами), умотивованість(акт діяльності людини є полі мотивованим), ієрархічна організація діяльності, що включає ієрархічну організацію її одиниць, фазна організація діяльності.

У процесі сприймання фраз реципієнт може відчувати труднощі в тих випадках, коли існує неоднозначність у їхньому сприйманні.Сприймання за Фессенденом і Чистович

Показовим у психологічному плані є принцип виокремлення рівнів смислового сприймання мовленнєвого повідомлення, запропонований С. Фессенден ще 1955 року [10]. Перший рівень - отримання інформації (звуки, факти, думки). На цьому рівні ще не здійснюється аналізу, не даються оцінки інформації. Другий рівень - ідентифікація виокремлених із загального фону об'єктів сприймання. Третій рівень - інтеграція (об'єднання, співвіднесення) одержаної інформації з досвідом, який людина вже має. Цей рівень може бути як неусвідомлюваним, так і контрольованим свідомістю - осмисленим видобуванням інформації з минулого досвіду. Четвертий рівень - це вирахування нового методу схожості і різниці. На цьому рівні оцінюється сприйнята інформація. П'ятий рівень інтерпретації є продовженням суб'єктивно-оцінного опрацювання сприйнятої інформації з виявленням загального змісту, підтексту тощо. Шостий рівень - подальше опрацювання підтексту наступного висловлювання, наміру. Тобто, на цьому рівні передбачаються, прогнозуються певним чином подальші дії. Сьомий рівень - інтроспективна оцінка всього процесу. Модель сприймання, запропонована ще в 1960-х роках Л. Чистович [12]. Вона уявляє процес розпізнання людиною м Досить популярною у вітчизняних психологів є модель сприймання, запропонована ще в 1960-х роках Л. Чистович. Вона уявляє процес розпізнання людиною мовлення інших таким чином. Звуки мовлення записуються в пам’яті як набір характеристик за їх ознаками: голосні записуються з маркерами, що позначають міру наголошення. Після сприймання наголошеного складу намічається умовна межа слова, і людина знаходить те слово, що підходить. Якщо рішення приймається, відмічаються межі відрізку, включеного в слово, скорочується словник подальших виборів. Отже, відрізки повідомлення, більші, ніж склади, набувають нового акустичного параметра – ритміки. Дослідниця припустила існування в нервовій системі спеціальних схем (блоків) для виявлення таких явищ, як шум з максимумом енергії в певній ділянці спектру, поштовх (вибух), пауза, формантний перехід з певними властивостями тощо. У ході перцепції мовленнєвого сигналу ці схеми продукують символи, що позначають акустичні явища.

Механізми еквівалентних замін: подібність(схоже за якимись ознаками сприймається разом), близькість(розташоване поряд сприймається разом), замкненість(людина схильна заповнювати пробіли в фігурі), суміжність(близьке за часом і простором сприймається як одне), цілісність(людина схильна бачити неприривні форми, а не склад комбінацій).

20. Багатоваріантність сприйняття. Сталі і зміні характеристики реципієнта, їх вплив на сприймання
Твір мистецтва, що вийшов з-під пера, пензля, різця художника, набуває нового життя, стаючи об'єктом естетичного сприйняття читача, глядача, слухача. Віднині йому призначено прожити своє, тривале чи коротке життя. Особливістю цього сприйняття є його багатоваріантність, відповідно і діапазон суджень буває дуже великим і широким. Як складна єдність твір мистецтва являє собою систему, котра включає в себе різноманітні елементи, що співіснують і взаємодіють: матеріальне і духовне, чуттєво-емпіричне і узагальнено-абстрактне, раціонально-нормативне і емоційно-особисте, усталене і динамічне, наявне і потенційне тощо. Тобто об'єктивно існує не тільки матеріальне "тіло" художнього твору, а й цілісний, системний об'єкт соціально-історичного, культурно-художнього порядку в єдності матеріально-зображувального і емоційно-смислового.
Незважаючи на те, що процес сприйняття є приблизно однаковим для кожної людини, саме сприйняття твору буде відрізнятись. Перефразовуючи фразу – Скільки людей – стільки й думок, можна сказати – скільки людей – стільки і варіантів сприймання.
Сталі характеристики читача: стать, тип особистості, вік, естетичні уподобання, професія. Зміні – настрій і емоції. Відповідно до характеристик буде відбуватись і процес сприймання.

21 Детерміні́зм (лат. Determinatus — визначений, обмежений) — філософське матеріалістичне вчення про загальну об'єктивну зумовленість явищ природи, суспільства і людської психіки, зокрема волі.

Головним у детермінізмі є положення про причинність як такий зв'язок явищ, при якому одне явище (причина) за певних умов породжує інше (дію).

Відповідно до різних галузей знань загальні принципи детермінізму спеціалізуються:

· фізичний детермінізм

· органічний детермінізм

· соціальний детермінізм тощо.

Принцип детермінізму лежить в основі діалектико-матеріалістичного вчення про активно-практичну сутність людини та її свободу.

Домарксистський детермінізм ототожнював причинність з необхідністю, заперечував випадковість, що призводило до фаталізму, імовірність розглядав поза детермінізмом, статистичні зв'язки протиставляв матеріальній детермінації явищ. Марксистські філософи вважали, що метафізичний детермінізм виявився неспроможним у пояснені природних і соціальних явищ.Діалектико-матеріалістичний детермінізм виходить з визначення багатоманітності відношень детермінації. Його зміст поряд з положенням про причинність розкривається в категоріях взаємозв’язок, взаємодія, абсолютне і відносне, необхідність і випадковість, закон, умова, можливість і дійсність, підстава і наслідок.

Соціальний детермінізм (лат. determinare - визначати) - один з основних принципів соціології, виражає загальну взаємозв'язок і взаємозумовленість соціальних явищ.
Найважливішою характеристикою соціального детермінізму є причинно-наслідковий зв'язок, проте до останньої не зводяться всі форми детермінації (обумовленості). Серед них слід назвати зв'язку випадкові і необхідні, можливі і дійсні, прямі і непрямі і т.д. Вся сукупність зв'язків і відносин даного класу об'єктів виступає в якості найважливішого детермінанта розвитку.
Він має дві основні форми: по-перше, це сувора детермінація одного соціального явища іншим, по-друге, поняття `соціальний детермінізм` відноситься до характеристики деяких властивостей або якостей, притаманних не окремому суб'єкту, а класу об'єктів в цілому.
З існуючих в історії соціологічної думки уявлень про зв'язки соціальних явищ можна виділити: 1) механістичний соціальний детермінізм, який передбачав жорстку детермінацію, суворо однозначний характер всіх зв'язків і залежностей, зведення соціального цілого до його елементів, відмова від включення випадковості в ланцюг причинно-наслідкових відносин і приводив до заперечення свободи волі і фаталізму (зізнанням невідворотною зумовленості подій); 2) статистичний соціальний детермінізм, який робив наголос на значенні випадковості в соціальних процесах і виявленні причин на основі фіксації статистичних розподілів; 3) системний соціальний детермінізм, підкреслюючи цілісність соціальних структур, детермінацію соціальною системою своїх елементів.

24. Текст – графічно-знакова форма вираження твору.

Сприйняттям тексту є процес витягання сенсу, що знаходиться за зовнішньою формою текстових висловів, що вимагає знання лінгвістичних закономірностей її побудови. Будучи цілісним віддзеркаленням предметів, ситуацій і подій, воно виникає при безпосередній дії фізичних подразників на рецепторні поверхні. Сприйняття тексту підкоряється загальним психологічним закономірностям: воно тісно пов'язане з увагою, мисленням і пам'яттю, прямує мотивацією, має певне емоційне забарвлення. Розрізняють адекватне сприйняття і ілюзії. Критерієм адекватності вважають включеність його в спілкування і практичну діяльність.

Сприйняття тексту відбувається на декількох рівнях: спочатку читач сприймає знакову форму тексту, потім переходить до рівня розуміння сенсу вислову, від нього - до рівня сприйняття тексту як цілісної структури.

Матимемо на увазі, що сприйняття має два етапи: зовнішнє — загальне зорове сприйняття, і сприйняття змісту тексту, тобто безпосередньо при прочитанні. Проте відомо, що одним із вирішальних чинників при початковому загальному сприйнятті тексту, крім кольору і загального фону, на якому він подається, є гарнітура шрифту. Відомо також, що вже на першому етапі сприйняття її вигляд викликає у читача думки щодо змісту пропонованого тексту. Тому залежно від того, який саме вплив на читача має гарнітура шрифту, які попередні здогади щодо змісту створює, яке бажання (читати або ні весь текс) викликає у нього після першого погляду, можна говорити про безпосереднє сприйняття змісту тексту на другому етапі.

Отже, ефективність сприйняття тексту на першому етапі прямо пропорційно залежить від такої властивості гарнітури шрифту як зручність прочитання. Саме ця властивість служить проміжною ланкою в операціях мозку між загальним сприйняттям тексту і формуванням попередньої оцінки змісту, а також впливає на формування вибору читача — ознайомитись з текстом повністю чи ні.

Відомо, що всі шрифти поділяються на 5-6 (залежно від класифікаційної системи) груп і одну окрему групу додаткових специфічних шрифтів за такими ознаками: засічки та їх характер, пробіли між літерами і рядами, співвідношення між основними елементами літер, щільність (світлість і жирність шрифту), нахил літер, кегль шрифту. Саме вони є визначальними для сприйняття на першому етапі та при оцінці ступеня зручності прочитання. Ураховуючи всі ці ознаки, було проведено дослідження, яке мало на меті з'ясувати вплив гарнітури шрифту на першому етапі сприйняття на визначення змісту пропонованого тексту. Групам студентів було запропоновано переглянути 13 варіантів тексту, набраного різними гарнітурами. Тексти не мали змісту, оскільки досліджувалось сприйняття першого етапу. Набрані вони були 14 кеглем, але підібрані такі гарнітури, що за розміром літер, характером засічок, пробілів, жирністю, нахилом різнились. Запропоновані були такі варіанти характеристики змісту тексту: художній, науковий, діловий, публіцистичний, серйозний чи несерйозний, історичний або про сучасне. Треба зауважити, що сприйняття тексту на першому етапі відбувається з урахуванням окремого індивідуального попереднього досвіду найчастіше на підсвідомому рівні. Завдяки йому в образній пам'яті людини при спогляданні будь-якого невідомого тексту, набраного якоюсь гарнітурою, пропливають варіанти вже бачених нею текстів, набраних приблизно такою ж гарнітурою, і відбувається процес, коли людина асоціативно переносить і утотожнює зміст відомого їй тексту із запропонованим невідомим. Отже, результати дослідження серед інших груп людей, різних за категоріями віку, роду занять, можуть відрізнятись. Чим більший кегль і жирніші основні елементи літер, тим більше текст створює враження несерйозності або особливості (гарнітура дитячої літератури або видільна гарнітура).

Текст визначають як інформаційний простір, як мовний твір, як знакову послідовність і тому подібне Так, в семіотиці під текстом розуміється осмислена послідовність будь-яких знаків, будь-яка форма комунікації, зокрема обряд, танець, ритуал і тому подібне У філології, зокрема мовознавстві, під текстом розуміється послідовність вербальних (словесних) знаків. Оскільки текст несе якийсь сенс, то він спочатку комунікативний, тому текст представляється як одиниця комунікативна.

Володіючи рядом загальних властивостей, тексти істотно розрізняють за особливостями їх сприйняття та ступенем тієї, що інтерпретується. Так, художній текст, на відміну від наукового, може бути підданий безлічі видів інтерпретації.

Розуміння це процес, який дозволяє здійснити перехід від лінійної структури тексту, утворюваною послідовністю матеріальних знаків мови, до структури його змісту. Зрозуміти текст – це означає зробити перехід від його зовнішньої мовної форми до моделі наочної ситуації, складовій його зміст. В процесі розуміння реципієнт створює одну або декілька уявних моделей певних фрагментів зовнішнього, внутрішнього і уявного світів.

Процес сприйняття і розуміння тексту є ієрархічною системою, де в тісному взаємозв'язку виступають нижчий, сенсорний, і вищий, смисловий, рівні. Ієрархічність осмислення тексту виявляється в поступовому переході від інтерпретації значень окремих слів до розуміння сенсу цілих висловів і потім - до осмислення загальної ідеї тексту. Проте ці процеси - розуміння окремих слів і фраз - грають роль допоміжних операцій, оскільки, звертаючись до тексту, реципієнт ніколи не ставить перед собою завдання зрозуміти окремі слова або фрази. Процес розуміння починається з пошуків загального сенсу повідомлення, з висунення гіпотез і лише потім переходить на нижчі рівні - сенсорні (розпізнавання звуків), лексичний (сприйняття окремих слів) і синтаксичний (сприйняття сенсу окремих пропозицій). Тобто реальний процес розуміння тексту не співпадає з тим порядком, в якому поступає інформація. Тому адекватне осмислення повідомлення може мати місце тільки тоді, коли між вказаними рівнями здійснюється зворотний зв'язок, коли "всі рівні взаємообумовлюються і взаємоконтрулюються.

Породження тексту є “складний інтенційно, інтерактивно й ситуац ійно зумовлений психічний процес формування висловлення на підставі мовної здатності людини, її мовної, комунікативної й культурно ї компетенції”. Протилежним до процесу породження тексту є процес його сприйняття та розуміння. В сучасній психолінгвістиці розуміння визначають як спонтанний психічний процес, що проті- кає в природних умовах та приводить до формування в носіїв мови та культури проекції тексту як ментального утворення, що лише частково піддається вербалізації. При породженні текстів, в усній або письмовій формі, людині важливо обдумати і відредагувати вироблюваний вислів. Навряд чи можна сказати, що більшість програм можуть “говорити” сьогодні, в основному всі вони лише виводять слова на екран. Оскільки для програми породження текстів на сьогоднішній день не коштує питання конструювання фрази, ці деталі приймаються до уваги тільки тоді, коли вони задіяні в створенні програми.

Традиційно об’єктами лінгвістичного аналізу є слово і словосполучення. Слово являє собою основну структурно-семантичну одиницю мови, яка служить для іменування предметів і їх властивостей, явищ, відносин дійсності. Словосполучення також служить засобом номінації предметів, явищ, процесів, якостей.

У лінгвістиці прийнято говорити про пропозиції, як про мовні моделі. У психолінгвістиці частіше говорять про висловлювання, як про одиницю мовного спілкування, пов’язане з ситуацією і орієнтоване на учасників мовлення. Висловлювання як одиниця мовленнєвого спілкування враховує комунікативну ситуацію, в ньому висловлюється позиція мовця з урахуванням знань і можливої ​​реакції співрозмовника. Цілком очевидно, що ми говоримо зазвичай не розрізненими словами і не окремими фразами. Самі по собі мовні знаки виявляються тільки будучи текстово-пов’язаними, вони можуть мати сенс тільки як пов’язані одиниці, коли вони утворюють тексти. Іншими словами, якщо ми хочемо зрозуміти, що є дане слово і як воно співвідноситься зі своїм значенням, слід обов’язково прийняти до уваги, що слова в реальному спілкуванні включені в пропозиції, в тексти і в ситуації. При цьому семантика слів у тексті (їх значення) може значно відрізнятися від семантики ізольованих слів, оскільки тільки в тексті слово отримує своє основне значення

Засобами зв'язку в тексті можуть бути такі елементи, що забезпечують єдність стилю:

*Змістові, логічні і психологічні зв'язки: а) єдність місця, часу, дійових осіб; б) зв'язок з минулим і майбутнім (єдність сюжету).

*Літературні, риторичні засоби зв'язку: а) прийоми композиції літературного твору (сюжетні лінії, обрамлення тощо); б) дотримання законів жанру (байки, сонету, інтерв'ю і под.); в) побудова компонента тексту як риторичної фігури (анафори тощо).

*Лексичні засоби зв'язку: а) вибір вдалого, доречного слова, використання синонімів; б) асоціативний вибір слів; в) займенникові заміни іменників; г) вживання антонімів, професійної, іншомовної лексики; ґ) вживання фразеологізмів; д) слова-узагальнення.

*Граматичні зв'язки. Морфологія і синтаксис: а) сполучники, їх повтор; б) співвідносні зі сполучниками займенники, прислівники; в) питальні речення і відповіді на них; г) побудова тексту з однорідними членами речення; ґ) ланцюжковий чи паралельний зв'язок речень; д) вставні одиниці тощо.

*Стилістичні зв'язки: а) весь текст витримано в одному стилі; б) відбувається доцільна зміна стилів.

*Інтонаційні засоби (усне мовлення): а) інтонація початку і кінця абзацу, відповідні паузи; б) емоційні інтонації, тембр голосу; в) логічні, фразові наголоси, психологічні паузи тощо.

25. Смислова цілісність тексту заключається в єдності його теми. Під темою розуміють смислове ядро тексту, узагальнений зміст тексту. Комунікативна цілісність проявляється в тому, що кожне наступне речення спирається, в комунікативному плані на попереднє, рухає висловлення від відомого, «даного» до нового, у зв'язку з чим утворюється тематичний ланцюг, який має кінцевий характер. Третім виявом цілісності тексту являються багато численні зовнішні сигнали зв'язку між реченнями. Вони вказують на те, що міжфразова єдність також являється структурним цілим.

Мікротема – частина теми, всі мікротеми підпорядковані спільній темі, розкривають її. Частина однієї загальної теми називається мікротемою (підтемою). Мікротема розвивається кількома реченнями. Частина тексту, об’єднана мікротемою, називається абзацом.

(Макротему не знайшла)

Концепт служить, з одного боку, відправним моментом при породженні тексту, аз іншого – кінцевою метою при його сприйнятті. Створюючи текст, автор проводить селекцію знакових форм і відбирає ті з них, які, з одного боку, максимально повно й адекватно відображають і виражають задум, а з іншого - максимально відповідають "типу" реципієнта, входять в його знакову систему і смисловий код, що й дозволяє останньому сприймати й розуміти текст. Отже, автор не тільки створює текст, але й певним чином прогнозує його сприйняття реципієнтом. Під концептом розуміється глибинне значення, згорнена смислова структура тексту, що є втіленням мотиву, інтенцій автора, які призводять до породження тексту. Нагальною стає проблема "раціональності" концепту. Особливо вважливою вона є для дослідника публіцистичного тексту, бо вже ні у кого не викликає сумнівів чи заперечень ідея про те, що публіцистичний текст здебільшого створюється автором інтуїтивно. На наш погляд, не зовсім коректно ставити знак рівності між концептом і раціональним задумом - з одного боку, або концептом і "вгадуванням"- з іншого. На рівні концепту розрізняються монологічні та діалогічні тексти. Специфіка останніх полягає в тому, що в діалозі беруть участь кілька комунікантів, у кожного з яких є своя комунікаційна програма, своя тактика і стратегія комунікації. Укожного з них народжується свій концепт, з'являється свій мотив породження тесту. І, отже, якщо вони не можуть (або не хочуть) зрозуміти значення і - завдяки йому - концепт тексту співрозмовника, то вони створюють паралельні тексти (що вельми характерно, наприклад, для "театру абсурду").

МіКРОКОНТЕКСТ - найближче оточення слова або будь-якої іншої одиниці перекладу; словосполучення, а також пропозицію, членом яких є одиниця перекладу.

Мікроконтекст відіграє вирішальну роль при сприйнятті кожного речення і тексту в цілому. Слово, взяте поза контекстом, як словникова одиниця, наділена здатністю виражати декілька значень, виражати певне уявлення про об'єкт, на основі якого можливі різні трансформації даного значення в конкретному оточенні. Сприйняття даного слова або одиниці, йому еквівалентної, як репрезентанта певного об'єкта, певної ситуації або навіть певного образу (в переносному значенні) можливо тільки в реальному мовному оточенні.

Мікроконтекст, або вузький контекст, протиставлений макроконтексту, або ширшому контексту, який включає в себе більш великий фрагмент тексту, текст в цілому, а також іноді вимагає підключення та фонових знань. Їх властивості в процесі сприйнятті тексту різні: микроконтекст відіграє визначальну роль при первинному сприйнятті тексту, при засвоєнні змісту кожного його пропозиції, макроконтекст служить для корекції первинного сприйняття в перспективі цілого тексту, тобто на основі ситуації тексту (хронотопіческіе характеристики), образної системи тексту, жанрових властивостей тексту, культурно-історичних знань. Мікроконтекст важливий і при побудові тексту перекладу, тому що найчастіше найближчі еквіваленти одиниці перекладу, найбільш вдалі з точки зору макроконтекст, не можна використовувати в ПЯ за мовних заборон, існуючих в ПЯ: правил сполучуваності, стилістичних протиріч.

Поняття мікроконтекст порівнянно з поняттям лінгвістичного контексту, який також включає в себе найближче оточення слова, але протиставлений ситуативному (екстралінгвістичні) контексту, який грунтується на немовної інформації.

Макроконтекст - текстовий контекст, тобто оточення одиниці перекладу, що виходить за рамки словосполучення та речення.

Макроконтекст = Широкий контекст.

Максимально точне визначення терміна макроконтекст можливо тільки при протиставленні його терміну микроконтекст, або вузький контекст. Якщо останній-це найближче оточення слова або будь-який інший одиниці перекладу, то перший - це група речень, абзац, текст в цілому в їх відношенні до одиниці перекладу; таким чином, макроконтекст-це контекст за вирахуванням мікроконтекст. Якщо микроконтекст служить для реалізації референтних властивостей одиниці перекладу, відіграє важливу роль при розмежуванні полісемії, то макроконтекст необхідний для адекватного сприйняття одиниці перекладу в тому випадку, коли найближче оточення не дозволяє всіх варіантів інтерпретації, а також корекції первинного сприйняття.

Не завжди відповіді на виниклі у перекладача питання можна знайти в тому ж абзаці, нерідко вони містяться в тій же главі або навіть в кінці роману, тому кордону макроконтекст розмиті і різні в кожному конкретному випадку; для деяких ключових одиниць, що мають символічне вживання, контекст постійно розширюється, включаючи в себе не тільки текстову, але і ситуативну (екстралінгвістичну) інформацію.

Поняття макроконтекст, або широкого контексту, включає в себе поняття лівостороннього та правостороннього контексту. Нерідко макроконтекст одиниці перекладу включає в себе і фонові знання, пов'язані з картиною світу, і входить у відносини перетину з поняттям ситуативний (екстралінгвістичний) контекст. Проте не слід ототожнювати поняття макроконтекст і ситуативний контекст, так як, говорячи про макроконтекст, ми маємо на увазі перш за все лінгвістичну інформацію і ситуативну інформацію, які представлені в даному тексті, а кажучи про ситуативну контексті, ми маємо на увазі інформацію, яка відноситься до національної картині Світ, до когнітивної базі знань носія даної мови, представника даної професії, соціальної групи і т.п.

Як відомо, фонові знання – це знання, які сприяють поглибленому прочитанню художнього твору. Вони є структурним елементом літератури як навчального предмета, а отже, мають бути дієвим засобом у процесі сприйняття літературного твору адекватно авторському задуму. Спробуємо визначити особливості використання цих знань у процесі вивчення драматичних творів на прикладі комедії А.П.Чехова „Вишневий сад”.

26. Пресупози́ція (від лат. prae «попереду» і лат. suppositio → suppono «підставляю», тобто «припущення» = ~«попереднє припущення») — засадниче поняття сучасної логіки і лінгвістики, яке означає базове ствердження, незаперечне знання (аксіому), на основі якої будуються усі подальші твердження, висловлювання, умовиводи тощо.

Пресупозиція, це те, що мається на увазі в реченні (фразою), як само собою зрозуміле, чи це та частина пропозиції, без якої все пропозицію цілком втрачає сенс.

Наочним прикладом може бути фраза: Зателефонуйте мені, коли будете готові підписати контракт. - Тут пресуппозіруется, що співрозмовник буде готовий підписати контракт.

Існує два питання, що представляють загальний інтерес. Перше питання: як зіставити різноманіття форм в природних мовах, щоб розробити їх функціональне використання, відповісти на питання, чому людина використовує одну форму, а не іншу, а далі формалізувати цей процес.

Друге питання - це контроль над процесом породження. Що визначає вибір що говорить в даній мовній ситуації? Як людина організовує і представляє проміжні результати? Якими знаннями про залежності між варіантами вибору повинна володіти система? Які представлені ці залежності і як вони можуть впливати на алгоритми управління? Відповіді на поставлені питання будуть розглянуті в цій статті.

Контроль над поступовою обробкою повідомлення. Серед систем, що породжують, які були спеціально побудовані для роботи в основних системах, переважаючий підхід контролю полягає в обробці повідомлень як певного виду програм. Ці "повідомлення" не просто виразу, чиї контекст і форма изоморфны по відношенню до кінцевого тексту. “Повідомлення” можуть бути закодовані на комп'ютерній мові. Їх не можна просто перевести. Звичайно, при найпростішій обробці породження, переклад було б досить (як майже у всіх існуючих ЭС), але в обробці, яка зосереджена на породженні текстів на природній мові, відносини і вміст в повідомленні краще всього є видимим у вигляді команд для досягнення певного ефекту лінгвістичними засобами. Оцінка відбувається при поступовій обробці від зовнішніх команд до внутрішніх. Ця методика контролю природна для розробників систем, оскільки вона імітує стиль мов програмування, які вони використовують.

Найбільш загальні повідомлення сьогодні не створюються планувальником, а є просто структурами даних, які витягуються з основної програми і яким генератор дає особливу інтерпретацію. Подібна практика поширена в програмах, яким необхідно пояснювати свої міркування, увязнені в доказі дедуктивним методом числення предиката. Нижче приводиться такого роду доказ.

На вході Line 1: premis Exists(x)\[barber(x) and Forall(y).. shaves(x, у) iff not. shaves(у, у) l Line 2: existential instantiation (1) barber(g) and Forall(y).. shaves(g, у) iff not. shaves(у, у) Line 3: conjunction reduction (2) Forall (y) .. shaves(g, у) iff not. shaves(у, у) Line 4: universal instantiation (3) shaves(g, g) iff not. shaves(g, g) Line 5: tautology (4) shaves(g, g) and not. shaves(g, g) Line 6: conditionalization (5,1) (Exists(x) \[barber(x) and Forall(y).. shaves (x, у) iff not. shaves(у, у)] implies (shave(g, g) and not. shaves(g, g)) Line 7: reductio-ad-absurdum (6) not(Exists(x) barber(x) and Forall(y).. shaves (x, у) iff not. shaves(у, у)) На виході Assume that there is some barber who shaves everyone who doesn’t shave himself (and no one else) . Call him Giuseppe. Now, anyone who doesn’t shave himself would be shaved by Giuseppe. This would include Guiseppe himself. That is, he would shave himself, if and only if he did not shave himself, which is а conradiction. Therefore it is false, there is no such barber.

Модель дає пояснення діям автора доказу у виборі, яке правило застосовувати, наприклад, що мета правої частини умови в першому рядку накласти обмеження змінну Y ("... Хто не голить себе ") . Це дає право сприймати доказ особливим чином. Ці дії, проте, ніде в доказі (яке було єдиним входом в програму) не з'являється. Вони тільки передбачаються і, таким чином, мають силу тільки для декількох прикладів доказів, проведених природним дедуктивним методом.

27. На позначення міжтекстових зв'язків такого плану французька дослідниця Ю. Крістева запропонувала використовувати термін "інтертекстуальність. Воснові даного поняття лежить ідея "чужої мови", викладена М.М.Бахтіним у його праці "Проблеми змісту, матеріалу та форми в словесній художній творчості". Сама Ю. Крістева визначає інтертекстуальність як суму знань, що уможливлює отримання значення текстами, адже як тільки текст вважається залежним від інших текстів, які він вбирає і трансформує, на місці поняття інтерсуб'єктивності встановлюється поняття інтертекстуальності. Міжтекстові зв'язки, як стверджують семіотики, є важливим аспектом, від якого залежить інтеллігібельність тексту. За межами інтертекстуальності літературні твори були б неможливими для сприйняття, так само як і висловлення невідомою мовою. Отже, інтертекстуальність по праву вважається надбанням семіотичного напряму в літературознавстві. Виходячи з цього, вважаємо, що з різних підходів до художнього перекладу (філологічний, лінгвістичний, комунікативний, соціосемантичний тощо) найбільш придатним для аналізу взаємовідносин між явищем інтертекстуальності та перекладом є семіотичний підхід. Процес прочитання текстів за такого підходу уподібнюється перекладу з однієї мови на іншу, коли відбувається декодування вихідного повідомлення, його інтерпретація.

Юлія Крістєва звернула на поняття параграми особливу увагу: “Поетичний означник відсилає до інших дискурсивних означників таким чином, що в поетичному висловлюванні стає читабельною множина дискурсів. В результаті навколо поетичного означника створюється множинний текстуальний простір, чиї елементи можуть бути введені в конкретний поетичний текст. Ми називаємо цей простір інтертекстуальністю. […] Виходячи з сосюрівського поняття параграми ми змогли встановити фундаментальну особливість функціонування поетичної мови, яку ми визначили терміном парадигматизм, іншими словами, входження множини текстів (і смислів) у поетичне повідомлення, яке інакше постає сконцентрованим навколо єдиного смислу” .

28. Р. Барт писав: "Кожен текст є інтертекстом; інші тексти існують у ньому на різних рівнях у більш-менш пізнавальних формах: тексти попередньої культури і тексти існуючої культури. Кожен текст являє собою нову тканину, зіткану з попередніх цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т. ін. – усі вони поглинуті текстом і перемішані в ньому, оскільки завжди до тексту та навколо нього живе мова. Як необхідна попередня запорука будь-якого тексту інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел та впливів; вона являє собою загальне поле анонімних формул, походження яких рідко можна виявити, позасвідомих чи автоматичних цитат, які даються без лапок"

Ситуацію "текст у тексті" Ю. Лотман розглядав з позицій культури як складно організованої системи, та й саму культуру він розумів як текст, але "цей складно організований текст" розпадається на ієрархію "текстів у текстах" і створює складні переплетіння текстів. Системний підхід до проблеми інтертекстуальності можна застосувати не тільки щодо художнього тексту, а й щодо будь-якого тексту, включеного в систему культури, зокрема публіцистичного. Ю. Лотман пише про те, що перша-ліпша динамічна система перебуває в межах інших динамічних систем, навіть тих, які вже зруйновані. Тому будь-який ізольований розгляд іманентного руху чи впливів приводить до спотворення дійсності [5, 63]. Наприклад, Г. Почепцов посилається на Ж. Дерріду, коли пише про те, що особливо в ситуації постмодернізму текст втрачає свою первинність, стаючи джерелом нового руху: "Ми можемо проілюструвати це на прикладі розгляду Ж. Деррідою Декларації про незалежність США, де він доходить до зовсім непередбачуваних, зважаючи на поставлене завдання, висновків. Він запитує себе: "Хто підписує та чиїм ім'ям, зрозуміло, що власним, проголошений акт, що на ньому ґрунтується твердження?".

Спочатку окреслимо значення терміна "інтертекстуальність". Як відомо, інтертекстуальність є центральним поняттям у поетиці постмодернізму. Його було введено теоретиком постструктуралізму Ю. Крістєвою під впливом ідей М. Бахтіна.

Ключові поняття в теорії інтертекстуальності Крістєвої --фено-текст і гено-текст. Фено-текст є готовий, твердий, ієрархічно організований, труктурований семіотичний продукт, який має досить стійкий зміст. Фено-тексти -- це реально існуючі фрази природної мови, призначені для прямого впливу на партнера по комунікації. Гено-текст -- це суверенне царство “різності”, де немає центру і периферії, це неструктурована смислова множинність, яка набуває структурної впорядкованості лише на рівні фено-тексту, своєрідний “культурний розчин”, що кристалізується в фено-тексті.

Близькими до концепції Крістєвої є погляди Ролана Барта. Поняттю фено-текст у Барта відповідає поняття твір, а поняттю гено-текст -- текст: “твір є матеріальним фраґментом, що займає певну частину книжкового простору, а текст -- поле методологічних змагань” (1; 380). Як зазначає Г.Косиков, текст за Бартом, це не стійкий “знак”, а умови його породження, це живильне середовище, в яке занурено твір, це простір, що не піддається класифікації, не знає наративної структури, простір без центру і без дна, без кінця й без начала -- простір із множиною входів і виходів (жодний з яких не є “головним”), де зустрічаються для вільної “гри” гетерогенні культурні коди. Ролан Барт визначає коди як “певний тип вже баченого, вже прочитаного, вже зробленого: код конкретна форма цього “вже”, яке конституює будь-яке письмо” (2; 401). Відкриваючи в “творі” вже знайоме дослідник виходить на рівень “тексту”, адже в його руках опиняються нитки, що ведуть не до авторської інтенції, а до контексту культури, в який вплетений даний текст. В такому випадку питання про вплив або запозичення втрачає сенс: “інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел і впливів, вона являє собою загальне поле анонімних формул, походження яких можна віднайти нечасто, безсвідомих чи автоматичних цитат, поданих без лапок” (цит. за 3; 218). Таким чином автор “перетворюється на порожній простір проекції інтертекстуальної гри”. Безсвідомий характер цієї “гри” відзначає і Ю.Крістєва, відстоюючи постулат “безособової продуктивності” тексту, наділяючи текст практично автономним існуванням і здатністю “прочитувати історію”.

Інтертекстуальність – ознака сучасного медіа-тексту й нового суб'єктивного журналізму. При тому, що інтертекстуальність – явище вже звичне як для художньої літератури, так і літературної теорії, в теорії журналістики воно майже не вивчене. У запропонованому дослідженні ставимо за мету показати як інтертекстуальність проявляється в структурі медіа-тексту, висвітлити текстові та мовні вияви інтертекстуальності в повідомленнях ЗМІ.

\

Поиск по сайту: