ПРО ЦЮ ПОСТАНОВУ Т.О. ГОВОРИЛА НА ЛЕКЦІЇ, ПРОЧИТАЙТЕ

ПОСТАНОВА № 1 Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи.

Пленум Верховного Суду України постановляє дати судам такі роз’яснення:

1. Конституцією України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (стаття 34). Разом з тим відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

2. При розгляді справ про захист гідності, честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи суди повинні точно і неухильно застосувати положення Конституції України, Цивільного кодексу України (далі — ЦК), законів України: від 16 листопада 1992 року № 2782-XII “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” (далі — Закон про пресу), від 2 жовтня 1992 року № 2657-XII “Про інформацію”, від 21 грудня 1993 року № 3759-XII “Про телебачення і радіомовлення” (у редакції Закону від 12 січня 2006 року № 3317-IV), від 23 вересня 1997 року № 540/97-ВР “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” — та інших нормативно-правових актів, що регулюють вказані суспільні відносини. Крім того, враховуючи положення статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року; далі — Конвенція) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права, а також враховувати роз’яснення постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”.

3. 3. Вибір способу захисту особистого немайнового права, зокрема права на повагу до гідності та честі, права на недоторканість ділової репутації, належить позивачеві.

4. 4. Чинне законодавство не містить визначення понять гідності, честі чи ділової репутації, оскільки вони є морально-етичними категоріями й одночасно особистими немайновими правами, яким закон надає значення самостійних об’єктів судового захисту.

5. 5. Відповідно до статей 94, 277 ЦК фізична чи юридична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. При цьому суди повинні враховувати такі відмінності: а) при спростуванні поширена інформація визнається недостовірною, а при реалізації права на відповідь — особа має право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права без визнання її недостовірною; б) спростовує недостовірну інформацію особа, яка її поширила, а відповідь дає особа, стосовно якої поширено інформацію.

6. 7. Відкриваючи провадження у справі, суд має з’ясувати, за правилами якого судочинства підлягає розгляду заява. При цьому слід виходити з компетенції суду щодо розгляду цивільних справ, зазначеної в статті 15 ЦПК, та враховувати положення статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК). Оскільки характер спірних правовідносин є цивільно-правовим (незалежно від суб’єктного складу), то всі справи зазначеної категорії підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, за винятком справ про захист ділової репутації між юридичними особами та іншими суб’єктами підприємницької діяльності у сфері господарювання та іншої підприємницької діяльності, що розглядаються в порядку господарського судочинства.

7. 15. При розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв’язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі. Поширенням інформації також є вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать гідність, честь фізичної особи або ділової репутації фізичної та юридичної особи. Проте судам необхідно враховувати, що повідомлення оспорюваної інформації лише особі, якої вона стосується, не може визнаватись її поширенням, якщо особа, яка повідомила таку інформацію, вжила достатніх заходів конфіденційності для того, щоб ця інформація не стала доступною третім особам.

8. 19. Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з’ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

9. 28. Розглядаючи справи за позовами органів державної влади та місцевого самоврядування, суди мають враховувати положення частини другої статті 49 Закону України “Про інформацію”, згідно з якою органи державної влади, органи місцевого самоврядування як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати по суду лише спростування недостовірної інформації та не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Проте це не позбавляє посадову особу органу державної влади чи органу місцевого самоврядування права на захист честі, гідності та ділової репутації у суді.

53. Основні положення Цивільного кодексу України щодо діяльності ж-стів.

ЦКУ прийнятий 16. 03. 2003. остання редакція – 06. 11. 14. + редакція відбудеться 06.02.15. Ним регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), учасниками яких є фізичні та юридичні особи, Держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Структура:

1. Книга перша. Загальні положення.

Розділ 1. Основні положення.

Розділ 2. Особи.

Розділ 3. Об'єкти цивільних прав.

Розділ 4. Правочини. Представництво.

Розділ 5. Строки та терміни. Позовна давність.

2. Книга друга. Особисті немайнові права фізичної особи.

3. Книга третя. Право власності та інші речові права.

Розділ 1. Право власності.

Розділ 2. Речові права на чуже майно.

4. Книга четверта. Право інтелектуальної власності

5. Книга п'ята. Зобов'язальне право.

Розділ 1. Загальні положення про зобов'язання

Розділ 2. Загальні положення про договір.

Розділ 3. Окремі види зобов'язань.

Підрозділ 1 Договірні зобов'язання (Глава 54 — 77)

Підрозділ 2 Недоговірні зобов'язання (Глава 78 — 83)

6. Книга шоста. Спадкове право.

Загалом – 6 книг, 107 глав.

Право інтелект. власності, структура цієї Книги ЦКУ:

Глави 35-46 (Право інтелектуальної власності, Поняття та суб'єкти права інтелектуальної власності, Об'єкти права інтелектуальної власності, Поняття авторського права, Об'єкти авторського права, Суб'єкти авторського права, Права автора, Види авторських договорів, Суміжні права, Захист авторських та суміжних прав, Право промислової власності, Захист прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок) в статтях 418-508.

Ну тут це все передивлятись треба. http://takt-realty.com.ua/zakon_ck4.php

54.Інформаційна політика України: стан і перспективи

Перспектива інтеграції нашої держави у світовий інформаційний простір, міжнародний ринок інформаційних товарів і послуг вимагають активної національно-правової імплементації міжнародно-правових стандартів в інформаційній галузі у відповідне внутрішнє законодавство.

Європейський вибір України потребує від неї приведення законодавства до норм та принципів Європейського співтовариства.

Враховуючи наведене, Україна, як суб’єкт міжнародного права, має дотримуватися його певних принципів і норм. Разом з цим, Україна потребує на розробку та впровадження нових законодавчих актів, пов’язаних з перспективами вступу України до СОТ та ЄС, перспективах роботи медіа-структур України в медіа- просторі єдиної Європи.

На сьогодні, Радою Європи, членом якої є Україна, прийнято більше ста нормативно-правових документів, рекомендації тощо, спрямованих на врегулювання суспільних відносин в інформаційній сфері [4, C. 3]. Так, неабияке значення для формування національного інформаційного законодавства, зокрема, мають Директива 95/46/ЄС від 24 жовтня 1995 р. "Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних і вільне переміщення таких даних", Декларація "Про свободу вираження поглядів та інформації" від 29 квітня 1982 р., Резолюція 1003 (1993) "Про етичні принципи журналістики", Резолюція (74) 26 "Про право на відповідь – стан особи відносно преси", Резолюція 1120 (1997) "Про вплив нових комунікативних та інформаційних технологій на демократію", Резолюція 1142 (1997) "Про парламенти ї засоби масової інформації", Рекомендація № R (94) 13 "Про заходи щодо сприяння прозорості засобів масової інформації", Рекомендація № R (96) 4 "Про захист журналістів за умов конфліктів та тиску", Рекомендація № R (97) 21 "Засоби масової інформації та сприяння культурі терпимості", Рекомендація № R (97) 19 "Про показ насильства електронними засобами масової інформації", Рекомендація № R (97) 20 "Про наклепницькі висловлювання", Рекомендація № R (99) 15 "Про висвітлення в засобах масової інформації виборчих компаній", Рекомендація R (99) 1 "Про заходи щодо сприяння плюралізму в засобах масової інформації", Рекомендація № R 1407 (1999) "Засоби масової інформації та культура демократії", Рекомендація № R (2000) 7 "Відносно права журналістів на не розкриття своїх джерел інформації", Рекомендація № R 1589 (2003) "Свобода вираження поглядів у засобах масової інформації в Європі", Рекомендація № R (2002) 2 "Про доступ до офіційних документів".

Реформування інформаційного законодавства перебуває на стадії, коли дуже важливим є періодично проводити аналіз законодавства в інформаційній сфері, з метою своєчасного приведення його у відповідність до потреб суспільства [5, C. 15].

Слід підкреслити, що сьогодні на Україні не існує жодного нормативно-правового акту яким визначені такі поняття як "Інтернет", "Інтернет ресурси", що відповідають "реаліям" сьогодення.

Крім того, потребують врегулювання суспільні відносини щодо розповсюдження недостовірної інформації, отриманої в мережі Інтернет. Вирішення зазначеного питання вбачається шляхом внесення змін у чинне інформаційне законодавство, а саме: внести зміни до частини другої статті 41 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", згідно з якими порушеннями законодавства України про друковані засоби масової інформації є, зокрема, розповсюдження інформації, отриманої в мережі Інтернет без попередньої перевірки її достовірності.

55.Діяльністьорганів державної влади щодо забезпечення свободи слова, задоволення інформаційних потреб суспільства та розвитку інформаційної сфери в Україні.

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/430-14 - постанова кабміну

П О С Т А Н О В А
ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

Про діяльність Кабінету Міністрів України,
інших органів державної влади щодо забезпечення
свободи слова, задоволення інформаційних потреб
суспільства та розвитку інформаційної сфери в Україні

( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1999, N 16, ст.99 )

Заслухавши інформацію Кабінету Міністрів України про стан
справ в інформаційній сфері і ознайомившись з підготовленими до
"Дня Уряду України" матеріалами, Верховна Рада України відзначає,
що Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади
належним чином не забезпечують реалізацію державної інформаційної
політики, спрямованої на утвердження свободи слова, плюралізму і
демократичних засад інформаційної діяльності, інформаційного
суверенітету та інформаційної безпеки України, зміцнення і
розвиток її інформаційної інфраструктури.

Норми Конституції ( 254к/96-ВР ) та законів України щодо
гарантування політичного плюралізму, засад утворення і свободи
діяльності засобів масової інформації, порядку формування
державних телерадіоорганізацій, висвітлення діяльності органів
державної влади та органів місцевого самоврядування тощо не
виконуються через непоодинокі односторонні, хибні рішення
Президента України і Кабінету Міністрів України, через
деструктивну позицію центральних органів виконавчої влади. Понад
рік в силу відсутності підзаконних нормативно-правових актів
Кабінету Міністрів України фактично не діє Закон України "Про
державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист
журналістів" ( 540/97-ВР ).

Кабінет Міністрів України не забезпечив виконання Указу
Президента України від 22 квітня 1998 року N 346/98 "Про деякі
заходи щодо захисту інтересів держави в інформаційній сфері",
зокрема, не вніс на розгляд Верховної Ради України передбачений
цим Указом проект закону про здійснення контролю за станом безпеки
у комп'ютерних мережах передачі даних України. Внаслідок
відсутності належного контролю в цій сфері постійної загрози
зазнають автоматизовані банківські системи, викрадається службова
інформація, в інформаційному просторі привільно почувають себе
хакери, поширюються комп'ютерні віруси та порнопродукція. До цього
причетні оператори комп'ютерних станцій, зосереджених в державних
закладах та установах, як це простежується на прикладі
функціонування в Україні комп'ютерної мережі "FidoNet".

Органами виконавчої влади всупереч Указу Президента України
від 21 липня 1997 року N 663/97 ігноруються схвалені Верховною
Радою України рекомендації учасників парламентських слухань від
10 квітня 1997 року "Свобода слова в Україні: стан, проблеми,
перспективи".

Окремі акти Кабінету Міністрів України безпосередньо націлені
на обнародування необ'єктивної інформації, перешкодження появі в
засобах масової інформації протилежних їй за змістом матеріалів.

В Україні за участю органів виконавчої влади, а також
Генеральної прокуратури України і деяких судів поширюється
практика переслідування опозиційних та інших критично налаштованих
щодо органів виконавчої влади засобів масової інформації, їхніх
керівників. Особливо загрозливою стає судова практика встановлення
непомірних розмірів відшкодування моральної (немайнової) шкоди,
заподіяної журналістами та засобами масової інформації, що
призводить до ліквідації цих засобів масової інформації. Останнім
часом з'явились факти висунення органами прокуратури юридично
необгрунтованих, навіть явно абсурдних обвинувачень проти
редакторів газет, авторів публіцистичних і літературно-художніх
творів.

Різними способами фактично здійснюється політична цензура.

В українському суспільстві наростає громадянський протест
проти систематичних порушень свободи слова. Серйозне занепокоєння
висловлюють міжнародні урядові, парламентські та громадські
організації (ПАРЄ, ОБСЄ), зарубіжні засоби масової інформації.

Ситуація в інформаційній сфері України характеризується
постійним звуженням економічних можливостей її суб'єктів,
занепадом матеріально-технічної бази. Це призводить до кількісного
та якісного погіршення стану книжкових і газетно-журнальних
видавництв, телекомунікаційних мереж, ставить діяльність творчих
працівників і колективів у залежність від комерційних інтересів та
фінансових структур, до продукування і поширення в суспільстві
небезпечної для його морального і психологічного стану інформації
та псевдокультури.

Держава відкрила канали для здійснення, по суті,
неконтрольованої, відомчої тарифної політики, яка обертається
непосильним тягарем для більшості членів суспільства, економічно
виснажує інформаційну сферу.

Останнім часом здійснюється руйнівна для цієї сфери
структурна перебудова державного телебачення і радіомовлення,
видавничо-поліграфічної галузі на засадах монополістичної
корпоратизації, що стає, з одного боку, способом інформаційного
забезпечення короткочасних інтересів певних політично-кланових
сил, а з іншого - базою перепрофілювання, комерціалізації і
остаточної приватизації об'єктів загальнодержавного значення.

Відсутність членів Кабінету Міністрів України (крім
віце-прем'єр-міністра Смолія В.А.) на засіданні Верховної Ради
України під час "Дня Уряду України" слід розцінювати як зневажання
Кабінетом Міністрів України проблем інформаційної сфери і зусиль
Верховної Ради України, спрямованих на їх вивчення і розв'язання.
Цей факт вимагає окремого аналізу та реагування.

Верховна Рада України самокритично визнає також недостатність
власних зусиль і наполегливості у справі законодавчого
забезпечення інформаційної сфери, формування державної
інформаційної політики, здійснення відповідно до статті 85
Конституції України парламентського контролю за діяльністю
Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади щодо
реалізації цієї політики.

Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

1. Визнати діяльність Кабінету Міністрів України щодо
забезпечення свободи слова, задоволення інформаційних потреб
суспільства та розвитку інформаційної сфери незадовільною.

2. Для проведення розслідування питань щодо стану справ,
характеру і спрямування заходів Кабінету Міністрів України,
центральних органів виконавчої влади, прокуратури та судової
практики, додержання законності в інформаційній сфері України,
розробки пропозицій та рекомендацій щодо виведення її з кризи
утворити тимчасову спеціальну слідчу комісію Верховної Ради
України по вивченню ситуації в інформаційній сфері України.

Тимчасовій спеціальній слідчій комісії подати Верховній Раді
України висновки протягом третьої сесії Верховної Ради України
чотирнадцятого скликання, в тому числі щодо можливості та
реальності шкідливого психологічного впливу телебачення на
підсвідомість глядачів.

Головою тимчасової спеціальної слідчої комісії Верховної Ради
України по вивченню ситуації в інформаційній сфері України
затвердити народного депутата України Онуфрійчука М.Я.

Службі безпеки України до 1 березня 1999 року поінформувати
Верховну Раду України щодо наявності та можливого використання
інформаційних технологій, придатних для створення шкідливого
психологічного впливу на підсвідомість людини.

3. Вважати за необхідне прискорити розробку проектів основ
державної інформаційної політики, законів про інформаційний
суверенітет та інформаційну безпеку України, про використання
радіочастотного ресурсу України, про національну таблицю
радіочастот, концепцій роздержавлення засобів масової інформації,
розвитку телерадіоінформаційного простору, новітніх систем
телебачення і радіомовлення.

Протягом третьої сесії Верховної Ради України чотирнадцятого
скликання розробити та розглянути як невідкладні проекти законів
України про внесення змін та доповнень до законів України "Про
підприємницьку діяльність", "Про зв'язок" та "Про Національну раду
України з питань телебачення і радіомовлення" з метою обмеження
повноважень Державного комітету зв'язку України щодо видачі
ліцензій телерадіоорганізаціям на користування радіочастотами та
зосередження функцій ліцензування в Національній раді України з
питань телебачення і радіомовлення.

Кабінету Міністрів України, Комітету Верховної Ради України з
питань свободи слова та інформації спільно з іншими суб'єктами
права законодавчої ініціативи організувати розробку проектів цих
законів.

Приступити до розробки проекту інформаційного кодексу
України.

4. Кабінету Міністрів України:

до 2 березня 1999 року всебічно вивчити висловлені в ході
"Дня Уряду України" у Верховній Раді України зауваження, висновки,
критичні міркування, оцінки та пропозиції з метою невідкладного
усунення порушень законодавства, розробити і здійснити з цією
метою комплекс відповідних заходів;

прийняти протягом 30 днів нормативно-правові акти, що
випливають із Закону України "Про державну підтримку засобів
масової інформації та соціальний захист журналістів", з метою
фактичного введення цього Закону в дію з 1 січня 1998 року;

забезпечити неухильне виконання Постанови Верховної Ради
України від 3 березня 1995 року "Про перелік об'єктів, які не
підлягають приватизації у зв'язку з їх загальнодержавним
значенням" ( 88/95-ВР ), звернувши особливу увагу на незмінність
статусу державних підприємств, що включаються до складу державних
акціонерних компаній "Українське видавничо-поліграфічне
об'єднання" та "Українське телебачення і радіомовлення";

проаналізувати і переглянути публічно висловлену
Прем'єр-міністром України пропозицію щодо ліквідації Міністерства
інформації України, запропонувавши разом з тим реорганізацію його
в діючий і конструктивний центральний орган виконавчої влади у
справах інформаційної політики;

до 1 квітня 1999 року вивчити і розглянути характер і стан
відносин органів виконавчої влади та органів місцевого
самоврядування із засобами масової інформації, засновниками
(співзасновниками) яких вони є, з іншими засобами масової
інформації та стан виконання органами виконавчої влади і органами
місцевого самоврядування своїх зобов'язань перед редакціями
(юридичними особами) засобів масової інформації, вжити заходів
щодо подальшої нормалізації і поліпшення співробітництва між
виконавчою владою і засобами масової інформації;

з метою оперативного поширення в суспільстві правової
інформації протягом першого півріччя 1999 року вивчити можливості
та розробити заходи щодо розгортання в Україні комп'ютерної мережі
з базами даних такої інформації і щодо збільшення тиражів та
зниження вартості видань, які містять правову інформацію,
публікують нормативно-правові акти, та забезпечити реалізацію цих
заходів;

проаналізувати загальний стан освітньої та
культурно-просвітницької пропаганди, на підставі чого до 1 червня
1999 року схвалити комплексний план заходів щодо поліпшення цієї
роботи, зокрема, щодо поліпшення і збільшення тривалості освітніх
та культурологічних програм на державному телебаченні і
радіомовленні, забезпечити реалізацію комплексного плану.

5. Запропонувати Президенту України відповідно до пункту 24
статті 85 Конституції України внести до 1 березня 1999 року
Верховній Раді України кандидатуру на посаду Голови Державного
комітету телебачення і радіомовлення України та невідкладно
вирішити питання щодо призначення Міністра інформації України.

6. Повторно звернутися до Президента України і Кабінету
Міністрів України з рекомендацією про відміну Указу Президента
України від 16 вересня 1998 року N 1033/98 "Про вдосконалення
державного управління інформаційною сферою", постанов Кабінету
Міністрів України на виконання цього Указу.

7. Запропонувати Кабінету Міністрів України протягом трьох
місяців з дня набрання чинності цією Постановою внести на розгляд
Верховної Ради України проекти законів України про державні
пріоритети у галузях культури, мистецтва, інформаційної політики
та видавничої справи, про внесення змін до відповідних законів
України, якими передбачити надання статусу національних окремим
видавництвам і організаціям інформаційної сфери та податкових
пільг при виконанні ними державних замовлень.

8. Звернути увагу Генеральної прокуратури України, Верховного
Суду України на небезпечне розростання практики судового
переслідування засобів масової інформації за ініціативою органів
прокуратури, в тому числі Генеральної прокуратури України, з
використанням необгрунтованих, надуманих обвинувачень та
застосуванням надмірних штрафних санкцій.

Зажадати від органів прокуратури і судових органів України
згідно з законодавством України, Європейською конвенцією про права
людини перейти від переважно переслідування засобів масової
інформації та журналістів до правового захисту свободи слова,
плюралізму і демократичних засад інформаційної діяльності,
об'єктивного, цивілізованого розв'язання конфліктів щодо публічної
інформації між органами влади або їх посадовими особами і засобами
масової інформації та журналістами.

9. Відповідно до пункту 9 розділу XV "Перехідні положення"
Конституції України Генеральній прокуратурі України в порядку
нагляду здійснити перевірку додержання норм законодавства України
щодо використання засобів масової інформації народними депутатами
України, депутатами Рад усіх рівнів та посадовими особами органів
державної влади і органів місцевого самоврядування.

Проаналізувати стан додержання вимоги статті 15 Конституції
України щодо заборони цензури та перевірити факти відмови в
публікації матеріалів, теле- і радіовиступах особам, яким це право
надано законодавством, та вжити відповідних заходів.

10. Кабінету Міністрів України до 1 травня 1999 року
переглянути порядок регулювання цін (тарифів), які застосовуються
в інформаційній сфері, з метою забезпечення доступних для всіх
соціальних верств населення тарифів на споживання інформаційної
продукції, зокрема, шляхом передплати періодичних друкованих
видань. Розглянути питання про доцільність подальшого збереження
за міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади
повноважень щодо регулювання цін і тарифів для інформаційної
сфери.

Генеральній прокуратурі України, Антимонопольному комітету
України провести в першому півріччі 1999 року перевірку рішень
Державного комітету зв'язку України, інших центральних органів
виконавчої влади та організацій усіх форм власності щодо
встановлення тарифів на інформаційні послуги, відповідності їх
законодавству України, соціальним можливостям більшості населення.
Вжити заходів для приведення вказаних тарифів у відповідність із
законодавством України та унеможливлення їх невиправданого,
монополістичного підвищення у майбутньому.

11. Провести у травні 1999 року парламентські слухання
"Інформаційна політика України: стан і перспективи", в ході яких
за обов'язковою участю членів Кабінету Міністрів України та на
підставі його інформації і з урахуванням громадської думки
розглянути, зокрема, стан виконання цієї Постанови.

12. Запропонувати Раді національної безпеки і оборони України
проаналізувати виконання міністерствами, іншими центральними і
місцевими органами виконавчої влади Указу Президента України від
22 квітня 1998 року N 346/98 "Про деякі заходи щодо захисту
інтересів держави в інформаційній сфері" та у зв'язку з
підготовкою до парламентських слухань "Інформаційна політика
України: стан і перспективи" надати Комітету Верховної Ради
України з питань свободи слова та інформації до 1 травня 1999 року
аналітичну довідку про забезпечення інформаційної безпеки держави
та додержання вимог законодавства щодо користування електронними
інформаційними мережами, передбачених цим Указом.

13. Контроль за виконанням цієї Постанови покласти на Комітет
Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації.

________________________________________________________________

Вважається дуже важливим прийняття рішення Верховною Радою України щодо розробки проекту інформаційного кодексу України. Єдиний інформаційний простір України торкається всіх сфер діяльності в суспільстві, охоплює всі регіони та території країни. Тому норми права інформаційного законодавства присутні в більшості законодавчих актів України. Інформаційне законодавство, що включає нормативно-правові акти, які цілком присвячені питанням правового регулювання в інформаційній сфері, і окремі норми за даним предметом в інших нормативно-правових актах, є одночасно основним інструментом реалізації та однією з головних сфер формування державної інформаційної політики. На цей час уже прийнято і діє ряд базових “інформаційних” законів: “Про інформацію”[11], “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”[143], “Про державну таємницю”[95], “Про звернення громадян”[144], “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”[145], “Про телебачення і радіомовлення”[146], “Про інформаційні агентства”[108], “Про науково-технічну інформацію”[147], “Про захист інформації в автоматизованих системах”[148], “Про рекламу”[149], “Про авторське право та суміжні права”[150], “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”[141], "Про Національну програму інформатизації"[92], "Про Концепцію Національної програми інформатизації" [94] тощо. Проте, останнім часом процес формування інформаційного законодавства, зокрема, за допомогою законів істотно сповільнився, хоча достатньо широке коло правових відносин в інформаційній сфері так і залишилося неурегульоване. Насамперед, це стосується права громадян на свободу одержання інформації, відповідальності за неподання і приховання інформації, за поширення недостовірної інформації і дифамації, порядку та умов використання інформації обмеженого доступу, включаючи персональні дані, комерційну, службову та інші види таємниць, проблем інформаційного забезпечення формування громадянського суспільства і діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, розвитку засобів масової інформації, масової комунікації і зв'язку в умовах ринкової економіки, регулювання ринку інформаційної продукції та послуг і т.ін.

Природно, така нормативно-правова база не дозволяє повноцінно розвивати інформаційні відносини, не може поки змінити реальну ситуацію. Сфера інформаційних технологій США для порівняння регламентується більш ніж 300(!) спеціальними законами і підзаконними актами. На наш погляд, розробка інформаційного законодавства повинна враховувати входження України до інформаційного суспільства і відповідну цьому етапу розвитку нову державну інформаційну політику — соціально-технологічну, в якій є місце проблемам інформаційних прав особистості, узгодженню інтересів людини — суспільства — держави. Так само було б доцільним поставити акцент на правовій інформатизації, припускаючи певну аналогію з правовою державою, де домінує принцип верховенства права (законності). Це питання ще потребує подальшої наукової розробки, тому актуальність цих досліджень не викликає ніякого сумніву.

Для усунення проблеми “дефіциту довіри до влади” державна інформаційна політика повинна бути спрямована не тільки на те, щоб органи влади забезпечували надання оптимальним для споживача чином інформації, що запитується, але і на стимулювання прямого діалогу влади з суспільством, ініціатором якого повинна виступати сама державна влада. Механізм взаємодії з суспільством, що широко та ефективно використовується у демократичних державах, — загальновизнаний і є невід'ємною частиною та найважливішою функцією державного управління. Цей механізм також потребує нормативного правового забезпечення, проте, в більшому ступені — організаційного. Ефективність цієї взаємодії, а також, узагалі, принципова можливість його реалізації цілком залежить від усвідомлення державною владою необхідності забезпечувати інформаційну прозорість своєї діяльності та активно проводити відкритий діалог із суспільством та його структурами.

Поиск по сайту: