Константність яскравості

Принципи гештальта

Всі вищеперелічені властивості сприйняття: константи, фігура, фон - вступають у відносини між собою і являють нову властивість. Це і є гештальт, якість форми. Цілісність сприйняття і його впорядкованість досягаються завдяки наступним принципам:

- близькість (стимули, розташовані поруч, мають тенденцію сприйматися разом),

- схожість (стимули, схожі за розміром, контурам, кольору або формі, мають тенденцію сприйматися разом),

- цілісність (сприйняття має тенденцію до спрощення і цілісності),

- замкнутість (відображає тенденцію завершувати фігуру так, що вона набуває повної форму),

- суміжність (близькість стимулів в часі і просторі. Суміжність може зумовлювати сприйняття, коли одна подія викликає інше),

- загальна зона (принципи гештальта формують наше повсякденне сприйняття нарівні з научением і минулим досвідом. Предвосхищающие думки і очікування також активно керують нашою інтерпретацією відчуттів).

Якості

Сформовані гештальти завжди є целостностями, завершеними структурами, з чітко обмеженими контурами. Контур, що характеризується ступенем різкості і замкнутістю або незамкнутістю обрисів, є основою гештальту.

При описі гештальту уживається також поняття важливості. Ціле може бути важливим, члени - неважливими, і навпаки, Фігура завжди важливіша основи. Важливість може бути розподілена так, що в результаті всі члени виявляються однаково важливими (це окремий випадок, який зустрічається, наприклад, в деяких орнаментах).

Члени гештальта бувають різних рангів. Так, наприклад, в колі: 1-му рангу відповідає центр, 2-й ранг має крапка на колі, 3-й - будь-яка точка всередині кола. Кожен гештальт має свій центр ваги , який виступає або як центр маси (наприклад, середина в диску), або як точка скріплення, або як вихідна точка (складається враження, що ця точка служить початком для побудови цілого, наприклад, підстава колони), або як направляюча крапка (наприклад, вістря стріли).

Якість «транспозітівності» виявляється в тому, що образ цілого залишається, навіть якщо всі частини міняються за своїм матеріалом, наприклад, якщо це - різні тональності однієї і тієї ж мелодії, а може втрачатися, навіть якщо всі елементи зберігаються, як в картинах Пікассо ( наприклад, малюнок Пікассо «Кіт»).

В якості основного закону угруповання окремих елементів був постулював закон прегнантности (Prägnanz). Прегнантность (від лат. praegnans - змістовний, обтяжений, багатий) - одне з ключових понять гештальтпсихології, що означає завершеність гештальтів, що набули урівноваженого стану, «хорошу форму». Прегнантності гештальти мають наступні властивості: замкнуті, виразно виражені межі, симетричність, внутрішня структура, що набуває форму фігури. При цьому були виділені фактори, що сприяють угрупуванню елементів в цілісні гештальти, такі як «чинник близькості», «чинник схожості», «чинник хорошого продовження», «чинник загальної долі».

Закон «хорошого» гештальту, проголошений Метцгер (1941), говорить: «Свідомість завжди схильна до того, щоб з даних разом сприйнять сприймати переважно найпростіше, єдине, замкнуте, симетричне, що включається в основну просторову вісь». Відхилення від «хороших» гештальтів сприймаються не відразу, а лише при інтенсивному розгляданні (наприклад, приблизно рівносторонній трикутник розглядається як рівносторонній, майже прямий кут - як прямий).

6) Гештальти як цілісні образи. Образ і гештальт: спільне та різне.

Гештальт (від нім. Gestalt - форма) — філософське поняття, що позначає об'єкт у його цілісності, без розчленування на складові частини, цілісна структура, яка формується усвідомості людини при сприйнятті об'єктів або їхніх образів.

Гешта́льт — це просторово-наочна форма предметів що сприймаються, чиї властивості неможливо зрозуміти шляхом сумування властивостей їх частин. Яскравим прикладом, за Келлером, є мелодія, що впізнавана навіть у випадку транспортування на інші елементи. Коли ми чуємо мелодію вдруге, то завдяки пам’яті впізнаємо її. Але якщо склад її елементів змінився, ми все одно впізнаємо мелодію як ту саму. Гештальтпсихологія з’явилася завдяки німецьким психологам Максу Вертгеймеру, Курту Коффкі і Вольфгангу Келлеру, що висунули програму вивчення психіки з точки зору цілісних структур — гештальтів. Виступаючи проти висунутого психологією принципу розчленовування свідомості на елементи і побудови з них складних психологічних феноменів, вони запропонували ідею цілісності образу й неможливості зведення його властивостей до суми властивостей його елементів. На думку теоретиків, предмети, що складають наше оточення, сприймаються не у вигляді окремих об’єктів, а як організовані форми. Сприйняття не зводиться до суми відчуттів, а властивості фігури не описуються через властивості частин. Власне гештальт являє собою функціональну структуру, що впорядковує різноманіття окремих явищ.

Гешта́льт — це цілісна структура, яка формується у свідомості людини при сприйнятті об'єктів або їхніх образів. Це первинна індивідуальна властивість психіки, що перебуває згідно з фізіологічними процесами мозку і зовнішнім світом.

Усі властивості сприймання в гештальтпсихології — константи, фігура, фон — вступають у відносини між собою і являють нову властивість. Це і є гештальт. Цілісність сприйняття і його впорядкованість досягаються завдяки наступним принципам:

· Близькість. Стимули розташовані поряд, мають тенденцію сприйматись разом.

· Схожість. Стимули, схожі за розміром, формою, тощо мають тенденцію сприйматись разом.

· Цілісність Сприйняття має тенденцію до спрощення і цілісності.

· Замкнутість. Відображає тенденцію завершувати фігуру так, щоб вона мала повну форму.

· Суміжність. Близькість стимулів в часі і просторі. Суміжність може обумовлювати сприйняття, коли одна подія викликає іншу.

· Загальна зона. Принципи гештальту формують наше повсякденне сприйняття, нарівні з навчанням і минулим досвідом. Передбачаючі думки і очікування також активно керують нашою інтерпретацією відчуттів.

Образ

1) естетична категорія, що характеризує особливий, притаманний мистецтву спосіб творення уявного світу; сформований фантазією письменника світ, тією чи іншою мірою співвідносний зі світом реальним на рівні суспільних, культурних, історичних, психологічних та інших явищ. Міметичне розуміння категорії Л.-х. о. (коли уявний світвизнається за більш чи менш докладне відтворення дійсності у художній формі) розробив ще Аристотель: "Мистецтво є наслідуванням і художнім відтворенням не лише того, що є, і того, що було, але в однаковій мірі й того, що може бути з вірогідністю або ж з необхідністю" ("Поетика"). У сучасному літературознавстві знаходимо широкий діапазон міметичного трактування Л.-х. о.: від розуміння Л.-х. о. як відбиття чи навіть віддзеркалення емпіричного світу до художньої трансформації лише якоїсь сторони, окремої реалії чи фрагмента дійсності, що існує поза літературним твором. Перша актуальна для реалізму, натуралізму, друга — для модернізму і особливо — для постмодернізму.

2) Будь-яке явище уявного світу, котре завдяки творчій художній діяльності письменника сприймається читачем як щось цілісне, завершене, зриме (образ Чіпки, образ стихійної бунтарської сили в романі Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"; образ народу, образ землі у творах У. Самчука "Волинь" і "Марія").

7) Психологічна структура твору. Незвершені гештальти як перешкода до психологічної рівноваги. Евфемізми як засіб прихованого впливу.

Психологічна структура Співвідношення міри явища, міри жанру, міри людини. Певні явища вимагають певних жанрів. Ми визначаємо пропорційність, ритмічність і різноманітність повідомлення. треба враховувати можливості людської пам`яті. Проблема підтексту, якими засобами він створюється. Ситуативність. Авторська психологічна структура твору повинна бути орієнтована на адресата з урахуванням психології його сприймання і розуміння. Авторська психологічна структура твору ніколи не може бути тотожною перцептивній психологічній структурі, але вона повинна наближатися до неї. До цього автор, а особливо редактор, повинен добре знати психологію сприймання тієї категорії читачів якій адресується твір. Поширенною помилкою багатьох авторів є нерозуміння того факту, що автор не завжди в змозі зрозуміти, що в його творі для співбесідника буде неповним, або незв`язаним, точніше автор не завжди може у зовнішньому мовленні відтворити те, що є в його внутрішньому мовленні.

Евфемі́зм (від грец. euphémia — утримування від неналежних слів, пом'якшений вираз) — заміна грубих або різких слів і виразів м'якшими, а також деяких власних імен — умовними позначеннями.

Евфемізм є наслідком лексичного табу (заборони), який завдяки різного роду упередженням, марновірствам, релігійним віруванням накладається на вживання назв певних предметів і явищ навколишнього світу, внаслідок чого людина удається до виразів іносказань. Характерно, що нові позначення «непристойних» предметів і явищ з часом втрачають характер евфемізмів, починають сприйматися як пряма вказівка на «непристойний» предмет і в свою чергу стають «непристойними». Оскільки евфемізми широко використовуються у мовленні, то з часом вони втрачають свою функцію «прикрашення» істинної суті висловлення і тому потребують чергового евфемізму, який надасть нове значення для завуалювання та прикриття висловлювання, напр. «американець» замість «афроамериканець», «людина іншої орієнтації» замість «людина нетрадиційноїорієнтації».

В основі явища евфемізму лежать:

1. глибоко архаїчні пережитки мовних «табу» (заборон вимовляти прямі найменування таких небезпечних предметів і явищ, як, наприклад, богів, хвороб або мертвих, оскільки акт назви, згідно з дологічним мисленням первісної людини, може викликати саме явище) — такі евфемізми типу: «нечистий» замість «чорт», «покійний», «небіжчик»;

2. чинники соціальної діалектології (евфемізми зумовлені соціальними, моральними та етичними нормами поведінки, так звані етичні і моральні евфемізми, напр. «повненький», «ширококостий», «пишний», «з надлишковою вагою» замість «товстий», «грубий»).

Іноді взаємодія евфемізму з будь-якою одиницею лексичної системи може призвести до виходу цієї одиниці із активного слововжитку або до суттєвого зниження частоти її використання. Існує два види такої «негативної» взаємодії:

1. Евфемізм витісняє мовну одиницю, яку заміняє;

2. Один евфемізм витісняє інший з активної зони синонімічного ряду в пасивну.

За найбільшими і найпродуктивнішими сферами утворення, евфемізми можна тематично розділити на такі групи:

1. Евфемізми, пов'язані з дискримінацією: а). расовою, культурною, релігійною («нігер», «чорний» → «(афро)американець»); б). сексуальних меншин («гомік», «педик» → «гомосексуаліст», «людина іншої орієнтації»; в). інших видів;

2. Евфемізми, які позначають страшні та неприємні явища дійсності: а). смерть («померти» → «піти у краще місце», «піти у вічність», «заснути вічним сном»); б). хвороба; в). природні потреби («піти в туалет» → «відвідати дамську кімнату», «піти в одне місце»; г). фізичні вади («сліпий» → «незрячий», «підсліпуватий»); д). розумові та психічні розлади («псих» → «людина з психічними розладами»);

3. Евфемізми, пов'язані із впливом держави на життя людей: а). воєнні дії («в'язниця» → «місце позбавлення волі»); б). соціальні вади (алкоголізм, наркоманія, проституція, злочинність, напр. «алкоголік» → «людина з (алкогольною) залежністю»); в). бідність («бідний» → «економний», «скромний»); г). непрестижні професії («прибиральник» → «клінінг-менеджер»; ґ). сім'я («зраджувати» → «ходити наліво»; д). звільнення («піти за власним бажанням», «дати неоплачувану відпустку», «скоротити», «відпустити»); е). академічна неуспішність («двієчник» → «недостатньо вмотивований учень»);

4. Евфемізми, які вказують на вік і зовнішність людини: а). вага («товстий» → «пишний»); б). вік («старий» → «підстаркуватий», «людина похилого віку», «людина з досвідом»); в). зовнішній вигляд («негарний» → «своєрідний»); г). ріст («карлик» → «людина невисокого зросту»);

5. Дипломатичні евфемізми («вбити» → «прибрати», «ліквідувати», «нейтралізувати»);

6. Евфемізми у мові реклами («дешевий» → «економний», «за доступну ціну»).

Існують різні способи евфемізації, найпоширеніші серед яких такі:

· Вживання слів-визначників з дифузною семантикою: деякий, відомий, відповідний та ін.;

· Використання іменників з досить широким значенням для називання конкретних подій або явищ: товар для позначення наркотиків чи матеріал у значенні мати на когось компромат;

· Вживання вказівних чи неозначених займенників: «мені потрібно в одне місце» замість «мені потрібно до туалету»;

· Використання іноземних слів і термінів через їхню незрозумілість для носіїв мови: деструктивний замість руйнівний, конфронтація замість протистояння;

· Вжиток слів, які вказують на неповноту дії чи послаблену ступінь властивості: він недочуває замість глухий, призупинити в значенні закрити якусь організацію;

· Використання абревіатур, що є характерним для репресивної та сфер, пов'язаних зі збереженням державних таємниць: ПКТ, тобто приміщення камерного типу замість камера.

8) Інформаційно-психологічний вплив. Психологічна дієвість твору. Проблеми мовленнєвого впливу.

Інформаційно-психологічний вплив (ІПВ) - вплив на свідомість особи і населення з метою внесення змін у їх поведінку та (або) світогляд. Базовими методами ІПВ є переконання і навіювання.

Переконання звернене до власного критичного сприйняття дійсності. Воно має власні алгоритми впливу:

- логіка переконання повинна бути доступною інтелекту об'єкта впливу;

- переконання необхідно здійснювати, спираючись на факти, відомі об'єкту;

- переконуюча інформація повинна містити узагальнюючі пропозиції;

- переконання має складатися з логічно несуперечливих тез;

- факти, що повідомляються, повинні бути відповідним чином емоційно забарвлені.

Навіювання навпаки спрямовано на суб'єктів, що некритично сприймають інформацію. Його особливостями є:

- цілеспрямованість і плановість застосування;

- конкретність визначення об'єкта навіювання (селективний вплив на визначені групи населення, що враховує основні соціально-психологічні, національні й інші особливості цих груп);

- некритичне сприйняття інформації об'єктом навіювання (навіювання засновано на ефекті сприйняття переданої інформації як інструкції до дії без її логічного аналізу);

- визначеність, конкретність поведінки, що ініціюється (об'єкту необхідно дати інструкцію щодо здійснення конкретних його реакцій і вчинків, що відповідають меті впливу).

ІПВ спрямовується на індивідуальну або суспільну свідомість інформаційно-психологічними або іншими засобами, що викликає трансформацію психіки, зміну поглядів, думок, відносин, ціннісних орієнтацій, мотивів, стереотипів особистості з метою вплинути на її діяльність і поведінку. Кінцевою його метою є досягнення певної реакції, поведінки (дії або бездіяльності) особистості, яка відповідає цілям ІПВ.

Процес прийняття індивідом ІПВ, спрямованого на емоційну сферу свідомості, специфічний. Загалом він більш згорнутий, ніж, наприклад, процес прийняття пропагандистського впливу: в ньому функціонують тільки сприйняття і запам'ятовування, діяльність мислення виражена дуже слабо. Інформацію особистість сприймає або не сприймає, сприймає цілком або частково, але у формуванні певних висновків майже не бере участі. Процес інформаційно-психологічного впливу на емоційну сферу свідомості включає довільне сприйняття та запам'ятовування і характеризується дуже зниженим рівнем усвідомлення про зміст впливу. Осмислення отриманої інформації відбувається пізніше, за більш високої пізнавальної активності індивіда. Рівень ефективності ІПВ залежить від:

- Змісту матеріалу

- Психічного стану, що характеризується наявністю високого рівня автоматизму відповідної реакції

- Часового інтервалу між впливами й відповідною реакцією

Психологічна дієвість образу в мистецтві заснована на тому, що образ відтворює у свідомості минулі відчуття і сприйняття, конкретизує інформацію, одержану від художнього твору, залучаючи спогади про чуттєво-зорові, слухові, температурні та інші відчуття, отримані з досвіду й зв’язані із психічними переживаннями. Усе це робить читацьке та глядацьке сприйняття твору живим і конкретним, а

одержання художньої інформації стає при цьому активним процесом.

Нагадаємо, що психологи розуміють під образом психічне відображення, тобто пам’ять минулих відчуттів і сприйняття, причому,

необов’язково зорових.

Питання про мовленнєвий вплив охоплює майже всі проблеми психолінгвістики, теорії комунікації, знаходяться на межі внутрішніх потреб та рис особистості, з одного боку, і координат соціальної взаємодії, з іншого.

Будь-яке спілкування певним чином передбачає вплив однієї особи на іншу (інших).Проблеми психології спілкування були детально розроблені в працях О. О. Леонтьєва. Згідно його концепції, спілкування поділяється на предметно орієнтоване, особисто орієнтоване, соціально орієнтоване.

У широкому розумінні – це будь-яке мовленнєве спілкування цілеспрямоване. Такий вид комунікації може бути зображений з позиції одного з комунікантів, коли він розглядає себе як суб’єкта впливу, а співрозмовника – як об’єкта. Суб’єкт впливу – це той, хто регулює діяльність свого співрозмовника.

У вузькому розумінні – це мовленнєве спілкування в системі засобів масової комунікації або агітаційний виступ перед аудиторією. Цей аспект мовленнєвого впливу є найбільш дослідженою галуззю, більше відоме як соціально орієнтоване спілкування.

Об’єкт мовленнєвого впливу у вузькому розумінні не пов’язаний із суб’єктом стосунками субординації та має певну свободу вибору своїх дій; може змінювати діяльність лише в тому разі, коли ця зміна відповідає його потребам. На сьогодні актуальними стають дослідження мовленнєвого впливу в моделі "людина – аудиторія", зокрема проблеми об’єкту мовленнєвого впливу - сукупності людей.

Проблема впливу в масовій комунікації з відомих причин детально досліджувалася у радянські часи. Аналіз соціально орієнтованого спілкування виявив ряд суттєвих положень для подальшого розвитку психолінгвістики та теорії комунікації. Згідно концепції О. О. Леонтьєва, досліджуване спілкування має такі класифікаційні параметри: воно може бути прямим та непрямим, зосередженим у часі та не зосередженим.

Пряме спілкування виявляється на мітингах, виступах перед будь-якою "живою" аудиторією, а непряме – радіо, телебачення, преса. Зосереджене у часі спілкування виявляється при одночасній безпосередній бесіді, а не зосередженим може слугувати приклад сприйняття реклами. Аудиторія може бути зосередженою у просторі або не зосередженою.

Як бачимо, зазначені аспекти дослідження проблеми мовленнєвого впливу зосереджені на соціально орієнтованому спілкуванні, досліджують характер взаємодії в моделі "лектор – аудиторія", що вивчаються у поєднанні методів психолінгвістики, теорії комунікації. Щодо особисто орієнтованого спілкування, то аналіз цієї проблеми ґрунтується на проблемах мовленнєвої особистості, теоретичних засад діалогової взаємодії.

Мовленнєвий вплив може здійснюватися через усне або писемне мовлення. При сприйнятті, розумінні, аналізі писемної інформації (тексту) реципієнт знаходиться сам на сам з джерелом впливу. Тому процес взаємодії суттєво залежить від бажання, потреб, можливостей особистості сприймати певну інформацію, а, відповідно, підлягати мовленнєвого впливу.

Значно суттєвіша роль автора інформації в процесі усного спілкування, тому й можливості мовленнєвого впливу в такій ситуації є більшими. На реципієнта впливає інтонація, розстановка логічних акцентів, тон розмови тощо.

9) Сенсорний образ і творче мислення. Перетворення пізнавальних структур.

Відчуття́ — психічний пізнавальний процес, який полягає у відображенні окремих властивостей, предметів та явищ оточуючого світу. Відчуття - це сенсорний процес та його результат (сенсорний образ) психічного відображення суб'єкта окремих властивостей предметів та явищ при безпосередній дії фізичних та хімічних подразників на периферію аналізаторів (якою є органи чуття та рецептори).

Для виникнення відчуття потрібна наявність дії на відповідні органи чуття предметів або явищ реального світу, які називаються подразниками. Дія подразника на орган має назву подразнення. Фізіологічною основою відчуттів є складна діяльність їхніх органів, які І. П. Павлов назвав аналізаторами. Аналізатор містить три специфічні відділи:периферичний (рецепторний), провідниковий та центральний (мозковий)

Дистантні відчуття

· Зір

· Слух

· Нюх

[ред.]Контактні відчуття

· Смак

· Тактильні відчуття

· Дотик

· Біль

· Температурні відчуття

· Вібраційні відчуття

[ред.]Глибинні відчуття

· Чуттєвість від внутрішніх органів

· М'язова чуттєвість

· Вестибулярна чуттєвість

Виділяють дію таких закономірностей при відчутті:

· Порогом чуттєвості називають психологічну характеристику залежності між інтенсивністю відчуття та силою подразника. Пороги бувають: нижній абсолютний, верхній абсолютний та поріг чуттєвості до різниці. Пороги обмежують зону чуттєвості аналізатора щодо конкретного виду подразників.

· Адаптація — пристосування чуттєвості органа відчуття до постійно діючого подразника, що призводить до зниження або підвищення порогів відчуття.

· Взаємодія відчуттів — зміна чуттєвості однієї аналізаторної системи під впливом діяльності іншої.

· Контраст відчуттів — зміна інтенсивності та якості відчуттів під впливом попереднього, або паралельнодіючого подразника.

· Синестезія — збудження відчуттями однієї модальності відчуттів іншої модальності (наприклад, холоду від білого кольору).

Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт". Протилежностями, через взаємодію яких реалізується процес пізнання, є не свідомість і не знання саме по собі та зовнішній світ (матерія, природа), а суб'єкт як носій свідомості і знання та об'єкт як те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта.

Суб'єкт пізнання, таким чином, — це людина, яка включена в суспільне життя, в суспільні зв'язки та відносини, яка використовує суспільно-вироблені форми, способи, методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні (знаряддя праці, прилади, експериментальні установки і т.п.), так і духовні (категорії, логічні форми та правила мислення, зміст мови, правила її структурної побудови та вживання); це людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і точного, нарощуючи суспільне необхідне нове знання про дійсність.

Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття "об'єкт" та "об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів. Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу, й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини і т.п. в математиці, абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху в фізиці, тієї чи іншої суспільно-економічної формації в суспільствознавстві і т.д. Ідеальні об'єкти — це ідеальні образи об'єктивно існуючих предметів та явищ, які одержуються суб'єктом у результаті абстрагування та ідеалізації і які виступають замінниками реальних предметно-чуттєвих об'єктів. Необхідність виділення ідеальних об'єктів зумовлена прогресуючим розвитком науки, все глибшим її проникненням в сутність дійсності. Об'єкт пізнання, таким чином, — це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, оскільки змінюється, розширюючись та поглиблюючись, та частина матеріального і духовного світу, яка включається в сферу діяльності суспільства і тим самим стає об'єктом інтересів суб'єкта.

Пізнання дійсності є процесом постійної взаємодії суб'єкта і об'єкта, процесом, що перебуває в постійному розвитку і опосередковується активною діяльністю суб'єкта. Аналіз пізнання саме через призму активної практичної і пізнавальної діяльності і дає змогу зрозуміти суб'єктивну активність людини не як перепону, а як необхідну умову досягнення істинного знання про дійсність.

Цінності — це специфічно суспільні визначення об'єктів, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і суспільства: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т.д. Всі різноманітні предмети людської діяльності, суспільні відносини і включені в їхню сферу природні процеси можуть виступати "предметними цінностями", об'єктами ціннісного відношення. Суб'єктивні цінності — це оцінки, установки, імперативи і нормативні уявлення, закріплені в суспільній свідомості і культурі як способи і критерії, на основі яких відбувається оцінювання дійсності та діяльності людини. Цінності — це те, на що орієнтується суб'єкт у своїй пізнавальній та практичній діяльності, а також те, що досягається в процесі та результатах такої діяльності.

10) Поняття фігури та фону. Константи сприймання. Закони виділення фігури.

Фігура (гештальтпсихологія) - в процесі сприйняття ми виділяємо об'єкт (фігуру) на тлі (задньому плані).

Кожен гештальт розглядається як фігура, що виступає з тьмянішого фону. Сформувати фігуру означає зацікавитись чимось і спробувати якось позначити свій досвід.

Перцепція являє собою цілісне поняття - тобто гештальт - і будь-яка спроба розкладання її на окремі складові призводить до її порушення. Гештальт виявляються при сприйнятті форми, уявного руху, оптико-геометричних ілюзій.

Фігура і фон

Найпростіше формування сприйняття полягає в розділенні зорових відчуттів на об'єкт - фігуру, розташований на тлі. Виділення фігури з фону і утримання об'єкта сприйняття включає психофізіологічні механізми. Клітини головного мозку, одержуючі візуальну інформацію, при погляді на фігуру реагують активніше, ніж при погляді на фон (Lamme, 1995). Фігура завжди висунута вперед, фон - відсунутий назад, фігура багатша фону змістом, яскравіша фону. І мислить людина про фігуру, а не про фоні. Однак їх роль і місце в сприйнятті визначається особистісними, соціальними чинниками. Тому стає можливим явище оборотної фігури, коли, наприклад, при тривалому сприйнятті, фігура і фон міняються місцями.

Константність розміру полягає в тому, що сприйманий розмір об'єкту залишається постійним, незалежно від зміни розміру його зображення на сітківці ока. Сприйняття простих речей може здатися природним або вродженим. Однак у більшості випадків воно формується через власний досвід. Так в 1961 році Колін Тернбулл відвіз пігмея, що жив в густих африканських джунглях, в безкрайню африканську савану. Пігмей, ніколи не бачив об'єктів на великій відстані, сприймав стада буйволів як збіговиська комах, поки його не підвезли ближче до тварин.

Константність форми

Константність форми полягає в тому, що сприймана форма об'єкту постійна при зміні форми на сітківці. Досить подивитися на цю сторінку спочатку прямо, а потім під кутом. Незважаючи на зміну картинки сторінки, сприйняття її форми залишається незмінним.

Константність яскравості

Константність яскравості полягає в тому, що сприймана яскравість об'єкту постійна при змінних умовах освітлення. Природно, за умови однакового освітлення об'єкту і фону.

Поиск по сайту: