Розвиток музичного мистецтва Європи і Америки кінця XIX ст. – першої половини XX ст

Романтичні риси властиві були творчості С. Прокоф´єва, Д. Шостаковича, Б. Бартока (1881—1845), П. Хіндеміта (1895—1963). їх музична спадщина, гуманістична за своєю сутністю, утверджує духовну силу і красу людської особистості. Музичне мистецтво XX ст. прагнуло до використання традицій національного фольклору, до синтезу народних інтонацій і творчих знахідок сучасності (Б. Барток, Я. Сибеліус, К. Шимановський, В. Лютославський).

Виникнувши в кінці XIX ст., у першій половині XX ст. розвивається імпресіонізм. Композитори-імпресіоністи, як і художники, прагнуть до передачі безпосередніх вражень, художніх асоціацій, суб´єктивних відчуттів, психологічних станів. К. Дебюссі (1862—1918), основоположник цього напряму, один з найбільших майстрів французької і світової музики на рубежі XIX—XX ст., вважав, що саме краса природи здатна збудити творчу фантазію композитора. Він виявляв у музиці нові можливості для передачі витончених відтінків різноманітної палітри настроїв людини і навколишньої природи, створив особливу мелодику, розширив сферу музичного ритму, гармонії, оркестровки (симфонічна музика: «Ноктюрни», «Море», «Іберія», «Хмари»; вокальні твори: «Мандоліна», «Місячне світло», «В саду» тощо). Творчість К. Дебюссі (композитора, диригента) справила великий вплив на сучасників.

Моріс Равель (1875 –1937) – французький композитор-імпресіоніст, диригент, один з реформаторів музики XX століття. Равель стає другим лідером музичного імпресіонізму і виходить на одну висоту з Клодом Дебюссі, композитором, якого він колись завжди поважав.

На прикладі музики яскраво помітне формування масової культури, орієнтованої на індустрію розваг. На початку XX ст. перед композиторами, як і перед іншими митцями, постала проблема відображення динамізму епохи, гострих соціальних проблем, пошуку нових виражальних засобів і рішень, нових форм втілення життєвого матеріалу. Традиції реалізму та романтизму продовжував австрійський композитор Густав Малер (1860—1911), який у своїй творчості зумів яскраво виразити соціальну обумовленість людських страждань, конфлікт митця і суспільства (симфонії, хорові та інструментальні твори).

У перші десятиліття XX ст. з´являється експресіонізм, що певною мірою протистояв засобам музичної виразності імпресіоністів. Жахи двох світових воєн, мотиви протесту проти сучасної дійсності, криза свідомості інтелігенції, ідейно-естетичні і психологічні конфлікти епохи, передача суб´єктивного стану — все це намагаються відобразити композитори-експресіоністи. Експресіонізм мав тенденцію до увиразнення якихось явищ, виражав різні емоційні стани людини, настрої жаху, відчаю, безсилля. Основоположником цього напряму став Арнольд Шенберг (1874—1951)— австрійський композитор, диригент, педагог. Для побудови мелодій у своїх творах застосовував додекафонію (дванадцятизвуччя), використовуючи весь набір звуків хроматичної гами. Для музики експресіоністів характерна розірваність, ламаність мелодійної лінії, різкі перепади звучності, використання людського голосу як музичного інструменту. А. Шенберг в мелодекламації «Місячний П´єро» (1912), опері «Мойсей і Арон», музичній драмі «Щаслива рука» вперше в музичній історії вводить нотований спів-декламацію, натуралістичні вигуки, різкі перепади звучності. Після Другої світової війни А. Шенберг пише твори, що викривають зло і насильство («Ода Наполеону» на вірші Д. Байрона, «Уцілілий з Варшави»). Кантата «Уцілілий з Варшави» (1947) — розповідь одного з тих, хто пережив трагедію варшавського гетто в часи фашистської окупації. Тривожні настрої безвиході, неминучої смерті автор передає засобами, типовими для експресіонізму — жорстким, різким звучанням.

Експресіонізм характерний і для творчості Альбана Берга (1885—1935) — учня А. Шенберга, хоча він певною мірою зберіг зв´язок з традиціями класичного мистецтва. Для кращих творів композитора характерні різкі інтонації, близькі до мовленнєвих, підвищена емоційність.

Фактично за рамки експресіонізму виходила творчість Антона Веберна (1883— 1945) — австрійського диригента, педагога, композитора, який тяжів до певних абстракцій, відходу від усього конкретно-образного (кантата «Світло очей», вокальна та інструментальна музика). Пишучи вокальні твори, звертається до німецької поезії (И. В. Гете, Р. Рільке). В інструментальних творах прагне до лаконічності, відмови від повторів у музичній композиції.

У першій половині XX ст. з´являється неокласицизм, який протистояв модерністським пошукам, продовжував розвивати кращі традиції музичного мистецтва попередніх епох, намагався відійти від гострих проблем сучасності. Представники цього напряму виявляли інтерес до національного фольклору та творчості композиторів минулого («Класична симфонія» С. Прокоф´єва).

Представником неокласицизму у Німеччині був композитор, диригент і музичний теоретик Пауль Хіндеміт (1895—1963), для якого естетичним зразком стала творчість И. С Баха (опери «Свята Сусанна», «Художник Матісс», «Гармонія світу», балети «Демон», «Чотири темпераменти», симфонічна і камерна музика).

Російський композитор І. Стравінський також звертався до традицій інструментальної культури минулого, перш за все творчості И. С Баха. Неокласицист І. Стравінський поєднував здобутки своїх попередників з найновішими досягненнями музичної виразності (балети «Пульчинела» на теми Перголезі, «Поцілунок феї» на теми П. Чайковського). Античні сюжети («Цар Едіп», «Орфей», «Персефона») композитор використовує для втілення ідей XX ст.

На початку XX століття в США музика залишалася еклектичною, характерною особливістю залишалося змішання різних стилів , використання народних мотивів. У цей час музика починає активно розвиватися в містах Середнього Заходу і Каліфорнії. Центром же комерційної музичної індустрії стає Нью-Йорк.

У «ревуть двадцяті», ознаменувалися бурхливим розвитком американського суспільства, з'являються джаз, мьюзикл, а також «кантрі-мьюзик» (т. н . Сільська музика ). Колискою джазу став багатонаціональний Нью-Орлеан, де народився в тому числі і Луї Армстронг. На перших порах джаз був переважно негритянської музикою із веденої в закон музичної імпровізацією. Найвизначніші представники - Чарлз «Бадді » Болден , Джозеф «Кінг» Олівер і ін.. Слідом за письменником Скоттом Фіцджеральдом 20-ті стали називати «століттям джазу, хоча його розквіт стався на 30 років пізніше.

Розвиток техніки призвело до поширення звукозапису і радіомовлення та ін.. У програмах радіостанцій значуще місце займає музика . У 1926 в Америці знятий перший звуковий кінофільм з музикою. Розвивається система музичної освіти і музичної видавничої справи.

До 30-х рр.. закінчилося формування національної американської композиторської школи, основними рисами якої є вільне поводження з традиційними музичними формами, переважання імпульсивного початку і динамічності розвитку в мелодії.

У джазі 40-х переважає стиль боп («бі-боп»), більш витончений стиль, розрахований на невеликі ансамблі. У наступне десятиліття з'являються жанри «хард боп», «фанки» і «кул», пізніше «прогресив». Однак із закінченням Другої світової війни закінчувалася і епоха джазу.

Поиск по сайту: