Державне та міжнародне регулювання міграційних відносин

Зростання масштабів міграційних потоків, виникаючі при цьому проблеми та неможливість їх розв’язання в односторонньому порядку потребують координації зусиль країн по колективному врегулюванню міграційних відносин та міжнародного співробітництва в цій сфері. Тому міграційна політика, як комплекс законодавчих, організаційних та економічних заходів, інструментів, нормативів та рішень здійснюється на національному, міжнародному та регіональному рівнях.

Особливість здійснення міграційної політики на практиці визначається двома суттєвими, але протилежними тенденціями. З одного боку, в сучасному світі поширюються процеси лібералізації, все більшої відкритості національних економік, скасування всіляких бар’єрів. В наслідок чого мігранти біль вільно пересуваються із країни в країну. Також, право людини на вільне пересування відстоює Загальна Декларація прав людини (10.12.1948 р. ООН). З другого боку, реальна ситуація в кожній країні змушує національний уряд застосовувати усякого роду обмеження. Тому, на відміну від світової торгівлі, міжнародна трудова міграція значною мірою регулюється, а часом забороняється.

При цьому, національна еміграційна політика – політика, яка регулює виїзд з країни людей, здійснюється на основі державного законодавства та у більшості країн є досить ліберальна, має декларативний характер та зводиться в основному до дотримання таких принципів:

- дотримання прав робітників на вільне переміщення та працевлаштування;

- сприяння пом'якшенню безробіття завдяки виїзду з країни тих працівників, професії яких не користуються попитом на внутрішньому ринку на даний момент;

- обмеження виїзду робітників, потреба в яких не задовольняється в даний час на внутрішньому ринку праці;

- захист своїх громадян під час перебування на роботі за кордоном та гарантії повернення мігрантів на батьківщину;

- забезпечення можливостей пересилання мігрантами грошових перекладів та ефективне їх використання та інші.

Імміграційна політика є більш жорсткою так як має захищати національний ринок праці від неконтрольованого притоку робочої сили, має забезпечити раціональне використання трудового потенціалу нації.

Законодавство, яке регулює в’їзд іноземців у більшості країн, класифікує усіх, хто в’їжджає на дві групи:

1. іноземці, які в’їжджають на постійне місце проживання;

2. іноземці, які в’їжджають на певний час, тобто тимчасово.

При цьому, практично усі країни застосовують так звану селективну політику, віддаючи перевагу фахівцям світового рівня, великим підприємцям, інвесторам, вченим, представникам рідкісних професій, тощо.

Основні вимоги до потенційних мігрантів наступні:

1. вимоги особистого порядку: вік, стан здоров’я, політичний та соціальний статус;

2. вимоги до професійної кваліфікації: рівень освіти, стаж роботи по спеціальності, характеристики, рекомендації та інші підтверджуючи документи;

3. кількісні обмеження масштабів імміграції;

4. застосування економічних інструментів направлене як до національних компаній (податок на підприємців, які використовують працю іммігрантів, ліцензування окремих видів господарської діяльності) так і передбачає преференції тим потенцій мігрантам, які інвестують певні суми капіталу, чи створюють певну кількість робочих місць, сплату іммігрантами певних сум за розгляд документів та інші міграційні платежі.

Окрім зазначених вимог застосовуються різноманітні інструменти, які регулюють в’їзд до країни іноземців з урахуванням географічного фактору, часового та інших. Також, уряди країн масової імміграції розробляють різноманітні програми, направлені на обмеження в’їзду, стимулювання рееміграції, включаючи заходи від примусової репатріації до матеріальної допомоги репатріантам у формі програм професійної підготовки, економічної допомоги, виділення позик на будівництво житла культурні програми, повернення небажаних іммігрантів та реадмісію, інколи передбачається повна заборона в*їзду та інші засоби

Соціально-економічні наслідки міжнародної трудової міграції мають як позитивні, так і негативні аспекти. Кожна суверенна держава сама оцінює наслідки участі у міграційних відносинах для своєї країни, але можна виділити основні, які притаманні практично для всіх.

Так, країни-імпортера робочої сили, або країни-реципієнти, або країни призначення міграції отримують наступні позитивні наслідки:

- зростання кількості робочої сили та внутрішнього виробництва, динамізм економічного розвитку, збільшення податкових надходжень;

- покращення якісного складу робочої сили за рахунок готових спеціалістів, їх знанням, досвіду та навичкам;

- посилення конкуренції серед працівників, що призводить до підвищення ефективності праці;

- заповнення соціально непривабливих робітничих місць, особливо у сфері обслуговування.

Виграш країни-експортера трудових ресурсів або країни-донора або країни походження міграції полягає у наступному:

- зменшення рівня безробіття та економічної і соціальної напруги на внутрішньому ринку праці;

- притік у країну грошових переказів мігрантів;

- при поверненні мігрантів, покращення якісного складу робочої сили за рахунок здобутого за кордоном досвіду, знання нових технологій, відкриття робочих місць, зростання надходжень до бюджету

Негативні наслідки міграції для країн-імпортерів:

- додаткове навантаження на державний бюджет за рахунок виплати соціальних трансфертів, видатків на підтримку суспільного порядку, крос-культурних відносин між людьми різних національностей, релігійних поглядів, тощо.

- відтік національної валюти у формі вивозу чи переказу;

Негативні наслідки міграції для країн-експортерів:

- зменшення кількості робочої сили, дуже часто і її якості тому що виїздять, як правило, підготовлені, активні, небайдужі;

- втрата висококваліфікованих спеціалістів, так званий “відтік розумів ”.

- збільшення в країні перебування споживання та витрати зароблених за кордом грошей, що зменшує суми грошових переказів;

- зростання тіньових відносин, приховування реальних заробітків з метою ухилення від податків.

У сфері міжнародного регулювання міграційних відносин велику роль відіграють такі спеціалізовані міжнародні організації як:

1. Міжнародна організація праці (МОП) – спеціалізована структура ООН заснована в 1946 році. Її головним завданням є розробка міжнародної політики та програм, направлених на вирішення соціально-трудових проблем. Велику увагу приділяє регламентації переміщення, працевлаштування та соціального захисту працюючих. Сьогодні її членами є понад 170 країн, профспілкові організації та об’єднання працедавців.

2. Міжнародна організація міграції (МОМ) – розробляє довгострокові програми, направлені на регулювання міграції, сприяє вирішенню національних міграційних проблем, займається питаннями переселення, працевлаштування та соціального захисту.

3. Комісія ООН з народонаселення – має у своєму розпорядженні кошти спеціального фонду, який частково використовується для субсидування національних програм щодо міграції.

4. Орган постійного нагляду за міграцією в структурі Організації економічного сприяння та розвитку (CONEMI) – координує діяльність імміграційних органів 30 країн-членів ОЕСР

5. Міжнародний комітет з питань міграції (CIME) - сприяє захисту прав мігрантів до країн Західної Європи.

Відносно регіонального регулювання міграційних процесів, найбільш вдалою, здається, міграційна політика Європейського Союзу. Це стосується перш за все Шенгенської угоди, яка встановила загальні правила в*їзду, перебування та переміщення нерезидентів в країнах приєднавшихся та ратифікувавших Угоду.

Крім того, з 2006 року розроблявся та вже прийнятий 2008 року Європейський пакт по імміграції та біженцям, кінцевою метою якого є уніфікація імміграційної політики усіх держав Євросоюзу. Уряд Німеччини, виконуючи вимоги ЄС, 30 березня 2011р. ухвалив законопроект, що посилює відповідальність за працевлаштування іноземців, які не мають офіційного дозволу на перебування та роботу в Німеччині. Надалі підприємці будуть нести витрати, пов'язані з висилкою нелегальних працівників на батьківщину. Крім того, їм доведеться рахуватися з тим, що колишні співробітники-нелегали можуть давати свідчення в суді проти них. Якщо іноземці погодяться дати такі показання, їм видадуть обмежений за часом вид на проживання. Цей документ посилює вимоги до мігрантів-нелегалів та передбачає, серед іншого заборону в'їзду до ФРН на термін п'ять років для іноземців, висланих з Німеччини за порушення законодавства країни та інші

Поиск по сайту: