Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Українська мова серед інших мов світу



Кафедра українознавства

 

 

Культура наукової мови

 

Курс лекцій

для студентів економічного та торговельного профілю

 

 

Автори:

ст. викл. Кобзар І.М.,

 

Обговорено та схвалено

на засіданні кафедри українознавства

протокол № 17від 12.02.09 р.

 

ДОНЕЦЬК – 2009


ЛЕКЦІЯ 1. МОВА ЯК НАЙВАЖЛИВІШИЙ ЗАСІБ СПІЛКУВАННЯ І РЕПРЕЗЕНТАНТ НАЦІОНАЛЬНОСТІ

Поняття про національну мову. Форми української національної мови.

Формування літературної мови нації. Поняття «мова без статусу» і «мова зі статусом».

Українська мова серед інших мов світу.

 

1. Українська мова є державною мовою України, рідною мовою багатьох мільйонів українців в усьому світі (західна українська діаспора – понад двох мільйонів осіб: США, Канада, Великобританія, Бразилія, Аргентина, Австралія, Польща, Австрія, Угорщина тощо; східна – близько семи мільйонів осіб: Росія, Казахстан, Білорусія тощо).

Українська мова є єдиною національною мовою українського народу. Українська мова існує:

- у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних діалектах (розрізняють три основні діалекти: північний, південно-західний і південно- східний);

- у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові, що сформувалась на основі південно-східного діалекту, ввібравши в себе окремі риси південно-західного й північного діалектів.

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної національної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери діяльності людей: державні та громадські установи, виробництво, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту, побут людей. Вона характеризується наявністю сталих норм, обов'язкових для всіх її носіїв.

Норма літературної мови – сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації (орфоепічні, фонетичні, лексичні, граматичні, орфографічні, пунктуаційні та ін. норми).

Упродовж століть Україна зазнавала від своїх сусідів спланованих і жахливих за своїми наслідками акцій геноциду, голодомору, лінгвоциту й денаціоналізації. На найвищому державному рівні видавались закони, постанови й розпорядження про заборону, викорінення й асиміляцію української мови. Результати цієї політики відлунюються й сьогодні. Мова однієї з найдавніших націй почала втрачати природну якість, натомість у багатьох регіонах з’явився своєрідний покруч її – суржик (мішанина залишків давнього, рідного з чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість).

Українська мова – не лише засіб спілкування українців, але й один із найважливіших репрезентантів національності. В українській історії процеси виборення волі та існування мови якнайщільніше переплетені. Мова та слово в багатьох випадках для українського етносу існували як єдине джерело, яке підтримувало дух народу, віру в існування нації та її єдність. Це джерело живилося постійним прагненням українського народу до свободи, бороть­бою за незалежність і державність, і, як підтверджує історія, саме українська мова, незважаючи на всі протиріччя національно-мовної політики, зберегла її носіїв як народ, як націю.

Мовна політика – поняття, що виникло не сьогодні, адже мовою, її природою та функціональними можливостями люди почали цікавитися з того часу, як усвідомили себе людьми. Немає міфології, релігії, філософської концепції, де певною мірою не були б порушені проблеми мови. Не може уникнути цього й політика. Мовними проблемами активно займалися давньоєгипетський фараон Псамметих, диктатор стародавнього Риму Юлій Цезар, король Франції Карл Великий, російська імператриця Катерина II, Йосип Сталін та інші державно-політичні діячі світу. Мовні проблеми виникають як в одномовних, так і багатомовних країнах, бо між носіями мови завжди точиться боротьба за життєвий простір. Історії людства відомо чимало випадків винищення одних народів іншими, а ще більше прикладів поглинання одного народу іншим, так званої асиміляції. Цей процес довготривалий, адже спочатку необхідно зруйнувати той духовний світ, який відрізняє поневолений народ від поневолювача. Через те, що світ відображається у мовній формі, то панівний народ нищить мову підкореного й насаджує йому свою. Таким чином з'являється лінгвоцид – мововбивство, що є передумовою й одним із найважливіших засобів етноциду – народовбивства.

Коли йдеться про багатомовні країни, то тут простежуються дві тенденції. Перша – "римська": у Римській імперії панувала єдина мова – державна (нею була визнана латинська), а всі інші вважалися варварськими (пізніше було зроблено виняток для грецької). За імператора Веспасіана (І ст.н.е.) вчителі-словесники були звільнені від муніципальних і військових повинностей, а штатні граматисти й ритори були на повному державному утриманні. "Римський стиль" у мовній політиці використовується у більшості багатомовних країн, бо суть його: "сиіus геqіо, еіиs 1іnqиа" – "чия влада, того й мова", має q зворотне прочи­тання: "сuiиs linqиа, еіиs геqіо" – "чия мова, того й влада".

Другою тенденцією є "стиль Мітридата"– царя Понтійської держави, який володів двадцятьма двома мовами й спілкувався ними зі своїми підданими, надаючи їм таким чином однакових прав. На жаль, цей стиль знаходив і знаходить своє застосування дуже рідко. У наш час його практикував у своїй діяльності хіба що папа римський Іван-Павло II.

Серед правлячих політичних діячів різних часів існували й такі, що вважали за недоцільне застосовувати силові методи лінгвоциду проти українців. Не треба забороняти мову, бо вона й так приречена: їй не витримати суперництва з польською чи російською, а час зробить своє. Головне – утримати народ у складі своєї держави. Відповідно до цієї схеми проводилася мовна політика щодо українців, яка має довгу історію:

- 1690 рік. Собор Російської Православної церкви осудив "Кіевскія новьія книги"
СЛолоцького, Л.Барановича, І.Галятовського та ін., наклавши на них "проклятство і анафему";

- 1720 рік. Указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, які необхідні "для повного узгодження з великоросійськими, щоб ніякої різниці й окремого наріччя в них не було";

- 1729 рік. Наказ Петра І про переписання в Україні постанов і розпоряджень з української мови на російську;

- 1763 рік. Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії;

- 1769 рік. Заборона Синоду Російської Православної церкви на друкування й використання українського "Букваря" та церковних книг українською мовою;

- 1784 рік. Переведення викладання в Києво-Могилянській академії на російську мову;

- 1786 рік. Київський митрополит С.Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки й священики читали молитви та правили службу Божу "голосомь, свойственньїмь россійскому наречію" (і в школах України те ж саме);

- 1789 рік. Розпорядження Едукаційної комісії Польського сейму про закриття руських (українських) церковних шкіл;

- 1808 рік. Закриття Руського інституту Львівського університету, на двох факуль­тетах якого (філософському й богословському) предмети викладали українською мовою;

- 1811 рік. Закриття Києво-Могилянської академії;

- 1817 рік. Постанова про викладання в школах Західної України лише польською мовою. Польський сейм заборонив викладання українською мовою в початкових і вищих
школах Галичини;

- 1862 рік. Закриття українських недільних шкіл (безоплатних) для навчання
дорослих;

- 1863 рік. Циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для читання та книжки релігійного змісту українською мовою, якої"не бьіло, нет и бьіть не может";

- 1864 рік. Статут про початкову школу: навчання має проводитись лише російською мовою;

- 1876 рік. Указ Олександра II (Емський указ) про заборону ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур "малоросійським наріччям", заборону друкування оригінальних творів і перекладів, крім історичних документів і творів художньої літератури, в яких "не допускати
жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису". Цей Указ був таємним, не мав розголосу й використовувався москвофілами для боротьби з українством, зокрема, в Галичині;

- 1881 рік. Заборона викладання в народних школах і виголошення церковних проповідей українською мовою. Це сприяло тому, що серед народу поширюється вороже ставлення до духовенства та відчуженість від церкви;

- 1884 рік. Заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії;

- 1888 рік. Указ Олександра II про заборону вживання української мови в офіційних установах;

- 1892 рік. Заборона перекладати твори з російської мови на українську;

- 1895 рік. Головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дітей.

На початку XX ст. російський самодержавний режим зазнав чергової політичної кризи, яка поглибилася безславною поразкою Росії в російсько-японській війні 1904-1905 рр. Україну охопили масові зворушення. Революція 1905 р. сприяла короткочасному розквіту українського національного життя. Насамперед ці позитивні зміни були пов'язані зі скасуванням Емського указу 1876 р. Наприкінці 1905 р. розгорнулася боротьба студентської молоді за українські кафедри, які були незабаром відкриті в Одеському, Харківському університетах.

Український культурний рух швидко поширюється по всій Україні. Культурно-освітня діяльність розгортається шляхом організації "Просвіти", осередки якої все частіше з'являються в східних регіонах України й Кубані (Катеринослав, Харків, Катеринодар та ін.). Але такий стан тривав недовго. З 1907 р. починається хвиля реакції й нових утисків та обмежень українського культурного життя. Знову закрито українську періодичну пресу, конфісковано видану літературу й багато визначних українських діячів зазнали репресій. Циркуляром П. Столипіна від 20 січня 1910 р. весь український народ зараховано до інородців, у яких відібрано всі громадянські права, зокрема право мати свої національні культурно-освітні організації. Безправне становище українського народу в Російській імперії та безперервні жорстокі репресії проти українського культурного руху краще за всякі наукові трактати доводили, чи є українці теж росіянами та чи належать вони до російської культури.

Питання української мови й українських шкіл та культурно-освітніх організацій були головними в дебатах Державної думи про політику уряду. Крім того, предметом виступів депутатів стала заборона публічного вшанування пам'яті геніального українського поета Т. Шевченка.

Загалом же напередодні першої світової війни український рух у Російській імперії був дуже слабким через постійні заборони й переслідування.

Українська національна революція 1917-1920 рр. відкрила нову добу в історії Украї­ни. Всі показники пореволюційного часу являють собою новий образ України, порівняно з дореволюційним часом. У пореволюційні часи відбулися глибокі зрушення в свідомості українського народу. Це сприяло державному і культурному відродженню України, і навіть воєнна поразка України не могла спинити могутнього процесу відродження нації.

25 січня було проголошено самостійність України. За короткий час існування гетьманщина досягла відчутних результатів у розвитку національної культури. Було видано кілька мільйонів примірників українських підручників для початкових шкіл, у більшості з них уведено українську мову. Наприкінці гетьманської доби в Україні діяло 150 українських гімназій не тільки в містах, а й у деяких селах. У жовтні 1918 р. в м. Києві та м. Кам'янці-Подільському відкрили українські університети. В усіх університетах України почали діяти кафедри української мови, літератури. Але крутими й тернистими виявилися шляхи українства до відродження національної державності. Як зазначав М. Грушевський, "...наша українська революція, на жаль, не розвивалася самостійно, вона весь час мусила співрозмірювати свій марш із конвульсивними рухами й киданнями революції російської, хаотичної і страшної. Російська революція потягла нас через кров, через руїну, через вогонь". Усі звертання українських лідерів до свого Північного сусіда засвідчили, що новітні російські демократи не позбавилися синдрому колоніальної, імперської, хвороби. Але ще досить довгий час ідеї культурного відродження панували в Україні.

Успіхи в культурному будівництві 20-х - початку 30-х рр. досягнуті, перш за все, завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою "коренізація", частіше – як "українізація".

Коренізацію почали розгортати після XII з'їзду РКП/б (квітень, 1923 р.), на якому було засуджено великоросійський шовінізм і колонізаторство. В Україні реформа почалася проголошенням ЦК КП(б)У в червні 1923 р. політики українізації. Вона зводилася до дерусифікації політичного й громадянського життя (українська мова – мова публічних виступів, державного й партійного діловодства, зовнішніх проявів влади – написів, вивісок, печаток), до обов'язкового вживання української мови в установах, особливо під час контактів із сільським населенням, до переведення судочинства на українську мову, зміцнення позицій української школи, театрів, кіно, концертів, інших видовищ, періодичної преси, книжок, зокрема наукових підручників і т.д. Коротко кажучи, це мала бути ліквідація русифікатор­ської політики та її наслідків. Для службовців, викладачів установили термін (переважно 1 рік) переходу на українську. Діяли державні курси вивчення української мови й культури з випускними іспитами.

Відбулася українізація окремих військових частин (дві офіцерські школи та кавале­рійська дивізія), церкви (Української автокефальної православної).

У 1926 р. 65% діловодство здійснювали українською мовою (в попередньому році – 20%). Якщо в 1923 р. співвідношення українських і двомовних шкіл становило 3:1, то в 1930 р.– 10:1 (14430 - українських шкіл, 1504 - російських). У 1926 р. 80% початкових шкіл - україн­ські. Понад 97% українських дітей у 1929 р. навчалися рідною мовою. У ВНЗ 1933 р. було 55% студентів-українців (у 1923 р. - 30%) [6].

Рішуче українізували пресу: до 1926 р. 60% газет видавали українською мовою, а в 1932 р. - вже 87,5%, у 1933 р. - 89%. Якщо в 1925 - 1926 рр. українською мовою видавали 46% книжок, то у 1931 р. - 77%. Усі оперні театри перейшли на українську мову. Кіностудії в 1928 р. випустили 36 кінофільмів лише українською; радіомовлення, що виникло в 1924 р., здійснювали тільки українською [6].

Українська мова була основним засобом спілкування, цілком здатним обслуговувати сучасне високорозвинене суспільство.

Дерусифікація стала не причиною, а одним із результатів культурного розвитку всього українського. Українізація перейшла межі республіки, охопила Кубань, Казахстан, Далекий Схід, де видавали українські газети, існувало українське радіомовлення. На Кубані (там проживало 3 млн. українців) діяло 240 шкіл, педінститут, видавалися книжки.

У 1932 році українізація безпосередньо підійшла до дерусифікації великих міст, де вона мала завершитися поверненням до українства населення, яке вживало в побуті мішану російсько-українську мову - "суржик". І тут досягли значних успіхів, незважаючи на пере­шкоди бюрократичної верхівки. Навіть у Харкові, де в 1923р. 38% населення вважались українцями, цей показник у 1933 р. зріс до 50%, у Запоріжжі відповідно - з 28 до 56%, у Дніпропетровську-з 31 до 48%, у Луганську - з 31 до 37% [6].

Постала "загроза", що українізація може вдатися; надії на те, що вона задушиться або загине під ударами місцевої бюрократії, виявилися марними.

Під цим аспектом було проведено впорядкування українського правопису. Отже, знамениті "лямпа" і "кляса" - це не вигадки, а результат роботи, проведеної під контролем ЦК партії.

Процес українізації припинився раптово, на початку 1933 р., після прибуття на Україну особистого представника Сталіна П.Постишева - секретаря ЦК ВКП(б), озброєного диктаторськими повноваженнями.

Проте політичні репресії були в Україні й у в 20-х рр. Ставлення Сталіна до політики українізації з самого початку її проведення було негативне, адже вона стимулювала націо­нальну самосвідомість українського народу, а отже, його прагнення до реального сувере­нітету. В кінці 20-х років почалася цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції, наслідком якої стало викриття так званого "національного ухилу'1 в КП(б)У, розгром міфічних "Українського національного центру", "Польської організації військової", "Блоку українських націоналістичних партій", "Всеукраїнського боротьбистського центру", "Троцькістсько-націоналістичного блоку" та ін.

Національно-культурне відродження було жорстоко придушене й увійшло в історію як "розстріляне відродження". Починається довгий етап активної русифікації України взагалі, а й особливо східних регіонів. Звернення до національної свідомості, розширення прав Радянської України в галузях оборони й зовнішніх справ стало черговою функцією Москви в руслі ганебних традицій сталінської національної політики.

Після закінчення війни наступ на українську культуру й мову розгорнувся з новою силою. Як і в 1932-33 рр., відбувся страшенний голод, як і тоді, постраждали східні області України. Наприкінці 40-х р. розгорнулася боротьба проти україн­ського буржуазного націоналізму. Наступ на українську культуру став слабшим тільки після смерті Сталіна. Але смерть диктатора не означала смерті ані сталінізму, ані тоталітаризму. Важливим кроком у десталінізації став XX з'їзд КПРС (1956 р.), на закритому засіданні якого виступив М.Хрущов з критикою культу особи. Після з'їзду почався глибокий і болісний поворот у суспільній свідомості, критичний аналіз минулого. Були реабілітовані діячі культури й мистецтва. Серед різних категорій населення зріс інтерес до української культури й мови, до історії свого народу. З'явилися нові прогресивні періодичні видання. Хрущов здійснив демонстративну мандрівку в Канів на Чернечу гору до могили Т. Шев­ченка. Такі кроки найвищого партійного й державного чиновника стимулювали діяльну українську інтелігенцію на захист прав українського народу, бо їхні хвилювання були не безпідставні. У 1958 р. в СРСР вийшов закон про реформу освіти. Складений він був так, що пріоритет у мовному питанні відкрито надавали не національним мовам, а російській мові. Було введено положення про те, що, мовляв, батьки вирішують, якою мовою мають навчати дітей у школах. Такий підхід до мовного питання в державі призвів за 30 років до повної русифікації шкільництва східних областей України. Загроза українству, що насувалася, хвилювала патріотично настроєних молодих митців, яких згодом назвуть „шістдесятниками”. До них належали: Д.Павличко, І.Драч, І.Дзюба, М.Вінграновський, Л.Костенко, Є.Сверстюк, В.Симоненко, І.Світличний, В.Мороз, В.Чорновіл, М.Осадчий, П.Заливаха, А.Горська та ін. У їхніх творах звучав протест проти тоталітаризму, вони висували вимогу забезпечення розвитку національної культури. На жаль, серед цих діячів ми не бачимо пред­ставників сходу України. Творча інтелігенція сходу України (особливо Донбасу) в період відлиги не відзначалася такою активністю, яку бачили в Києві чи Львові. На цьому етапі інтелігенція тільки рухалася до певного рівня культури та національної самосвідомості. Схід України (виключаючи Харків) не мав історичних традицій української культури. Мовна ситуація в цей період була ще доволі демократичною. У 1960-1961 рр. в Донецькій області працювало 877 українських і 50 змішаних шкіл, в яких навчалося 146 тис. учнів, і 857 російських шкіл та відповідно 426,3 тис. учнів. У той же час інтелігенція Донбасу не створювала підґрунтя для відродження національної свідомості, тому що була повністю залежна від партійного керівництва й державних установ. Якщо хтось порушував певні межі, починалися репресії. Таким чином були жорстоко придушені журнал "Донбас" і літературне об'єднання "Обрії" (Стус, Надєждін, Берінський, Литвиненко та ін.). Частина цього літературного об'єднання переїхала до Києва, а більша фактично відмовилася від активної літературної і політичної боротьби.

Після приходу до влади Л.Брежнєва лідером КПУ ще майже вісім років залишався ставленик М.Хрущова П.Шелест. За кордоном він здобув імідж поміркованого прихильника національних прагнень народу. Причиною цього стала не стільки його політика, скільки критика виданої ним книги "Україна наша радянська". Задля об'єктивності слід наголосити, що Шелест із симпатією ставився до колишньої політики українізації; навіть намагався використати окремі її елементи, виступав на захист української мови й культури. За Шелеста стали можливі такі прояви націонал-патріотичного духу, які вже давно були забуті. Прагнення реабілітувати національну спадщину дійшло до того, що в 1966 р. на з'їзді письменників голова Спілки письменників О.Гончар говорив про необхідність перевидання творів В.Винниченка. За короткий час поширилося викладання українською мовою у вищих навчальних закладах і, перш за все, на Сході та на півдні України.

У травні 1972 р. першим секретарем ЦК КПУ став В.Щербицький. На цій посаді Щербицький твердо дотримувався обраного курсу повного підпорядкування Москві, готов­ності виконати будь-яку команду центру, свідомо жертвуючи економічними й політичними інтересами України. Особливо це стосується питань розвитку української культури. Дійсно, настали для неї чорні дні. Вслід за Брежнєвим Щербицький відмовився від терміна "український народ", а вживав лише поняття ''народ України". І тільки на прощальному пленумі ЦК КПУ заговорив про український народ та ще й українською мовою. Хоча він зіграв свою негативну роль у тому, що на партійних з'їздах, пленумах, конференціях, сесіях, у тому числі й Верховної, престижним вважалося вживання російської мови та плебейством - української. Вимога писати дисертації лише російською мовою (з 1975 р.), рекомендація нею ж популяризувати наукові досягнення "вимивали" українську мову зі сфери науки.

В Україні вчителям російської мови були встановлені 15-процентні надбавки до ставок, класи, в яких було понад 25 дітей, поділялись на групи. Тобто для русифікації було встановлено режим найбільшого сприяння. Загальну деукраїнізацію учнівства забезпечувало майже повсюдне російськомовне викладання предметів у вузах і технікумах. Суцільно зрусифікованими були навіть профтехучилища, основним контингентом яких була сільська молодь. За рік-другий навчання майбутні робітники успішно засвоювали "суржик". Цьому сприяла відсутність українських підручників. З 1972 по 1980 рр. кількість назв українських видань навчальної літератури для вузів скоротилась у 5,7 разів.

Відбулась переорієнтація видавничої політики. Наприклад, якщо в 1973 р. в Україні російською мовою вийшло 33 млн. примірників художньої літератури, то вже 1974 р. - 9,9 млн. При загальному зростанні видавничих тиражів з 121,5 до 184,6 млн. примірників кількість українських зменшилася з 92 до 78,9 млн., або з 75,7 до 42,7%. Значну їх частку становили книжки видавництва "Веселка" та брошури товариства "Знання"[2]. Поменшав тираж україн­ських газет і журналів.

Негативно позначилося на мовній культурі українців тривале перебування майже всіх юнаків в армійському російськомовному середовищі.

У реалізації антиукраїнської політики високопоставлені русифікатори мали числен­них прибічників і прислужників серед українців, які заподіяли чимало шкоди власному народові, але чи не найбільша з них - денаціоналізація молодого покоління, що загрожувало позбавити націю її майбутнього: за 3 десятиліття в Радянському Союзі кількість тих, хто вважав українську мову рідною, зменшилася на 10 млн. осіб.

Критичне становище, в якому опинився СРСР у середині 80-х років, диктувало необхідність радикальних перетворень. Лідер КПРС М.Горбачов заявив про потребу доко­рінних змін в економіці, політиці й духовному житті. Складовою частиною цих змін став процес націонадьно-державного відродження України.

Поштовхом до пробудження українського суспільства стала аварія на Чорнобиль­ській АЕС. Про дійсний стан речей заговорили нарешті українські письменники та інші культурні діячі, які самі належали до кола керівних верхів відповідальної за це панівної політики - О.Гончар, Л. Новиченко, Д.Павличко, Б.Олійник, П.Загребельний та ін. Віддаючи належне гласності, навіть гостро критичні висловлювання були доведені до відома народу в "Літературній Україні", а також в інших офіційних органах преси УРСР. Ця проб­лема мала офіційні обговорення й на з'їзді вчителів - з метою конкретної допомоги освітя­нам у справі поширення й піднесення рівня української мови та літератури, а також плекання взагалі української національної культури й української історичної пам'яті та самосвідо­мості. Почали виникати осередки "неформальних" (тобто непідконтрольних КПРС) об'єд­нань. Відроджується український патріотичний рух. У 1989 р. виникла перша масова полі­тична організація, що перебувала у фактичній опозиції до КПУ - Народний рух України за перебудову (РУХ). Потужні шахтарські страйки червня-липня 1989р. закінчилися частковою перемогою гірників і ознаменували відродження робітничого руху в Україні. Розвитку інте­ресу до національної культури сприяли виборчі компанії 1989-1990 рр. та формування багатопартійності,

24 серпня 1991р. був проголошений Акт незалежності України. Незалежна Українська держава гостро відчула потребу опрацювання законодавчої бази в галузі культури й науки, тому що союзне законодавство передбачало пріоритети російських надбань. Виконання мовних законів, на жаль, не виконувалися через поглиблення економічної кризи.

Висновки

1. Мова - категорія світоглядна, оскільки не тільки прямо відображає світ, а й є його національною інтерпретацією.

2. Мова - категорія політична, бо зміни політичного устрою держави завжди приво­дять до істотних змін у мовному просторі, відповідаючи принципу: "Чия влада - того й мова".

3.Мовна політика в Україні має довгу й тяжку історію, яка майже завжди мала директивний або репресивний характер.

4.За умов проведення гнучкої адресної регіональної та поступової мовної політики мовна проблема як проблема несумісності припинить своє існування.

 

2. Говорячи про формування літературної мови нації, слід розмежовувати два питання:

1) поява живої народної української мови і

2) виникнення, формування та розвиток української літературної мови. Українська мова є спадкоємницею мов ще тих слов’янських племен, що населяли територію сучасної України: полян, древлян, сіверян, угличів, тиверців тощо. Безмовного народу не буває, і відколи на наших землях з’явилися предки сучасних українців, то й говорили вони мовою, яку пізніше назвали українською. Історики й археологи свідчать, що українці (в різний час вони мали назви: поляни, анти, арії, руси) є автохтонними, тобто споконвічно жили на своїй землі і, отже, завжди спілкувалися своєю мовою. Цій живій народній мові кілька тисяч літ, поступово складались її фонетичні, лексичні й граматичні риси у напрямі до розвитку СУЛМ, зокрема виокремились такі явища й ознаки:

- специфічний український звук и;

- гортанний г;

- ненаголошені е-и;

- перехід Ь (ятя) в і ( ліс, піч);

- закінчення -ові, -еві в Д.в.(богові, товаришеві);

- кличний відмінок (княже, земле, брате);

- закінчення -ої у прикметниках жін.р. (доброї, великої);

- форми дієслів (жаліє, іде);

- закінчення -мов дієсловах (дякуємо, віримо);

- слова основного лексичного складу (жито, зоря, збіжжя, глечик, гребля, мрія, яр, порох, криниця тощо).

У всіх народів літературні мови значно молодші від живих народних мов. Минули довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграції територіальних діалектів у живу давньоруську мову київського зразка, розквіту усно-писемної культури Київської держави, доки витворилася давньоруська літературна мова, яка залишила нащадкам багато писемних пам’яток релігійного і світського характеру: літописи, повчання, сказання, «Слово…», історичні пісні, драми, інтермедії, трактати тощо. Давній період української мови породив і багатющий фольклор (думи, пісні, легенди, казки, перекази, щедрівки, колядки, гаївки, веснянки тощо.

Сучасна українська літературна мова, якою користуються сьогодні, – унормована літературна форма загальнонародної літературної мови, – бере свій початок від часів І.П.Котляревського (що є зачинателем української мови, «Енеїда», 1798р.) і Т.Г.Шевченка (основоположника укр. мови, оскільки саме в його творах вона постала у всій полігамності та основній унормованості з народнорозмовним підґрунтям у своїй основі).

Якщо певна мова не має літературної норми, або її літературна норма перебуває у стані формування, така мова називається мовою без статусу. Вона не виконує ніяких специфічних функцій у суспільстві, залишаючись просто мовою даного етносу. Носії такої мови спілкуються нею лише в побуті, а для ділових потреб використовують іншу, більш вживану мову, тому що відчувають себе не самостійним етносом, а складовою частиною якоїсь численнішої нації. Так, українські субетноси (гуцули, бойки, лемки тощо) є складовою частиною української нації. На побутовому рівні вони спілкуються виключно на діалектах, тоді як для офіційних потреб використовують українську літературну мову.

Інша річ, коли певна етнічна група здобула свою державність. Тоді її мова набуває статусу державної і починає обслуговувати всі сфери життя. Статус мови може бути не тільки державним. Є ще національний, регіональний, міжнародний і світовий статуси мови. Проте досить часто виявляється, що якась мова функціонально не відповідає новому статусу через брак відповідної лексики. Тоді виникає необхідність у формуванні літературної мови. Цей процес проходить чотири етапи:

- на першому – зростає інтерес до мови, вона стає предметом наукового дослідження;

- другий – створюються мовні стандарти;

- третій – представники відповідної етнічної групи опановують цю стандартизовану літературну мову;

- четвертий – поширення літературної мови в усіх сферах діяльності.

Проте високорозвиненими літературними мовами не можуть стати абсолютно всі сучасні мови світу. Все залежить і від кількості носіїв, і від ступеня поширення відповідної мови, й від її функцій та статусу.

3. У сучасному світі налічується майже шість тисяч мов. Усі вони класифікують за двома ознаками: походженням (генеалогічно) і типом, будовою (типологічно). До сьогодні питання щодо походження української мови остаточно не визначено. Існує дві концепції. Відповідно до першої, українська мова, як і російська й білоруська, формувалися в надрах давньослов’янської мови, а потім відбувся їх розподіл на самостійні мови.

Згідно з іншою концепцією, українська, російська та білоруська мови розвивалися безпосередньо з пізньопраслов’янських діалектів VІ-VІІ століть самостійно й незалежно одна від одної. На земній кулі сьогодні існує понад 200 сімей мов. Найчисленнішою з них є індоєвропейська мовна сім’я, що містить понад 150 мов, які, у свою чергу, об’єднують у такі групи:

1) індійська мовна група (гінді, урду, бенгальська, циганська тощо);

2) іранська (фарсі, таджицька, курдська, осетинська, пушту та ін.);

3) балтійська (французька, румунська, італійська, іспанська, молдавська, португальська тощо);

4) германська ( німецька, англійська, датська, шведська та ін..);

5) кельтська ( ірландська, шотландська та ін..);

6) балтійська (литовська, латиська і мертва пруська);

7) грецька ( новогрецька та мертві давньогрецька і середньогрецька);

8) слов’янська ( польська, українська, російська, білоруська, болгарська та ін.).

Окремо до індоєвропейської мовної сім’ї входять албанська й вірменська мови, а також групи вимерли мов: анатолійська, фракійська, фригійська та ін.

Індоєвропейські мови на початку ІІ тисячоліття до н.е. були поширені на території від Індії до Європи (за сучасною картою). Сьогодні носіями цих мов є майже половина людства – більше 2 млрд. осіб. (Чисельність населення Землі становить понад 6 млрд. осіб). Слов’янськими мовами користуються понад 300 млн. осіб. Всі слов’янські мови мають спільне походження – з праслов’янської (спільнослов’янської) мови, що існувала у вигляді близькоспоріднених слов’янських племенних діалектів приблизно з середини III тисячоліття до н.е. до V століття н.е. Через це в слов’янських мовах дуже багато спільних слів: укр.: косити, болг.: кося, рос.: косить, чеська: kositi, а також основні закономірності у фонетиці, граматиці тощо, проте кожна з них набула своїх рис, мала свої тенденції розвитку, поповнила лексику, збагатила виражальні засоби.

Cлов’янські мови поділяються на три підгрупи:

1) західнослов’янську: словацька, чеська, польська, лужицька та мертві полабська й поморсько-кашубська);

2) південнослов’янську: (болгарська, сербська, македонська, хорватська, словенська, чорногорська, та мертва старослов’янська, яку було складено в процесі перекладання Святого Писання з грецької південномакедонським диалектом);

3) східнослов’янську ( білоруська, російська, українська).

Наша, українська, як і будь-яка інша, посідає своє унікальне місце. Мова – це скарбниця духовних надбань нації, досвіду співжиття, праці і творчості багатьох поколінь. У її глибинах – філософський розум, витончений естетичний смак, поетичне чуття, сила надзвичайної чутливості до найтонших людських почуттів і явищ природи. Разом з тим – це своєрідний оберіг звичаїв і традицій, запорука інтелектуального зростання, розвою і поступу народу в загальносвітовому житті. «У мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки живе мова – житиме й народ, як національність…» (І.Огієнко).

 

Проблемно-пошукові питання:

 

1. З’ясуйте поняття «літературна мова».

2. Назвіть визначальну ознаку літературної мови.

3. З'ясуйте поняття «лінгвоцид”.

4. Назвіть основні дати, які свідчать про впровадження «вбивчої мовної політики» стосовно української мови.

5. Як відбувається формування літературної мови нації?

6. Що значить «мова без статусу» і «мова зі статусом»?

7. Розкажіть про місце української мови серед інших мов світу.

 

ТЕМИ РЕФЕРАТІВ:

1. Шляхи виборення волі й незалежності української мови.

2. Роль і місце української мови у світі сьогодні.

3. До історії походження української мови.

 

ЛІТЕРАТУРА:

 

1. Л.Васенко, В.Дубічинський, О.Кримець. Фахова українська мова. – К., «Центр учбової літератури», 2008.

2. Л.Мацько, Л.Кравець. Культура української фахової мови. – К., Видавничий центр «Академія», 2007.

3. Дудик П.С. Стилістика української мови: Навч. Посіб. – К.: «Академія», 2005. – 368 с.

4. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2004. – 480 с.

5. Культура української мови: Довідник / За ред. В.М.Русанівського. – К.: Либідь, 1990. – 304 с.

 

 

Лекція 2. місце НАУКОВОГО стилЮ В системі сучасної української літературної мови. Поняття про термінологічну лексику.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.