Література і мистецтво «втраченого покоління» ( 20-30-ті рр. XX ст.)

Втрачене покоління (або Втрачена генерація) – літературна течія, яка існувала в період між двома війнами – Першою та Другою світовою. Ця течія об’єднала таких письменників, як Джеймс Джойс - ірландський письменник, якого вважають одним з найвпливовіших письменників двадцятого століття. Він здобув загальне визнання перш за все завдяки своєму монументальному роману «Улісс» (1922). Крім того, його перу належать такі книги як збірка оповідань «Дублінці» (1914), психолого-автобіографічне есе «Джакомо Джойс» (1914), напівавтобіографічний роман «Портрет митця замолоду» (1916), а також найбільш загадковий та багатоплановий його твір — «Поминки за Фіннеганом», Ернест Хемінгуей,

Джон Дос Пассос --романі «Мангаттен», омани «Пригоди молодої людини», «Перший номер» і «Великий задум»,

Томас Еліот -- книга віршів «Пруфрок та інші спостереження», «Вірші»

Френсіс Скотт Фіцджеральд - американський письменник, автор багатьох романів та оповідань про покоління «епохи джазу, Роман «Великий Гетсбі», «Ніч лагідна», «По той бік раю»

Річард Олдінгтон. Втрачене покоління – це молоді люди, що покликані на фронт у віці 18 років, часто ще не закінчивши школу, рано почали вбивати. Після війни такі люди часто не могли адаптуватися до мирного життя, багато хто покінчив з собою, деякі сходили з розуму.

У 1930-1931 рр. Еріх Марія Ремарк пише роман – “Повернення”, в якому розповідає про повернення на батьківщину після Першої світової молодих солдатів, які вже не можуть жити нормально, – і гостро відчуваючи все безглуздя, жорстокість, бруд життя все-таки намагаються якось жити. У своєму романі “Три товариші” він передрікає сумну долю втраченому поколінню. Ремарк майстерно описує становище, в якому опинилися ці люди. Повернувшись, багато хто з них знайшов воронки замість своїх колишніх будинків, більшість утратила своїх рідних і друзів. У післявоєнній Німеччині панує розруха, бідність, безробіття, нестабільність, знервована атмосфера. Ремарк так само дає і характеристику самим представникам “втраченого покоління”. Це люди жорсткі, рішучі, вони визнають лише конкретну допомогу й іронічні з жінками. Чуттєвість у них стоїть попереду почуттів.

Твори Е. Хемінгуея20-х років – це класичні твори літератури втраченого покоління. Це насамперед його перший збірник оповідань “Наш час”, що вийшов в 1925 році. У ньому це світовідчування дуже гарне зафіксовано. У цих оповіданнях поділ тематичний: війна, до війни, після війни. Цей цикл вибудуваний у техніці потоку свідомості. “Прощавай, зброє” (1929) описує події першої світової війни. Він показує, що в цій ситуації люди намагаються захистити себе, своє власне я. Війна – це колосальна молотарка. У Хемінгуея позиція цинічна, іронічне ставлення, відчужений погляд на все це. І дівчата в борделі, яких не міняють уже другий тиждень, це вже старі бойові товариші. Але це – цинізм у порятунок. У цьому контексті практична річ – втеча від війни. Це насамперед формальна втеча –дезертирство. Саме це робить герой, він тікає від війни. Але це не акт боягузтва, а акт мужності, акт опору. За цим стоїть цілий шар першої світової війни. Але любов – теж спосіб відстояти і зберегти себе. Любов молодих людей – теж акт мужності. Всупереч тій реальності, що давить і знищує тебе як особистість, це велике почуття допомагає тобі вистояти. Це мужність у собі. Любов, дружба в підсумку виявляються занадто тендітними й врятуватися не допомагають.

Його простий спосіб письма зберігає у собі більші глибини. Це відбувається тому, що Хемінгуей не тільки вивчає навколишню реальність, але й кидає уважний погляд на літературу довкола нього.

Мистецтво.

У Німеччині на початку 20-х років набуло розвитку абстрактне мистецтво, що зводилося до певного співвідношення ліній та фігур. Його засновником був російський митець Василь Кандінсь-кий. Абстракціоністи були представлені творчістю художника В. Баушайстера, скульптора Р. Беллінга. За фашистської диктатури чимало митців (К. Кольвіц, Е. Барлах, О. Нагель) працювали нелегально, зберігаючи вірність гуманістичним ідеалам.

Руйнуючи культуру, фашизм намагався пристосувати мистецтво до своїх огидних пропагандистських цілей. У Німеччині (як і в Італії) активно відроджувалися найвульгарніші форми реакційного й міщанського мистецтва. Гротесково-помпезний стиль пізньої Римської імперії насаджувався в Італії" щоб викликати у населення думку про національну велич нащадків і спадкоємців Стародавнього Риму. В Німеччині розвивалися шовіністичні традиції німецького реакційного романтизму, символізму й німецького варіанта модерну - "югендстилю". Ідеї грубої сили, жорстокості, зневажливої пихи втілювалися в архітектурі й особливо у скульптурі фашистських країн (статуї, що уособлюють провінції Італії, на "Форумі Муссоліні" в Римі, скульптури А. Брокера в Німеччині та ін.).

В Італії - батьківщині Відродження - у міжвоєнний період офіційному фашистському напряму протистояли митці кількох угруповань ("Римська школа", "Корренте" та ін.), що закликали до свободи творчості та висловлювали соціальний протест у драматично-експресивних формах (роботи живописців Шипіоне, Р. Гуттузо). Реалістичний прогресивний напрям у мистецтві Італії представляли живописці та графіки Г. Муккі, А. Піццінато, Д. Мелоні.

Не менш значними були культурні традиції Франції. Після Першої світової війни тут великого поширення набув сюрреалізм (фр. буквально - надреалізм). У музичному мистецтві Франції утверджуються тенденції неокласицизму, експресіонізму, конструктивізму та ін. Засновником конструктивізму став композитор Е. Саті, що спільно з драматургом і живописцем Ж. Кокто очолив рух молодих композиторів проти витонченості, за "мистецтво повсякдення". Серед їхніх послідовників були А. Онеггер, Д. Місто, Ф. Пуленк, Ж. Орік, Л. Дюрей, Ж. Тайфер, що утворили творче об'єднання "шістка". Значний вплив на них справили музика І. Стравінського, а також темп і ритми американського джазу.

У мистецтві США міжвоєнного періоду посилюються реалістичні тенденції, відбуваються пошуки нових тем і засобів вираження, зростає критичне сприймання дійсності. Довкола засновника нової реалістичної школи Р. Хенрі об'єдналися Дж. Споун, Дж. Лакс, У. Глеккенс та інші живописці й графіки, що з різних боків показували соціальне життя американського міста. Склалася і зміцніла після 1918 р. гостросоціальна графіка А. Ян-га, Р. Майнора, У. Гроллера, Ф. Елліса. Один із найпрогресивніших митців XX ст. Р. Кент, а також Е. Хоппер, Ч. Бергфідд розвивали американську реалістичну традицію в живописі та графіці, доповнюючи її глибокими роздумами про сучасне життя, прагнучи узагальненості, чітких форм.

Різноманітне за жанрами й напрямами мистецтво Великої Британії представлено творами О. Джона, У. Оржна, Ф. Бренгві-на, С. Пеплю (реалістичний напрямок, портрет, графіка); М. Сміта, А. Хітченса (фовізм); У. Льюїса (кубізм, футуризм); С Спенсе-ра, Г. Сазерленда, П. Неша, Ф. Бейкона (витончена фантастика); Б. Ніколсона (абстракціонізм). Інтенсивно розвивається музичне життя Великої Британії, охоплюючи дедалі більше міст, у яких створюються музичні школи, оркестри, хорові товариства, проводяться музичні фестивалі й конкурси (Бірмінгем, Лідс, Норидж, Шеффілд та ін.). Міжнародне визнання одержує творчість Б. Бріттена. Велике значення для пропаганди оперного мистецтва мала діяльність Т. Бічема, головного диригента лондонського оперного театру "Ковент-Гарден".

Поиск по сайту: