Архітектура Київської Русі. Архітектура посідає у художній культурі особливе місце як основа синтезу всіх інших

Архітектура посідає у художній культурі особливе місце як основа синтезу всіх інших видів мистецтва, зокрема живопису, скульптури, декоративно-прикладної творчості. Архітектура — передусім мис­тецтво створення (проектування і будівництва) будівель споруд та їх комплексів. Це явище матеріальної культури і водночас один із провідних видів пластичного мистецтва, що грунтується на єдності принципів краси і корисності Як вид мистецтва, вона формує просторове середовище для життя і діяльності людини, виражає суспільні ідеї у художньо-естетичних образах.

Суспільна цінність архітектури зумовлюється функціональним характером споруд, їх естетичною визначеністю. За призначенням архітектура поділяється на основні типи: житлову, суспільно-гро­мадську (культові будівлі, культурно-освітні, видовищні, адміні­стративні тощо), промислову (виробничі, транспортні, торговельні споруди). Складовою архітектури є садово-паркове мистецтво (офор­млення парків, скверів, бульварів тощо).

В Україні архітектура як вид будівельного мистецтва виникає у VII ст. до н.е. Високим рівнем відзначалася архітектура колишніх грецьких колоній на українському узбережжі Чорного моря.

У період становлення Київської Русі (IX ст.) типовою формою поселення стає "город", тобто огороджене укріплене місто з групою селищ навкруги.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують будівлі «міста Ярослава» у Києві. В цю добу давньоруське зодчество набуває чітких національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури першої половини XI ст., як Софійський собор (1037). Величні і гармонійні архітектурні фор­ми, пишне внутрішнє спорядження храму захоплювали сучас­ників.

Софія Київська — величезна п'ятинефнахрестовокупольна споруда з 13-ма банями, оточена з північної, західної та південної сторони двома рядами відкритих галерей.

Архітектура собору урочисто-святкова, в екстер'єрі це підкреслювалось ритмом різномасштабних елементів — від аркад відкритих галерей до високої центральної бані, яка вінчала пірамідальну композицію будівлі, в інтер'єрі — об'ємно-просторо­вим вирішенням.

В архітектурно-художньому ансамблі Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Різномаїття мозаїк, фре­сок, що вкривали стіни, стовпи, арки, висотний простір, відкоси віконних пройм — все це вражало пишнотою, дивними образа­ми, до того ж не тільки релігійними, але й світськими. На південній і північній стінах центрального нефу розміщене було зображення родини Ярослава Мудрого, на західній (що впала) — портрет самого засновника храму.

Наприкінці XII — початку XIII ст. монументальна архітек­тура Русі збагатилась ускладненням зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, нагадують башти. Особ­ливу увагу архітектори приділяли профільованим пілястрам і порталам, складний і розвинутий профіль яких гармонує з пілястрами. В цих елементах відчутний вплив давньоруської дерев'яної архітектури.

14. Образотворче мистецтво та іконопис в культурі Київської Русі.

У Софії Київській чудово збереглися мозаїки і фрески, створені в ЗО—40 роки XI ст. грецькими майстрами та їхніми місцевими учнями. Як матеріал (золото, кубики кольорового скла і смальти), так і стиль живопису мали навіювати людині, яка молиться, думку, що світ, до якого вона потрапила, абсолютно реальний та істинний. Такому враженню сприяє насичена і різнобарвна палітра фарб, особлива щільність кладки кубиків смальти, непохитність могутніх форм, твердість глибинних складок, статурна монументальність поз і жестів, жива, майже портретна вірогідність облич апостолів, святителів, мучеників, погляди яких спрямовані безпосередньо у простір храму.

Для стилю мистецтва XI ст. характерне те, що зображення не маскують масив стіни, пе стирають його, а органічно зливаються з поверхнею склепінь, арок, стовпів, виявляючи їх тектоніку.

У Софії Київській монументальний живопис нерозривно пов'язаний з архітектурою інтер'єру і його цільовим призначенням. Мозаїки, тобто найдовговічніший і найкоштовніший вид монументального живопису, виділяють головні частини храму, в яких розгорталося богослужіння. Фресці відводиться в Софії Київській другорядне місце. Мозаїки та фрески вкривають стіни собору не у вигляді окремих панно, а у вигляді суцільного килима, що підкреслює монументальний розмах живопису.

Мозаїки є найбільш ранньою частиною Софії Київської, вони вкривають купол, стіни і конху апсид, барабан і підпружні арки.

У постаті Оранти є близьке до Пантократора — в них виявилось свідоме прагнення майстра збільшити і спростити малюнок драпуванням, щоб досягти ефекту монументальності. З цього погляду композиція є видатним набутком монументального мистецтва. Але жорстке трактування прямолінійних згорток і непропорційність постаті надають їй архаїчного характеру. Автором постаті Оранти був той самий майстер, що виконав Пантократора і архангела. Його творінням притаманна велика сила — він, очевидно, спеціалізувався на великих формах зображення і володів тут неабияким досвідом, про що свідчить зрілість його монументальних прийомів. Водночас його образи позначені архаїзмом. У відчутті колориту він посідає одне з перших місць серед оздоблювачів Софії Київської.

Прикметна особливість: у всіх київських храмах апсиди, як правило, прикрашалися постатями Марії в типі Оранти. Вона була представлена в Десятинній церкві, в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, в Михайлівському Золотоверхому соборі. Вона виступала частиною догматичної візантійської схеми, але в самій Візантії використовувалась також інша система, в якій Богоматір зображали також із немовлям на руках чи сидячою на престолі. У прихильності Київської Русі до тилу Оранти вбачається перегукування цього типу з улюбленим язичницьким образом "великої богині", яку зображали прямовисно стоячою з піднятими руками. Так ранній слов'янський культ підготував ґрунт для сприйняття християнського образу Марії-Оранти.

Постать Марії вишукана за колоритом, у якому ефектно сполучається блакитний колір хітона з пурпуровим мофорієм, складки якого підкреслені золотом. Постать, здається, ширяє в сяйві золотих променів, причому золоті кубики різної світлосили створюють враження, що вона то наближається до нас, то віддаляється. Декоративні властивості мозаїки було підкреслено за допомогою своєрідного прийому: ґрунт "ід зображенням Оранти покладений так, що надає поверхні хвилеподібного характеру. Перша хвиля проходить на лінії плечей, друга — на рівні тазового поясу, третя — на рівні колін. Оздоблювані застосували одне з своїх умінь — на ввігнутих, не плоских поверхнях особливо виявляється блищання смальти.

Під постаттю Марії-Оранти в апсиді вміщено пояс із зображенням "Євхаристії". Ця велична урочиста композиція тісно пов'язана з основним обрядом літургії — причастям. "Євхаристія" — найбільша за масштабом композиція — дає найповнішу уяву про монументальний стиль софійських мозаїк

15. Розвиток української культури в складі Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої.

Розвиток української культури в XIV — першій по­ловині XVII ст. органічно пов'язаний з історичними обста­винами, що мали місце на землях України, яка входила тоді до Великого князівства Литовського. Кревська унія (1385 р.) поклала початок об'єднанню Литви і Польщі, надавши польській шляхті право володіння українськими землями, тим самим узаконила експансію латинської культури на кілька віків. Позитивним моментом у цьому процесі було входження українських земель у простір західної цивілізації. З іншого боку, Польща повела тотальний наступ на україн­ську культуру, православну віру, звичаї, традиції, мову.

Неймовірно тяжкою для українського народу була пер­ша половина XV ст. через щорічні напади татарських орд. Цей фактор негативно позначився на економічному і культурному розвитку України. У XVI ст. Україна вступи­ла руїною. Люблінська унія (1569 р.) остаточно узаконила політику національного, релігійного й соціального гноблен­ня українського народу, що в свою чергу спричинило від­критий протест українського населення.

У колонізаційному наступі на Україну провід вели польські магнати. Опанувавши Холмщину, Галичину і По­ділля, вони перейшли після Люблінської унії на Волинь, Брацлавщину, Київщину і, врешті, на Лівобережжя. Струсі, Язловецькі, Замойські, Синявські, Жолкєвські, Калиновські, Потоцькі та інші магнатські роди зайняли величезні просто­ри, створюючи справжні латифундії, до яких належали сотні сіл, десятки містечок і замків, цілі просторі провінції. Ці "короленята" були необмеженими володарями своїх земель, бо займали найвищі посади в державній адміністрації. Всякі скарги місцевого населення до влади не доводили ні до чого, бо магнатська верхівка всю владу зосередила в своїх руках.

Виникнення братств у Львові, Острозі, Луцьку, Києві. Цехова організація. Об’єднання музикантів, художників, ремісників, аптекарів у професійні цехи. Самоуправління цехів.

В архітектурі: наявність урівноваженої композиції, розвиненого каркаса, міжповерхових членувань, система декору вікон та дверей. Характеристика пам’яток Ренесансу: ратуші, Успенської церкви, Чорної Кам’яниці, Вежі Корнякта у Львові. Оборонні зразки замкової архітектури: Луцька, Кам’янець-Подільська, Збаразька, Крем’янецька фортеці, замок Острозьких та ін.

Музика. Українське мистецтво XIV—XVI ст. як спадщина художньої культури Київської Русі. Усна народна творчість. Думи. Історичні пісні, легенди, вірші.

Виникнення козацтва і Запорозької Січі. Продукування козаками ідеї народовладдя і свободи особистості. Реалізація цієї ідеї на практиці в унікальній козацькій державі. Запорозька Січ П. К. Сагайдачного. Роль козацтва в розвитку української культури.

У книжках, мистецтві їх оздоблення знайшли відображення суспільні обставини, коли відбувся рух до «посполитої» мови та збагачення орнаментики народними мотивами. В пій життєствердній атмосфері «посполитих» книг, що в XVI ст. набули особливого значення, відчутно виявила себе гуманістично-ренесансна світоглядна позиція. Під цим кутом зору вигідно сприймаються видатні пам'ятки середини XVI ст. «Служебник», «Холмське євангеліє» і особливо «Загорівський Апостол» (1554), «Перссопницькеєвангеліє», створене (1556— 1561) «пилностю й прилежанием» Григорія, архімандрита Пе-ресопницького «рукою Михайла Васильовича енна протопопнСаноцкого» у Пересопницькому монастирі на Волині.

«Пересопницьке Євангеліє» — це той вододіл, за яким по один бік стоять традиційні середньовічні цінності, по другий — нові естетичні ідеали з концентрацією уваги на людській особистості.

16. Діяльність православних братств XVI-XVIIст.

У 80-х роках XVI ст. в українських містах стали поширюватися громадські організації православного міщанства — братства. Їх виникнення зумовлювалося прагненням міського населення, передусім середніх його верств, об'єднатися для захисту своїх соціально-економічних інтересів і боротьби проти насильного покатоличення й полонізації. Статути братств передбачали прийняття вступаючими присяги, виборність старшин і їх звітування перед братчиками, регулярне проведення зборів. У ряді міст братства організовувалися на базі існуючих об'єднань міщан — наглядачів за церковним майном.

Наприкінці 1585 р. українські міщани Львова розробили статут своєї організації — Успенського братства. Незабаром воно вийшло з-під юрисдикції місцевої церковної ієрархії і стало ставропігійським (підпорядкованим безпосередньо вищій церковній ієрархії). Серед перших його керівників виділявся Юрій Рогатинець, ремісник-сідляр і публіцист, відомий в Речі Посполитій і за кордоном.

Львівське Успенське братство в період найбільшої активності (кінець XVI — початок XVII ст.) об'єднувало переважно цехових ремісників і крамарів. У другій чверті XVII ст. до керівництва в ньому прийшли найзаможніші українські та грецькі купці. Більшість братств не мала в своїх рядах духовних осіб і шляхтичів. Дещо іншим було становище у Київському і Луцькому братствах, де православні ченці й шляхтичі користувалися значним впливом. У Києві такі представники духовенства і шляхти, як ченці Захарія Копистенський, Тарас Земка, ІєзекіїльКурцевич, шляхтянка ГальшкаГулевичівна, належали до числа засновників братства.

Духівництво намагалося прибрати братства до своїх рук, у зв'язку з чим наприкінці XVI ст. спалахнув конфлікт між групою галицьких братств, з одного боку, і верхівкою православного духовенства на чолі з львівським єпископом Гедеоном Балабаном — з другого. Поширення братствами освіти серед «простого народу» єпископ вважав замахом на прерогативи церкви. Разом з тим братчики прагнули здобути право на участь в управлінні церковними справами, що ще більше загострило конфлікт.

Керівники ряду братств гостро критикували зловживання духівництва, особливо вищого. Долаючи опір церковної ієрархії, вони дедалі ширше запроваджували принцип виборності служителів церкви з числа світських людей — членів братств, прагнули встановити контроль над усією діяльністю церковників.

Українські братства мали тісні зв'язки з білоруськими, де при наявності деяких місцевих особливостей цей рух в основному вилився у ті ж форми, що й на Україні. В інтересах боротьби проти експансії католицизму братства підтримували також зв'язки з православною ієрархією Близького Сходу, Греції, південнослов'янських країн.

Діяльність братств проходила в складних умовах. Вона зустрічала різку протидію з боку міської влади й уніатського духівництва. Київський уніатський митрополит Йосип Рутський інкримінував противникам унії те, що вони в усіх містах створили братства, видали свої закони, поставили урядовців, наклали на себе загальний податок відповідно до можливостей кожного і в такий спосіб збирали великі кошти, хоч «до братств належать люди значно нижчого стану», ніж шляхта. Активних учасників братського руху звинувачували в тому, що вони «відмовляються коритися владі магістрату, самі собі чинять нові суди і кари, під страхом вічного прокляття не дозволяють звертатися до магістрату». Справді, статути багатьох братств передбачали, що тільки виборна старшина має судити їх членів, і категорично забороняли останнім звертатися до державних судів. Отже, найактивніші братства прагнули створити органи місцевого самоврядування, протиставляючи при цьому їх установам державної влади. Така діяльність була для них одночасно певною школою політичної боротьби.

17. Культуротворча діяльність Костянтина-Василя Острозького.

Василя-Костянтина Острозький – один з найвидатніших політичних і культурних діячів України, діяльність якого залишається не поцінованою до дня сьогоднішнього. Лише те, що завдяки йому була укладена й видрукувана перша слов’яномовна Біблія, якою користувалися упродовж кількох віків, або те, що він виступив фундатором першої в Україні й, загалом, у Східній Європі вищої школи мали б зробити його однією з перших фігур нашої історії. Не менш значними були заслуги князя в різних сферах – політичній, культурній, релігійній. Проте все це не цінується нами чи принаймні більшістю з нас. Прикро, але навіть 400-літній ювілей з часу кончини цього князя відзначається в нас більш ніж скромно.

За сприянням В.-К. Острозького були збудовані замки на межі з Диким полем – у Білій Церкві, Переяславі, Богуславі. Це сприяло більш інтенсивній колонізації українцями нинішніх центрально-українських земель. Сам же князь неодноразово рятував Київ від татарських наїздів. Навіть давав чималі суми грошей татарським ординцям, щоб вони не руйнували це місто. Будучи з 1559 р. київським воєводою, В.-К. Острозький зробив багато як для відродження Київської землі, так і Києва, котрі в ХУІ ст. були відкриті для татарських нападів і лежали в руїнах.

Чимало зробив князь для культурного розвитку цього міста, зокрема, такого його культурно-релігійного осередку, як Києво-Печерська лавра. До речі, саме в лаврі, де був похований його батько, В.-К. Острозький наказав спорудити над його похованням скульптурний надгробок, елементами якого була корона та інші регалії незалежного правителя. Це свідчило, що в особі свого батька, як і в своїй особі, він бачив не просто князя, а правителя-суверена. Вихованці двору князя В.-К. Острозького (Єлисей Плетенецький, Мелетій Смотрицький, П.Конашевич-Сагайдачний та інші) продовжили справу свого патрона по культурному відродженню Києва. Завдяки Є.Плетенецькому Києво-Печерська лавра перетворилася в потужний релігійно-культурний осередок зі своїм науковим гуртком та друкарнею. А П.Конашевич-Сагайдачний та М.Смотрицький стояли біля початків Київського братства й Київської братської школи, в якій зараз вбачають предтечу Києво-Могилянської академії. Вихованці двору В.-К. Острозького заснували й посприяли розвитку Межигірського монастиря, який став однією з найбільших православних святинь Київщини. Є підстави говорити, що без В.-К. Острозького не було б ні «Могилянського ренесансу», ні піднесення Києва в ХУІІ ст., ні перетворення його в духовну й політичну столицю України. Взагалі завдяки діянням князя українські землі в кінці ХУІ ст., будучи хоча б частково захищені від татарських нападів, отримали змогу відносно нормально розвиватися як у плані господарському, так і культурному. Саме в таких умовах стало можливим українське відродження кінця ХУІ – початку ХУІІ ст., поява Острозької академії, друкарні при ній, Острозької Біблії, розвиток полемічної літератури.

Острозька академія стала першою вищою школою в Східній Європі [18]. Тут давалася не лише добра філологічна освіта, вивчалися сім вільних мистецтв, а й відбувалися богословські студії, які в той час, власне, й розглядалися як ознака вищої школи. Документи засвідчують, що вихованці Острозької академії добрезнали старослов’янську, грецьку й латинську мови. Саме її вихованець Мелетій Смотрицький уклав граматику старослов’янської мови, яка справила величезний вплив на розвиток філологічної науки в східно- й південнослов’янських народів. Викладачі й студенти Острозької академії залучалися до перекладів з грецької, латинської мови як біблійних текстів, так і складних богословських праць.

Велике значення мала закладена князем Острозька друкарня, що стала першою друкарнею на українських землях, діяльність якої мала постійний і систематичний характер. Поряд із Острозькою Біблією, «королевою українських книг», у ній побачили світ чимало різних видань – підручників, богослужбових книг, богословських і полемічних творів.

Князь і в господарському, й політичному, і культурному та церковному аспектах творив незалежну державну структуру. І хоча визнавав зверхність над собою короля Речі Посполитої, проте часто поводився незалежно. Навіть у листах писав «Ми, Костянтин, з Божої ласки князь на Волині». У той час так себе іменували суверенні правителі.

18. Полемічна література.

Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із засобів захисту православ'я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі Папи Римського, від примусової полонізації українського народу.

Окремі полемічні виступи проти намагань папи римського і католицизму загалом підпорядковувати своїй владі не лише Захід, а й Схід, зокрема східне слов'янство, почалися вже в часи Київської Русі, незабаром після розколу 1054 р. єдиного доти християнства на два ворожі табори — римо-католицький і греко-візантійський.

На розвиток полемічної літератури вплинули такі події як реформа календаряз наказу папи Григорія у 1581 році та офіційне оповіщення унії на Берестейському Соборі 1596 року.
Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта П. Скарги «Про єдність церкви Божої» (O jednościkościołaBożego) (Вільно, 1577 р.).

Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: «Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викликала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу». Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів.

Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін "полемічна література".

Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина.

Поштовхом до полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника православ'я Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестської унії (1596). Ціла низка творів, наприклад полемічне "Посланіє до латин изих же кніг", з'явилося як відповідь на цю книгу П. Скарги. На захист православної віри піднялися православні священики, просвітителі XVI-XVII століть, перед якими стояло завдання - у словесному поєдинку викрити й засудити церковну унію, висміяти зрадників-уніатів.
Українська полемічна література відстоювала, хоч і в релігійній формі, право народу на свою віру, на соціально-національне визволення, правдиво зображувала життя, страждання, утиски народу.

Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина. Отже, боротьба релігійна нерозривно пов'язана з боротьбою соціальною і національною, а полемічна література викриває пригноблення народу - церковне, соціальне і національне.

19. Феномен української греко-католицької церкви.

Українська Греко-Католицька Церква веде відлік своєї історії з 1596 p., Брестського церковного собору, який проголо­сив про злуку Православної Церкви в Україні з Римське-Като­лицькою Церквою. На бік об'єднаної Церкви пристали відразу 6 із 8 єпархій (Київська, Володимиро-Волинська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська і Полоцька) з митрополитом Киї­вським як головою, майже 15 монастирів, а між ними такий відо­мий центр чернечого життя як Видубицький монастир.

Українська Греко-Католицька Церква стала народною Цер­квою і викликала пробудження національної свідомості ук­раїнців, стала засобом захисту мови і самобутності нації. Проте відбулося це не одразу, потрібні були роки й роки, щоб ця Цер­ква утвердилася у вирі тих подій, що відбувалися з часу її появи. У зв'язку з цим, хочеться відзначити, що панівні кола Речі Посполитої, які спочатку сприяли поширенню унії, самі не вірили в її самодостатність. Вони намагалися використати унію як своє­рідний перехідний стан, чистилище для православних, аби по­легшити їхнє навернення в католицизм.

Після повернення Радянської влади на західноукраїнські землі, визволені від фашистської окупації, вона відразу узялася за винищення Уніатської Церкви. Комуністичний режим спра­ведливо побоювався її як символу національної незалежності Ук­раїни, вбачав у ній головного супротивника в духовному впливі на місцеве населення. У березні 1946 р. у Львові 216 священиків, деканів, інших представників кліру, 19 мирян, силоміць зігна­них на Собор після арешту усієї верхівки уніатського духовен­ства, оголосили про розрив Брестської церковної унії й «повер­нення» до Православної Церкви Московського патріархату.

Греко-Католицька Церква в Україні змушена була піти у підпілля, стати «катакомбною». Владі так і не вдалося припини­ти її діяльність, яка з роками набувала ще більших обертів: хіротонізувалися єпископи, висвячувалися священики, організову­валися «домашні церкви» і відновлювалися чернечі осередки. Ті, хто не зрекся своєї віри, таємно збирались для спільних молитв, висилали посилки священикам, які перебували у в'язницях і та­борах, а коли вони повертались — надавали притулок в своїх осе­лях. Найбільш підготовлені члени активу греко-католицьких громад самі хрестили дітей, відправляли похоронні обряди, ос­вячували нові помешкання, більше того — намагались організу­вати таємне навчання релігії дітей і молоді.

Протягом 50-80-х pp. уніатська традиція підтримувалась у країнах з українською емігрантської діаспорою. У 60-і pp. на діас­порі склалася досить розгалужена і зорганізована Церква. Вона отримала назву Української Католицької Церкви (УКЦ). До 1984 р. ЇЇ очолював наступник Андрія Шептицького на Галицький митрополичій кафедрі Йосип Сліпий.

Поиск по сайту: