Мова, історія, етнографія та їх роль у національному самоусвідомленні

Тільки завдяки мові можливо саме існування культури і мислення, як основоположного чинника її формування та функціонування. Ряд антропологів вважає, що неандерталець, що жив 200-40 тисяч років тому в силу слаборозвинених мовних центрів мозку, про що свідоцтві аналіз знайдених археологамиостанків, майже не вмів говорити. Проте дані археологічних розкопок свідчать і про те, що в цей період будувалися житла, здійснювалася загородне полювання, тобто існувало певне досить ефективний засіб спілкування, яке дозволяло здійснювати спільні дії, не уподібнюючись будівельниками Вавилонської вежі. Зіставлення цих даних дозволяє зробити висновок про те, що мова як спосіб комунікації формується в людському співтоваристві поступово, що відбивається і на самому фізіологічному будову "людини мовця".

Мова - це знакова система, яка використовується для цілей комунікації і пізнання. Мова є необхідний інструмент відображення людиною дійсності, який впливає на спосіб її сприйняття і пізнання та удосконалюється в процесі цього пізнання. Виділення мовних функцій залежить від тих цілей, для яких використовується протиставлення вживань мовних висловлювань, і тому може бути різним у різних випадках. З точки зору логіки, важливим є проведення відмінності між двома основними функцій мови: описової і оцінної.

Свідомість і мова утворюють єдність: у своєму існуванні вони припускають один одного, як внутрішнє, логічно оформлене ідеальне зміст припускає свою зовнішню матеріальну форму. Мова є безпосередня діяльність думки, свідомості.

Отже нація поряд із іншими спільностями, які передували їй і становили ієрархічні ступені послідовного підйому етносу, утворює єдиний історичний ряд, спричинений динамікою росту продуктивних сил і виробничих відносин .Соціальна ж спільність “народ” включає в себе на різних етапах історичного розвитку людства ті верстви і класи, котрі внаслідок об’єктивних умов, що склалися в суспільстві, являють собою реальну прогресивну силу, спроможну вплинути на розвиток даного суспільства. Саме тому надалі, вживаючи термін “нація”, ми будемо дотримуватися позиції філософа А.Свідзінського. Аналізуючи виникнення націй, він наголошує, що даний термін доцільно вживати лише стосовно такого етносу, який у своєму розвитку досяг рівня, коли необхідність власної держави стає усвідомленою потребою всіх верств населення [3, 19-20]. З часу буржуазних революцій та створення внаслідок них перших держав сучасного типу поняття “нація” стало охоплювати всі стани, верстви, класи етносу, який створив конкретну державу, звідси і самі держави почали іменуватися національними. А оскільки домінуюча нація росла і розвивалася на своїй етнічній території, створила власну домінуючу культуру і мову, то це і стало підґрунтям для назви самої країни. Тому термін “ нація” з деякими застереженнями може вживатися не тільки в етнічному, але й у державному значенні (як в англомовних країнах – nation).

6. Українська демонологія та традиційні звичаї й обряди українців.

Українська демонологія — сукупність міфічних уявлень народу, яка спирається на віру в злих духів (демонів).

Символіка української демонології — символіка, пов'язана з образами чортів, відьом, домовиків, русалок, мавок, песиголовців, упирів та інших.

Витоки української демонології

У час прийняття християнства український народ мав розвинену демонологію. Однак з часом саме під впливом християнства змінився погляд на демонологію: надприродну силу воно остаточно обернуло в силу злу, нечисту.

Етнографи вважають, що переважна більшість образів української демонології має дохристиянське походження. Вірування народу в злих духів пов'язувалися з їх уявленнями про навколишній світ. До найпоширеніших в українській демонології образів належать відьми, русалки, мавки, домовики, упирі, вовкулаки, змії, песиголовці і т. д. Частина з них є генетичним продовженням та своєрідною трансформацією образу чорта, який, згідно народних вірувань, виник раніше, ніж із хаосу утворився світ.

Духовну культуру й побут українського суспільства неможливо уявити без

звичаїв та різноманітних обрядів.

Виділяють три типи обрядовості: трудова, сімейна та календарна.

Трудові свята й обряди — органічна складова святково-обрядової культури

українського народу. Взаємозв'язок свят і праці має традиції, що сягають

доісторичних часів.

Українські звичаї, пов’язані із народженням дитини, насичені обереговою обрядністю. А ще – ззабобонами, яких у нас немало. Наприклад, породіллям не можна зустрічатися з хворими, дивитися на змій або стригтися, шити чи різати, купувати щось майбутній дитині. І взагалі, чим менш людей знає про вагітність, тим краще. Провідувати новонародженого не можна чоловікам, та й не всім жінкам протягом 40 днів. Надзвичайно важливим є український обряд хрестин. Відмовитися від кумівства (тобто від статусу хрещеного) і донині більшість вважає за гріх. Традиційні українські пострижини – стриження волосся навхрест – проводять в річницю народження. І, звичайно, у цих обрядових діях народні українські повір’я тісно перетинаються з православними.

Традиції в Україні, безумовно, пов’язані із староукраїнською язичницькою атрибутикою. Наприклад, молодіжне і навіть бешкетне, поетичне й дуже старе свято Івана Купала (в ніч на 7 липня), як у багатьох слов’ян, колись було пов’язано із Днем сонцестояння. Ви на власні очі і зараз можете побачити, як дівчата водять таночки і пускають у воду віночки, а хлопці стрибають через вогнище та шукають квітучий папоротник. Ще одна давня українська традиція, пов’язана із поворотом сонця – 7 січня (зараз – Різдво Христове). Колись у ці зимові часи прийнято було ворожити на майбутнє, і тому зараз різдвяні українські звичаї – це гадання та заклик до природних сил. Напередодні Старого нового Року (13 січня) діти та підлітки і досі щедрують та «маланкують» (на честь преподобної Меланії).

Українські забобони

Ну, і останнє: трішечки українських забобонів, щоб ваше перебування в Україні не дуже вас дивувало. Одягнену навиворіт сорочку чи сукню трактують як можливість бути побитим. Не передавайте нічого через поріг, щоб не посваритися: краще наступіть на нього, а ще краще – зайдіть до хати. Ну, і як це назвати, як не ознакою славнозвісної української гостинності? Хочете, щоб майбутній чоловік був рудим – не доїдайте страви (правда, робити це просто неможливо – вони дуже смачні). Бажаєте достатку новенькій оселі – запустіть туди першим кота. Ну, а якщо ваша мета – самотність, то сідайте на куті стола, в цьому випадку, згідно до українських забобонів, шлюб вам не світить. Якщо ви бажаєте подарувати квіти, завжди купуйте непарну кількість, бо букети з парною кількістю прийнято приносити лише на похорон.

А якщо все це вас не лякає – завітайте до України! У містах та селах, у кожній родині, у дитячих садочках та школах, на весіллях, хрещеннях та ювілеях ви обов’язково переконаєтесь: традиції в Україні – це справжній народний скарб, частинку якого вам подарують із відкритим серцем!

7. Традиційний побут українського селянства.

Споконвіку хата виконувала своє природне призначення родинного вогнища, де народжувалися й оберігалися кращі сімейні традиції, що потім переходили у спадок дітям: любов до

батьків, природи, пісні, до праці.

Хата і весь замкнений цикл господарських будівель (клуня,

хлів, млин, вітряк, кузня, комора, криниця) були не тільки місцем поселення, а й носіями змістовних символічних знаків, які

виконували як естетичну, так і символічну функцію. Вони були носіями інформації про соціальний стан, заможність, уподобання

господаря, світоглядні позиції, відомості про склад сім’ї.

За народними віруваннями, побудова першої хати приписується Сатані. Побудувавши хату, він не здогадався

зробити вікон. Довго нечисть носила світло в хату пригорщами, а потім, зневірившись, подарувала Богові. Господь зробив три вікна й у хаті стало світло.

Число «три» традиційно стало складовою частиною символічного змісту хати: по вертикалі житло ділилося на три частини: призьба, стіни, дах. У житловій кімнаті, як правило, було три вікна, на фасадній стіні – три отвори (двері та два вікна).

Житло найчастіше було трикамерним (сіни, хата, комора), вікно робилося на три шибки, а настінні розписи розміщувалися трьома горизонтальними смугами: середня визначалася висотою вікон, а

дві інші – відстанню від вікон до даху та призьби.

Широко побутували в Україні настінні розписи, що сягають своїм корінням ще часів трипільської культури. Про це свідчать археологічні знахідки, зокрема зображення на стінах сови, барвінку, гілок із квітами, букетів. Прикладом кольорового оздоблення зрубних будинків було фарбування швів. На Лемківщині розмальовували на вхідних дверях «квіт» – своєрідну інформацію про склад сім’ї: гілка з листям барвінку символізувала жінок у родині, а гілка з зірками – чоловіків. Народжувалася дитина – домальовували гілку, а коли помирав якийсь член родини – малювали хрестик.

На подвір'ї українського селянина, як правило, розміщувався цілий комплекс житлових та господарських споруд, які забезпечували всі потреби родини протягом року. Подвір'я українського господаря неможливо уявити без огорожі, яка служить обороною.

Майже по всій Україні неодмінною господарською спорудою залишається комора. З коморою пов'язано чимало народних повір'їв та звичаїв. За часів Київської Русі комора звалася ще кліттю, проте найдавніша письмова згадка слова «комора» зафіксована в літописах.

Чоловіки одягалися в полотняні сорочки й штани, у прохолоднішу погоду — сукняні штани та безрукавки. Голову прикривали солом'яним брилем або сукняною шапкою. В осінньо-зимовий період вони вдягали каптани, киреї, свити, сіряки, кобеняки. Останні мали відлогу. Узимку ходили в кожухах. Зимовим головним убором чоловіків була смушева шапка, а восени — повстяна або сукняна. Улітку носили шкіряні постоли, черевики, узимку — чоботи, валянки.

Сільськогосподарська робота утвердила за кожним членом сім'ї традиційні функції. Чоловік та дорослі сини виконували «чоловічу роботу» — насамперед важку працю в полі. Дружина займалася «жіночою роботою». Однак у жнива жала й молотила нарівні з чоловіком. Діти випасали худобу й доглядали птицю, допомагали в домашній роботі та на городі.

Становище української жінки було нелегким. Разом із тим воно визначалося народною культурою, взаєминами, які встановлювалися між молодими людьми, а потім між чоловіком і дружиною. Одруження в українському селі 1 зазвичай ґрунтувалося на взаємній закоханості. Це, звичайно, впливало на становище жінки в сім'ї. Від підпорядкування її захищало й звичаєве право. Чоловік не мав права розпоряджатися майном і землею.

8. Культура КиївськоїРусі: державність, релігія, цивілізаційна приналежність.

Культура Київської Русі є результатом тривалого процесу як внутрішнього розвитку східнослов'янського суспільства, так і зовнішнього впливу світової цивілізації.

До визначних центрів давньоруської культури на півдні Русі належали: Київ, Чернігів, Переяслав, Галич, Холм. Київ за часів Ярослава Мудрого перетворився на великий центр культури, ремесла й торгівлі. Він вражав сучасників своїми розмірами, багатолюдністю, величними спорудами. У період найвищого розквіту Київ за кількістю населення та розмірами не тільки не поступався великим західноєвропейським містам, а й перевершував їх. Коли Ярослав утвердився на престолі (1019), Київ вже був величезним містом, і, як свідчить німецький хроніст Тітмар (що писав зі слів очевидців), мав 8 торжищ (ринкових площ) і 400 церков. В кінці XI ст. літописець поставив Київ у ряд з такими світовими центрами, як Рим, Антіохія, Олександрія.

Рушієм нового культурного процесу стала християнізація Русі. Головні причини хрещення Русі - соціально-політичні. В кінці X ст. виникла потреба в загальновизнаній ідеології. А в той час нею могла бути лише релігія. Така ідеологія мала б сприяти об’єднанню та консолідації східних слов’янських племен у одній державі і розвитку її політичних, торговельних і культурних відносин з християнськими державами.

Релігія є несучим елементом будь-якої культури. Це не просто віра в надприродне або система обрядів, це - спосіб життя, певна система ідей, вірувань, уявлень про людину, її місце у світ.

Риси самобутнього древньоруського мистецтва яскраво проявилися у Софійському соборі у Києві, який збудував другий син Володимира - Ярослав. Софія Київська або Софійський собор - це головний (митрополичий) храм Давньоруської держави.

З глибокої давнини бере початок усна народна творчість - казки, легенди, пісні. Найдавнішими і значними у культурному відношенні є билини Володимирового циклу, які створювалися в Х-XI ст. і оспівували хоробрість богатирів, які захищали рідну землю. Тут фіксувалися пам'ять про історичні події та ставлення до них.

Літописи є основним джерелом з історії Київської Русі IX-XIII століть. Але, окрім них, із письмової спадщини можна згадати філософську проповідь митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», «Повчання дітям» Володимира Мономаха.

Розвиток літератури Київської Русі був безпосередньо пов'язаний із поширенням освіти, створенням бібліотек. Уже за Володимира Святославича існували державна школа і школа при Софійському соборі. Ярославом Мудрим створюється перша відома на Русі бібліотека.

Значного розвитку набула архітектура. За Володимира Святославича будується храм Богородиці, який потім назвали Десятинною церквою (на його утримання князь брав десяту частину доходів своїх підданців). Вона була прикрашена фресками, мозаїкою. В 1037 р. зведено найбільший храм Київської Русі - Софійський собор. За його зразком у Чернігові будується Спаський собор, у Новгороді та Полоцьку - Софійські собори. Ярослав Мудрий споруджує у Києві Золоту браму.

Центрами культури у Київській Русі були монастирі. Одним з них був Києво-Печерський монастир, заснований за Ярослава Мудрого преподобним Антонієм, на взірець того, який він же започаткував у Чернігові.

В усіх великих містах існували іконописні майстерні. Розвивається книжкова мініатюра «Остромировеєвангеліє», написане у середині XI ст., прикрашене чудовими заставками і мініатюрами.

Розквітає ювелірне мистецтво. Київські майстри володіли різними способами обробки коштовних металів - зерню, сканню, перегородчастою емаллю.

Зростання економічних і культурних зв'язків Київської Русі, піднесення суспільного життя зумовили наступний розвій її культури.

9. Норманська і хозарська теорії походження Русі.

Поиск по сайту: