Види міжнародної трудової міграції

Для глибшого розуміння сутності міграції та її аналізу, необхідно розглянути види міграції. Існують різні критерії класифікації міграції:

За правовим статусом розрізнюють легальну і нелегальну міграцію.

Легальна міграція це переміщення осіб однієї країни на територію іншої з повним оформленням необхідних документів і дотриманням всіх правових норм, що встановлені на міжнародному і національному рівні з боку країни походження і приймаючої країни. На міжнародному рівні регулювання міграції здійснюють Міжнародна організація праці (International Labor Organization, ILO) і Міжнародна організація з міграції (International Organization for Migration, IOM), Комісія ООН з народонаселення, Всесвітня організація охорони здоров’я. На національному рівні кожна країна самостійно запроваджує політику еміграції і імміграції, що регулюється законами і підзаконними актами.

Нелегальна міграція це незаконне переміщення осіб однієї країни на територію іншої. За даними МОМ близько 10 – 15 % з 214 мільйонів мігрантів у 2010 році мали нелегальний статус. Однак, важко оцінити стовідсотково достовірно масштаби нелегальної міграції, адже більшість з таких мігрантів ніде не реєструються. Існують різні шляхи проникнення мігрантів на територію інших країн у нелегальний спосіб: незаконний перетин кордонів держав, законний перетин кордонів (наприклад, за туристичною візою) і затримання в цій країні довше встановленого строку, торгівля людьми, ін. Нелегальна міграція стала реальною проблемою для багатьох країн, велика кількість таких мігрантів може викликати обурення в суспільстві, оскільки нелегальні мігранти згодні працювати за менші гроші і не стануть скаржитися на погані умови праці.

За територіальною ознакою існує внутрішня, зовнішня, інтеграційна міграція.

Внутрішня міграція – переміщення населення зі зміною постійного місця проживання на території однієї країни з метою влаштування на нове місце роботи або пошуку житла в іншій місцевості. Внутрішня міграція може відбуватися з сільської місцевості в міста, між регіонами, містами або штатами. Характерною особливістю внутрішніх міграцій є переміщення населення в промислово розвинуті регіони, в малозаселені регіони, де є брак трудових ресурсів, в урбаністичні центри, особливо в столицю. В Україні, найбільша кількість мігрантів, що змінюють місце проживання, прямують у Київську область, зокрема в місто Київ.

Зовнішня міграція – переміщення населення між країнами зі зміною постійного місця проживання. У процесі міжнародної міграції приймають участь всі країни, більшою чи меншою мірою, кількість міжнародних мігрантів в світі постійно зростає. В 2001 році в світі було приблизно 140 млн. мігрантів, а в 2010 – вже 214 млн. Більшу частку мігрантів в світі складають трудові мігранти. Оскільки трудові ресурси розміщені нерівномірно між країнами, з економік, де є надлишок трудових ресурсів, вони прямують до тих, де спостерігається їх дефіцит.

Розрізняють економічні і неекономічні чинники, які впливають на міжнародну міграцію. До економічних відносяться: різниця в рівні життя, рівні заробітної плати, умовах праці, безробіття, можливість працевлаштування за кордоном. Серед неекономічних чинників: політичні, соціальні, екологічні, релігійні, расові та інші.

Суттєвий вплив на міжнародну міграцію має глобалізація, з розвитком якої підвищується відкритість національних економік та їх взаємозалежність. В кожну хвилю глобалізації відбувалися масові міграції населення, які мали певні особливості. У період з середини ХІХ ст. до 1913р. мігранти прямували з Європи до країн Північної і Південної Америки, Канади, Австралії, Нової Зеландії, а також з Індії і Китаю до Шрі-Ланки, Бірми, Таїланду, Філіппін, В’єтнаму. З середини ХХ ст. нова хвиля глобалізації потягла переміщення населення з менш розвинутих країн до більш розвинутих. До вже існуючих на той час країн імміграції приєдналися Західна Європа, Японія, країни Перської Затоки. В країнах Азії міжнародна міграція розповсюдилась к 80-м рокам ХХ ст.

Інтеграційна міграція – переміщення в рамках одного інтеграційного угруповання. Прикладом слугує Європейський Союз. З підписанням Маастрихтського договору у 1992 році спростилося пересування населення усередині угруповання і змінилася міграційна політика по відношенню до громадян ЄС і мешканців третіх країн.

За строком тривалості існує постійна, тимчасова, сезонна, маятникова.

Постійна міграція це переселення осіб з однієї країни до іншої зі зміною постійного місця проживання і зміною громадянства в більшості випадків. Однак, зміна громадянства не є обов’язковою умовою постійної міграції, оскільки в багатьох країнах існує право на подвійне громадянство (наприклад, в США, Канаді, Естонії та ін.).

Тимчасова міграція це переміщення осіб в іншу країну на певний строк. До тимчасових мігрантів відносяться працівники, які їдуть працювати за контрактом, мають дозвіл на перебування і працю в країні. Студенти також є тимчасовими мігрантами. Приймаючим країнам мають такі вигоди від праці тимчасових мігрантів: останні покривають брак робочої сили на ринку праці, викликають менше труднощів, пов’язаних з інтеграцією мігрантів у суспільство, сплачують податки, але не збільшують навантаження на пенсійну систему. Водночас, такі мігранти згодом можуть претендувати на постійний статус.

Сезонна міграція це переміщення осіб в іншу країну або на території однієї країни на певний сезон, характерна для таких галузей як сільське господарство, будівництво, туризм та ін. Для працівників країн з низьким рівнем заробітної плати сезонна міграція стала важливим джерелом доходу по мірі зростання міжнародної мобільності трудових ресурсів і збільшенням обмежень на в’їзд постійних мігрантів.

Маятникова внутрішня міграція має місце, коли населення переміщується з сільської місцевості або передмістя до міста чи навпаки. Така міграція має регулярний характер, наприклад, коли люди пересуваються з дому до місця роботи.

За мотивами виділяють добровільну і вимушену міграцію.

Добровільна міграція відбувається за власним бажанням осіб, які шукають кращі умови життя, більш оплачувану працю і таке інше.

Змушена міграція це переміщення населення в інші міста, країни, регіони за надзвичайних обставин, таких як стихійні лиха, екологічні і техногенні катастрофи, військові і національні конфлікти, політичні репресії, торгівля людьми. До змушених мігрантів відносять біженців і шукачів притулку. Така міграція може мати стихійний характер. Ключову роль у регулюванні змушеної міграції відіграють міжнародні організації, що займаються питаннями міграції, національні органи влади.

За напрямками виділяють: еміграція, імміграція, рееміграція.

Еміграція – це виїзд осіб з країни зі зміною міста проживання. Країнами еміграції вважаються такі країни, з яких виїжджає за кордон з метою працевлаштування, навчання, об’єднання сімей, пошуку притулку або з іншою метою значно більше людей, ніж іммігрує до неї. За міжнародними стандартами, Україна є країною еміграції.

Імміграція – це в’їзд осіб до країни на постійне або тимчасове проживання. Країнами імміграції вважаються такі країни, в які в’їжджають більше осіб ніж виїжджають, упродовж тривалого періоду. Країнами імміграції традиційно були і залишаються США, Канада, Австралія, Нова Зеландія та ін. Під впливом політичних і економічних перетворень багато країн з часом змінили свій статус з країн еміграції на країни імміграції. Наприклад, в середині ХІХ – початку ХХ ст. європейські країни були переважно країнами еміграції, приблизно з 70-80-х років ХХ ст. з розвитком економік Південних країн деякі з них (Італія, Іспанія, Португалія та ін.) набули статус приймаючих іммігрантів.

Рееміграція – повернення мігрантів на Батьківщину. Різноманітні причини можуть спонукати мігрантів повернутися додому, такі як закінчення терміну трудового контракту, за яким працював мігрант, депортація, уникнення важких умов праці, соціально-культурні і психологічні труднощі адаптації у новому середовищі, труднощі отримати громадянства, ін.

Окремо слід розглянути замісну міграцію. Багато західних економік залежать від притоку іноземної робочої сили, що пов’язано зі збільшенням очікуваної тривалості життя і старінням населення. Коли очікувана тривалість життя постійно зростає в таких розвинутих країнах як Австралія, Австрія, Бельгія, Канада, ін., а фертильність жінок зменшується, природній приріст населення не забезпечує реальних потреб ринків праці. В таких умовах, збільшується навантаження на пенсійну систему і систему охорони праці, тому багато розвинених країн, що зіткнулися з такими проблемами, вимушені заохочувати іноземних працівників. До того ж, потреби галузей економіки, що дуже швидко зростають, не можуть бути вдоволені необхідною кількістю трудових ресурсів, яких готують національні навчальні заклади. Такі демографічні проблеми змусили міжнародні організації звернути увагу і відділом народонаселення ООН (U.N.'s population division) була розроблена Концепція «замісної» міграції, згідно якої підтримка стабільної кількості населення в економічно розвинених країнах є можливою завдяки міграційному притоку населення з країн, що розвиваються. Розрахунки свідчать, що Європа буде змушена залучати додатково 370 000 мігрантів кожен рік, адже для функціонування пенсійної системи на тому ж рівні необхідно три працюючих на одного пенсіонера.

Поиск по сайту: