Проблеми збройної боротьби в українській публіцистиці першої половини ХХ ст

1.2.1. Початок ХХ століття

В одній зі своїх статей І.Кедрин писав, що перед «…Першою світовою війною військо не втішалося популярністю в українському суспільстві, – навпаки, українці ставилися до війська як до професії легковажно, а то й з презирством. Так було по обох боках Збруча» [1]. Причину такого ставлення можна пояснити – це були для українців армії чужих держав, держав-окупантів. Проте небезпечна для українського руху суть проблеми полягала в цьому ставленні до війська: в настроях громадянства, в політичній думці, в партійних програмах не було ідеї збройної боротьби, не було розуміння і схвалення війни як шляху до свободи.

Ніхто із наших публіцистів і діячів, хто писав на суспільно-політичні теми, не вважав суспільство застиглою формою. Навіть ті, хто лояльно ставився до Австро-Угорсь­кої монархії і заперечував соціалістичний варіант соціаль­них змін (тобто революцію), були свідками постійних кон­фліктів, боротьби, змін. Звичайно, що оспівуючи культ бо­ротьби за українську ідею, ми звично і вже традиційно звер­таємося до княжих, а ще більше до часів Запорізької Січі, ми згадуємо відомі слова із вірша Гетьмана І. Мазепи «Нехай вічна буде слава, що през шаблі маєм права». Ще більш ві­домим і навіть знаменитим став афоризм Т. Шевченка «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає!» Т. Шевченко був не лише пророком і поетом, він був борцем – чи не єдиним на той час і найбільш послідовним у середовищі українсь­кої інтелігенції, серед кирило-мефодіївців зокрема. Принагідно зауважимо, що В. Янів написав цікаву статтю під на­звою «До проблеми інстинкту боротьби у творчості Шевче­нка (соціопсихологічний етюд)». Статтю написано напри­кінці 50-х рр., окреслення і з’ясування проблеми тоді не було новаторським. В. Янів пише: «Дискусія на тему інстинкту боротьби зродилася в нас, як знаємо, із відчуття нестачі його, конкретно із відчуття нестачі його на сучасному історичному відтинку із відчуття його в порівнянні з минулим. Це проти­ставлення геройського минулого й миролюбного сучасного сильно зарисоване також у Шевченка» [2]. Якби це розуміння Шевченка як борця прийшло до українців на початку мину­лого століття! А так, як справедливо писав І. Франко: «У нас досі більше любувалися тими творами, більше декламували їх, аніж старались їх розуміти» [3]. Але це звернення до Шевче­нка закономірне і симптоматичне – нам не обійтися в осми­сленні нашого ставлення до боротьби без Шевченка: можна десятками прикладів-цитат, що стали крилатими вислова­ми, ілюструвати оспівування стихії боротьби у його творчості. А тому В. Янів мав рацію, пишучи про протиставлення спокійної сучасності динамічній минувшині, про тугу Шевченка за минулим. Ці мотиви, настрої у Шевченка найбільш послідо­вно розвивала українська націоналістична думка 20–30-х років минулого століття, хоча І. Франко ще на початку 80-х роках XIX ст. у «Гайдамаках» убачав не соціальну, а націо­нальну боротьбу.

У М. Драгоманова було своє розуміння як Шевченка, так і проблем боротьби. Власне, національної (міжнаціональної) боротьби не сприймав М. Драгоманов, саме Шевченка як символ цієї боротьби він не бачив і не розумів. Висловивши чимало цікавих думок, справедливо критикуючи багатьох (у тому числі і галицьких народовців) за суб’єктивне і негли­боке розуміння творчості Шевченка, М. Драгоманов теж залишив нам приклад суб’єктивного ставлення до поета – він сприймав його як соціаліст: «Ми ніяк не згодимося, щоб Шевченко був соціалістом. Ми думаємо навіть, що згодитись із ним було б шкідливо й для долі самого соціалізму на Україні, бо це б пустило невірну думку й про те, що таке соціалізм» [4]. Вірність М. Драгоманова соціалістичним іде­ям диктувала йому необхідність визнавати лише боротьбу за соціальні реформи, за соціальне визволення, а не націо­нальне.

Українофіли у підросійській Україні другої половини XIX ст., як і галицькі народовці з їх повагою до всього рідно­го, національного, до того, що М. Драгоманов іронічно нази­ває «національними святощами» і вважає, що нема «нічого темнішого над ідеї про ці святощі і нема нічого шкідливішо­го для української справи, а надто в Галичині, як ті ідеї» [5] (на нашу думку, він утрирував думки І. Франка, висловлені у статті «Формальний і реальний націоналізм»), теж не мог­ли піднятися до розуміння необхідності збройної боротьби за україн­ську ідею, не могли спричинитися до відродження інстинкту боротьби. Українофільство спромоглося лише на культур­ницький рух. У Галичині В. Навроцький, В. Барвінський в 70–80-х рр. намагалися об’єднати розрізнені національні сили, т. зв. «старорусинів» і молодих народовців, на ґрунті «органічної праці». На нашу думку, на той час, у постшевченківський період, українська публіцистика і політична думка втратили ідею держав­ності і боротьби.

Дехто вважає, що галицькі українці політично активізувалися під впливом М.Драгоманова. Якщо й так, то цей вплив завдав українській справі більше шкоди, ніж користі, бо М.Драгоманов виступав проти церкви і духовенства, а в Галичині саме вони були опорою національного відродження; він проповідував соціалістичні ідеали, але найголовніше – він нехтував національним питанням і не бачив (не хотів бачити) Україну самостійною державою. Коли у 1890р. група галицьких інтелектуалів заснувала Русько-українську радикальну партію, то вплив ідей Драгоманова був помітний, бо вже у першому пункті “Програми максимальної” читаємо, що в “...справах суспільно-економічних змагаємо до переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціялізму, т. є. хочемо колектівного устрою праці і колектівної власности средств продукційних”[6]. Порушувалися і національні проблеми: “Запанованє у внутрішній політиці Австріі правдивого автономізму, котрий би бачив силу монархіі в як найкрасшім культурнім і національнім розвою провінцій і народностей і в задоволюванню всіх йіх жадань, котрі змагають до сеі ціли” [7]. І ще: “... Зваживши, що розвій мас народних можливий тілько на грунті національнім, руско-украйінска радикальна партія в справах національних змагати буде до піднесеня почутя національноі самосвідомости і солідарности в масах усего руско-украйінского народа, через літературу, збори, зйізди, товариства, демонстраціі, печать і т.і.” [8].

Та ні в максимальній, ні в мінімальній програмах не говорилося про збройну боротьбу, про насильство як засоби досягнення мети (власне, це той аспект, що нас цікавить найбільше). Можливо, давався взнаки недавній трагічний досвід паризької комуни.

Зрештою, йшлося про необхідність військової реформи, про заміну постійної армії народним ополченням, про усунення війн взагалі тощо. Цю програму ще писали, в усякому разі, соціалісти з “людським” обличчям – час кривавих експериментів російських більшовиків ще не прийшов.

Більш радикальними були “молодші” радикали, які вважали себе марксистами (Ю.Бачинський, В.Будзиновський, М.Ганкевич, О.Колесса, Є.Левицький, В.Охримович). Саме в їх середовищі вперше в історії нашої політичної думки було проголошено ідею самостійності України – маємо на увазі книжку Ю.Бачинського “Ukraina irredenta”. Власне, ідею політичної самостійності тут обгрунтовано вперше.

У напрямі до ідеї політичної самостійності розвивалася і політична думка наддніпрянських українців. Так, у 1891р. М.Базькевич, М.Байздренко, В.Боровик, І.Липа (усі четверо – студенти) заснували таємне товариство “Братство Тарасівців”. Програми цього товариства не залишилося, але уявлення про головні засади можна скласти на підставі інших документів. У 1893р. львівська “Правда” опублікувала під назвою “Profession de foi молодих українців”, доповідь, виголошену під час святкування Шевченківських роковин у Харкові. Заявляючи про себе як про “козмофілів”, які люблять усіх людей, молоді “тарасівці” називали себе “націоналами” – є всі підстави вважати, що це поняття майже тотожне із поняттям ”націоналіст”. Свою мету “тарасівці” бачили в тому, щоб “...розбити російські кайдани і визволити усі російські народи з-під гнітучого їх деспотизму й централізму” [9]. “Тарасівці” іронічно ставилися до деяких уявлень та ідеалів українофілів. Пропагували вони й ідею соборності й прагнули до тих суспільних змін, які б задовольнили моральні, просвітні, соціальні та політичні потреби України. Але навіть підкреслюючи самобутність українського народу, “тарасівці” стояли на “...федеративних основах повної реальної рівноправности...”[10]. Зважаючи на ці обставини і на те, що характер своєї діяльності вони визначали як культурно-просвітній, можна зробити висновок, що і в цьому випадку не було достатніх теоретичних передумов для виникнення ідеї збройної боротьби, хоча ті українські діячі, які мислили найбільш тверезо, вже могли дійти висновку: Москва не поступиться ні найменшим і ні в чому.

У 1899 р. на теренах Галичини виникли відразу дві партії, що на той час багато в чому відображало суспільно-політичну атмосферу української спільноти. У вересні було засновано Українську соціал-демократичну партію. Галицькі соціал-демократи заявляли про необхідність рішучої, безоглядної, нещадної боротьби за права трудящих мас. Ця боротьба – єдиний шлях до кращого майбутнього. Єдиний національний табір – це порожня фраза. Боротьба за соціалізм – це боротьба і за національне визволення. “В Австріі ми згідно з соціялістами польскими, ческими, німецкими, італіяньскими і словіньскими стоїмо за автономію (самоуправу) народностий против автономіі країв, за волю национальну против национального гніту... Ми далекі від национальної ненависти, ненависти до чужинців; ми є ворогами шовінізму” [11], – так говорилося у передовиці “На склоні століття”, видрукованій в газеті “Воля”, органі УСДП. Отже, є тут мотив боротьби, не конкретизований пріоритет соціального над національним, є ідея національної автономії, ідея пролетарського інтернаціоналізму, для якого ворогом є не чужинець-окупант, який нищить культуру нашого народу і всіляко стримує його політичний розвиток, а той, хто має власність.

26 грудня того ж року було засновано Національно-демократичне сторонництво. У програмі читаємо, що кінцева мета – соборна і незалежна Україна, а поки що – автономія в межах Австрії [12].

Етапне значення мала брошура М.Міхновського “Самостійна Україна”, написана у березні 1900 р. М.Міхновський перший після Шевченка однозначно проголосив ідею незалежності України та ідею боротьби і почав пропагувати культ сили. Для нас важливо з’ясувати основні положення цієї програмної статті. М.Міхновський перший серед українських діячів звернув увагу у зв’язку з українською проблемою на повстання поневолених націй проти націй-гнобителів. Державна самостійність – це головна умова існування нації. Політика Росії щодо України та української справи зумовлена не законами міжнародного права, а тримається на насильстві, на силі. І навпаки: Україна має досить правних підстав для повернення волі.

М. Міхновський вперше і відверто на рубежі століть висловлювався про закономірну, історично виправдану ненависть до росіян і про моральне право вбити насильника. Зацитуємо, щоб уникнути непорозумінь: “Коли б навіть було доведено, що ми тільки ріжноманїтність російської нації, то й тоді нелюдські відносини росиян до нас осьвячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, оборонюючись від насилля”[13].

Втративши вперше інтелігенцію у XVI-XVII ст. на користь Польщі, вдруге – у XVIII–XX ст. на користь Росії, український народ знайшов у собі досить сили, щоб ще раз відтворити національну інтелігенцію. Але часи “...вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуть ся. Третя українська інтелігенция стає до боротьби крівавої і безпощадної... Вона виписує на своєму прапорі сі слова: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ. Вона віддає себе на служення сьому великому ідеалови і доки хоч на однім клапті української теріторії панувати ме чужинець, доти українська інтелігенция не покладе оружія, доти усі покоління Українців йти муть на війну. Війна провадити меть ся усіма засобами, і боротьба культурна уважаєть ся также відповідною, як і боротьба фізичною силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного істновання” [14].

Отже – вперше сказано про боротьбу усіма засобами і про те, що ідея фізичної (збройної) боротьби зумовлена нашим існуванням як нації.

Кілька разів у своїй брошурі М.Міхновський говорив про соборність України. Можна стверджувати, що Україна ХХ ст., її новітня історія, почалася тоді, коли появилася стаття М. Міхновського. Мали українці на той час багато видатних, навіть геніальних вчених, мислителів, але ніхто не зміг так конкретно, рішуче, категорично, безкомпромісно означити українську проблему, обґрунтувати українську ідею. Того ж 1900 р. у вересні в “Літературно-науковому вістнику” появилася відома стаття І.Франка “Поза межами можливого”. Статтю написано з приводу дискусії про національну самостійність, яка розгорілася на сторінках “Буковини”, “Діла” і “Молодої України”. І. Франко на той час уже відійшов від “драгоманівства”, від соціалізму. Еволюція його політичних поглядів відбувалася від соціалізму та федералізму до ідеї самостійності. Ідеал національної самостійності І. Франко вважав реальним, органічним, але не актуальним, не питанням дня, насущної боротьби. Він писав: “Ідеал национальної самостійности в усякім погляді, культурнім і полїтичнім, лежить для нас покищо, з нашої теперішньої перспективи, по за межами можливого” [15]. Можливість реалізації цього ідеалу він бачив лише у майбутньому і навіть дещо апокаліптично моделював ситуацію, коли писав, що через неправильне ставлення до цього ідеалу розвиток матеріальних відносин може потоптати і роздавити українців як сліпа машина.

Публіцистична спадщина I. Франка (навiть i його життя) теж багато дає для аналiзу різноманітних аспектiв, пов’язаних iз аналi­зом поняття боротьби. Є. Маланюк слушно зауважив: «Вже моло­дий М. Євшан, перший поважний критик Франка, звернув увагу на особистість Франка в зiставленнi з добою i писав про «страшний фаталізм епохи», що затяжив над індивідуальністю поета, яка мусiла тому фаталізмові ставити чола. Тому «боротьба» – це най­бiльш властиве слово до схарактеризування творчого шляху Фран­ка... I не випадково так часто фiгурує це слово i цей образ в самiй поезії Франка, виразно домiнуючи над іншими образами, чи то як боротьба з дійсністю, з оточенням, чи як ще страшніша i така iстотна для Франка, боротьба «з самим собою», боротьба обох по­ло­вин його індивідуальності: однієї – iстотної, другої – формо­ваної й деформованої добою та її обставинами» [16]. I С. Петлюра писав про I. Франка як про поета-борця, про його довгий шлях праці, боротьби й літературного подвижництва [17].

Питання про ставлення I. Франка до боротьби не є складним. Сьогоднi ми вже маємо пiдстави стверджувати, що міф про I. Фран­ка як про революціонера-демократа i соціаліста створила радянська наука. Якщо упродовж певного часу I. Франко i вiрив у соціалістичні ідеали, то це була, за висловом Б. Кравцева, iдея «старого, щиро людського соцiалiзму», яку вiн пропагував (сучасний термiн – «соціа­лізм з людським обличчям»). Є ціла низка статей, де I. Фран­ко висловлює свої погляди на суспiльство i його розвиток. Це «Cоціалізм i соцiал-демократизм» («Житє i слово», т. VI за 1897 р., с. 265–292), «Народники i марксисти» («ЛНВ», кн. 6 за 1899 р., с. 186–188), «Що таке поступ? («Поступ», ч. 2–26, 1903), «До історії соціалістичного руху» («ЛНВ», кн. 3 за 1904 р., с. 134–152), «Соціальна акція, соціальне питання i соціалізм» («ЛНВ», кн. 10 за 1904 р., с. 1–23), «Суспiльно-полiтичнi погляди М. Драгоманова» («ЛНВ», кн. 8 за 1906, с. 226–240), «З історії робiтницького руху в Австрії» («Przegląd Społeczny», т.2 за 1886 р., с. 402-406), «Фа­біанці i фабiанiзм» («Житє i слово», т. VI, кн..1 за 1897 р., с. 16–17), «Ukraina irredenta» («Житє i слово», т. IV за 1895 р., с. 470-483) та інші. Серед них – i передмова до збірки «Мiй Iзмарагд» (1898), в якiй I. Франко засудив марксистськi погляди (соцiал-демократичну доктрину), якi вiн визначив як «релігію, основану на догмах ненависти i класової боротьби».

Про М. Драгоманова I. Франко писав, що не революція, а ево­люція – це був девiз Драгоманова, революція – це явище хвилеве, це тільки одна з форм загальної еволюції («Суспiльно-полiтичнi погляди М. Драгоманова»). Але те ж саме можна сказати i про I. Франка. Вiн не абсолютизує революцію як засіб розв’язання со­ціаль­них проблем, метою повинна бути не боротьба, а економічна i соціальна емансипація народу. Нiде (наскiльки відомо) I. Франко не пише про збройну боротьбу, про терор як про неминучі шляхи i засоби розв’язання національних і соціальних проблем (уже не кажучи про здобуття української державності). Шлях до розбудови національного життя вiн вбачає у вихованнi народних мас, у пере­твореннi народу в політичну силу. У праці «Що таке поступ?» І. Франко згадує тезу Дарвiна про боротьбу за iснування як головну си­лу розвитку живого свiту. Ця думка, як пише I. Франко, мала величезний вплив на людське розуміння живого свiту, хоча вона й не витворила поняття розвою i поступу, але надала ключ для його розуміння. Завершуючи статтю «Що таке поступ?», в якiй I. Франко теж засудив марксизм i соціалізм, вiн писав: «Поступ цiлої людскос­ти – се величезна i дуже складна машина. Вона порушається силою, на яку скликаються тiлеснi i духовні сили всіх людей на свiтi, анi одному чоловiковi, анi однiй якійсь громадi годi запанувати над рухом тої машини, годi керувати нею. Як у цiлiй природi, так i в розвою людства керму держать два могутні кондуктори, тотi самi, яких пiзнав вже великий нiмецький поет i вчений, Йоганн Гете, а то голод i любов. Голод – се значить матерiальнi i духові потреби чо­ло­вiка, а любов – се те чуття, що зрiднює чоловiка з іншими людь­ми. Людського розуму в числі тих кондукторiв нема, і, певно, ще довго не буде» (на останнє речення чомусь нiхто не звертає уваги; до думки, висловленої у ньому, ми ще повернемося). У цiй фра­зi не розкрито механiзму поступу, але сказано (досить загально i образно) про рушiйнi сили цього поступу, а розвиток для I.Франка був фактом очевидним.

Окремо треба сказати ось про що. Стаття «Поет національної зра­ди» наштовхує на думку, що поняття «боротьба» мало для I. Фран­ка не лише соціальний, політичний, iсторичний змiст, але й етичний. I. Франко засуджує «валленродизм», зраду задля ідеї з ідейних міркувань i підступність у боротьбi за національне виз­волення, засуджує зраду, яку, на його думку, показано у багатьох творах не як провину чи злочин, не як заперечення етичного почу­ття, а часто як геройство, часом навiть як ідеал, оскiльки ця зрада породжена найвищими патріотичними поривами.

I. Франко не хотiв погодитися з тим, що інтереси боротьби за національний ідеал iнколи не узгоджуються iз нормами «звичай­ної», побутової чи повсякденної моралi. Те, що допускав, уважав за можливе великий поет (той же «поет національної зради», як не цілком коректно назвав А. Міцкевича I. Франко) одного понево­леного народу, вважав аморальним великий поет іншого понево­леного народу, «поет національної честі», як назвав I. Франка С. Петлюра. (Але висловився вiн так у 1913 р. – після поразки визвольних змагань у С. Петлюри були інші уявлення i думки про національну честь i гідність; бо боротьба за державність, беззасте­режна i безкомпромiсна боротьба – це теж моральна чеснота, – i чи не найвища).

I. Франко намагався розважливо сприймати проблему бо­ротьби. А те, що вiн роздумував над природою війни, свідчать i та­кi його публікації як «Війни i вiйсько в нашi часи» («Свiт», ч.4–5, 1882), «На склонi вiку: Розмова вночі перед Новим роком 1901» («Літературно-науковий вісник», кн. 12, 1900). У першiй iз них молодий I. Франко, ще прихильник соціалістичних утопiй вважав, що мілітаризм дiстався нам вiд попередніх поколiнь, що серед при­чин виникнення війн – i розвиток великого промислу, i розбуджені національні рухи, i соціалістична агітація, тобто, вiн вказував i на соціально-економiчнi причини. На його думку, технічний процес, зокрема, в озброєнні виявив тi внутрішні діалектичні причини, згiдно з якими мілітаризм як всяка інша iсторична поява мусить згинути вiд наслідків свого власного розвитку. I. Франко не уточ­нював, чи зникнуть i війни як різновид боротьби. Але вже на зламi століть один iз його героїв каже (iнодi його слова чомусь припи­сують I. Франкові): «Іларіон: А для такого великого діла, як відрод­ження i консолідація якоїсь нації, не біда прийняти в рахунок i порцію національної виключності, односторонностi чи, коли хочете, шовiнiзму. Не бiйтеся, коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нацiя вiдкине шовіністичну страву, розум візьме перевагу над пристрастю, загальнолюдське i спільне над тим, що спеціалізує i ділить. От тим-то, любі мої, я як не лякаюся хвилевого вибуяння мiлiтаризму при кiнцi ХIХ в., так само не думаю заломлювати рук над зростом рiзних національних сепаратизмiв i расових шовiнiзмiв. Усе те – виплоди органічного росту новочасних суспiльностей, свого роду Flegeljahre, нехай i так, – але все-таки признаки росту, а нiяк не упадку, не декаденцiї. I при тім усi тi прояви в політичнім, націо­нальнім i соцiальнiм життi, се признаки ще одної, основної еманси­пацiї, може, найбiльше характерної для ХIХ в., емансипацiї, що творить ядро всiх iнших: емансипацiї людської одиницi, її тiла й духу, її потреб, бажань i вiрувань, вiд усiх згори накинених правил, формул i догм» [18].

Це дещо доктринерськi мiркування про мiлiтаризм, про нацiо­наль­ну винятковiсть, сепаратизм i шовiнiзм. Iларiон говорить про них як про «дитячу хворобу», як про ознаки росту, розвитку, а не за­не­паду на тiй пiдставi, що все-таки ядром основної емансипацiї, може, найбiльш характерної для ХIХ в., була емансипацiя особис­тостi вiд нав’язаних суспільством правил, формул i догм. Остання думка – традицiйна і притаманна для I. Франка. Вiн постiйно писав про необхiднiсть полiтичних свобод i вiльного розвитку лю­дини (одна iз останнiх статей на цю тему – «Свобода i автономiя»). Лiберальний погляд на проблему стосункiв iндивiда i суспiльства у його класичному варiантi, як правило, не сприяє нацiональним iнтересам поневоленого народу, не зважає, докладнiше, на прiори­тетнiсть загальнонацiональних iнтересiв. У нацiоналiстiв, наприк­лад, ставлення цiєї проблеми вiдображено у гаслi «Нацiя – понад усе!».

Стримане i навiть критичне ставлення I. Франка до насильства, до фiзичної боротьби як засобiв у розв’язаннi соцiальних i навiть на­цiональних проблем не було поодиноким. На нашу думку, I. Фран­ко належав до тих iнтелектуалiв i мислителiв, якi сприймали вiйну не просто як зiткнення величезних людських мас, що супро­воджуються вбивством, калiцтвом, брутальнiстю. Вони бачили зна­ковiсть цього насильства, яке символiзувало щось протилежне куль­турi, моралi, поступу, зрештою. Вони бачили «матерiальнiсть» вiйни, радше, її негативнi духовнi і морально-психологiчнi наслiд­ки, але розмiрковували над фiлософiєю вiйни, над її природою, сприймали вiйну як зло, що має iсторичний характер, бо не розу­мiли, що вiйна у суспiльному життi, особливо у стосунках мiж народами, нацiями є неминучiстю (iнша рiч, що це протистояння може вiдбуватися i не у формi вiйни), що вiйна є не просто органiч­ною частиною нормального iсторичного процесу, але й певною ознакою людської духовностi. Вiйна не є фатально-мiстичним фе­но­меном, а вiдображає певну дисгармонiю у людському суспiльст­вi, у мiжнацiональних стосунках, певнi (але глибокi) суперечностi. Вiйна приносить багато зла, але ж вона i допомагає виявляти це зло (дисгармонiю, суперечливостi, прихованi конфлiкти). Навiть християнська мораль не заперечує наявностi вiйни, у певних випадках (для боротьби зi злом) вона й виправдовує вiйну (уже згадуване «не мир, а меч принiс я вам», наприклад). Ми здаємо собi справу, що у цих мiркуваннях є якась внутрiшня суперечли­вiсть, але не кожну складну проблему вдається осмислити рацiо­наль­но. Рацiональною могла бути лише практика, спрямована на до­сягнення чогось не насильницькими, а мирними, легальними засо­бами i шляхами.

Ось що писав «Економiст», орган Крайового союзу ревiзiйного у Львовi, на початку ХХ ст.: «Бажаючи змiнити нинiшнiй економiч­ний устрiй, не беремо ся до насильства анi революцiйного анi прав­ного, але послуговуємося оружєм, якого нам достарчає теперiшня органiзацiя, а то: конкуренцiєю i свободою» [19].

Події кінця ХІХ – початку ХХ століття були бурхливими. Після провалу політики “Нової ери” (українці ще раз переконалися, що жодна угода з поляками неможлива через їх шовінізм) знову почався період впертої боротьби. Прийшли криваві “баденівські вибори” 1896–1897рр. Галицький намісник граф Бадені не зупинявся перед терором і застосуванням зброї. Восьмеро українців було вбито, сотні кинуто в тюрми. Шахрайство, шантаж, фальшування результатів – усе було зроблено, щоб зламати українців.

Прямим наслідком цих виборів був величезний селянський страйк влітку 1902 р. Відомо, що великими землевласниками були, в основному, поляки. Безземельні українці або дешево продавали свою силу, або емігрували. Страйк теж не обійшовся без жертв.

Ареною боротьби стала і освіта, і культура. Вже кілька десятків років тривала боротьба за рівноправність української мови. Початок століття позначився боротьбою за український університет. На студентських мітингах збиралося по кілька тисяч студентів-українців. Але ні студентські маніфестації, ні широка підтримка української спільноти, ні апеляції українських послів (Ю. Романчук вніс на розгляд парламенту резолюцію про заснування українського університету) – ніщо не змогло поляків переконати, а австрійський уряд піти на поступки для українців. І тоді студенти-українці вийшли із Львівського університету (подія, що відома під назвою “сецесія”). Це було 3 грудня 1901 р. То був драматичний і відчайдушний крок. Звернення студентів сприймалося, наголосимо на цьому, як заклик до бою: ”Се слово дітий Твоїх, що йдуть за Твою долю в бій, йдуть, як сотні Твої ходили – шукати правди, волю здобути – Тобі, народе! Се дні вертають, що минули. Се воскресають горді твої полки – лицарі сплячі проснулись в могилах на бій останній, на бій великий”[20]. Річ не в риториці, як це зауважує Т. Гунчак, але й в емоційній насназі чи заангажованості [21]. Важливо інше: у колективній свідомості галицьких українців наростало усвідомлення неминучості бою, боротьби, тим більше, що українська кров продовжувала ллятися. Під час виборів до Галицького Сейму на початку 1908 р. жандарми вбили М. Каганця. Це знову викликало обурення українців (до речі, українці здобули тоді 12 мандатів до сейму, а москвофіли, яких підтримували поляки – 8). І ось 12 квітня 1908 р. студент М. Січинський убив намісника графа Потоцького, так пояснивши мотиви вбивства: “Се за кривди нашого народу, за вибори, за смерть Каганця! За Каганця – Потоцький!”. Подія набула величезного розголосу. Якщо в Росії політичне вбивство було закономірністю, то в конституційній Австро-Угорщині це був перший акт політичного терору. М. Лозинський, відомий громадсько-політичний діяч і публіцист, написав з цього приводу понад десяток публікацій, що появилися в українській пресі. У першій статті (“Гр. Потоцький убитий”) він висловив кілька думок, що підтверджують нашу концепцію: ”... живий організм суспільний не може добровільно вмерти і здеградувати в своїх життєвих функціях, шукає якогось виходу. А коли не знаходить його в межах, означених законом, то з силою стихії прориває ті межі” [22], “І коли уявить собі психологію маси, яка бачить, що всі ті заходи і зусилля даремні, що конституція не дає їй ніякого способу розірвати цей ланцюг, яким її приковують до воза історично-польської державної рації, а навпаки, цей ланцюг з кождим днем міцніє, то чи могла вона прийти до іншого виводу, як до сего, що треба той ланцюг розірвати насильно?! І до того виводу наша народна маса підходила з кождим днем близше. Провідники української національної політики таки бачили се і докладали всіх сил, шоб запобігти катастрофі” [23].

Так ось, ми вважаємо, що наприкінці ХІХ століття – на початку ХХ увесь попередній розвиток нації, тодішня її ситуація підштовхували до висновку про неминучість збройної боротьби, про те, що кривавої боротьби за незалежність не уникнути, що лише культурницької роботи – занадто мало. Однак ця думка, цей висновок не були достатньо відображені у суспільно-політичній думці українського суспільства того часу. Надмірний пацифізм наших вождів дався взнаки в роки української революції і став однією із причин поразки наших визвольних змагань.

Але “антипацифізм” поступово набирав сили. В. Янів, аналізуючи ситуацію того часу, писав: “Хоч спочатку – до Першої Світової війни – виразно переважала тенденція, щоб змагати до самостійности, плекаючи культуру та освіту, була й опозиція проти того панівного переконання і наголошувалася необхідність військової підготовки до безпосередньо визвольної боротьби” [24]. Чому поляки з такою ненавистю поставилися до замаху на Потоцького, чому почалися погроми на вулицях, чому польська спільнота через пресу вилляла всю свою історичну лють і ненависть до українства? Адже історія засвідчила, що без крові, без збройної боротьби держав не здобувають. Терор, вбивства з ідейно-політичних міркувань – річ звична і для поляків, бо проти Росії вони теж вдавалися до цього засобу, тим більше, що перед цими подіями польський суд звільнив від покарання Добрадзицьку, яка вчинила замах на варшавського генерал-губернатора Скаллона. Поляки відчули, що українська спільнота – це вже не ті “popi i chłopi”, як вони називали українців у ХІХ столітті. Вони побачили, що українці вважають М. Січинського не злочинцем, а героєм (про що свідчить і те, що М. Січинському через кілька років влаштували втечу з тюрми), що в настроях українців відбуваються радикальні зміни і захищаючи свою національну гідність, прагнучи повернути втрачену державність, українці готові, хай поки що психологічно, до збройної боротьби. Саме готовність до боротьби – жорстокої, беззастережної в ім’я української державницької ідеї, – це лякало польський загал у Галичині: якщо українців не вдалося ні знищити, ні асимілювати, якщо не вдалося вбити саму ідею української державності раніше, упродовж попередніх століть, то тепер, в епоху зростання національно-визвольних рухів поневолених народів це буде зробити ще важче.

Саме тому замах М. Січинського мав історичне значення для зміни в соціально-психологічних настроях української спільноти, для усвідомлення необхідності збройної боротьби. Так, митрополит Шептицький осудив замах, посол Ю. Романчук взяв участь у похороні Потоцького. Акт М.Січинського – це не помста за жертви (так найпростіше можна тлумачити слова самого Січинського, але жертви були й раніше); це не просто реакція на нестерпні соціальні і національні умови – такими вони були й раніше, такими й залишилися. Це був своєрідний соціально-психологічний вибух, викид внутрішньої енергії, який засвідчив, що в свідомості українців, в їх історичній пам’яті дух боротьби живе, бо як святою і непорушною є п’ята заповідь, так само непорушним є право поневоленого народу на боротьбу.

Організаційним втіленням духу, ідеї боротьби був молодіжний рух. Ми маємо на увазі появу таких товариств як “Сокіл”, “Січ”, “Пласт”. Як би ми їх не називали, вони були парамілітарними, напіввійськовими організаціями.

І. Франко в розпалі російської революції, у зв’язку з тими бурхливими подіями пише “Отвертий лист до гал.-української молодіжи”. Він підкреслює, що перед українською інтелігенцією стоїть величезне завдання – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, спроможний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй. Не про здобуття державної самостійності говорить І. Франко, а знову про культурницьку, освітню роботу. А упадок абсолютизму в Росії, як вважає І.Франко, уже не за горами. Тому І.Франко закликає до праці, до інтенсивної невсипущої праці над собою. “Здобувайте знання, теоретичне і практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на cеріозних, статочних, сьвідомих мужів, повних любови до свого народа і здібних виявляти цю любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історична доба, а вдвох сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз в її історичнім життю всьміхнеть ся хоч трохи горожанська і політична свобода” [25].

На жаль, наш великий мислитель був далекий від істини. Абсолютизм російський не впав. Навіть автономії Україна не здобула. А головне – як же наблизити ту добу, ту політичну свободу для України, невже лише невтомним навчанням і працею над собою? Не менше помилявся І. Франко і у виборі пріоритетів, так би мовити. І. Нагаєвський має рацію, коли пише, що й українські політичні партії, поборюючи мілітаризм, поширювали нехіть до створення своєї армії, були навіть пропозиції усунути із програми гімназій грецьких і латинських класиків, оскільки, мовляв, вони у своїх творах пишуть про війну [26]. Загалом, І. Нагаєвський солідарний з І.Кедриним у тому, що справді серед галицьких українців була нехіть до військової справи, бо армія захищала династію Габсбургів, яка завжди стояла на боці поляків. Не допомагало навіть те, що митрополит Андрей Шептицький переконував синів священиків, що військова служба – це теж почесна служба для свого народу. Недостатня кількість старшин серед українців дуже зашкодила як в організації Легіону Українських Січових Стрільців, так і Української Галицької Армії.

Історичну рацію мали ті публіцисти і діячі, які, передбачаючи європейський катаклізм, вважали: молодь повинна не лише навчатися, а й вміти воювати, а тому військова підготовка – один із важливих складників виховання молоді.

Але до серйозних i якiсних змiн ще було далеко. Частина сту­дент­ської молодi (а особливо старше поколiння галицької iнтеліген­цiї) негативно ставилася не лише до iдеї збройної боротьби, а навiть і до вивчення вiйськової справи. О.Степанiв згодом писала у спо­гадах, що студентiв, прихильникiв iдеї збройної боротьби за свою державу, називали «люшнiвцями» (вiд слова «люшня», це та частина воза, яку в бiйцi можна використовувати замiсть дрючка чи палицi). С. Рiпецький слушно зауважує, що традицiя і пам’ять про наше вiйсько i його боротьбу були дуже вiддаленi вiд iсторичної дiйсності, що в цьому антимiлiтаристському настрої галицьких українцiв включно з бiльшiстю молодi не останню роль вiдiгравало колективне вiдчуття нашої меншовартостi, що проблема вiйсь­ковостi, вiйськової професiї, творення власного вiйська не iснувала навiть у сферi чистої теорiї [27].

Ситуацiя почала змiнюватися пiсля революцiї в Росiї 1905–1907 рр. Вона до краю загострила не лише класовi, але й нацiональнi суперечностi. Росiйська громадськість, навіть інтелігенція (не кажучи вже про вiдверто шовiнiстськi кола) загалом нiколи не була прихильником україн­ської iдеї, а в останнi роки перед вiйною заклики до знищення «мазепинства», джерелом якого росіяни вважали Галичину, лунали щораз частіше. У зв’язку з балканськими вiйнами (вони активi­зували стрiлецько-мiлiтарний рух серед галицьких українцiв) за­гостри­лися суперечностi мiж Австро-Угорщиною i Росiєю. Пере­мо­га Росiї у можливiй майбутнiй війні для українцiв як народу мог­ла принести лише повне зникнення. У такiй ситуацiї 3 грудня 1912 р. вiдбулися у Львовi збори нотаблiв – провiдних дiячiв українського громадянства. Було вирiшено, що у разi вiйни українцi будуть боротися на боцi Центральних держав (Нiмеччина, Австро-Угорщина). Це було й зрозумiло – таку ухвалу диктували не лише страх перед азіатською і деспотичною Росією, але й лояльнiсть до влади, традицiйна обережнiсть, схильнiсть до спокiйного життя i легальних полiтичних методiв, абсолютизацiя творення «культур­них» вартостей мирним шляхом. Це була ухвала, радше, громадян чи пiдданих монархiї, а не речникiв поневоленого народу, який прагне до здобуття державностi i полiтична думка якого виробила або створює вiйськово-полiтичну, мілітарну концепцiю, стратегiю визволення і боротьби за державнiсть. Ранiше, влiтку 1912 р., миро­любну, «культурницьку» ухвалу виніс на своїх зборах Український студентський союз. Лише у березнi 1913 р. вiдбулися установчi збо­ри Українських сiчових стрiльцiв. К. Трильовський, iнiцiатор i органiзатор «Сiчей», а згодом «Сiчових стрiльцiв», вiдверто писав про необхiднiсть боротьби з т.зв. антимiлiтаристським комплексом в українцiв, вiн писав про величезне пропагандистське значення, яке мало б створення хоч би одного українського збройного кор­пусу: «Саме його утворення було б для самодержавної Росiї бiльше болючою раною, як десять програних битв. Такий корпус був би величезною притягаючою силою для цiлої здiбної до зброї люднос­ти на росiйській Українi, котра би видiла в нiм видиму силу, спрямо­вану на визволення тої людности з-пiд московського кнута» [28].

Д. Донцов ставив питання по-іншому, ніж І. Франко. Свої погляди він виклав у рефераті “Сучасне політичне положення нації і наші завдання”, виголошеному на ІІ Всеукраїнському студентському з’їзді, що відбувся у Львові в липні 1913 р. Це відомий і знаменний виступ Д. Донцова, нашого найвидатнішого публіциста ХХ століття. Він обґрунтував у цьому виступі кілька важливих тез. Серед них – це ідея української державності, ідея відокремлення від Росії, неминучість війни з Росією. Це той момент, який має пряме відношення до проблеми, що ми з’ясовуємо. Д.Донцов говорить: ”...я, властиво, не бачу, як дехто, дилеми: культурня праця чи політика! Я думаю, що одно дасться погодити з другим. Українська молодь мусить брати активну участь у політичному житті нації. Але розуміється, не сміє забувати і на самоосвіту...

Зрештою, панове, є такі моменти в історії націй, коли такі питання, як поставлене вгорі, не існують цілком... Є моменти, коли одиниця, сотки одиниць потрапляють у вир великого історичного потоку, і тоді вибір тої чи іншої дороги для кождої одиниці залежить від її суспільного інстинкту і совісти” [29]. Як бачимо, на відміну від І. Франка, який наголошував на навчанні, Д. Донцов говорить про поєднання, про участь молоді в політиці. А по-друге, він не закликає, як І.Франко, готуватися до історичної доби. Він вважає, що “...такий момент настав тепер для нашої молоді. Революція 1905 р., що стала прологом українського відродження в Росії, 12 цвітня 1908 р. в Галичині, політичні потрясіння 1910 і 1912 рр., хорватський рух, упадок Туреччини – були ніби першими підземними поштовхами того великого землетрусу, що невдовзі захитає ще не один status quo і переверне догори ногами згнилу будову сучасної Европи, оперту на поневоленні молодих, що рвуться до нового життя, націй... Хай нас не страшить непомірність завдання, хай не сліпить нам очі величезність Росії. Великі нам здаються такими тому, що ми стоїмо перед ними на колінах.

Росія загалом не лишила нам свободи вибору. Вона поставила нас перед дилемою: або цілковита національна смерть, або – безпощадна боротьба” [30].

Ідея збройної боротьби, ідея створення української збройної сили, пробивала собi дорогу з величезними труднощами. В. Тем­ницький писав: «I треба було щойно вибуху вiйни, треба цiлого ском­п­лiкованого апарату рiжнородних впливiв, щоб становище української суспiльности до мiлiтарного руху змiнилося. Вправдi ся змiна була бiльше формальна, бо до суттєвої змiни так нагло i в такiм короткiм часi не могло дiйти. Але сам факт змiни становища, факт виставлення полку сiчових стрiльцiв, мусить мати дуже дале­ко­йдучi i глибоко сягаючi в душу народа наслiдки» [31].

Водночас українці мали з кого брати приклад – поляки ще в 1910 р. організували стрілецькі товариства. Ю. Пiл­суд­ський, iдеолог i органiзатор польського визвольного руху, писав, що тiльки «… вiйськовий рух впроваджує знову польське питання на європейську шахiвницю. Значення його видається тим бiльшим, що починаючи вiд 1904 р. ми є свiдками цiлої низки переворотiв i конфлiктiв, в яких вирiшальну роль вiдiграла збройна сила. Тiльки меч важить щось сьогоднi на терезах долi народiв. Народ, який хотiв би заплющити очi на цю очевиднiсть, безповоротно перекрес­лив би своє майбутнє. Ми не повиннi бути саме таким народом» [32].

Упереджене ставлення до війська, до військового виховання, а тим більше до збройної боротьби теж не можна поширювати на весь загал. Це упередження притаманне старшій генерації. Молодше покоління, яке включалося в політичну боротьбу наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст., було більш радикальним у виборі шляхів і засобів цієї боротьби. Ідея державної самостійності чимраз більше переставала бути лише теоретичною концепцією, ідеалом “поза межами можливого”. Щораз більшою мірою це покоління починало сприймати ідею самостійності не як теоретичну концепцію, а як практичну проблему, яку треба розв’язувати.

Саме молодь почала розуміти, що ідея державності без ідеї, без культу боротьби (у тому числі і збройної) – це фікція. Тому така важлива роль у політичному житті початку століття належить не лише організації “Молода Україна”, але й таким організаціям, як “Сокіл”, “Січ”, “Пласт”. Саме завдяки цим товариствам було організовано військовий вишкіл молоді, а в політичній свідомості українців усе більшої сили набирала ідея збройної боротьби.

Далі, культ збройної боротьби, опертий на наших традиціях, на вояцькій славі княжих і козацьких часів, ніколи не зникав із колективної свідомості, пам’яті українців. Відставало теоретичне осмислення цієї проблеми, відставала українська суспільно-політична думка, хоча, на щастя, були й винятки, як свідчить аналіз публіцистики.

Не займалася й українська політична думка цим питанням, тобто теоретичним аналiзом мiлiтарного аспекту визвольного руху (оскiльки й iдея державностi на початок ХХ ст. перебувала в станi кристалiзацiї). Задуматися над цими проблемами нас змусили балканськi вiйни i росiйська загроза, але це був, радше, iнстинкт нацiонального збе­реження, який спрацював за певних обставин. Так само, як i створити Легiон УСС теж змусили обставини – Перша свiтова вiйна.

1.2.2. Міжвоєнна доба

Проте i подальші події засвiдчили, що старша генерацiя україн­ського народу не спроможна подолати свою традицiйну лояльнiсть i керуватися лише нацiональними iнтересами, покладаючись на збройну силу. Успiх 1 листопада 1918 р. – це не стільки результат пев­ної вiйськової концепцiї боротьби за державнiсть, скiльки успіх стрiлецької iдеї, відчайдушної відваги, ентузіазму молодих беручи загалом. Невдачу галицьких українцiв у польсько-українськiй вiйнi можна легше обґрунтувати, нiж довести, що вони могли виграти (за певних обставин, звичайно, могли). Керiвництво ЗУНР допусти­ло­ся кiлькох воєнно-стратегiчних хиб. «Вирiсши в легальнiй полi­тичнiй боротьбi з поляками, вони не усвiдомили собi, що тепер мiс­це політичної боротьби займає війна, – війна на життя або смерть. Полякiв вони далi уважали політичними противниками, а не воюючою стороною, супроти якої треба примiнити всю строгiсть воєнного права», – писав М. Лозинський [33].

Пацифiзм вождiв української революцiї, нерозумiння ролi армiї в державотворчому процесi, а очевидно i їхнiй страх перед крива­вою боротьбою теж були серед причин поразки українських виз­воль­них змагань.

Дещо дивно висловився iз цього приводу Я. Грицак: «Дiячi Цент­ральної Ради недоцiнювали динамiки революцiйного процесу. Їхня розважлива програма могла б мати успiх за спокiйних обставин розвитку суспiльства. Інiцiативу у неї перехопили тi полiтичнi гру­пи, якi робили ставку на грубу фiзичну силу» [34]. В iсторiї мало таких випадкiв, коли державнiсть народу здобували в кабiнетах (хiба що пiсля кривавих битв). За «розважливiсть» вождiв Центральної Ради ми заплатили державнiстю. В Українi, цьому «Марсовому полi» Cходу, як писали Ю. Липа i Ю. Вассиян, традицiйно оточеній iсто­ричними ворогами, треба було покладатися лише на «грубу фiзичну силу».

Пацифiзм вождiв української революцiї можна пояснити, але не виправдати. В середовищi iнтелігенцiї вiйна, як правило, по­роджує глибоку кризу свiдомостi. Руйнується звичний устрiй жит­тя, втрачають силу i значення звичнi морально-етичнi вартостi, починає домiнувати груба, брутальна сила. Щодо української iнте­лігенцiї, то це правило дiяло майже без виняткiв. Вихована на куль­тур­ницьких традицiях ХIХ ст., навiть нацiонально свiдома, але iз вiдчуттям меншовартостi, прив’язана до колiсницi не лише росiй­ської культури, але й до колісниці полiтичної боротьби росiйської iнтелігенцiї (у т.ч. i боротьби кривавої, терору) українська iнтелігенцiя втратила войовничiсть (на вiдмiну, скажiмо, вiд польської), iнстинкт боротьби, а це у визвольному русi нацiї чи не ­ найгiрший, чи не найнебезпечнiший симптом. Окрилена утопiч­ними сподiваннями, ця iнтелігенцiя у своїх вiзiях майбутнього мiсця для армiї не бачила. Коли ми говоримо про винятки, то маємо на увазi, наприклад, М. Мiхновського. На I Всеукраїнському вiй­ськовому з’їздi (травень 1917 року) вiн заявив, що основою вiйни є бiо­ло­гiчний закон боротьби за iснування, i цей закон знаходить свiй вираз лише в нацiональних конфлiктах. На його думку, i свiтова вiйна виникла на ґрунтi мiжнацiональної боротьби. М. Мiхнов­ський вважав, що соцiальнi проблеми можна розв’язати лише пiсля нацiональних, що сьогоднi треба воювати за великий iдеал волi рiдного народу, iдеал воскресiння однiєї великої неподiльної Украї­ни вiд Дону до Сяну» [35].

В.Винниченко писав про «прекрасну, велику силу людини, – iнстинкт боротьби» [36], багато й iнших слушних думок висловив вiн того часу, але вiн же й визнавав, що не збройною, не вiйськовою си­лою збиралися тодi українцi виборювати свої права [37], вiн же вва­жав, що нацiональне питання треба розглядати в парi iз соцiальним питанням. Йому належать слова: «Три роки революцiї, три роки нау­ки вогнем i мечем викували в українських працюючих мас мiцну зброю й соцiальної й нацiональної свiдомости» [38]. Це демагогiя. Це три роки вогнем i мечем придушували український рух, а В. Вин­ни­ченко разом з iншими нашими керівниками несе вiдповi­дальність за небажання створити українську армію, за невчасне створення армiї, спроможної захистити україн­ську державнiсть i українцiв.

Зрозумiвши помилковiсть московської орiєнтацiї, М. Грушев­ський закликав дивитися вперед. Свої погляди вiн висловив у циклi статей, що вийшли пiд назвою «На порозi нової України». Утопiч­нiстю, полiтичною наївнiстю i недалекогляднiстю i, звичайно, мрiй­ництвом гуманiста й iдеалiста позначенi його роздуми, а найбiльше це стосується статті про армiю. Зрештою, емiграцiєю до Вiдня, кри­тикою С. Петлюри, який залишився з армiєю УНР, а перед тим тим своєю нерiшучою поведiнкою, пацифiзмом, соцiалiстичними i проросiйськими (федералiстськими) iлюзiями довiв він невипад­ковiсть свого повернення у радянську Україну.

З-помiж трьох лiдерiв Центральної Ради лише С. Петлюра прой­шов складним шляхом еволюцiї полiтичних поглядiв i змiнив своє ставлення до iдеї української державностi, армiї, збройної боротьби. У багатьох статтях («Сучасна українська емiграцiя та її завдання», «Перед широким свiтом», «Табор» (черговi проблеми вiйськового будiвництва в українськiй вiйськовiй лiтературi) – ця стаття вiдома i пiд назвою «Завдання української вiйськової лiтератури», у багатьох листах вiн виклав свої погляди на стратегiю визвольної боротьби, обґрунтував концепцiю цiєї боротьби. Може, найважливiше – у визнаннi: «Шлях звiльнення кожної нацiї густо кро­питься кров’ю. Нашої – так само. Кров’ю чужою i своєю. Воро­жою i рiдною. Кров закiнчує глибокi процеси нацiональних емоцiй, усвiдомлень, органiзацiйної працi, iдеологiчної товрчости, всього того, що нацiя i свiдомо i iрацiонально використовує для стверд­ження свого права на державне життя. Кров, пролита для цiєї вели­чезної мети, не засихає» [39].

С. Петлюра i загинув як борець, як воїн. Більшовицька Москва вбила його як символ боротьби за українську iдею, як символ бо­ротьби саме з Росiєю, одвiчним ворогом української державностi.

Нам завжди бракувало «професорської», наукової фiлософської, полiтичної, соцiологiчної, частково економiчної думки (хоча пуб­лiцистична iпостась усiх цих рiзновидiв осмислення суспiльного життя репрезентована якщо й не достатньо, то все ж i не погано). Не була винятком i фiлософська проблематика боротьби, фiлософ­ське осмислення iсторичного поступу, механiзму суспiльного роз­витку. Нацiотворчий i державотворчий процес, зумовлений визволь­ними змаганнями, лише загальмував свiй хiд, але не зупинився.

Пiсля поразки визвольних змагань починається новий етап як в осмисленнi поразки, причин цiєї поразки, так i в поглядах на сус­пiльнi процеси, на шляхи i способи здобуття державностi.

Уже в 1921 р. вийшла друком праця В. Старосольського «Теорiя нацiї». Не варто зважати на її подекуди реферативний характер. Це була одна iз перших спроб осмислення теоретичних аспектiв на­цiї, а в цьому контекстi для нас важливо те, що В. Старосольский порушив i проблематику боротьби. Сам активний учасник визволь­них змагань, В. Старосольський не мiг не бачити значення боротьби у розвитку нацiї та в її державотворчих прагненнях, а як вчений не мiг не знати, яке мiсце посiдає це поняття (чи синонiмiчне з ним) в євро­пейскiй фiлософськiй, соцiологiчнiй, полiтологiчнiй думцi. Важ­ливо, що В. Старосольський пiдкреслював динамiчний харак­тер усiх суспiльних явищ, а iсторiя фiлософської думки, це, як вiн пише, – iсторiя змагань, боротьби. Так, вiн пише про полiтичну боротьбу як про матiр нацiї: «Матерю нацiї є боротьба, боротьба по­требує для своїх цiлей iстновання спiльноти i сама витворює спiльноту. Приймаючи державу як полiтичну органiзацiю сус­пiльства, треба розрiзняти зовнiшню та внутрiшню боротьбу» [40]. Ми не будемо аналiзувати хiд мiркувань i аргументацiю автора. Для нас важлива констатацiя думки про значення боротьби в суспiль­ному розвитку, в життi, нацiї. Важливо, що В. Старосольський по­си­лається на вiдомих європейських учених, а серед них i на Л. Гумпловича. Рiч у тiм, що саме його вважають одним iз заснов­никiв теорiї конфлiктiв. Л. Гумплович увiв у науковий обiг поняття «боротьба рас» (це, радше, треба розумiти як «боротьбу нацiй»). Вiн уважав, що основним принципом суспiльного розвитку є конф­лiкт мiж суспiльними групами, що конфлiкт є iмманентною рисою iсторичного процесу, що причиною боротьби є притаманна людям ворожiсть, яка особливо проявляється у ставленнi до iноземцiв. Пи­сав вiн про такi фундаментальнi види боротьби, як вiйна i революцiя, хоча i не розрiзняв їх. Важливо, що у концепцiї Л. Гумп­ловича ключовим було поняття «завоювання», що є чинником утворення держави [41]. Щодо В. Старосольського, то вiн сприйняв тезу про конфлiкт як основу суспiльного розвитку, хоча i не розви­нув, i не застосував її в аналiзі українського матерiалу. До речi, В. Старосольський зауважує у примiтцi, що Л. Гумплович не визна­вав українцiв нацiєю, але визнав пiсля того, як вони iз Є. Косевичем принесли йому першi томи «Iсторiї України-Руси» М. Грушев­ського i вiн прочитав їх. (Зауважимо, що Л. Гумплович був поль­ським євреєм).

У 1923 р. вийшла друком праця С. Рудницького «До основ україн­ського нацiоналiзму». Його можна критикувати за перене­сен­ня законiв бiологiї у сферу суспiльного життя, в його поглядах було багато з того, що називали соцiальним дарвiнiзмом. Зазначимо, що С. Рудницький був еволюцiонiстом, але крiм цього вiн уважав, що в людському суспiльствi, як i в природi, нема й не може бути рiвностi. Наявнiсть цiєї абсолютної нерiвностi, рiзницi (а це можна зро­зумiти i як певну суперечнiсть) i є пiдставою, чинником роз­витку [42].

Логiчно вписуються в цю систему i мiркування ще одного українського вченого, О. Бочковського, який писав: «Є ще одне ду­же важне питання, а саме справа визвольної та нацiональної так­тики. Iсторичний досвiд показує, що досi вiйна та революцiя (зглядно повстання) були типовими засобами визвольної бо­ротьби» [43].

Мотив боротьби був характерним для української свiдомостi початку 20‑х рр. Так, Я. Б. (очевидно, хтось iз учасникiв студент­сько-молодiжного руху того часу) у рефератi «До iдеологiї україн­ського студентства» наголошував на тому, що ми живемо в перiод т. зв. воєн «iнтегральних», коли воюють не армiї, а нацiї. Автор, зокрема, писав: «Побiдить той, хто матиме сильнiшi нерви, бiльше завзяття i охоти до боротьби. Тому у нас мусимо оcудити всяку паци­фiстичну пропаганду. Поки що людство не знайшло ще спо­собу на безкровне вирiшування нацiональних конфлiктiв» [44].

У войовничiй тональностi написано статтю відомого публіциста О. Назарука «Чи зiй­ти спокiйно зi сцени?» Автор з гiркотою згадує, як у галицькому сус­пiльствi культивувався антимiлiтаризм, уважає, що в перiод ЗУНР не треба було вагатися, а розстрiлювати тих, хто ухилявся вiд мо­бiлi­зацiї в армiю. О. Назарук закликав вiдмовитися вiд думок про мир i тишу, а думати про боротьбу i змусити до цього iн­ших – тих, хто сам не може додуматися до розумiння неминучостi бо­ротьби. «А iдеал боротьби полягає на тiм, аби: 1) любити її i 2) без­оглядно присилувати инших до неї – тих, що мрiють про спокiйну хатину в гаю» [45]. Щоправда, в 30-х рр. вiн по-iншому дивився на цю проблему.

П. Ковжун, вiдомий художник, теж писав про боротьбу, але, на його думку, замiсть боротьби залiза i сталi починається епоха духов­ної боротьби мiж народами, боротьби нацiональних культур [46].

Iнший приклад. У вступi до своєї книжки «Нацiоналiзм – кри­тика фраз» К. Пушкар (псевдонiм лiдера i публiциста Україн­ської соцiалістично-радикальної партiї К. Коберського) писав: «Закiн­чення свiтової вiйни у 1918 р. i пiдписання мирових договорiв не злiквiдували мiжнароднiх суперечок. Живемо й далi серед воєнного стану, хоч вiйни прибрали тепер вiдмiннi форми» [47]. Як соцiалiст, К. Коберський сповiдував вiйни класовi, а не мiжна­цiо­нальнi.

Iдеєю боротьби була перейнята уся публiцистична творчiсть Д. Донцова. У 1937 р. вiн видрукував у «Вiстнику» статтю пiд промовистою назвою «Filosophia militans», епiграфом до якої вiн узяв слова, що їх сказав вiдомий iспанський фiлософ Ортегга-i-Гас­сет: «Filosophia militans – це фiлософiя нашої доби». Для Д. Дон­цова ця iдея не була нова. Проповiдував i обґрунтовував її вiн давно, починаючи iз останнiх передвоєнних виступiв, а особ­ливо вiд початку 20-х рр. Але вiн ще раз повертається до цiєї теми тодi, коли в Європi найбiльш далекогляднi полiтики передбачали близький початок воєнної грози (яка, як i Перша свiтова вiйна, мог­ла створити сприятливу полiтичну i мiжнародну ситуацiю для розв’язання української проблеми – здобуття державностi), а в українськiй пресi появлялися публiкацiї навiть вiдо­мих дiячiв i публiцистiв у тональностi, дуже далекій вiд залiзного звучання мелодiї боротьби. «Iдеал пророка, вождя, поета, борця, звичайного дiяча поливають нiжнi лiрники (автори цих публi­кацiй.– С. К.) перецукровано-нудним соком свого невибагливого, поблажливого, лiнивого, сонливого «вiрую» маломістечкового мiщанства, що не зносить нi гострої думки, нi твердого почуття» [48]. У той час, коли отi «нiжнi лiрники», опоненти Д. Донцова, хвалили I.Франка за те, що вiн не ставав у позу бойовика, за його «чуле вiд­но­шення до жидiв», якi бачили у Шевченка i пiдкреслювали «думку любови і всепрощення», якi вiдкривали в Петлюри такi риси як доброту, любов, нiжнiсть, майже жiночу м’якiсть, у той же час «Вiстник», за словами Д. Донцова, защеплював своїм чита­чам культ Мазепи, «Слова о полку Iгоревiм», культ Мiхновського, Кониського – цих противникiв Драгоманова, культ Шевченка з його «козацькою» (не «селянською»!) фiлософiєю, Лесi Українки, Франкового «Мойсея». Д. Донцов писав: «Проповiдуванi «Вiсником» iдеї – це iдеї нашої доби, над якою крокує «фiлософiя мiлiтанс», не фiлософiя «миру i тишини» [49]. У статтi «Великий бен­кет» (1937) Д. Донцов прямо ототожнює нацiоналiзм з бунтом – боротьбою, iнакше кажучи [50].

Це протистояння Д. Донцова і «пацифістів» почалося ще на по­чат­ку двадцятих рокiв. Уже в працi «Пiдстави нашої полiтики» (Вiдень, 1922) Д. Донцов пише про боротьбу як традицiю полiтич­ної нацiї. У «Пiдставах» Д. Донцов у загальних рисах окреслив, визначив основнi моменти своєї концепцiї боротьби. Вiн виходив iз принципу полiтичностi нацiї (докладнiше, переваги цього прин­ципу над iнши­ми – територiальним чи територiального об’єднан­ня, економiчної ви­годи, «соцiальної справедливостi», космополiтичними, iнтернацiо­нальними iдеями тощо). «З цього принципу випливає конечнiсть обстоювання права нацiї не проти того чи iн­шого режиму, лише проти агресивних замiрiв iнших нацiй, бо не соцiальна боротьба є домiнант­ним чинником в мiжнароднiм життю, а боротьба расова, боротьба народiв з народами (варто згадати Л. Гумп­ловича.– С. К.)» [51]. Д. Донцов обстоював примат зовнiш­ньої полiтики над внутрiшньою. Крiм цього, вiн наполегливо обґрун­товував хибнiсть нацiональної боротьби в iм’я соцiалiстич­них, iнтернацiональних, федералiстських гасел, доводив iсторично перспективну орiєнтацiю на Європу, а не на Москву – це, вiдпо­вiдно було пов’язано i з пошуком союзникiв у боротьбi, вiн шукав соцiальну базу боротьби за визволення (тому i виступав проти сла­бовольної рефлектуючої iнтелігенцiї). Д. Донцов iронiчно ста­виться до «аматорiв всенародного братерства i мiжнародного паци­фiзму». Вiн визначив одвiчного i стратегiчного ворога україн­ської держав­ності – Росiю.

Д.Донцов писав: «В наших умовах змiст поняття «воля до нацiї» набирає специфiчного характеру…» [52]. У зв’язку з цим вiн окреслює тре­тiй принцип нашої внутрiшньої полiтики – традицiоналiзм. Цей принцип спирається на тi традицiйнi iдеї, якi були притаманні українській психіці i були «мiцним цементом суспiльностi», i цi iдеї випливають з того iдеалу нацiї, головною прикметою якого є вiд­­стоювання своєї незалежностi проти Росiї.

На наш погляд, якщо пiдсумувати все те, про що говорив Д. Дон­цов у «Пiдставах», то можна ширше тлумачити специфiчнiсть змiсту поняття «воля до нацiї» – i ця специфiка полягає в тому, що для Д. Донцова «воля до нацiї» була синонiмом «волi до боротьби за нацiю». Це твердження стало аксіомою у «На­цiо­налiзмі», який появився через три роки пiсля «Пiдстав».

Не випадково Г. Васькович писав: «Iдею нацiї ставить Донцов як головну рушiйну силу народу. Волю до життя, влади й експансiї ста­вить вiн як пiдставу нацiональної iдеї, а стремлiння до боротьби та свiдомiсть її конечности уважає за другу пiдставу нацiональної iдеї нацiї. Здається, що найменше з усього треба пояснювати проб­лему боротьби. Ми всi маємо можливiсть спостерiгати її рiшальну ролю в життi народiв…» [53]. Бо що таке iдея української нацiї в си­туацiї, коли її землi розподiленi мiж чотирма державами? Ця неми­нуча боротьба за визволення, здобуття державностi, якщо нацiя не хоче зникнути з iсторичної сцени. Так ось, ця iдея боротьби, iдея нацiї i лежить в основi «Нацiоналiзму». Не варто докладнiше аналізувати змiст iдеї нацiї у цьому творi. Зацитуємо лише деякi думки iз третьої частини працi – iз роздiлу «Українська iдея»: «Українство мусить усвiдомити собi, що його iдея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою ідеєю, себто виключати всяку iншу, основуватися не на частиннiм, але повнiм запереченнi чужої…» [54], «Коли Україна хоче вийти зi стану провiнцiї, мусить витворити в собi, крiм волi до влади, ту всеобiймаючу iдею, iдею опанування духового, економiчного i полiтичного нацiї. Без такої iдеї ми всi лишимося нацiєю уярмленою, провiнцiєю, народом, що житиме роздвоєною душею, не в станi витворити збiрної волi… Так буде доки не виповімо безоглядної вiйни всiм атомiстичним та iнтернацiональним доктринам… Такою iдеєю може стати в нас не всесвiтянська, анi соцiяльна, лише тiльки нацiональна ідея, що б глядiла в майбутнє i мала вiдвагу скорити собi свiй свiт» [55], «Така повинна бути наша нацiональна iдея: всеобiймаюча, виключна, яскрава, якої гаслом є не спочинок i уживання, лиш акцiя i воля до влади над вiдiрваними засадами, над чужою iдеєю, над власним окруженням, над «обставинами», над усiм часовим i поодиноким. Лише та iдея виведе нас зi стану провiнцiї, лише вона сполучиться з тим патосом, без якого мертва всяка iдея» [56]. Важлива риса публiцистичного мислення i стилю Д. Донцова – його думки лу­нали i сприймалися i як теоретичнi висновки, i як агiтацiйно-пропа­гандистськi гасла, заклики.

На цi заклики вiдгукнулися, зерна його нових iдей падали на сприятливий ґрунт. Так, Українська вiйськова органiзацiя ставила собi за завдання пропагувати i готувати загальнонацiональний рево­люцiйний зрив українського народу проти окупантiв. УВО поєдну­вала у своїй боротьбi рiзноманiтнi засоби: терор, пасивний опiр (бойкоти) i громадянська непокора, експропріацiйнi акти, пропа­ганда й агiтацiя. Саме з УВО починався процес формування виз­воль­ної концепцiї українського нацiоналiзму. Пропаганда iдей боротьби була одним iз завдань перiодичного органу УВО – журналу «Сурма». Назвемо лише окремi публiкацiї – «Армiя i революцiя», «Дещо про дiяльнiсть i плани У.В.О.», «У.В.О. а орiєнтацiя на Польщу й Москву», «Угодовство – а У.В.О.», «Хто нам ворог» (є при­пущення, що вони належать Є. Коновальцевi), «Роля бойового iнстинкту у визвольних змаганнях» та iншi. Зауважимо, що УВО й пе­ред «Сурмою» видавала i розповсюджувала агiтацiйно-пропаган­дистськi матерiали.

Велику роль вiдiгравали погляди Є.Коновальця на проблеми боротьби, його концепцiя визвольної боротьби. Основнi моменти цiєї концепції – iдея державностi i соборностi як така єдина iдея, що може згуртувати українцiв; державнiсть треба i можна захис­тити лише збройною силою; iдейно-полiтичною платформою бо­йо­вої органiзацiї може бути лише український нацiоналiзм; орiєнтацiя на власнi сили; боротьба (збройна) вимагає професiйних знань, а тому готуватися потрiбно вiдповiдно, пiдготовка до майбутньої збройної боротьби не можлива не лише без професiйно вишколених кадрiв, але й без iдеологiчно-пропагандистського забезпечення. Свої погляди Є. Коновалець висловив у таких працях як «Причин­ки до iсторiї української революцiї», «Причинки до iсторiї ролi Сiчових Стрiльцiв в українськiй революцiї», у статтях на сторiнках «Сурми», «Розбудови нацiї».

З утворенням ОУН вона стала єдиною полiтичною силою, що усвiдомлювала неминучiсть збройної боротьби за державнiсть i зробила ставку на революцiйну, збройну боротьбу за державнiсть. У «Постановах Великого збору» говорилося не лише про загальнi засади ОУН, а й про державний устрiй, форму майбутньої україн­ської держави, про цiлу низку iнших важливих питань, зокрема, i про вiйськове питання. Зазначалося, що лише вiйськова сила, яка спирається на збройний народ, готова боротися за його права i звiльнить Україну вiд окупанта. З утворенням ОУН iдея i проблематика боротьби дiстала на певному етапi теоретичне оформлення в концепцiї перманентної революцiї. Ставлення до цiєї концепцiї не однакове. Наприклад, П. Мiрчук [57] i О. Баган [58] пози­тивно, навiть високо оцiнюють перманентну революцiю як один iз напрямiв чи складникiв загальної революцiйної стратегiї ОУН. Так, в iнтерпретацiї П. Мiрчука перманентна революцiя – це полiтичне освiдомлення мас iз допомогою вказування остаточної мети – вiдновлення самостiйностi й соборностi власної держави; органi­зування щораз нових бойових виступiв проти окупанта; ­поширю­вання й закрiплювання органiзацiйної мережi керiвної полiтичної органiзацiї; безупинне пiдсилювання революцiйного кипiння серед мас аж до того ступеня, коли воно прорветься всенародним повстанням проти окупанта; це не анемічний безактивний патрiо­тизм, не «етапнiсть» боротьби (спершу розбудова власного шкiль­ництва, «Просвiти», кооперацiї, потiм «маленька» автономiя, далi бiльша, а там колись i самостiйнiсть); це не вiдiрванi бойовi вис­тупи, як і не «боротьба для боротьби». Це чiтка i послiдовна цiле­спря­мованiсть усiєї дiяльностi революцiйної органiзацiї: втягування в активну боротьбу щораз ширших кiл народних мас, плекання патрiотизму, а також і розбудова власного шкiльництва, «Просвiти» i економiки, бойовi виступи – i ця боротьба в результатi свого на­ростання завершується всенародним збройним повстанням [59].

Про теоретичну некоректнiсть чи неспроможнiсть концепцiї пер­манентної революцiї говорити не варто. Вона iснувала не лише як теоретичний феномен, як теоретична конструкцiя. Вона iснувала i фактично – у виглядi численних актiв активного i пасивного опору. Одним iз теоретичних джерел цієї концепції була думка, вислов­лена в «Нацiоналiзмі» Д. Донцова, що полягала в розумiннi жит­тя (в т.ч. i життя мiж народами) як вiчної боротьби. Якщо на думку І. Лисяка-Рудницького, свого часу М. Драгоманов писав, що тiльки вiра в поступ рятує людину вiд песи­мiзму i розпачу, вiд гуманної мiзантропiї i навчає мiряти часи i особи мiрою водночасного вдосконалення [60], то ту молодь 20–30-х, зрештою, i 40–50‑х, яка була вихована на публiцистицi Д. Донцова, рятувала вiд песимiзму i розпачу вiра в боротьбу i пе­ремогу україн­ської державностi. Перша iз десяти заповiдей україн­ського на­цiона­лiс­та (здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбi за неї), «Декалогу», що його написав молодий С. Ленкав­ський, перебу­ваючи у в’язницi, промовисто вiдображає не лише полiтичну, а й морально-психологiчну орiєнтацiю молодi та її ставлення до iдеї борот

Поиск по сайту: