Із історії воєнної журналістики

У книзі «Воєнний кореспондент. Самопожертва і жертва в сучасному світі» польська дослідниця М.Годальська пише, що слово «Перемога!», що його вимовив грецький воїн, який пробіг 42 кілометри від Марафону до Афін, це найкоротша воєнна кореспонденція. Нагадаємо, битва між греками і персами відбулася у 490 р. до н.е. У такому разі, Мільтіад чи Філіпід (так звали воїна, бо М.Годальська чомусь вважає його безіменним) – це і перший воєнний кореспондент (хоча він і воював), який загинув уже після битви. Очевидно, що роль воєнних кореспондентів виконували не гінці з поля бою, а радше полководці. На думку М.Годальської, на особливу увагу заслуговують повідомлення Наполеона, повні фантазії і перебільшення. Але вже на початку ХІХ ст. власники газет почали посилати в райони бойових дій своїх кореспондентів, але не журналістів. Вони могли знати військову справу і вояцьке ремесло, але, зазвичай, їм не вистачало журналістської інтуїції (якщо оцінювати з погляду сучасності – вміння опинитися в потрібний час у потрібному місці). Понад те, інформація з поля бою потрапляла на сторінки газет із значним запізненням – йшлося не про дні, а про тижні і навіть місяці. Ситуація змінилася, коли інформаційні агентства і газети почали використовувати телеграф. Так, у «Зорі Галицькій» (1848–1851, 1854–1857) цієї новинки на перших порах ще не було, а вже «Вѣстник для русинов Австрийской держави», що почав виходити за редакцією І.Головацького 1850 року, мав рубрику «Заграничніи новости» і користувався телеграфом.

Переломним моментом в історії воєнних кореспондентів М.Годальська вважає Кримську кампанію 1854–1856 рр. Якщо раніше редакції газет посилали до театру воєнних дій колишнього військового, то тепер редакція газети «Times» послала цивільного – В.Г.Рассела. Він не лише описував перебіг воєнних подій, але й жахливі умови, в яких помирали поранені британські вояки. В одній із кореспонденцій він запитував, чи не знайдуться в англійському суспільстві самовіддані жінки, які захочуть принести полегшення тим воякам, які так страждають, М.Годальська зазначає: «На заклик журналіста відгукнулася Флеренс Найтінгел, яка приїхала до Криму з групою санітарок. Кореспонденції Рассела зворушили читачів, парламент звинуватив уряд Абердіна в недбальстві. Політики в черговий раз переконалися, якою великою силою є преса, яка не підлягає їх наглядові і контролю. В.Г.Рассел показав шлях кільком поколінням журналістів, які у «викривальному стилі» писали свої повідомлення всупереч воєнній цензурі» [1].

Варто звернути увагу на те, що та ж Кримська війна зумовила появу «Севастопольских рассказов» Л.Толстого, учасника цієї війни (його перші твори на тему війни – це «Набег», «Рубка леса», «Разжалованный», «Казаки», в них описано епізоди війни на Кавказі, де служив і воював Л.Толстой). Він командував артилерійською батареєю на 4-му бастіоні, відзначався хоробрістю – його нагородили орденом Анни «За храбрость» і медалями. Відомо, що Л.Толстой розробляв проекти реформування артилерійських батарей, створення батальйонів, озброєних нарізними гвинтівками. Він же підготував проект про реформування всієї російської армії (не закінчив), в якому зазначав важкі умови солдатської служби. Цікаво, що Л.Толстой мав намір випускати журнал «Солдатский вестник» («Военный листок»), але Микола І заборонив.

Особистий воєнний досвід (а і кавказька, і кримська війни не були справедливими, це були війни, які Росія вела в ім’я імперії), осмислення війни 1812 року (роман «Война и мир», де зрозумілий російський патріотизм поєднувався в імперською свідомістю, щоправда, сам автор називав це «мыслью народною») привели Л.Толстого до ідеї не чинити опір насильству. (Оце поєднання: Л.Толстой як трубадур імперії і його етично-філософське вчення, що спиралося на ідею неспротиву злу насильством, любов до ближнього, може, найбільш парадоксальне в його світогляді).

Показові обидва приклади. У суспільстві потрібні люди, які не воюють (журналісти), а розповідають правду про війну, є свідками цієї правди. Так само потрібні люди, які воюють, а згодом описують побачене і пережите на війні (письменники). Інша річ, як написане узгоджується з правдою, з історичною тенденцією і загальнолюдськими вартостями. (Здається, поразки у війні з Наполеоном могла спричинитися до європеїзації Росії. Цього не сталося. Натомість глорифікація «русского народного характера» і патріотизму – це один із етапів формування горезвісної «русской души», «русской идеи», тепер – «русского мира»).

Що принесло ХХ століття? Громадськість вже навряд чи могла би собі уявити газетні сторінки без повідомлень з того чи іншого театру війни. Зрештою, на початку століття великих воєн, таких, що змінили б людство, ходу історії, не було: війна між США й Іспанією (1898 р.), безславна для росіян російсько–японська війна (1904–1905 рр.), балканські війни (1912–1913 рр.). Для воєнних кореспондентів цікава хіба що фраза В.Черчилля, який казав: «Відчуваю величезне піднесення, коли по мені стріляють і не влучають» (був воєнним корреспондентом під час англо–бурської війни в 1899–1902 рр.). Проте були проблеми важливіші, ніж висловлювання навіть відомих людей.

Річ у тім, що інформаційну діяльність, розвиток преси як соціального інституту не можна розглядати ізольовано від тих тенденцій, що намітилися в історії преси, починаючи від зламу XIX–XX ст. Уже на початку XX століття у галузі соціальної психології, яка почала виокремлюватися в науку із своїм предметом дослідження, було висловлено думку про практичне застосування її висновків, результатів експериментальних досліджень психології мас. Так, німецький психолог В.Меде, автор книги “Експериментальна психологія мас” згодом писав про необхідність зробити психологію мас предметом систематичних експериментальних досліджень, бо лише так можна буде належним чином пояснити колективно-психологічні явища. “Йдеться не лише про теоретичне пізнання, але насамперед про практичне застосування її результатів у політиці, законодавстві, педагогіці, економіці” [2].

Треба зауважити, що чи не вперше в історії політичних партій і рухів XX ст. особливо активно використовувала цей соціально-психологічний аспект у своїй пропагандистській діяльності (особливо від революції 1905–1907 рр.) партія російських більшовиків. У працях її лідера В.Лєніна можна знайти десятки висловлювань, зауважень, рекомендацій, реплік на цю тему.

В історії преси, історії воєнної журналістики (а якщо ширше – в історії пропаганди) переломним моментом був вибух Першої світової війни. Вона остаточно розвіяла ілюзії навіть про мінімальну гармонію у людському суспільстві. Ця війна спричинилася і до багатьох відкриттів у сфері керування (або маніпулювання) величезними масами людей. Уперше, отримавши в своє розпорядження потужну техніку і організаційну базу, пропагандистська діяльність стала важливим напрямом державної політики. Цьому сприяло і те, що в деяких державах було створено спеціальні структури й установи.

Принциповим і рубіжним моментом в історії воєнного кореспондування був вибух Першої світової війни. Наполеон здавав собі справу з того, якою силою в суспільстві (і під час війни теж) є газети, – ця тема в роки Першої світової війни стала державною політикою: у системі «держава – війна – журналістика принципові зміни. По-перше, журналістика отримала значно краще, ніж у ХІХ ст. механічне оснащення, по-друге, поліпшилася організаційна база, по-третє, змінився і соціальний статус журналістики: вперше після наполеонівських воєн уряди найбільших країн почали використовувати її у пропагандистській діяльності, це набуло централізованого характеру оскільки було створено спеціальні державні структури. Іншими словами кажучи: функціонувала і журналістика, інституйована в редакціях періодичних видань і оприлюднена через тексти, з одного боку, а з іншого боку – функціонували відповідні державні структури, що відповідали за пропагандистську діяльність. Ці структури були суто елементом державної машини, бо журналістика все захищала інтереси не лише держави, а й суспільства. Таке поєднання видається цілком органічним, якщо зважити на масштаби, на характер війни. Не можна не брати до уваги і почуття патріотизму, яке було притаманне воєнним журналістам держав як Антанти, так і Троїстого союзу. Початок зробила Велика Британія, де раніше, ніж на континенті і за океаном, зрозуміли, що можна атакувати не лише людські тіла, а й людські душі. Так, в Англії спочатку в Міністерстві закордонних справ створили бюро воєнної пропаганди, а 1918 року – окреме Міністерство інформації з Департаментом пропаганди. У Франції відділ пропаганди створили при Генеральному штабі, а понад це – т.зв. «Дім преси», який займався пропагандою не лише проти ворога; діяла неофіційна організація «Альянс Франсе». Якщо воєнні кореспонденти лише інформували про перебіг воєнних подій, то воєнні пропагандисти воювали (і не беручи прямої участі у воєнних діях). Їхня діяльність була ефективною. Коли це зрозуміли у США, то поставилися до організації пропагандистської діяльності з американським розмахом: там було створено Комітет суспільної інформації, це було спеціальне державне відомство на чолі з людиною, близькою до президента США В.Вільсона. До участі в роботі цього відомства було залучено всі засоби: інформації, було враховано характер аудиторії, у КСІ брали участь не лише журналісти, а й представники інших важливих професій: письменники, художники, історики, кінорежисери і т.д.

Саме в роки Першої світової війни слово «пропаганда» почало набувати негативного значення, цього слова уникали. П.Лайнбарджер з цього приводу зауважив: «Німецьку пропаганду вони (англійці. – С.К.) називали пропагандою, а свої пропагандистські заходи – інформацією, культурними зв’язками, літературою» [3].

Дивно, але силу не стільки воєнної журналістики, скільки інформаційної й пропагандистської діяльності, ефективність різноманітних технік і методів впливу, що базувалися, зокрема, як на соціально-психологічних явищах, так і на врахуванні психіки індивіда, не скрізь оцінили належним чином, а докладніше кажучи не змогли передбачити ефективність нового виду зброї. Так сталося і в Німеччині, чий економічний, військовий, інтелектуальний, зрештою, потенціал, на думку її військового керівництва мав забезпечити успіх у воєнних операціях, у війні загалом. Наскільки німецький генералітет недооцінював силу пропаганди упродовж війни, такою ж мірою у повоєнний час активно захищався тезою про те, що німецьку армію не було розгромлено, що результати війни були зумовлені падінням запілля, оскільки чужорідні й радикальні елементи якого стали легкою здобиччю зарубіжної пропаганди. На цю обставину звернув увагу один із батьків сучасної теорії пропаганди Г.Лассуел [4].

Зрозуміло, що поразку Німеччини, як і інших держав Троїстого союзу, зумовив комплекс причин соціально-економічного і військового характеру, а не лише недооцінка пропаганди, тим більше, що німецьке командування теж вдавалося і до дезинформації, і до інших прийомів психологічної війни. Але країни Антанти надали пропаганді державного значення, зробили пропагандистську діяльність широкомасштабною і цілеспрямованою.

Про силу пропаганди свідчать і крах Російської імперії – російські більшовики виступили з лозунгом поразки Росії у цій війні (це був чи не єдиний приклад такої поведінки серед європейських соціал-демократичних партій), вони розклали російську армію. На пацифістських позиціях стояв відомий австрійський соціал-демократ К.Каутський, авторитетний європейський партійний діяч, об’єкт критики В.Леніна. У 1915 р. появилася друком книга публіцистики Р.Роллана «Над сутичкою», в якій він виступив проти війни. Це був одинокий голос у середовищі європейських інтелектуалів. Проте була різниця між пацифізмом і антимілітаристськими виступами відомого письменника і бажанням поразки у війні для російського уряду у більшовицьких публіцистів – вони прагнули влади і задля цього, як показало майбутнє, вони були готові до найкривавішої, найзлочиннішої війни. Напрошується висновок: гіпертрофоване сприймання загальнолюдських вартостей породжує негативне ставлення до війни, пацифізм, а заперечення її із вузьких егоїстичних партійницьких позицій і виправдання її навіть у наймерзенніших формах теж можливе як факт (що й довели більшовицькі публіцисти).

Перша світова війна, з одного боку, провела чітку межу між працею воєнного журналіста і воєнного пропагандиста, а з іншого довела, що й воєнний кореспондент, як правило, не може стояти осторонь зовнішньополітичної діяльності уряду своєї держави, він не може бути нейтральним до ворога своєї держави. Це не означає нехтування загальнолюдськими вартостями і прийнятими міжнародними правилами ведення війни. Зауважимо, що художня література про війну – це окрема тема. Сприймання війни у Гемінгвея, Ремарка, Елліота, Фітцджеральда, Олдінгтона, Дос-Пассоса, Паунда інше, ніж її бачили воєнні кореспонденти, не кажучи вже про воєнних пропагандистів. У повоєнний час свій особистий досвід згадані письменники трансформували у відчуття абсурдності війни, трагічності людського існування. Молоде покоління, яке пережило жахливу війну (а це була би повністю війна без ідеалів, якби не національні прагнення поневолених народів), набуло чіткого означення – воно стало «втраченим поколінням».

Цікавий український сегмент європейського і світового досвіду художнього освоєння і осмислення воєнного досвіду – маємо на увазі роман О.Турянського «Поза межами болю», на нашу думку, належно не оцінений в історії світової літератури. (О.Турянський, до речі, теж був на фронті як вояк австрійської армії).

Статус воєнних кореспондентів був знайомий і українській пресі – йдеться про пресу Українських Січових Стрільців, і військову пресу Української Галицької Армії і Армії УНР. Так, уже восени 1914 року з ініціативи І.Іванця, М.Угрина-Безгрішного та ін. було створено «Пресову кватиру». У правильнику (статуті) «Пресової кватири Українських Січових Стрільців при запасному курені» мету її визначено так: «Члени мають представити образ УСС підчас європейської війни, яка зачалася в році 1914, а заразом представити образ терпінь українського населення в тій війні, щоб поширити світогляд будучого українського покоління і піднести в нім українську народну свідомість і честь, а також, щоби предложити докази чинної участи українського народу в війні перед судом історії» [5]. У травні 1916 року почав виходити «Вістник Пресової Кватири УСС» за редакцією А.Лотоцького і М.Угрина-Безгрішного. Якщо «Пресову Кватиру» було створено при резервному курені, то в польових умовах, на фронті – «Артистичну горстку», яка виконувала ті ж функції. До діяльності обох структур були причетні ті галицькі інтелігенти, що воювали у лавах УСС, хто згодом став оздобою української культури. Це письменники О.Бабій, М.Голубець, Я.Гриневич, Р.Купчинський, В.Левицький-Софронів, Л.Лепкий, А.Лотоцький, А.Луців, О.Назарук, М.Островерха, Ю.Шкрумеляк, художники І.Буцманюк, Л.Гец, Е.Козак, І.Іванець, О.Курилас, Ю.Назарак, композитор А.Баландюк, Я.Барнич, М.Гайворонський, Б.Крижанівський (а до цього виду мистецтва причетні і Л.Лепкий, І Р.Купчинський), скульптор М.Гаврилко.

Пресову кватиру було створено і при Начальній команді УГА. Діяла вона від січня 1919 року до січня 1920 року. Мала вона відділи: організаційний, видавничий, історичний (спочатку очолював М.Федюшка-Євшан, згодом І.Кревецький), інформаційний, бібліотечний, театрально-музичний. Керували Пресовою кватирою І.Ерденбергер, І.Герасимович, з листопада 1919 року – О.Левицький. У корпусах УГА Пресова Квартира мала свої бюро пропаганди, в бригадах були старшини, які займалися інформаційною, пропагандистською і виховною роботою. Друковані органи Пресової Кватири – газета «Стрілець» (січень–листопад 1919 року), яку редагували Т.Микитей, І.Ерденбергер, О.Назарук, «Козацький голос» (березень 1919 року – січень 1920 року), редагував М.Старосольський.

Військова преса була і в Армії УНР – виходила не лише низка періодичних видань, але й було створено інформаційне бюро. Його друкованим органом були «Новини», що почали виходити на початку 1919 року.

Не можна сказати, що українські державні і політичні діячі не розуміли сили друкованого слова, впливу журналістики, зокрема, значення агітації й пропаганди. Один із промовистих фактів: на початку січня 1919 р. С.Петлюра як Головний Отаман віддає наказ № 18: “До мого відома дійшло, що в місцевостях, оголошених на військовому стані облоги, в е д у т ь з л о ч и н -н у а г і т а ц і ю п р о т и У к р а ї н с ь к о ї Н а р о д н о ї Р е с п у б л і к и т а ї ї з а к о н н о ї в л а д и – Д и р е к т о р і ї переважно люди, що не належать до громадян нашої Республіки і що наїхали з Великоросії та інших країн бувшої Росії. Ці люди, замість того, щоб дякувати Україні за той хліб, який їдять тут, вчиняють різні заколоти, сіють анархію, грабують мирне населення, займаються саботажем, провокацією та спекуляцією” [6]. С.Петлюра розпорядився розглядати цих агітаторів (з підробленими українськими паспортами) як шпигунів з усіма висновками, що звідси витікають.

Влітку 1919 р. С.Петлюра писав до І.Мазепи: “На інформацію за кордоном про наші справи не треба жаліти грошей і відповідні асигновки треба зробити: особливо у Парижі, Празі та Румунії. Інші держави витрачають на це великі суми, а ми самих себе губимо, не звертаючи на це уваги... Інформаційну роботу у нас слід децентралізувати, бо коли ми вимагаємо мільйони на Міністерство Преси, то краще дати сотні тисяч повітовим земствам чи комісарам, і вони цю інформацію поставлять і краще і своєчасніше” [7].

Уже згодом, у 1925 р., у статті “Українські шляхи” він зазначав, що вони, “... збаламучені пропагандою демагогічною більшовиків в 1917–1918 рр. і тому не однолиті, не збиті докупи в свойому відпорові проти військової навали їх, не відразу розпізнали дійсну природу того соціяльного баламутства, за допомогою якого большевики опанували українським селом” [8].

У тому чи іншому контексті питання інформаційно-пропагандистської діяльності порушували В.Винниченко, І.Мазепа, П.Христюк, М.Ковалевський. Це складна проблема не менш складного часу і вона потребує уважного і ретельного вивчення. У думках, висловлюваннях, оцінках учасників визвольних змагань, а що більше їх відповідальних діячів можна знайти чимало цікавого матеріалу, що іноді змушує по-новому оцінити як ідейну боротьбу навколо української державницької ідеї, як масовану пропагандистську боротьбу проти неї наших ворогів, так і місце пропаганди (зокрема й інформаційної діяльності) як цілеспрямованої діяльності в українському державотворчому процесі періоду визвольних змагань 1917–1920 рр.

Після поразки ЗУНР–УНР військова преса не зникла із структури української преси (вона існувала на західноукраїнських землях), не зник і воєнний дискурс із сторінок українських періодичних видань. Щоправда, воєнних кореспондентів редакції навіть найбільш авторитетних видань («Літературно-науковий вістник», «Вістник», «Діло», «Новий час», «Громадський голос» тощо) не мали.

Поразка у визвольних змаганнях стала своєрідним політичним й інтелектуальним Рубіконом, вона започаткувала новий період в українській історії і спричинилася до гарячкових, болісних, але й продуктивних роздумів. Ревізії підлягало все: ідейно-теоретична платформа, політичні орієнтації, стратегія і тактика боротьби. Головне – пошук відповіді на питання “як і яким шляхом йти до державності, як за неї боротися?” Перегляду потребувала і така проблема, як ідеологічно-пропагандистське забезпечення боротьби, що стосувалося, зрозуміло, і преси.

Найбільш гостро і безкомпромісно оцінив причини поразки, результати визвольних змагань Д.Донцов. У “Підставах нашої політики” (1921 р.) він писав: “Такий був ідейний балянс української інтелігенції по кількох роках визвольної боротьби. Балянс, коли не розпачливий, то в кожнім разі надзвичайно вбогий. Хаос в думках, брак пляновости в акції, брак ясно сформульованих цілей. І все це підбито часом голосною самостійницькою фразеологією, дзвінкою, як в неофіта, і такою ж нетривкою…Шукаючи причин сумного балянсу наших ідейних і політичних змагань, мусимо на першім пляні згадати невміння знайти, відчути колективний ідеал нації, ані так різко зазначити його, щоб він став притягальним центром, до якого, як до сталого, непорушного осередку, тяглися б мільйони поодиноких воль у краю і пильна увага заграниці… Не маючи виробленої програми всередині, ні щодо того, на якій клясі спирати державне будівництво, ні вміння споювати одною не клясовою, а національною державницькою ідеологією всі національності країни в одну націю під прапором одного державного ідеалу, українство не могло осягнути консолідації внутрішніх сил краю. Далі, навіть цей, нашвидку зроблений, вічно мінливий сурогат національного ідеалу, що створився в нас, не проклямовано і не утримувано з усією потрібною в таких випадках, гостротою” [9].

Як бачимо, Д.Донцов, хоча й не говорить окремо про невмілу інформаційну, політичну чи агітаційно-пропагандистську діяльність, але і їх теж має на увазі. Тим більше, що на його думку, послідовна, залізна, сама в собі переконана воля зможе защепити свою концепцію масі навіть тоді, коли вона (концепція, зрозуміло) є абсурдна. “ І навпаки, сполучення найясніших ідей з слабою афірмативною волею їх пропагаторів – часто не має практичних наслідків” [10].

Дещо згодом, уже в “Націоналізмі”, Д. Донцов іронічно писав:”Як питання тієї чи іншої системи оранки, так і питання національних взаємин було питанням доцільности: як таке, вирішувалося воно розумом і переконанням. Піднести в вищий стан господарство чи клясу, або націю, мала тільки освіта, всеобіймаючий засіб на всяку соціальну біду. Провінція до всього підходила зі своєю міркою: не тільки проблеми буденного життя, не тільки дрібничкові спори за межу, але й проблеми світового розміру вирішувала вона намовлюванням, уговорюванням, закликом до “здорового хлопського розсудку”, найвище – позовом до суду…” [11].

Так могла думати лише людина, яка узагальнила свій досвід журналістської, ідеологічної, агітаційно-пропагандиської діяльності, але насамперед і головним чином досвід використання пропаганди, що під час Першої світової війни набула специфічних рис як цілеспрямована діяльність, що зробила переворот в уявленнях про методи і засоби впливу, що виходила за межі звичайного “хлопського розуму”, звичайних уявлень про морально-етичні вимоги тощо.

Західноукраїнська преса міжвоєнної доби дала десятки публікацій, що були присвячені “пропаганді”. Треба висловити застереження, що не завжди автори вкладали однаковий зміст у поняття “пропаганда”. Відомо, що цей термін вживав і І.Франко, але розуміючи його як поширення якоїсь ідеї. О.Назарук був шефом відділу преси й пропаганди в уряді ЗУНР ( екзильному), але це навіть приблизно не нагадувало організацію пропаганди в державах Антанти.

Ось що писали “Вогні”, молодіжне видання 30-х років: “Силу й вартість пропаганди навчили цінити щойно підчас світової війни. Тоді теж навчились стосувати її з найбільшою досконалістю та успіхом. У світовій війні перші застосували союзники на західному фронті, і головно завдяки їй розгромили спершу німецьку суспільність в краю, а відтак “побідню німецьку армію” на фронті. Чого не досягнула й не знищила куля, то розсадила з нутра летючка та слово пропагатора. Зброя знищила фізичну силу противника, але його духовну міць та відпорність поконала пропаганда. Німецька армія й німецька політика почувались вповні обезброєними проти цієї “нової стратегії” англійського командування. Цю незавидну ситуацію Німеччини найкраще схарактеризував у своїх споминах ген. Людендерф: “Ми дивилися на розвій ворожої пропаганди в країні, як крілик дивиться на вужа, що готовиться його проковтнути”. Людендорф, цей сміливий і рішучий полководець на полях боїв, стоїть безрадний в обличчі ворожої пропаганди та не знає, як з нею боротися… В кінці Людендорф пробує розгорнути контрпропаганду, але зусилля запізні… Подібно було в Росії. Большевики своїм кривавим терором добивали тільки те, що перед цим розложили пропагандивною акцією [12].

Становлення і розвиток української військової преси і української воєнної журналістики після визвольних змагань відбувалося в контексті розвитку пропаганди, тобто в контексті змін у ставленні до пропаганди як одного із засобів впливу на аудиторію.

Як відомо, у 1920 р. було створено Українську війському організацію (УВО). Вона була підпільною і стояла на націоналістичних позиціях. Якщо коротко, то своє головне завдання УВО бачила в пропаганді загального революційного зриву українського народу з метою створення власної самостійної держави. У брошурі “У.В.О.” читаємо: “УВО є організацією, для якої тільки і н т е р е с У к р а ї н с ь к о ї Н а ц і ї є й буде рішаючим у її діяльності…

УВО, що вважає себе носієм і спадкоємцем заповітів Великої Української Армії, не може й не сміє допустити до того, щоб грядучі події заскочили український народ непідготовленим, як це мало місце в роках 1917–18…

Українська Військова Організація, що поставила собі за завдання пропагувати загально-національний зрив українського народу проти займанців і як організація, що проводить конкретну підготовку цього зриву на західних українських землях, йде і мусить йти з усіма шарами народу й серед них поширювати свої ідеї. Для неї не можуть бути обоятними настрої мас, бо саме від тих настроїв залежить, як широкі маси будуть ставитися до займанця взагалі, зокрема, чи стремління УВО увінчаються в остаточному висліді успіхами, чи ні” [13].

Наприкінці 20-х років цю проблему порушив “Літературно-науковий вісник” Д.Донцова, маємо на увазі статтю В.Когенса “Політика, пропаганда, преса і публіка”. Автор пише: “Я згадав, що слово “пропаганда” набрало підчас війни особливого, майже згірдливого значіння. В дійсности одначе не можна так односторонно ставитися до цього поняття. Як довго той, хто веде пропаганду, робить це з своїх найглибших святих переконань і не кермується тут іншими оглядами, як прим. особистими інтересами, і як довго засоби, якими він послуговується, не є лише освяченими засобами до осягнення поставленої цілі, так довго така пропаганда наскрізь оправдана. Вести пропаганду за ідею , за віру, за своє переконання, яким можна прислужитися для людства, є не лише морально оправданим, але в найвищій мірі конечним” [14]. Зауважимо що у “ЛНВ” Д. Донцова не могло бути випадкових публікацій. Ця теж не виняток. Вона характеризує ставлення тих, хто поділяв націоналістичні погляди, до пропаганди.

Повернемося ще раз до статті Т. Путника “Пропаганда” у «Вогнях» [15]. Автор добре знав практику нацистської пропаганди, він цитує ”Мою боротьбу” Гітлера, який надавав пропаганді величезного значення. Зауважимо, що на думку Т.Путника, пропаганда, щоб бути ефективною, не мусить обов’язково послуговуватись неправдою.

Не можна оминути увагою статтю В.Юрченка (втікача із СРСР, автора книжки спогадів “Шляхами на Соловки”) під назвою “Система більшовицької агітації та пропаганди” [16]. Автор пише: ”На радянщині дуже поширеним є твердження, що більшовицька влада тримається на ГПУ й агітації. Це глибока й безперечна правда в обох випадках. ГПУ вславилося нечуваним у світі й історії кривавим терором, що вбив усякі пориви мас до свободи, а агітація й пропаганда задурманює несвідому частину бідноти й робітництва, не даючи їй змоги оцінити дійсний стан речей та зробити правдивий і належний висновок” [17]. Автор розповідає про структуру “агітпропу”, про методи більшовицької пропаганди.

Ми не випадково не фіксували увагу на політичних поглядах авторів, що писали про пропаганду. Але це суттєвий момент. Ось дві редакційні статті із “Національної політики”, органу УНДО, що появилися в лютому–березні 1939 р. – це “Суворий обов’язок правди” (ч.8) і “Політика без пропаганди” (ч. 11). Редакція добре розуміла значення пропаганди; йдеться, зокрема, про конечність української пропагандивно-інформаційної роботи на польських теренах. Зацитуємо два уривки: ”Зрештою, найсильніші народи, наймогутніші нації навіть тоді, коли проти своїх ворогів виставляють як останній аргумент – гармати, не занедбують пропаганди”. Ще один: ”…нема сьогодні надій чи на перемогу і успіх – без зорганізованої пропаганди!… кожний день працює там проти нас! Пропаганда – це зброя в руках недержавного народу! Українській політиці даймо в руки зброю – українську пропаганду” [18].

Але це були лише добрі наміри. Назагал правильно оцінюючи значення пропаганди, важливість формування публічної опінії, добре розуміючи, що не можна плентатися в хвості настроїв, редакції ( чи автори) не розуміли, що не можна до пропаганди підходити із передвоєнними критеріями ( до Першої світової війни), що в політичній діяльності, а тим більше в пропаганді не можна абсолютизувати ні правду, ні об’єктивність, що не треба так прямолінійно протиставляти демагогію і публіцистику, віру і знання. У статті „Суворий обов’язок правди” читаємо: “…наш орган не є на те, щоб “подобатися” масам, ані в кінці на те, щоб говорити те, що комусь приємне, що когось сповиває у туман рожевих мрій. Він є покликаний бути органом відповідальної української політичної публіцистики, він є на те, щоб презентувати своїй суспільності сувору, нефальшовану правду. І свойому покликанню він залишиться вірний” [19]. Такій думці важко заперечити, але пропаганда кінця 30-х років була значно ширшою від простого знання і проголошення правди. У цьому переконував не лише історичний досвід ( і український, і європейський), але хоча б те, що вже появилися на той час монографії польських дослідників про пропаганду [20], не кажучи вже про багату літературу з цієї проблематики іншими мовами. Польські автори, до речі, були добре обізнаними із працями європейських і американських дослідників, що стосувалися пропаганди, про що свідчить науково-довідковий апарат у згаданих монографіях.

На пропаганду серйозну увагу звернув український націоналістичний рух, що зародився на західноукраїнських землях. Український націоналізм виник не як копія аналогічних суспільних рухів у Європі, не як реакція на поразку у визвольних змаганнях (хоча цей чинник теж важливий). Поява українського націоналістичного руху – це логічний розвиток української політичної думки. У наше завдання не входить розглядати його теоретичні засади. Для нас важливо, що український націоналізм (насамперед Д.Донцов) послуговувався такими ключовими поняттями, що й тогочасна пропаганда: віра, воля, спонукання до чину, конечність боротьби. Гасло “Нація понад усе” набувало абсолютного значення. Це дратувало тих політиків і діячів, які звикли до легальних, парламентських форм боротьби, до традиційних засобів впливу на маси, до звичних прийомів аргументації, до тези, що аудиторії, масам треба скорше пояснювати, розтлумачувати суспільні проблеми, а не спонукати їх до дії. Ось чому те, що говорилося про пропаганду в брошурі “У.В.О.”, було новим словом в інформаційній діяльності західноукраїнської преси, в розумінні її завдань, функцій, методів впливу.

У брошурі є два розділи, на які не можна не звернути увагу. Це “Терор як засіб агітації” [20] і “Пропаганда” [21].

Кілька найважливіших тез із першого розділу: “Значіння терору як засобу агітації є не менше від цього значіння, що його має терор як засіб самооборони поневоленого народу… На ділі кожний терористичний акт сповняє, рівночасно, ці два завдання : самооборони та агітації, хоч не завсіди ці два моменти грають однакову ролю”; “Власне такий характер мають терористичні вчинки: вони приковують до себе загальну увагу всіх, без огляду на це, чи це хто хоче, чи ні… Не кожний рівно ж хоче читати пропагандивну літературу й не кожний дістає її в руку. З другого боку, не кожного переконує словна пропаганда”; “Терор як засіб агітації має троякий вплив: 1. на власну суспільність, 2. на суспільність ворога, проти якого він звернений та 3. на світову опінію”; “Мусимо змінити психіку нашої суспільности й психіку ворогів та порушити світову опінію”.

Із наступного розділу: “Пропаганда є в нашому століттю важнішою зброєю, ніж усі інші, в боротьбі народів між собою. Лише дорогою пропаганди можна якусь справу зробити популярною в світі”; “Бо лише пропагандою серед власної суспільности можна викликати фанатизм і ненависть до ворога, геройського духа та жажду посвяти та штовхнути широкі народні маси вслід за тими, що на свойому прапорі виписали: ”боротьба з ворогом на життя й на смерть”. Впрочім поневолений нарід мусить вести пропаганду також тому, щоб параліжувати протипропаганду своїх національних ворогів…”; “Будучність українського революційнго руху та взагалі наших визвольних змагань залежить від того, чи поставимо пропаганду внутрішню чи зовнішню на належній висоті або, іншими словами, чи зуміємо підняти в народі войовничого духа й викличемо тверду віру в побіду над ворогами, чи вщіпимо в суспільність непереможне бажання незалежного життя, яке заставляло б до розплати з ворогами та до конструктивної праці для реалізації нашого національно-державного ідеалу”.

Це було нове для української журналістики і політичної думки, для політичної діяльності розуміння пропаганди. Про це свідчить уже той факт, що пропаганду безпосередньо пов’язували з політичною боротьбою, а це діяльність більш цілеспрямована і конкретна, ніж культурно-просвітницька.

Організація українських націоналістів так само вже від початку свого існування надавала пропаганді великого значення. Перша конференція українських націоналістів відбулася 3–7 листопада 1927 р. Було створено Провід українських націоналістів (ПУН) і відділи: секретаріат, відділ преси і пропаганди, ідеологічно-статутарний, політичну, економічну референтури. Про це говорилося в офіційному комюніке конференції [21]. Але ідеологічно-пропагандистською роботою повинні були займатися всі відділи, крім економічної референтури. Так, секретаріат і відділ преси і пропаганди мав завдання провадити пропаганду для підтримки Конгресу і майбутньої організації і видавати друкований орган. Ідеологічна референтура повинна була розробляти ідеологічну базу, політична – провадити культурно-освітню роботу в низових організаціях і займатися питаннями зовнішньої політики ПУНу. Нема потреби зайвий раз підкреслювати, що участь у підпільних виданнях УВО-ОУН у міжвоєнну добу можна вповні прирівняти до роботи журналіста в умовах війни. Ще повною мірою це стосується періоду Другої світової війни.

Про завдання пропаганди говорилося і в постановах Другого великого збору ОУН в 1941 р.:

“1. Основним завданням нашої пропаганди є поширення серед найширших мас Українського Народу ідей та політичної програми Українського Націоналізму, змобілізувати їх до боротьби за ідеї Української Революції, дати відпір ворожій пропаганді, явному і замаскованому наступові ворожої політики та приєднати до протимосковської боротьби також позаукраїнські сили.

2. Розгорнення інтенсивної пропагандивної роботи є одним із найважливіших завдань Організації в сучасному стані її боротьби. Цілість пропагандивної роботи мусить бути зцентралізована й узалежнена від політичної тактики Організації” [22]. В ухвалі йдеться далі про зміст, методи, тактику, організацію пропаганди.

Нове бачення пропаганди полягало і в тому, що УВО, ОУН ( а відповідно і їх друковані органи), тобто націоналістичний рух, його керівництво побачили великі агітаційні й пропагандиські можливості не лише традиційного засобу – преси. Так, у згаданій брошурі “У.В.О.” говориться про те, що засобом пропаганди є живе й писане слово. “При пропаганді живим словом приходять під увагу розмови, відчити й реферати, віча, курси і т.п. При пропаганді писаним словом маємо знов летючки, відозви, листи, брошури й книжки, пресу і т. п.” [23]. Але , як бачимо, терор теж можна використати як засіб агітації, що українські націоналісти й робили.

УВО–ОУН широко використовували нетрадиційні засоби. Так, наприклад, пропагандистське значення мали масові акції протесту. Це бойкот присягання на вірність польській державі (до рішення Ради послів), бойкот виборів до сейму, бойкот перепису населення, бойкот службі в польській армії. Широкого пропагандистського розголосу набували експропріаційні акти.

Але ОУН використовувала і мирні засоби пропаганди. Скажімо, ОУН всіляко підтримувала культ стрілецьких могил, це і шкільна акція у вересні 1933 р., коли українські школярі вдалися до акту громадянської непокори, відмовилися від учителів-поляків і вимагали навчання українською мовою, нищили портрети польських державних діячів і викидали державні герби з класів.

У контексті проблеми, яку ми обговорюємо, цікавою є стаття “Пропаганда як чинник воєнної стратегії”, що появилася у 1933 в ч. 5–6 “Самостійної думки”. Автор її – інж.Ч., але хто це, встановити не вдалося. Ця стаття важлива з огляду на кілька моментів.

По-перше, автор слушно підкреслює величезне значення пропаганди під час війни. Інж.Ч. вважає, що Антанта виграла Першу світову війну і завдяки пропаганді також. У тому, що Америку вдалося втягнути у війну на боці Антанти, теж велика заслуга добре поставленої пропаганди. Автор критикує німецьку пропаганду і віддає належне демагогічній пропаганді більшовиків. Одне слово, “Так, як і в політичному житті, пропаганда має велику вагу й у воєнній ділянці. Досить пригадати собі досвід великої світової війни, а потім воєн громадянських, щоб визнати величезне, а часом навіть і рішальне значіння пропаганди для ведення війни та досягнення бажаної перемоги” [24].

По-друге, інж.Ч. зауважує одну дуже важливу рису чи особливість. Виявляється, що переконати маси можна не лише за допомогою друкованої чи усної словесної пропаганди, але й можна переконувати маси проведенням якигось конкретних акцій, які мають значення для задоволення певних потреб населення, скажімо, матеріальних, побутових тощо. Інж.Ч. називає цю пропаганду річевою. Так ось, ця річева пропаганда – це та ж сама “соціологічна пропаганда”, яку обгрунтував французький дослідник Ж.Еллюль у своїй книзі “Соціологічна пропаганда”. Річ лише в тому, що зробив це Ж.Еллюль через тридцять років опісля…

По-третє. Про війну в Європі і, власне, про війну з більшовиками говориться як про неминучість.

По-четверте, автор пропонує кілька тез щодо організації воєнної пропаганди на наших теренах на випадок війни. Багато що з того, що пропонує автор, справді лягло в основу організації пропаганди ОУН–УПА–УГВР у роки війни і після війни. Цитата велика, але ми змушені навести її повністю:

“1) Загальна організація й керма воєнною пропагандою має бути в одних руках, у руках Бюро пропаганди та інформації при генеральному штабі.

2) Це Бюро в своїй праці треба щільно зв’язати з Головною Командою дієвої армії й з міністерством закордонних справ.

3) Бюро поділяється на відділи:

а) внутрішньої пропаганди та інформації,

б) пропаганди та інформації закордонної(серед нейтральних),

в) в праці серед ворожого війська та населення.

Ці відділи відповідно до своїх завдань та теренів праці діляться на відповідні референтури.

4) Для праці в Бюро, крім старшин та урядовців, мобілізуються українські письменники, публіцисти, малярі, артисти, одне слово – всі ті, що можуть бути корисні своєю участю справі.

5) Органи Бюра пропаганди повинні бути в усіх військових фронтових і резервних частинах, відділи пропаганди в більших військових формаціях ( до корпусу), старшини пропаганди в менших по полк включно.

6) Воєнна пропаганда має бути е-ф-е-к-т-и-в-н-о-ю.

7) На наших теренах при війні з більшовиками є доцільною та дуже переконливою пропаганда фактами, яку ми б назвали р-і-ч-е-в-о-ю п-р-о-п-а -г-а-н-д-о-ю. Ця пропаганда заснована на демонстрації перед населенням н-а- ш-и-х п-е-р-е-в-а-г і х-и-б п-р-о-т-и-в-н-и-к-а. Так, наприклад, негайне постачання населення відбитої від противника місцевости сіллю, якої там бракувало досі, зниження цін на продукти першої потреби, зм’якшення режиму, усе це впливає на психологію населення більше, ніж сотні тисяч проклямацій, летючок та відозв. Пропаганда піддавання ворога в полон, підсилена й справді “людським відношенням” до полонених, здібна розкласти і цілком боєздатну армію” [25].

Прикметною рисою пропагандистської діяльності було те, що вона ставала тотальною, охоплювала як усі верстви свого народу, так і противника. Коли мова заходить про зовнішню пропаганду, то це мала бути, насамперед, пропаганда проти ворожого війська ( на той час це була польська армія).

Публікації, виступи націоналістичної преси завжди були більш емоційними, категоричними, експресивними, вони завжди більшою мірою апелювали до почуттів людини. Одна із вимог, сформульованих у згаданому розділі “Пропаганда” із брошури “У.В.О. – “…плекати розумну ненависть до окупанта серед власної суспільности й серед інших поневолених народів, ширити деморалізацію серед самої польської суспільности, використовуючи її партійні та клясові міжусобиці, поширювати невдоволення з кожночасного уряду [26]. Це не означало, що можна було не перебирати у засобах чи переходити певні межі. Так, одна річ, такі відомі видання ОУН як “Український голос” (1930–1932рр.), де співробітничали відомі публіцисти – З.Пеленський, Ю.Вассиян, О.Бабій, О. Бойдуник чи “Голос нації (1936 р.) і “Голос” (1937–1939рр.), коли їх редагував Б. Кравців. Зрештою і стиль “Декалога” (Десять заповідей українського націоналіста) узгоджується із вимогами пропаганди, як її розуміли українські націоналісти. А інша річ – це скажімо, “Рідний грунт” (газета виходила в Коломиї), що відзначався такою прямолінійністю і невибагливістю щодо засобів полеміки й аргументації, що це навіть серед членів і прихильників ОУН викликало заперечення.

Ми детальніше зупинилися на характеристиці цієї тенденції (інтерес до пропаганди) української преси в міжвоєнний період тому, що умови функціонування преси поневоленого народу в межах іншої держави дуже жорсткі, несприятливі (лише міжвоєнна Чехословаччина Масарика на відміну від Польщі чи Румунії була вповні демократичною державою), це була боротьба за виживання (у Польщі давалися взнаки авторитарні методи керівництва Ю.Пілсудського, а після його смерті нове керівництво на чолі із Е.Ридз-Смігли проводило ще жорсткішу політику щодо національних меншин, оскільки керувалося тоталітарною ідеологією. Це не були суто воєнні умови, але такі, що вимагали від українських журналістів не лише професійного вміння, але й мужності, самовідданості. У 20-х, а особливо у 30-х роках чимало українських журналістів побувало у польських в’язницях (ще гострішою була ситуація в Буковині, де румунська влада відверто знищувала українське національне життя).

Саме в таких умовах формувався той тип журналіста, самовідданого і жертовного, що в роки Другої світової війни в пресі ОУН–УПА–УГВР став воєнним журналістом. Українські воєнні журналісти в умовах боротьби проти двох ворогів (німецькі окупанти і радянська влада) займалися водночас воєнною пропагандою. Так відбулося злиття двох видів діяльності, абсолютно виправдане, коли йдеться про українську історію, і зрозуміле, коли йдеться про журналістику і воєнну пропаганду народу, що бореться з ворогом. Оскільки йдеться про журналістику українського збройного підпілля (ОУН–УПА–УГВР), то воєнною журналістикою можна назвати не лише військову пресу, тобто преса УПА, але й пресу політичної сили – пресу ОУН і пресу УГВР – пресу українського підпільного парламенту того часу. Українська воєнна журналістика періоду Другої світової війни і другої половини 40-х – початку 50-х років ХХ ст. була для західноукраїнського читача і пропагандою воєнного часу.

У цьому контексті треба зауважити, що у світогляді і програмі українського визвольного руху 40-х років відбулася еволюція – перехід від авторитарного інтегрального націоналізму до демократизму, що зафіксував Ш надзвичайний великий збір українських націоналістів (серпень 1943 року) і пізніші конференції ОУН в Україні. Згодом А.Камінський цю еволюція схарактеризував так: «В противагу до поняття і концепції 30-х і початку 40-х рр., коли визвольна революція ОУН мала виразно орденівський, вузько-елітарний характер, в половині 40-их і 50-их років, вона стала всенародною, тобто стала справою всіх українсь­ких патріотів, цілого народу, а не лише якоїсь вибраної його частини. Орденівське, звужене розуміння накинув ОУН Дмитро Донцов, який сконцептував її як справу туго зоргані­зованої, монопартійної, односвітоглядної, авторитарної, чи й тоталітарної організації „лучших людей». Програмові зміни, які пішли в напрямі демократії і демократизму взагалі, полі­тичного і світоглядового плюралізму, внесли відповідні „ко­рективи» теж в саме поняття і дефініцію революції, поширили і зглибили її соціологічні, політичні, суспільно-економічні і культурологічні виміри та перетворили її із звуженого „орденівського» поняття до загально-народного явища.

Участь у революції і її здійсненню перестала визначатися тою, чи іншою вузько-політичною, партійною чи світоглядо-вою афіліяцією. Іншими словами, вона перестала бути лише справою членів «Ордену», а стала ділом всіх українських патріотів, готових боротися за визволення свого народу і побудову української незалежної держави [27].

О.Дяків-Горновий, відомий публіцист українського збройного підпілля у статті «Яка філософія – ідеалістична чи матеріалістична – обов’язує членів ОУН» писав: «Ш Надзвичайний Великий Збір Організації Українських Націоналістів прийняв виразну постанову, що ОУН не зв’язується жодною філософією і що тому її члени можуть визнавати як філософський ідеалізм, так і ма-теріялізм. Ця ясна постанова, як також те, що в лавах нашої Організації борються як прихильники філософсь­кого ідеалізму, так і матеріялізму, дають недвозначну відповідь на поставлене в заголовку питання, і ні в кого в цій справі не повинно бути двох різних думок. Та тим не менше таке питання стоїть сьогодні і тим самим вимагає точнішого вияснення.

Боротьба між філософським ідеалізмом і матеріялізмом не вирішена в науці ще досьогодні і зв’язування нашої Організації з якоюсь одною школою ідеалізму чи матерія­лізму означало б для нас не прислуховуватися до розвитку науки, коли б він суперечив нашій філософії, означало б бути глухим на ті нові відкриття і досягнення науки, що були б не згідні з визнаною нами філософією. А коли б ми в обличчі таких суперечних нашій філософії наукових відкрить і далі стояли на її позиціях, то це, в свою ч:ергу, прирікало б нас на мертвеччину, на закостеніння, бо лише той політичний рух може бути живий, що йде разом з наукою і життям. Якщо б ми хотіли вийти із стану закостеніння, ми мусіли б порвати з нашою офіційною філософією, яка крахує в зударі з новими здобутками науки, і перейти на якусь іншу філософію. Але чи ж не краще в такому випадку питання філософіч­ного ідеалізму і матеріялізму залишити цілком науці? Так, власне, в нас ця справа виглядає. Ми не хочемо при­рікати себе на мертвеччину, ми не хочемо не прислухову­ватися розвиткові науки, як і не хочемо міняти однієї філософії на другу чи третю, і тому ми вирішення питання правильносте ідеалізму залишаємо за наукою. Тому також наша Організація дає повну свободу своїм членам визнавати як філософський ідеалізм, так і матеріялізм» [28].

Зрозуміло, щзо демократизація програми і світоглядної позиції ОУН, перехід від орденської, авторитарно-елітарної концепції революції Д.Донцова до всенародної чи всенаціональної був явищем цілком органічним. Цей процес не міг не позначитися і на характері, на концепції і пропаганди, і воєнної журналістики.

Правда і морально-етична суть української воєнної журналістики періоду світової війни і повоєнних років полягала в тому, що вона захищала українські національні інтереси, відображала головний історичний імператив української нації – ідею державності. У жодному з програмних документів ОУН–УГВР не сказано, що в інформаційно-пропагандистській діяльності дозволено все, що вона може ґрунтуватися на брехні. Якщо у статті «Підчеркуємо і з’ясовуємо» (друкований орган ОУН «Голос» від 17 жовтня 1937 року) Б.Кравців стверджував, що український націоналізм наказує ставитися з гідністю і пошаною до чужих націй і їх людей, їх змагань, вимагає справедливости навіть супроти ворога, то у роки війни це лицарське правило поєднувалося із ненавистю до жорсткого ворога – німецького нацизму і російського більшовизму. Незмінним залишалося ставлення до категорій правди і свободи преси. У 1944 р. О.Дяків-Горновий написав статтю «Про свободу преси в СССР» (ч.1 газети «Самостійність», друкованого органу УГВР). Він розглядає вільну пресу як один із найбільших здобутків людства, як одну із важливих і принципових ознак справді демократичного суспільства. О.Дяків-Горновий розвінчує міф про свободу преси в СРСР і аналізує основні прийоми радянської преси, розкриває технологію брехні і дезінформації. Він справедливо вважає, що справді вільна і народна преса – це преса українського збройного підпілля, з’ясовує її обов’язок: «в найглухіші кутки занести революційне слово Правди», викривати сталінську брехню [29].

Не дивно, що на радянську воєнну журналістику періоду Другої світової війни звернула увагу й журналістська наука. Далекого 1975 року В.Здоровега писав у книзі «Пошуки істини, утвердження переконань»: «Дуже повчальний і цікавий матеріал для роздумів на цю тему (йдеться про злиття гносеологічних і психологічних аспектів пропаганди і передусім публіцистики, яка, на думку В.Здоровеги завжди визначає рівень пропаганди. – С.К.) дає радянська публіцистика років Великої Вітчизняної війни.Твори О.Толстого і О.Довженка, Л.Леонова і В.Василевської, В.Вишневського і П.Тичини, І.Еренбурга і Я.Галана, К.Симонова і А.Малишка» та багатьох інших публіцистів … мають спільний напрямок стратегічного удару» [29]. І далі В.Здоровега називає ті основні тези-заклики, що їх сформулював І.Еренбург у статті «В суворий час» (жовтень 1941 року): «ми повинні вистояти», «вирішується доля Росії», «ми знаємо, за що ми терпимо: за наших дітей»; «ми стоїмо за Росію, за Бітьківщину». Насправді основним стратегічним напрямом стратегічного удару саме і було згадане «Убей немца!». Не міг дійти такого висновку відомий у минулому дослідник публіцистики, бо й теорія публіцистики, модний на той час напрям радянського журнлістикознавства, цілком і повністю базувалася на марксистсько-ленінській теорії преси, і не могла вийти за межі ідейних засад тоталітарного режиму. Не була публіцистика (творчість фронтових чи воєнних кореспондентів) справою особистою, «Я» існувало в ній хіба на рівні стильової манери, але не незалежної думки про бачене і пережите. Ця публіцистика була суто пропагандою (те, що недопустиме в демократичному суспільстві). І така публіцистика (як і її теорія) не може сказати правду про ійну. Вбивати ворога – це обов’язок воїна, конституційний і моральний. На війні (що більше на війні справедливій, визвольній) не діє заповідь «не убий». Але якщо публіцист (воєнний публіцист) закликає вбивати – це не лише аморально, це й порушення професійних журналістських стандартів. Не в цьому полягає його обов’язок. На цю проблему звернув увагу І. Сюндюков у статті «Геноцид словом. Коли журналісти стають військовими злочинцями» (ч. 63–64 «Дня» від 10–11 квітня 2015 року). Автор наводить ті факти, що свідчать про відповідальність журналістів за вбивство (бо брати участи у масових вбивствах навіть цілих народів можна у різний спосіб) – це журналісти Геббельса, це «Радіо Тисячі Пагорбів» у Руанді, журналісти якого у 1994 р. закликали вбивати тисячу тутсі (одна із народностей) кожних двадцять хвилин, це пропагандистська діяльність російських журналістів на чолі з Кисельовим, Соловйовим, Доренком з приводу російсько-української війни 2014–2015 року. У навчальному посібнику «Голодомор 1932–1933 років в Україні» ми писали про відповідальність (за окремим винятком) зарубіжних журналістів на чолі з одіозним У. Дюранті за Голодомор. Радянські воєнні журналісти теж несуть відповідальність за масові злочини на території країн Східної Європи, а особливо в Німеччині.

Заклик І. Еренбурга – не поодинокий у радянській воєнній журналістиці періоду Другої світової війни. Найбільш одіозні і промовисті твори, мабуть, це вірш «Убей его» К. Симонова і «Наука ненависти» М. Шелохова. Щоправда, і О. Довженко записав у червні 1942 року у «Щоденнику»: «Я не можу всю провину за нелюдські злочинства, що зчинила Німеччина, однести на рахунок Гітлера і фашистської партії. Німці – народ хам. Це народ мерзотник. Я не прощу їм цієї війни, скільки житиму на світі. Я нищив би їх і карав би цю підлу мерзоту сто років, щоб плакали і кляли свою долю їхні убогі онуки і правнуки» [30].

Це воєнна журналістика була частиною потужної пропагандистської ашини. Наприкінці 1942 року вийшло розпорядження відділу пропаганди й агітації ЦК ВКП(б) і головного політичного управління Червоної Армії, згідно з яким право мати постійних фрнтових кореспондентів отримали Совинформбюро, ТАСС, Всесоюзный радиокомитет і газети «Правда», «Известия», «Красная звезла», «Красный Флот», «Сталинский сокол», «Комсомольская правда». Інші газети могли мати воєнних кореспондентів лише тоді, коли територія їх області чи республіки були охоплені воєнними діями. Воєнні кореспонденти зобов’язані були писати про бойові дії проти німецько-фашистських поневолювачів, а також про партійно-політичну діяльність у лавах Червоної Армії; про підтримку населення прифронтової смуги для Червоної Армії; про звірства, грабежі і насильство, вчинені німецько-фашистськими поневолювачами проти цивільного населення окупованих територій і про знищення німцями радянських військовополонених» [31]. Суворо регламентована діяльність воєнного кореспондента в умовах війни зумовлювала і відповідний добір фактів, і тематику, і стиль. Уже наприкінці 1942 року Червона Армія мала чотири центральні газети («Красная звезла», «Красный флот», «Сталинский сокол», і «Красный сокол»), виходило 13 фронтових газет, 60 армійських, 33 корпусних, 600 дивізійних. Головне політичне управління Червоної Армії видавало газету «Вести из Советской Родины», призначену для населення на окупованій території.

Воєнні кореспонденти гинули, як і радянські солдати. З редакції «Известий» на фронт було вислано 240 журналістів, із них загинули 44 [32]. Ми повинні їх поважати – вони виконували свій професійний обов’язок. Проте ми повинні усвідомити й інше – вони талановиті й відомі чи менш відомі, творили міфологію радянської «вітчизняної війни», не Другої світової війни. Вони виконали своє завдання, бо тексти, які писали воєнні журналісти, були щирими, емоційними, зворушливими, переконливими; ці тексти виховували у солдат найголовніше і найнеобхідніше у будь-якій війні – готовність померти, ненависть до ворога і бажання помсти. Історію радянської воєнної журналістики прикрашає легенда про те, що в окопах, на передовій і в бою бійці гинули з віршем К. Симонова «Жди меня, и я вернусь» (якщо без глибшого контексту, то дуже проникливий вірш) чи з поемою О. Твардовського «Василий Теркин». Але було б дуже прикро, якби всі ті кілька мільйонів (чи кільканадцять), для яких призначалися ці тексти, перетворилися на фанатиків, на сліпих виконавців волі творців, вождів тоталітарного режиму, антигуманного і несправедливого. Морально-етична суперечність радянської воєнної журналістики полягала в тому, що її риторика не передбачала правди про війну, що вона була вибірково справедливою, що вона не бачила (якщо хтось і бачив то не міг) і не могла сказати про зло, яким є той режим, та влада, яку захищала воєнна журналістика. Тексти цієї воєнної журналістики не були журналістикою. Вони були пропагандою, треба додати – ефективною. Риторику радянської воєнної журналістики, її пропагандистське вміння сьогодні перейняла в умовах російсько-української війни російська воєнна журналістика – її за означенням не хвилюють антигуманна позиція вождя, зло російської державної системи, як щораз більш поліцейської, вона не зупиняється перед використанням найбільшої брехні. Це журналістика (як і все російське) – не може не перебувати в системі пропаганди.

Серед тих, чия творчість воєнного часу дає «повчальний і цікавий» матерал для рздумів В.Здоровега назвав і О.Довженка. Справді, О.Довженко теж був кореспондентом фронтових газет, а також «Известий». Звичайно, що захоплення В.Здоровеги його публіцистикою того часу ожна пояснити умовами радянського часу і «правилами» написання праць, що стосувалися чи якоїсь теорії публіцистики, чи й будь-якого іншого аспекту тоталітарного буття. І в публіцистиці О.Довженка воєнних років не було правди про війну. Навіть «Щоденники» його дуже неоднозначні й суперечливі. «Є дві правди. Одна дійсна, реальна правда. Друга вигадана, неіснуюча, така, якою хотілося би її бачити. Вона вважається за дійсну, а дійсна вважається за ворожий наклеп. Так умовлено. Ми неповторні і єдині на цілий світ. Ми вміємо пафосу і героїки. Далі ми сліпі і безпорадні» [33].

Звичайно, ми повинні здавати собі справу з того, що щоденник як своєрідний жанр, як особистісний документ не призначений для негайного опублікування. Там автор (якщо він не має побоювань, що цей документ потрапить, наприклад, до рук органів безпеки) мав би бути щирим, відвертим, сповідальним, зрештою, не боятися писати правду. Так ось – нема цієї правди про війну навіть у «Щоденниках», бо яку правду може написати людина, яка особисто віддана Сталіну, яка вірить у соціалізм і в комуністичне майбутнє? Але є тут і болісні роздуми над долею України і українців, їз глибоким болем і розпачем пише О.Довженко про трагічну долю української жінки і дівчини в умовах окупації, є щирі рядки про героїзм простих солдатів червоноармійців і бездарність вищого армійського керівництва. Буквально вражає запис розмови із слухачем вищих партійних курсів, у минулому, напевно, «енкаведистом» або слідчим: «Вихвалявся, як легко і приємно йому вбивати людину, коли вона ворог.

– Нічого не стоїть. Скільки завгодно. Одного націоналіста я повісив униз головою, і палив на повільному вогні, і різав з нього шмаття м’яса.

Я трохи не спитав його: і жарив теє шмаття, і глитав?..

– А він, гадюка, – очі героя засвітилися жорстоким огнем, і великий його рот похожий на щілину, з білими губами заходив ходором, – а він, гадюка, так і вмер, кричучи «слався Україна». От гадина. Скільки я їх перемучив!» [34].

Щодо того, як би потрібно було писати про війну (те, що прямо стосується журналістів), то у щоденнику є такий запис: «Що найбільше дражнить мене у нашій війні – це пошлий лакирований тон наших газетних статей. Коли б я був бійцем безпосередньо автомата я плювався б, читаючи протягом такого довгого часу оцю газетну бодреньку-панегіричеську окрошку, чи од­номанітні бездарні сіренькі нариси без жодного натяку на узагальнення, на розкриття сили і краси героїки. Це холодна, похабна бухгалтерія газетних паршуків, яким, по суті кажучи,.в великій мірі-байдуже, що народ страждає, мучиться, гине. Вони не знають народу і не люблять його. Некультурні і душевно убогі, бездухі і безсердечні, вони скористовують своє становище журналістів і пишуть теревені однобокі і сусальні, як писали до війни про соцбудівництво, обдурюючи наш уряд, який, безумовно, не може всього, бачити.

Я ніде не читав ще ні однієї критичної статті про безладдя, ні про дурнів, а їх хоч греблю гати, про невміння евакуірувати, про невміння вірно орієнтувати народ тощо. Всі наші хиби, всі болячки не викриваються, а замазуються, лакируються. Це дратує наших бійців і злить їх, як би чесно і сумлінно не ставилися вони до війни. Бідний Сталін, як йому важко, нещасному, в оточенні оцих холодних сапожників і лакиз і ділетантів.

Взяти хоча б останню дряпанину з Россоши. Падлюки з штабу ухитрилися, не зна­ючи ні географії, ні топографії, спрямувати відступ машин на Стару Калитву на порім і погубити там тисячі машин в той час, коли в кількох кілометрах у Богучарі стояв чудесний міст. До речі, ні одного понтону. В результаті сотні убитих і ранених і тисячі погублених машин, американських і наших, і майна в машинах. Я певний, що нікому за це не влетіло, наче так і треба» [35].

У цьому записі весь О.Довженко митець, який навіть у тій трагічній і несправедливій для України війні шукав героїку і красу, і вірив у непогрішність Сталіна. О.Довженко так і не зрозумів, чому його «Україна в огні» викликала гнів Сталіна. Тоталітарному суспільстві журналістика (воєнна журналістика теж) не може існувати окремо від пропаганди.

Про те, що будь-який прояв журналістської свободи неможливий в умовах тоталітарного режиму свідчить приклад нацистської Німеччини і більшовицького Радянського Союзу. Особисте, суб’єктивне дозволялося за умови, якщо воно не суперечило державній політиці, офіційній точці зору. М.Годальська зауважила влучно: «Йозеф Гебельс був переконаний у тому, що воєнна кореспонденція є зброєю, а не інформацією» [36]. Відомий російський радянський письменник І.Еренбург кинув у маси страхітливий у своїй суті аморальний заклик «Убей немца!», але це стало нормою радянської і пропаганди, і воєнної журналістики, бо є ще і «Наука ненависти» М.Шолохова, і вірш К.Симонова «Убей его» (Усі троє мали відношення до радянської воєнної журналістики в роки Другої світової війни.

Українська воєнна журналістика, як і військова преса (не йдеться про радянську) у буквальному тлумаченні цих понять відновилися в роки Другої світової війни. Важливо те, що упродовж міжвоєнного періоду було переглянуто концепцію преси, зокрема, змінилося ставлення до її функцій, більше уваги почали надавати пропагандистським можливостям преси, виразнішою стала тенденція відходу від суто інформаційної, культурно-просвітницької функції до інформаційно-пропагандистської. Можна було би сказати і так: від просвітництва – до пропаганди (із застереженням, що пропаганда – це не синонім брехні, маніпуляції, дезінформації, що українська преса як засіб пропаганди української ідеї не повинна бути позбавлена моральності, високих цілей та інтелекту). Сприяла цьому і демократизація світоглядних основ ОУН, що зафіксовано в ухвалах Ш надзвичайного збору українських націоналістів (1943).

1. Hodalska M. Korespondent wojenny. Ofiarnik i ofiara we współczesnym świecie / Magdalena Hadalska. – Kraków, 2006. – S.102.
2. Moede W. Experimentalle Massenpsychologie / W. Moede. – Berlin, 1920. – S. 7.
3. Цит. за: Лайнбардженр П. Психологическая война / П.Лайнбарджер. – М., 1962. – С. 102.
4. Lasswell H. Propaganda Technique in the World War / H.Lasswell. – New York, 1927. – P. 3.
5. ЦДІА у Львові. – Фонд 353, оп.1, од.зб.8, арк.1-6.

6. Петлюра С. Статтi, листи, документи / Симон Петлюра. – Нью-Йорк, 1979. – Т.П. – С.352.

1. Там само. – С.359.
2. Там само. – С.436.
3. Донцов Д. Підстави нашої політики / Дмитро Донцов. – Підстави нашої політики. – Нью-Йорк, 1957. – С.194–195.
4. Там само. – С.195.
5. Донцов Д. Націоналізм / Дмитро Донцов. – Лондон; Торонто, 1966. – С.32.
6. Путник Т. Пропаганда / Т. Путник // Вогні. – 1938. – Кн. V. – С.449.
7. У.В.О. – Львів, 1929. – С.36–42.
8. Котенс В. Політика, пропаганда, преса і публіка / В.Котенс // Літературно-науковий вістник. – 1929. – Т. ХСІХ. – Кн. V. – С.449.
9. Юрченко В. Система більшовицька агітації і пропаганди / В.Юрченко // Дзвони. – 1931. – Ч.3. – С.174.
10. Політика без пропаганди // Національна політика. – 1939. – Ч.11.
11. Суворий обов’язок правди // Національна політика. – 1939. – Ч. 8.
12. Baliński Wl. Propaganda. Jej metody i znaczenie / Wl. Baliński. – Warszawa, 1930$ Unkiewicz N. Uwagi o propagandzie. – Warszawa, 1937; Zycki. Propaganda a racja stanu. – 1936.
13. У.В.О. – Львів, 1929. – С.36-42.
14. Там само. – С. 78-82.
15. Див.: Розбудова Нації. – 1929. – Ч.1.

22. ОУН в світлі постанов Великих Зборів Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 рр.: Зб. документів. – Видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів. – 1955. – С. 40–41.

1. У.В.О. – Львів, 1929. – С. 79.
2. Самостійні Думка. – 1933. – Ч.5–6. – С.154.
3. Там само. – С.156.
4. У.В.О. – Львів, 1929. – С. 81.
5. Камінський А. Від насильної до мирної революції / Анатоль Камінський. – Нью-Йорк; Лондон; Сидней, 1966. – С.37.
6. Дяків-Горновий О. Ідея і чин: Повна збірка творів / Осип Дяків-Горновий. – Нью-Йорк; Торонто; Мюнхен, 1968. – С. 145.
7. Здоровега В. Пошуки істини, утвердження переконань: Леякі гносеологічні та психологічні проблеми публіцистики / Володимир Здоровега. – Львів: Вид. об’єднання «Вища школа», 1975. – С.111.
8. Довженко О.П. Щоденникові записи, 1939–1956 = Дневниковые записи, 1939–1956. / О. П.Довженко. – Харків: Фоліо, 2013. – С. 198.
9. Кузнецов И. В. История отечественной журналистики (1917–2001) / И. В. Кузнецов. – М., 2008. – С.301.
10. Там само. – С. 288.
11. Довженко О.П. Щоденникові записи, 1939–1956 = Дневниковые записи, 1939–1956. / О. П.Довженко. – Харків: Фоліо, 2013. – С. 198.
12. Там само. – С.231–232.

Питання для самоконтролю

1. З чого почалася історія української воєнної журналістики?

2. Чому в українському суспільстві так важко сприймали ідею збройної

Поиск по сайту: