Гарантовані законодавством України шляхи отримання інформації журналістами

Журналісти, порівняно з іншими суб’єктами інформаційних відносин, мають досить широкі повноваження щодо доступу до інформації. Такі повноваження передбачаються як на рівні міжнародно-правових документів, так і нормами вітчизняного законодавства.

Причому зазначені положення можна умовно поділити на дві групи:

1) норми, що регулюють доступ журналістів до так званої публічної інформації, або ж інформації про органи державної влади;

2) норми, що регламентують отримання журналістами приватної інформації про (від) фізичних або юридичних осіб.

У першому випадку, як правило, діють закони, що чітко регламентують: яку інформацію, у якому обсязі, у які строки і на якій основі (платно чи безоплатно) можна отримати; у другому – діє конституційний принцип недопущення збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, а також принцип договору при взаєминах із приватними особами.

Однак на практиці нерідко виникають проблеми щодо доступу журналістів як до публічної, так і до приватної інформації. Так, наприклад, усі ми час від часу стаємо свідками обмеження доступу журналістів до інформації, які виявляються у встановленому порядку акредитації журналістів при органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Така акредитація здійснюється в цих органах шляхом їх реєстрації на підставі офіційного подання засобу масової інформації до відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування або за заявою журналіста з пред’явленням ними відповідних документів, що підтверджують їх професійний фах, або рекомендації професійного об’єднання журналістів.

Орган, при якому акредитовано журналіста, заздалегідь інформує їх про важливі заходи, плани, організаційно сприяє виконанню ними професійних обов’язків. Однак законодавством не встановлено відповідальності за неінформування акредитованих журналістів або вибіркове інформування про відповідні заходи.

Існує й інша проблема доступу журналістів до інформації. Порядок допуску журналістів до приміщення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, доступу до інформації та їх документів і технічних засобів визначається законодавством України зурахуванням загального режиму (регламенту) роботи цього органу. Про цей порядок заздалегідь повідомляється акредитованим журналістам; їм видається посвідчення (перепустка) на право входу в приміщення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. У разі порушення цього порядку акредитованим журналістом засобу масової інформації його акредитація може бути припинена за рішенням органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, при якому він акредитований. Таким чином, візит журналіста з метою отримати інформацію, здійснений із відхиленням від установлених правил, може стати підставою для обмеження доступу до інформації.

Зрозуміло, що журналіст, технічний працівник, редакція засобу масової інформації, який вони представляють, можуть оскаржити це рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування в судовому порядку. Однак час, витрачений на судовий процес, обернено пропорційний актуальності інформації, яку хоче отримати журналіст від органу державної влади.

Інший, на сьогодні законодавчо передбачений, випадок ненадання журналісту інформації – це встановлений для таких відомостей режим обмеженого доступу, тобто належність інформації до конфіденційної або таємної.

Міжнародне право

Звернімо увагу на міжнародні основи питання доступу журналістів до інформації. Серед міжнародних правових актів необхідно виділити: Загальну декларацію ООН прав людини; Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року; Європейську конвенцію з прав людини; Окінавську хартію глобального інформаційного суспільства; Страсбурзьку Конвенцію про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру 1981 року; Орхуську Конвенцію про доступ до інформації, громадську участь в ухваленні рішень чи доступі до правосуддя у справах довкілля тощо. Усі зазначені документи передбачають насамперед право громадян знати інформацію.

Так, ЗагальнадеклараціяООН прав людини 1948 року закріплює «свободушукати, одержуватиі поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів». Акцентуємо увагу, що зазначена ст. 19 Декларації гарантує не тільки право одержувати і поширювати інформацію, але й право «шукати» її. Зазначена ремарка є досить суттєвим позитивом на користь діяльності журналіста, який за своєю професійною належністю зобов’язаний шукати інформацію.

Стаття 10 Конвенціїпро захист прав і основних свобод людини 1950 року встановлює: «Кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу…одержуватиі поширюватиінформаціюта ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з правами та обов’язками, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя». Подібна конструкція використана й у Міжнародномупактіпро громадянські і політичні права 1966 року, і, до речі, міститься у Конституції України.

Основне право на свободу вираження поглядів, згідно зі статтею 10 Європейськоїконвенціїз прав людини, включає право одержувати і передавати інформацію без втручання органів державної влади. Зазначимо, що це право доступу до інформації, закріплене у ст. 10 Конвенції, неодноразово було предметом розгляду Європейським судом із прав людини. Суд встановив відмінності між, з одного боку, доступом до інформації загалу та ЗМІ і, з другого боку, окремих громадян, включаючи право на доступ до документів тих громадян, які мають особливу зацікавленість в одержанні інформації.

Більше того, Європейський суд заявив про важливість отримання громадськістю доступу до інформації від органів влади. Гарантія, встановлена ст. 10 Конвенції, не тлумачилась як така, що включає неконкретизоване право доступу до інформації органів влади, проте Суд зазначив, що громадськість має право одержати інформацію, яка має суспільний інтерес і значення (наприклад, рішення у справі «Обзервер» і «Гардіан», серія А № 216, параграф 59), і що ЗМІ користуються особливо великою свободою вираження поглядів і інформації з огляду на їхню роль – повідомляти про питання громадського інтересу іна право громадськості отримувати таку інформацію(наприклад, рішення у справі «Санді Таймс», серія А №30, параграф 65).

Цікавим є той факт, що Європейський суд із прав людини давав тлумачення і ст. 8 Конвенції – право на повагу до приватного життя – у кількох справах, пов’язаних із персональними запитами на доступ до інформації стосовно запитувачів (Рішення у справі Леандер, серія А, №116, рішення у справі Ґаскін, серія А, №160). Суд заявив, що право за ст. 10 Конвенції отримувати інформацію забороняє державі втручатись у право особи отримувати інформацію, але не накладає на державу позитивне зобов’язання збирати, передавати або поширювати інформацію серед громадян.

Орхуська конвенція про доступ до інформації, громадську участь в ухваленні рішень чи доступі до правосуддя у справах довкілляна відміну від документів Ради Європи і ЄС про доступ до інформації, не регулює питання доступу у загальному розумінні, а в основному стосується питань довкілля.

Орхуську Конвенцію було прийнято для сприяння захисту права кожної людини нинішнього і прийдешніх поколінь жити в навколишньому середовищі, сприятливому для її здоров’я та добробуту, кожна зі сторін-підписантів гарантує права на доступ до інформації, на участь громадськості в процесі прийняття рішень і на доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища, у відповідності до положень зазначеної Конвенції.

Поиск по сайту: