Підводна окраїна материків

Материкова відмілина (шельф) – мілководна частина підводної окраїни материків з глибинами в середньому до 200 м, інколи до 400 м. Шельф оточує материки та острови. Найбільша ширина шельфу вздовж північних берегів Євразії; найменша – в Тихому океані вздовж західних берегів Північної та Південної Америки. Основні макроформи на материковій відмілині: западини – замкнуті зниження дна з відносно великими глибинами; острівні плато – підводні п’єдестали, на яких можуть розташуватися окремі острови чи архіпелаги островів. Окрім основних форм, в межах материкової відмілини зустрічаються другорядні форми рельєфу: сучасні акумулятивні форми на трансгресивних відмілинах – форми ерозійного і льодовикового походження (підводні річкові долини, фіорди, моренні утвореннятощо); на абразійних – останці – підвищення дна, які складені міцними породами і в меншій ступені піддаються абразії. Часто останці піднімаються над водною поверхнею у вигляді окремих скель, в цьому випадку вони називаються кекурами. На абразійних, а також скидових відмілинах інколи зустрічаються тектонічні обриви – круті уступи, які утворюються в результаті розривних рухів земної кори.

Материковий схил – це похилена поверхня дна океанів і морів, яка з’єднує зовнішній край материкової відмілини з ложем океану, розповсюджується до глибини 3,5 км. Материковий схил має великі похили в середньому 4-7⁰, інколи до 25-30⁰.

Основними формами рельєфу (макроформи) на материковому схилі – скидові уступи, обриви, тераси, жолоби, гребінь. Материкові схили, які мають скидові утворення, називаються скидовими, а які не мають скидових утворень, називаються флексурними. Різкі перегини дна на флексурних материкових схилах виникли без розриву гірських порід земної кори. Гребінь– це продовження поперечних гірських хребтів суші. Жолоби– продовження на дні материкового схилу берегових міжгірських улоговин.

Другорядною, але дуже важливою формою рельєфу материкового схилу являються каньйони (довгі вузькі зниження дна моря з дуже крутими боковими схилами). Деяка частина каньйонів утворилась під дією тектонічних процесів, більшість – під дією суспензійних потоків, які немов би “пропилюють схил”. Незначна частина каньйонів є затопленими долинами і руслами великих річок. Чимало каньйонів проходять дном океанів, не маючи початку на шельфі, їх називають серединноокеанічними.

Материкове підніжжя – це межа між материковим схилом та ложем океану з глибинами до 4000 м; акумулятивна пологохвиляста нахилена рівнина. В структурному відношенні – глибокий прогин на стику континентальної та океанічної кори, заповнений постійним шаром пухких осадів. Тут зустрічаються конуси виносу каньйонів.

Перехідна зона

Улоговини окраїнного моря – це значні за площею замкнуті зниження дна з порівняно пологими схилами та плоским дном. Улоговини мають вирівняну поверхню з могутнім шаром осадів на дні (Берінгове, Охотське моря), горбистий гірський рельєф (підняття Ямато), для них характерна сейсмічність.

Острівні дуги – лінійно орієнтовані гірські споруди, що відділяють улоговини окраїнних морів від глибоководних жолобів. Основою острівних дуг є підводні хребти (завширшки 40-400 км, довжиною до 1000 км і більше), переважно вулканічні, з багаточисельними вершинами, які виступають над рівнем моря у вигляді пасма чи “гірлянди” островів (наприклад, Алеутські, Курільські, Японські острови). Зазвичай орієнтовані паралельно глибоководним жолобам, дугоподібні планові обриси визначаються наявністю глибинної зони. Для острівних дуг характерні різкі диференційовані гравітаційні та магнітні поля, підвищені значення теплового потоку, активний вулканізм і сейсмічність.

Глибоководні жолоби – довгі та вузькі поглиблення дна з дуже крутими схилами (5-6⁰ у верхній частині схилів, 15-20⁰ - в нижній). Довжина глибоководних жолобів досягає декількох тисяч кілометрів, ширина – десятки і сотні кілометрів, в їх межах знаходяться найбільші глибини Світового океану (Маріанська западина – 11 022 м). Глибоководні жолоби зазвичай розташовані з зовнішнього боку острівних дуг (наприклад, Алеутський, Філіпінський, Курило-Камчатський жолоби) або простягуються вздовж гірського узбережжя (наприклад, Перуанський, Чілійський жолоб). Тільки западина Романш знаходиться посередині океану. Області розвитку глибоководних жолобів відзначаються високою сейсмічністю, часто – виявленням вулканічної діяльності. Дно глибоководного жолоба часто плоске, областю інтенсивного осадконакопичення (потужність пухкого осадового покриву може досягати 2-3 км), а в місцях розташування глибинних розломів схили інколи прямовисні.

Ложе океану

Ложе океану – один з головних елементів рельєфу дна Світового океану. Займає рівень земної поверхні глибиною від 4 тис. до 6-7 тис. м, розташоване між материковим підніжжям і серединно-океанічними хребтами. Складається земною корою океанічного типу, відрізняється слабким виявленням сучасного вулканізму та сейсмічності, невеликими швидкостями вертикальних рухів земної кори подібно платформам материків.

Для ложе океану характерні як позитивні, так і від’ємні форми рельєфу.

До позитивних форм відносяться: серединно-океанічні хребти, підводні плато, окремі підводні гори – гайоти (та підводні вулкани).

Підводні плато – це плоскі, або слабко нахилені підвищення дна океану з відносно рівною поверхнею та значні за площею (Новозеландське, Бермудське).

Гайоти – ізольовані плосковершинні підводні гори, зазвичай вулканічного походження. Вважається, що вирівнювання вершин зумовлене абразією чи денудацією з наступним опусканням давніх вулканічних островів у води океану. Найбільше їх у Тихому океані.

Серединно-океанічні хребти – великі підводні гірські споруди в межах дна океану, здебільшого посередині океанів. Ця гірська система простягається через усі океани. Сумарна довжина біля 75тис. км, ширина до 2000 км, відносна висота 1-3 км. До системи серединно-океанічних хребтів входять Серединно-Атлантичний і Центрально-Індійський (разом з Аравійсько-Індійським хребтом), хребет Гаккеля в Північно-Льодовитому океані, Східно-Тихоокеанське підняття (останнє в структурному відношенні є скоріше океанічним валом). Окремі вершини піднімаються над рівнем океану у вигляді вулканічних островів (Трістан-да-Кун’я, Буве, Св. Олени тощо). Серединно-океанічні хребти характеризуються широким розвитком розривних порушень земної кори, в тому числі значними поперечними розломами і зсувами, активним вулканізмом і високою сейсмічністю. В поперечному перерізі виділяється складне чергування окремих хребтів і знижень. Вздовж головної осі кулі відповідно розташовані короткі відрізки рифтових долин з оголенням на дні ультраосновних порід, що найбільш близькі за складом до речовин мантії. Гіпотеза тектоніки плит припускає, що біля серединно-океанічних хребтів відбувається розсування літосферних плит і нарощування їх за рахунок речовини, яка піднімається з надр.

Поиск по сайту: