ХК Стародавнього Риму

Художня культура Стародавнього Риму. Із згасанням елліністичних держав із кінця І ст. до н.е. провідного значення в античному світі набуває римське мистецтво. Всотавши в себе багато досягнень культури і мистецтва Греції, воно втілило їх у художній практиці колосальної Римської держави. В античний антропоцентризм греків римляни внесли риси більш тверезого світорозуміння. Точність й історизм мислення, сувора проза лежить в основі їх художньої культури, далекої від піднесеної поетики міфотворчості греків.

Художня культура Риму відрізнялася від грецької більшим різноманіттям і строкатістю форм, в ній були відображені риси, притаманні мистецтву народів, підкорених Римом, які іноді стояли на більш високій сходинці культурного розвитку. Римське мистецтво сформувалося на основі складного взаємопроникнення самобутнього мистецтва місцевих італійських племен і народів, у першу чергу могутніх етрусків, які ознайомили римлян із мистецтвом містобудування, настінним монументальним живописом, скульптурним та живописним портретом. Але провідним був усе ж таки вплив грецького мистецтва.

Основні принципи художньої культури двох народів були у своїх витоках відмінні. Прекрасне, “належна міра в усьому” було для грека й ідеалом, і принципом культури. Греки, як уже відмічалося, визнавали могутність гармонії, співрозмірності та краси, римляни ж не визнавали іншої могутності, крім могутності сили. Вони створили велику і могутню державу, й уся будова римського життя визначалася цією великою могутністю. Особисті таланти не висувалися і не культивувалися – соціальна настанова була зовсім іншою. Звідси й формула дослідників римської культури – “величні діяння були здійснені римлянами, але серед них не було великих людей” – великих художників, архітекторів, скульпторів. Уточнимо – не було рівних за значенням геніям античної Греції. Сила держави виразилася перш за все у будівництві.

У римському мистецтві періоду республіки провідна роль належала архітектурі, пам’ятки якої навіть у руїнах вражають своєю могутністю. Римляни поклали початок нової епохи світового зодчества, у якому головне місце належало спорудам громадського призначення, розрахованим на велику кількість людей. У всьому стародавньому світі архітектура не має собі рівних за ступенем інженерного мистецтва, різноманітності типів споруд, багатства композиційних форм, масштабу будівництва. Римляни включили архітектурні споруди (акведуки, мости, дороги, гавані, фортеці) як архітектурні об’єкти у міський, сільський ансамбль і пейзаж. Вони доопрацювали принципи грецької архітектури й перш за все ордерної системи. Не менше значення у розвитку римської культури мало мистецтво еллінізму з його архітектурою, що тяжіла до грандіозних масштабів та міських центрів.

Але гуманістичне начало, благородна велич і гармонія, що складали основи грецького мистецтва, у Римі поступилися місцем тенденціям звеличувати владу імператорів, військову міць імперії. Звідси масштабні перебільшення, зовнішні ефекти, неправдивий пафос величезних споруд та поряд – жалюгідні хібари бідняків, тісні криві вулички й міські нетрища.

У галузі монументальної скульптури римляни залишилися далеко позаду греків і не створили пам’яток настільки значущих, як грецькі. Але вони збагатили пластику розкриттям нових сторін життя, розробили побутовий та історичний рельєф, що став важливою частиною архітектурного декору.

Кращим у спадку римської скульптури був портрет. Як самостійний вид творчості, він прослідковувався з початку І ст. до н.е. Римляни стали авторами нового розуміння цього жанру. Вони, на відміну від грецьких скульпторів, уважно вивчали обличчя конкретної людини з його неповторними рисами. У портретному жанрі найбільш яскраво виявився самобутній реалізм римських ваятелів, спостережливість і вміння узагальнити спостереження у певній художній формі. Римські портрети історично зафіксували зміну зовнішнього вигляду людей, їхньої моралі та ідеалів. Дуже характерною у цьому відношенні є римсько-етруська статуя ІІ ст. до н.е. “Оратор”. Це зображення римлянина, одягненого в тогу, що підняв угору руку (ознака оратора). Старанно оброблена тога надає статуї краси й конкретності.

Високого рівня розвитку набула і література, яка спочатку формувалася як література наслідувальна. Першим римським поетом вважається Лівій Андронік, який переклав латинською мовою “Одіссею”. Але найвидатнішими поетами цієї епохи були Тіт Лукрецій Кар, автор знаменитої віршованої філософської праці “Про природу речей”, та лірик Гай Валерій Катулл, який уславився віршами про кохання (відомим став вислів з одного з його віршів, що звучить так:”Хоч ненавиджу, кохаю”). Серед комедіографів найбільш уславився Тіт Макцій Плавт. Його комедії створювалися за грецькими зразками, але в них є багато відгуків на римську дійсність.

Римляни розвивали й ораторське мистецтво. Найвизначнішим оратором Риму по праву вважається Марк Туллій Ціцерон, що був прихильником патетичного красномовства. Він прославився завдяки видатним судовим промовам та політичним виступам.

У кінці І ст. до н.е. Римська держава з аристократичної республіки перетворилася на імперію, Так званий “римський мир” – час затишшя класової боротьби у період правління Августа (27 р. до н.е. – 24 р. н.е.) – стимулював високий розквіт мистецтва. Історики характеризують цей період як “золотий вік” Римської держави. З ним пов’язані імена архітектора Вітрувія, історика Тіта Лівія, поетів Вергілія, Овідія, Горація.

Кінець І і початок ІІ ст. н.е. – час створення грандіозних архітектурних комплексів, споруд великого просторового розмаху. Поряд із стародавнім республіканським Форумом були зведені призначені для урочистих церемоній форуми імператорів. Будувалися багатоповерхові будинки. Втіленням міці й історичної значущості імператорського Риму були тріумфальні споруди, що прославляли військові перемоги.

Найбільш видовищна монументальна споруда Стародавнього Риму – Колізей, місце грандіозних вистав і гладіаторських боїв. Він уміщав 50 тис. глядачів. Міцні стіни Колізею розділені на 4 яруси суцільними аркадами, у нижньому поверсі вони слугували для входу та виходу. Місця, які спускалися вниз у вигляді воронки, розподілялися згідно із соціальним рангом глядачів. Такий же грандіозний задум втілювала й інша споруда Рима – Пантеон, збудований Аполлодором Дамаським. Ця будівля являє собою класичний взірець центрально-купольної споруди, найбільшого й найдовершенішого в античності. Пізніше великі зодчі намагалися обійти Пантеон у масштабах і досконалості втілення. Але античне почуття міри залишалося недосяжним.

В епоху імперії отримали подальшого розвитку рельєф і кругла пластика. На Марсовому полі був зведений монументальний мармуровий Олтар миру (9 –13 гг.н.е.) у зв’язку з перемогою Августа в Іспанії та Галії. Верхня частина олтаря завершується рельєфом, що зображує урочистий хід до олтаря Августа, його родини й римських патриціїв, наділених точними портретними характеристиками. Майстерність виконання, вільний рисунок свідчать про грецький вплив.

Провідну роль у римській скульптурі, як і раніше, відігравав портрет. Його новий напрям виник під впливом грецького мистецтва та отримав назву “августівський класицизм”. У добу Августа різко змінився характер образу – у ньому відобразився ідеал суворої класичної краси, це тип нової людини, якої не знав республіканський Рим. З’явилися парадні придворні портрети на повний зріст, сповнені стриманості й величі.

Пізніше створюються образи життєві та переконливі, і портрет досягає однієї з вершин свого розвитку. Прагнення індивідуалізації образу інколи доходило у своїй виразності до гротеску. На портреті у Нерона – низький лоб, важкий підозрілий погляд з-під припухлих повік і зловісна посмішка чуттєвого рота. Таким чином розкривається холодна жорстокість деспота, людини ницих, нестримних пристрастей.

У часи кризи античного світогляду (ІІ ст. н.е.) у портреті фіксується індивідуалізм і одухотвореність, самозаглиблення і разом з тим витонченість та втома, що характеризує період занепаду. До цієї епохи належить монументальна бронзова кінна статуя Марка Аврелія, заново встановлена у ХVІ ст. за проектом Мікеланджело на площі Капітолія в Римі. Образ імператора – втілення громадянського ідеалу і гуманності. Широким заспокійливим жестом звертається він до народу. Це образ філософа, автора “Роздумів наодинці із собою”, байдужого до слави й багатства. Складки одягу зливають його з могутнім корпусом майстерно відлитого коня.

Третє століття – епоха розквіту римського портрета, який усе більше звільняється від традиційних ідеалів, художніх прийомів і типів й оголює саму сутність зображених. Цей розквіт стався у складних умовах занепаду, розкладу Римської держави та його культури, витіснення форм високого античного мистецтва, але разом з тим і зародження у надрах античного суспільства нового суспільного феодального порядку, нових могутніх творчих тенденцій. У портреті з’явилися образи людей, сповнені надзвичайної енергії, самоствердження, егоцентризму, владолюбства, грубої сили, породжених жорстокою й трагічною боротьбою, що охопила в той час суспільство.

Пізній період розвитку портрета відмічений зовнішнім огрублінням зовнішності та підвищеною душевною експресією. Таким чином, у римському мистецтві виникає нова система мислення, у якій панувало прагнення до сфери духовного начала, характерне для середньовічного мистецтва. Образ людини, що втратила етичний ідеал у самому житті, втратила гармонію фізичного і духовного начала, характерну для античного світу.

Римське мистецтво завершило великий період античної художньої культури. У 395 р. Римська імперія розпалася на Західну і Східну. Зруйнований, пограбований варварами у ІV – VІІ ст., Рим спустошився, серед його руїн виростали нові поселення, але традиції римського мистецтва продовжували жити. Художні образи Стародавнього Риму надихали майстрів

ХК Візантії.

Архітектура

Дуже значним є вклад Візантії у світову архітектуру. Вже у V-VI ст. візантійські зодчі переходять до нового планування міста, яке стає характерним для середньовічної Європи. В центрі міста розташовується головна площа із собором, від якої у різні боки розходяться вулиці. З цього часу з'являються багатоповерхові будинки, а з часом — резиденції знатних, багатих громадян.

Найвищого розквіту сягає у Візантії церковна архітектура. Ранньовізантійські храми споруджувалися переважно у формі базиліки — витягнутої в довжину споруди, центральна частина якої (нерідко поділена на три, п'ять нефів) завершалася розташованою у східній частині апсидою, де знаходився вівтар з престолом. Двоскатна покрівля на підпорах поступово замінюється куполом, розташованим над центральним квадратом храму.

У другій половині ІХ ст. у Візантії з'являється новий тип храму — хрестово-купольний. В ньому ніби зникає базилікальна витягнутість, простір ніби концентрується під куполом, який спирається на чотири стовпи (філяри). З чотирьох сторін до купола приєднуються напівциліндричні частини, створюючи в плані «грецький хрест». Купол символізує небо як притулок Бога.

Вся система декору храму втілювала ідею зв'язку землі і неба. Храм виступав моделлю світотворення, включаючи в себе весь простір Всесвіту — небо, землю, рай і пекло: від моменту світотворення до майбутнього страшного суду. Шедевром візантійської архітектури є Софійський собор у Константинополі, спроектований під керівництвом малоазійських архітекторів Анфімія і Ісідора (був посвячений в 537 р.). Храм покритий величезним куполом діаметром 31,7 м.

Образотворче та прикладне мистецтво [ред.]

Одне з найважливіших місць у візантійському мистецтві посідає живопис. Головні форми візантійського живопису: монументальний храмовий живопис (мозаїки, фрески), ікона, книжкова мініатюра.

Візантійське мистецтво спиралося на релігійні канони і традиції. Головною особливістю мистецтва Візантії була його барвистість, пишність, святковість — в поєднанні з витонченою духовністю і християнським спіритуалізмом. Це пояснюється поєднанням в ньому античних традицій з християнською релігійністю. Візантійське мистецтво було глибоко символічним. Символ — вказівка на подвійне значення образу, предмету. Християнський символізм заснований на поєднанні в одному образі двох його значень — земного (предметного, матеріального) і божественного (ідеального, духовного). Таким є символізм іконопису.

Іконопис — сакрально-ритуальне мистецтво, покликане спрямовувати «внутрішній» духовний погляд кожного глядача від образу до первообразу, тобто бачити не те, що сприймається візуально, а сутність. Ікона з грец. зображення, образ — фрескова і станкова. Основні художні принципи іконопису:

Типологізація образів і сюжетів (Христос, Марія, апостоли);

Незвичайність засобів художньої виразності — плоскість зображення, статичність фігур, відсутність глибини простору;

Анонімність авторів;

Канонізація сюжетів, співвідношення фігур, поз, підбору фарб тощо.

Примат духовного над матеріальним у візантійському мистецтві знаходило вираження в особливостях трактування людської фігури і образу. Характерними рисами візантійського стилю є: порушення пропорцій, підкреслена «безплотність» фігур, витягнутість форм, широко відкриті очі, які символізують духовне начало.

Специфічною формою візантійського мистецтва була мозаїка. Зображення викладається з різнокольорових кубиків смальти (сплаву скла з мінеральними фарбами). Візантійські мозаїки були яскравими, багатобарвними, складними за композицією, багатофігурними, сюжетними.

Великий розвиток у Візантії отримала книжкова мініатюра.

Мініатюра — витвір образотворчого мистецтва малого розміру, виконане тонким пензлем. Ними прикрашалися богослужебні книги, історичні і літературні твори.

Література

У Візантії виявилися стійкими традиції античної історіографії. Праці візантійських авторів Прокопія Кесарійського, Менандра Протектора та інших за характером викладення матеріалу і структурі належать до класичної грецької історіографії. Однак насиченість їх політичними ідеями свідчить про вплив істориків Риму.

Велике розповсюдження в Х ст. отримали історичні хроніки Феофана Сповідника і Георгія Амартола, переведені пізніше на слов'янську мову. В Х ст. були створені видатні пам'ятки історико-енциклопедичного характеру. Імператору Костянтину VII Багрянородному приписується створення трактатів «Про управління державою», «Про церемонії візантійського двору» та ін., які містили важливі історико-географічні і етнографічні відомості. Внаслідок тісних контактів Візантії зі слов'янськими племенами, потім з Київською Руссю твори візантійських істориків є найціннішим джерелом з вітчизняної історії.

У візантійській літературі, як і у всій духовній сфері, особливо на ранньому етапі відобразилась боротьба традицій язичництва і християнства. До VI ст. переважають античні форми літератури: промови, епіграми, любовна лірика, еротичні розповіді. Найвідоміші представники цього періоду — Павло Силенциарій, Агапій Міренійський, Синезій Кіренський.

З кінця VI — поч. VII ст. Зароджується нова літературна форма — церковна поезія (гімнографія). Її специфічною особливістю є спіритуалізм і використання народної мелодійності і ритміки мови. З VII по IX ст. великого розповсюдження набуває новий літературний жанр — житія святих (агіографія), які носили дидактичний характер. В ХІ-ХІІ ст. в літературі з'являються світські тенденції. Житія святих перероджуються у світську повість, героями якої стають подорожні, полководці та ін. Утверджується новий жанр — мемуари (опис подій, свідком яких був сам автор). Літургійна поезія поступається місцем епосу, ліриці, сатирі.

ХК ісламського світу

Ислам как мировая религия в целях укрепления своего влияния использует ценности художественной культуры, т.е. средства эстетического воздействия на верующих. При этом деятели искусства ставятся в достаточно жесткие рамки. С одной стороны, они должны использовать доступные им средства для прославления Аллаха и институтов Ислама, с другой – эти средства, т.е. формы и содержание творческой деятельности, не должны выходить за предписания мусульманских догматов.

В области изобразительного искусства мусульманские ортодоксы (от греч. – прямой, правильный) запрещают реалистическое творчество. Ибо единственным творцом всего сущего является Аллах, а соперничать с ним – грех. Этот запрет призван также избежать идолопоклонства, т.е. проявлений политеизма. Поэтому мусульманские художники обычно изображают либо стилизованные (условные, не существующие в природе) предметы, либо абстрактные картины в виде орнаментов.

Одним из таких видов изобразительного искусства является арабеска – своеобразный орнамент, включающий композиции переплетений стилизованной растительности, геометрических фигур и элементов искусства каллиграфии (изящных надписей арабской вязью). Но арабеска – это не только искусство, но и наука. Прорисовка орнаментов строилась в соответствии со сложным математическим расчетом. С помощью арабесок создаются целые панно на стенах мечетей, дворцов.

В то же время в арабоязычных странах не было полностью утрачено реалистическое направление в живописи. Это в первую очередь относится к странам, где утвердилось шиитское направление ислама. Реалистические рисунки получили распространение в книжных миниатюрах. Во многих музеях мира хранятся арабские книги X–XIII вв. с красочными иллюстрациями бытовых сцен, пейзажей, с портретами героев эпоса, в частности Искандера – так называли на Востоке Александра Македонского.

Особенно впечатляют изобразительные мотивы произведений декоративно-прикладного искусства – на тканях, керамике, металлических сосудах и утвари. В этой сфере искусства в наибольшей степени проявляются национальные особенности арабоязычных стран, ведь традиции изготовления и украшения подобных предметов сложились задолго до арабской экспансии. Например, в Египте подъем изобразительного искусства произошел при арабской династии Фатимидов (969-1171). В оформлении египетских тканей присутствует как угловая геометрическая плетенка – элемент арабского искусства, так и округлые линии – признак коптского влияния (копты – доарабское население Египта). Фатимидские ткани затканы золотом и цветными шелками. Их широкие каймы состоят из множества разноцветных полос, заполненных фигурками людей-животных, птиц, растительным орнаментом.

Подобные сюжеты прослеживаются в произведениях прикладного искусства и других стран. Например, на серебряном блюде из Ирана, хранящемся в Эрмитаже, представлена иллюстрация к легенде о царе Бах рам Гуре и его наложнице – красавице Азаде. Славятся во всем мире иранские (персидские) ковры. В средневековье основным мотивом коврового узора стала арабеска, при этом среди стеблей и цветов располагались фигурки людей и зверей, иногда с видоизмененными конечностями, чтобы не гневить Аллаха реалистическим изображением (например, лапа льва могла оканчиваться не когтями, а букетом цветов).

Таким образом, декоративно-прикладное искусство средневекового арабского Востока не всегда согласовывалось с установками исламских догматов, но соответствовало многовековым традициям различных народов халифата и подтверждало тот факт, что не все искусство здесь было подчинено религиозным установкам.

В области архитектуры ислам также выработал систему эстетических категорий, призванных подчеркнуть величие этой религии. Это – понятия-символы: джамал – божественно совершенная красота, которую олицетворяет купол мечети; джалал – божественное величие, которое подчеркивается высотой минарета; сифат – божественное имя, выраженное красотой арабской письменности, каллиграфии на внешних стенах мечети.

Мечеть (от араб. «мастжид» – место поклонения) как основное культовое сооружение возводится с VII–VIII вв. в подражание христианским храмам. Она имеет прямоугольный двор, окруженный галереями, прямоугольное основное здание со сферическим куполом и многоколонным молитвенным залом. Мечети не отличаются богатым лепным декором, их украшения имеют плоскостной характер. Но в оформлении глади стен арабские мастера достигли большого совершенства. Они использовали резные многоцветные кирпичи, терракотовые облицовочные плиты с глазурью. Рядом с мечетью возводится величественный и также богато украшенный минарет (от араб. «манара» – маяк), который имеет форму круглой, квадратной или многоугольной в сечении башни.

Строительство мечети с куполом диаметром в десятки метров и минарета высотой с современное высотное здание требовало очень сложных математических расчетов, связанных с учетом сейсмичности региона, силы ветра, плотности почв, высокого мастерства строителей. И арабы достигли в этом большого совершенства. Если в VII–VIII вв. мечети строили преимущественно византийские мастера, то в дальнейшем уже нередко арабов приглашали строить христианские храмы Византии.

Одна из главных святынь мусульман – соборная мечеть Куббат ас-Сахра (Купол скалы) в Иерусалиме. При ее постройке был использован тип центрически-купольного мавзолея. Это огромный восьмигранник, увенчанный куполом. В других частях халифата при строительстве мечетей складывались несколько иные архитектурные принципы. В Персии доминировал внутренний двор с относительно небольшой крытой частью. Для мечетей Магриба характерно обилие продольных и поперечных нефов (межколонных пространств), расположенных не только в молитвенном зале, но и по сторонам внутреннего двора. Здесь строились и самые большие минареты. Минарет мечети в Марракеше (Марокко), построенный в конце XII в., имеет высоту 70 м при основании 12,5х12,5 м.

Наряду с культовыми сооружениями арабы строили многочисленные здания светского назначения. Особым великолепием отличались дворцы арабской знати. Окна их украшали алебастровые решетки и цветные стекла, кирпичная кладка стен и пола представляла собой мозаичный узор. Тронный зал (тахт) разбивался стройными рядами колонн на нефы и перекрывался сводчатыми перекрытиями. Большей простотой в оформлении отличались жилые дома, караван-сараи и хозяйственные постройки. Но и их отличала исключительная упорядоченность, чистота и надежность. Таджикский писатель и путешественник Насир-и-Хусрад, посетив в 1046 г. Каир, основанный Фатимидами, писал: «Большая часть зданий в пять и шесть этажей. Дома эти так чисты, и изящны, что можно было бы принять их за домики, сложенные из драгоценных камней, а не из извести, черепицы и камня» [3, с. 67].

Многочисленные города, основанные арабами (Каир, Багдад и др.), строились по заранее разработанным планам, в которых предусматривалась ширина улиц, расположение дворцовых комплексов, жилых кварталов, базаров и т.п.

Арабская литература имеет глубокие доисламские корни. Значение литературы этого периода отметил ал-Бируни (973 – ок.1050); «Когда арабы, жили в пустынях, они были народом бесписьменным и для увековечивания чего-нибудь прибегали к запоминанию и изустной передаче. Поэтому-то поэзия и стала для них вместилищем знаний и памяткой о битвах и родословиях» [8, с. 75]. Главным жанром поэзии тогда была касыда (поэма, ода), которая содержала много сюжетов о природе, домашних животных и, конечно, о любви.

Расцвет арабоязычной поэзии приходится на IX–XI вв. В это время складывается жанр короткого лирического стиха – газал, который создают выдающиеся мастера слова разных народов: Абу Нувас (ум. 810) – певец любви, вина и радости жизни; Абу-л-Атахийя (ум. 828) – гончар по профессии, автор религиозно-аскетических поэм, обличавший распущенность двора халифов в Багдаде; Абу-л-Ала ол Маари (ум. 1057) – слепой поэт из Сирии, «Послание и прощение» которого повлияло на создание «Божественной комедии» Данте. Автором многочисленных рубаи – афористических четверостиший был классик персидско-таджикской поэзии, математик, астроном и философ Омар Хайям (1048-1123). В основе его творений было прославление мирских наслаждений, что явно не соответствовало догматическим принципам ислама [5, с. 18]:

Отречься от вина? Да это все равно,

Что жизнь свою отдать! Чем возместишь вино?

Могу ль я сделаться приверженцем ислама,

Когда им высшее из благ запрещено?

В Испании благодаря творчеству Ибн Кузмана (1080-1160) возник своеобразный жанр строфической поэзии – заджал (мелодия), который повлиял на формирование ранней провансальской лирики и поэзии вагантов (бродячих студентов).

Среди прозаических произведений получает развитие жанр сатиры, содержащей выпады против отдельных правителей и богачей, но не затрагивающей социальной системы в целом. К этому направлению следует отнести макаму (рассказ, новеллу), которая возникла в XII в. на основе городского фольклора. В ней воспевается тип героя-ловкача, у которого высокая образованность и ум сочетаются с цинизмом и плутовством. Этот своеобразный прообраз О. Бендера получил дальнейшее развитие в новеллах итальянского Возрождения. Невозможно представить арабскую литературу без сказок «1001 ночь». Этот цикл окончательно сложился в XII в. на основе фольклора многих народов халифата – египетских, иранских, арабских сказок и преданий.

До середины IX в. исламский мир знал только литературу, написанную на священном языке Корана – арабском. Потом возникла вторая исламская литература – неоперсидская в Иране, распространившаяся затем в районы Средней Азии и Закавказья. Достижением этой литературы было создание жанра эпической поэмы. Эта литература более свободна от религиозных запретов и отличается социальной направленностью, например поэмы «Шах-Наме» (Книга царей) Фирдоуси (925-1020) и «Хамсе» (Пятерицы) Низами (ок. 1141-1209).

В период позднего средневековья возникла третья мусульманская литература – турецкая. Таким образом, национальные традиции в области литературы, развитые на общемусульманской основе, дали блестящие плоды.

Поиск по сайту: