Роль “козацького міфу” в формуванні української національної ідентичності

Кожна країна потребує своїх національних міфів. Одним з них для України є козаки. Для одних вони лицарі, для інших – розбійники. Спробуємо дослідити яке місце вони займали в свідомості українців протягом кількох останніх століть.

Для наших сучасників образ козака встиг вже перетворитися на яскравий багатокомпонентний національних архетип. Разом з усталеним сьогоденним поглядом на нього, як на омріяного героя українського народу він розшаровується на різноманітні компоненти, що просочують не тільки різні сфери культури, але й історичні періоди, до яких козацтво немає жодного відношення. Яскравий приклад цьому – встановлений в нашому місті пам’ятник князю Київської Русі Святославу. Якщо пригледітися до його голови то одразу ж стає помітним оселедець, що прикрашає голову князя. Такі історичні нестиковки в сучасному мистецтві прийнято називати еклектикою, яка змішує не тільки різноманітні жанри але й далекі один від одного історичні періоди. Проте облишимо еклектику і звернемося до нашого минулого, адже щоб встановити ким є козаки для сучасного українця спершу треба окреслити ким вони були насправді.

В давні часи спільного для всіх образу козака не існувало, як не існувало єдиного козацтва. Нам відомо про запорозьке, гетьманське, слобідське козацтво, разом з тим існувала і надвірна міліція великих польських магнатів, яку також сприймали як одну з верств омріяних народних героїв. Але найближчим образом для нас є козак-запорожець, який і вважався справжнім лицарем. Проте і саме Запорожжя було далеко не однорідним.

Так, за радянських часів козак, це борець проти феодального гноблення, ревносний поборник єднання братських народів. Історичні факти, що не вписувалися у цей погляд рішуче відміталися. Щоб уникнути національних заворушень на підставі ідеї козацтва, радянському громадянину пояснювали, що зруйнування Запорозької Січі Катериною ІІ, це органічне явище яке сприяло колонізації Південних українських земель дружним російським народом. Проте наприкінці вісімдесятих на початку дев’яностих років українців охопила безоглядна романтизація запорожців. Козак перетворився ледь не на своєрідну ікону, а його образ, навіть, використовувався в дискусії стосовно виходу України з Радянського Союзу.

Як би там не було з поміж усіх інших національних образів, козацтво це те, що зараз може об’єднати українців. Головне при цьому грамотно і креативно інвестувати його в освіту, театр, живопис, літературу ті інші види мистецтва. Але цього зараз, якраз, і не відбувається.

31. Конструювання модерної ідентичності: романтизм, народність, націоналізм.

Романтизм – це, з одного боку, стійкі ознаки людської свідомості, а з іншого – доба, в яку ці якості стають головними в культурі. Романтизм походить від декількох понять: романський мовний світ початку ХІХ ст. з його народною мовою, романська архітектура того часу.

Переважні мистецький зацікавлення змінюються із сфери високого, благородного, класичного до сфери загальнозрозумілого, правдоподібного, простого і природного, до народних переказів, народної музики і поезії. Прокидається замилування до почуттів і переживань простих людей, до щоденного життя в природному середовищі, відмова від штучності урбанізованого середовища.

Виникнення й розвиток романтизму зумовлений як суспільно-історичними чинниками, так і еволюцією художнього мислення та образної системи. Світ постав перед романтиками в динаміці у безперервному русі та боротьбі суперечностей. Світогляд романтизму, вважаючи людину втіленням духовного начала, створив образ митця, який ставав пророком, а його поезія – божим одкровенням. Романтики надавали пріоритету інтуїції та почуттям над розумом, в них укріпилося нове розуміння мистецтва, відмінне від класичного принципу “наслідування природи”. Вони висунули концепцію мистецтва як сфери, що не відображає природу, а творить поруч з нею і в згоді з нею, підпорядковуючись тим же універсальним законам життя.

Іноді нації формується на основі однієї народності (як це відбулося зі шведами), а іноді в цьому русі задіяно кілька різних народностей: так, споконвічно до складу французької нації входили північнофранцузька, провансальська, нормандська, гасконська й бургундська народності. Таке з'єднання декількох етнічних груп у масив націй завжди пов'язане з їхньою асиміляцією. Цьому сприяє й загальнонаціональна літературна мова, і міська культура. Якщо раніше можна було легко відрізнити вестфальця від баварця за діалектними особливостями, деталями костюма, орнаменту, головного убору, то тепер ознаки етнічної приналежності людини не настільки явні: вони криються в глибинах психіки - у системах цінностей, у тому, що прийнято називати "національним характером", "ментальністю".

Націоналізм - це насамперед ідеологія, яка включає наступні елементи:.

· Існування націй. Націоналізм стверджує, що людство законами природи поділено на фундаментальні одиниці - автономні та самодостатні нації, які відрізняються набором певних якостей.

· Суверенне право нації на самовизначення. Національні проекти можуть здійснюватися тільки у власній державі. Нація має право сформувати свою державу, яка має включати в себе всіх членів нації. Для кожної безперервного територіально-адміністративної одиниці політичні кордони повинні збігатися з культурно-етнічними.

· Первинність нації в государствообразующем процесі. Нація є джерелом всієї політичної влади. Єдиним легітимним типом уряду є національне самоврядування.

· Національна самоідентифікація. Необхідною умовою є спільність мови та культури для всього населення в межах єдиної адміністративно-територіальної одиниці. Люди ототожнюють себе з нацією ради свобод і самореалізації. групи.

32. Перші дослідники українського фольклору.

Початок дев'ятнадцятого сторiччя
- це пора розквiту романтизму. Специфiка його в Украïнi полягала в тому, що
героïвiйни 1812
Ї1815 рокiвзасвоïли разом з європейським вихованням i принципи романтизму,
зокрема, унiкальнiсть i виняткову цiннiстьбудь-якоïнародноï культури.
Але багато хто з цих героïв походив з украïнськоï шляхти та
козацькоï старшини, наприклад, не останню роль у повстаннiдекабристiв
вiдiгравалиСергiй та Артемон Муравйови-Апостоли, родичi одного з гетьманiв,
Данила Апостола. I цiкавили ïх не екзотичнi Африка та Персiя, i не давня
iсторiя, як європейських романтикiв, а, як вони казали, "права малоросiйського
народу" й вiдродження козацтва. Тож можна сказати, що збирання фольклору стало з
другоï третини дев'ятнадцятого сторiччя явищем масовим.
А початок украïнськiйфольклористицi поклали збiркипiсень, виданi в 1827 i
1834 роках М. О. Максимовичем, першим ректором Киïвськогоунiверситету. Ганна
Барвiнок i Марко Вовчок, М. П. Драгомановi Г. А. Залюбовський, Пантелеймон Кулiш
i Олекса Стороженко, Павло Чубинський i Леся Украïнка, I. Я. Рудченко i А. Ю.
Кримський
- це лише найвiдомiшiiззбирачiв фольклору дев'ятнадцятого сторiччя. А ïх же
були

Метлинський заклали традицiïвсебiчного
вивчення народноï культури. У п'ятдесятiдесятки, а може й сотнi

Ще у першiйполовинi дев'ятнадцятого сторiччя у
Харкiвськомуунiверситетi В. Н. Каразiн, Г. Ф. Квiтка-Основ'яненко, I. I.
Срезневський, М. I. Костомаров, А. Л. роки мало хто зiстудентiв не мав
власного зошита з рiзнимиетнографiчнимиматерiалами, здебiльшогопiснями. Щоб
допомогти молодимфольклористам, А. Л. Метлинський видав iнструкцiю "Про збiр,
приведення до ладу, приготовления до видання й друку народних пiсень й iнших
творiвнародноïсловесностi" й "Правила при записуваннi народних дум, пiсень,
казок, переказiв тощо". Але найвидатнiшим (i одним з перших) дослiдникiв
украïнського фольклору став О. О. Потебня. Вiн започаткував цiлу школу
фольклористики
- ïï назвали мiфологiчною, результатом його дослiджень стали роботи "Про
долю й спорiднених з нею iстот", "Про купальськiвогнi i спорiдненi з ними
уявлення" (1867 p.), "Малоруська народна пiсня за списком XVI ст. Текст i
примiтки" (1877 p.), а також рецензiя-дослiдження на чотиритомне видання збiрки
"НароднiпiснiГалицькоï й УгорськоïРусi, зiбранi Я. Ф. Головацьким"
(1880 р).

Поиск по сайту: