Образ України у творах поетів-романтиків XIX ст

Література кінця XVIII - початку XIX століття характеризувалася бурлескно-травестійним, бароковим та романтичним стилями. Хоч як не захоплювалися "Енеїдою" І. П. Котляревського, однак письменники цього періоду прагнули облагородити мову, піднести її до високої літератури. Творчість поетів-романтиків якраз і ставила перед собою таке завдання. Вперше про високі естетичні висоти народної мови заговорив Євген Гребінка, потім Григорій Квітка-Основ'яненко, Л.Боровиковський, А.Метлинський та інші.

Образ неньки України - це найсильніший і найдраматичніший образ творчості Тараса Шевченка. Так, у поезії "Стоїть в селі Суботові" Україна - і вічна сирота, і військова міць, що "ляха задавила", це "домовина", в якій похована воля українців; це та країна, яка "встане і розвіє тьму неволі".

Свої щирі синівські почуття до України Шевченко висловив епітетами "моя", "славна", "безталанна", а також словами " стоптана ляхами", "москалями обідрана". Саме ці слова передають біль і тривогу серця поета. Ці ж почуття передані також словами "нене", "мамо", "вдово-сиротино". Україна у Шевченка "плаче, стогне", бо "скрізь на славній Україні людей у ярма запрягли пани лукаві". Але не злидні найбільше тривожать поета, а саме те, що "Україна навіки, навіки заснула", йому болить рабство українців.

Творча спадщина Павла Арсеновича Грабовського - яскраве виявлення сили, життєдайності, волелюбних традицій української літератури. Його поезія сповнена великої жертовної любові до рідного краю, знедоленого українського народу, заради якого він пішов тернистим шляхом. Усі свої сили, навіть своє життя віддав він за Україну, за "окутий, пригноблений людми. До нестями любив Грабовський свій рідний край, знедолену свою Україну, її простий трудовий народ.

Образ України посідає особливе місце в творчості поета. Далеко від рідного Краю, у засніженому Сибіру пригадувалась йому мила Україна у білих вишневих Садках, заквітчана квітками.

Микола Гоголь— геніальний російський письменник, але витоки його творчості — в українській культурі. Українець за походженням, він із дитинства добре знав українські казки, пісні, бувальщини. Саме вони насичували його уяву, що створила прекрасні «Вечори на хуторі поблизу Ди-каньки», «Миргород». Гоголь створює не просто народні характери, а саме образ України, своєрідний материк на карті всесвіту, де центром є Диканька. Він відкриває цей материк для усього людства. Як справжній дослідник, знайомить читача з мовою, якою говорять «поблизу Диканьки», навіть подає словничок найбільш уживаних слів. Описує природу, розповідає про людей, їхні звичаї, вірування, їхні радощі і скорботи.

Леся Українка, письменник-боєць, мала "в серці те, що не вмирає", тобто палкий прометеївський вогонь любові до трудящих людей, до Батьківщини. Цю велику любов вона пронесла через усе своє життя. Поетеса оспівувала красу України, лила гіркі сльози над долею людей і вкладала у їхні руки слово-меч, кликала до боротьби, будила свідомість.

Любов до України вона винесла з дитинства. Ще зовсім маленькою намагалася співати з мамою "Посію я рожу, поставлю сторожу", "Бувайте здорові, шляхи та дороги", "Виступцем тихо йду".

Доля України, її минуле, сучасне і майбутнє – лейтмотив творчості українських поетів XX ст. Ця тема стала актуальною і для наших сучасників: Д. Павличка, І, Драча, Б. Олійника, Ліни Костенко.

Отже, поети-романтики своєю творчістю сприяли популяризації української мови на народній основі, дбали про її визнання.

36. Ідеологічні засади Кирило-Мефодіївського братства.

Слов’янофільство було досить популярним напрямком політичної думки у слов’янських народів першої половини XIX сторіччя. Однак, як ідеологічна течія, воно не було однорідним і ціліснім. У кожного із слов’янських народів ці ідеї набували специфічного змісту, а цілі та засоби поєднання слов’ян були, в значній мірі, відмінними.

Для кирило-мефодіївців слов’янофільство не було самодостатньою ідеєю. У підготовчих матеріалах до програмних документів товариства досить чітко прослідковується думка про те, що, оскільки всі спроби українців досягти державно-політичної незалежності самостійно закінчувались невдачею, то єдиним виходом для них, який дозволить позбавитись національного і соціального гніту, є спільна боротьба з іншими поневоленими слов’янськими народами.

Таким чином ,Кирило-Мефодіївське товариство, проіснувавши незначний відрізок часу, залишило помітний слід в історії України та її суспільно-політичної думки. Програмні документи товариства були створені за зразками творів передових мислителів Європи і є свідченнями глибокої ерудиції їхніх авторів, прикладом демократичності їхніх поглядів.

37. Основні мотиви творчості Тараса Шевченка.

Вiру i надiювiн намагається передати нам через своï твори. А поки живе
надiя, людину нiщо не може зламати

38. Формування українського культурного простору в умовах Австро-Угорської та Російської імперій.

У XIX ст. українці перебували під владою двох імперій — Російської та Австрійської. Як і всі імперії, Російська — Романових та Австрійська — Габсбургів були величезними територіальними конгломератами, численне населення яких складалося із етнічно і культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада зосереджувалася в руках імператора, який мав необмежені права. В управлінні монархи спиралися, насамперед, на численний бюрократичний чиновницький апарат і армію. Головним завданням внутрішньої політики правителі обох імперій вважали збереження абсолютизму, феодально-кріпосницьких порядків, придушення національно-визвольних рухів й передової думки як в самих імперіях, так і поза їх межами. Національна політика в обох монархіях, незважаючи на певні особливості, загалом мала великодержавний і гнобительський характер. В принципі, правлячі кола Росії, як і Австрії, були противниками збереження будь-яких елементів державності або автономії у народів окраїн. Ще у 1796 р. царський уряд замість намісництв утворив в Україні губернії зі звичайною для Росії системою управління.

Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримував на Україні велику армію. Одним із найогидніших проявів реакційної політики царя Олександра І було створення військових поселень, яке мало своєю метою, з одного боку, організацію ізольованої від народу касти солдатів для боротьби проти визвольних рухів, і з другого — зменшення витрат на армію, покладанням її утримання на плечі самих солдатів-селян, які одночасно з військовою муштрою мусили займатися й сільським господарством.

І все ж були певні відмінності у рівні й характері суспільно-політичного і культурного життя різних частин України. У тій частині, що перебувала у складі Росії, незважаючи на централізаторську політику царизму, воно було багатшим і активнішим, ніж на інших українських землях. Цьому сприяли великою мірою вплив Запорозької Січі й недавньої Гетьманщини, участь чималої частини населення в складі козацьких формувань у війнах Росії з Туреччиною, татарами, Швецією, Польщею, наявність значного прошарку козацтва в селянському середовищі Лівобережжя і Слобожанщини, перевага українського населення в містах, певна роль козацької старшини і багатих козаків у політичному й економічному житті, діяльність визначних культурно-освітніх осередків та інше.

Саме в цій частині України знайшли благодатний ґрунт передові ідеї європейського просвітительства. Тут формується опозиційна суспільна думка, розвивається прогресивна для свого часу філософія (Г. Сковорода, Я. Козельський), тут розпочинається процес творення нової української літературної мови і переходу до нової літератури, ознаменованої появою в 1798 р. перших трьох частин "Енеїди" І. Котляревського.

39. Становлення українського національного театру.

Поиск по сайту: