Рішення європейського суду з прав людини в галузі змі

ЛІНГЕНС проти Австрії (1986)

Рішення Страсбурзького Суду у справі Лінгенса становить одну з перших справ, в яких був підтверджений широкий підхід до захисту свободи преси та свободи висловлювання. Більше того, в цьому рішенні недвозначно визнається важлива роль вільної преси та свободи висловлювання власної думки в демократичному суспільстві, оскільки "свобода висловлювання... складає одну з головних основ демократичного суспільства та одну з невід’ємних умов його прогресу та самореалізації кожної особистості."

Пан Петер Лінгенс, журналіст, в жовтні 1975 року опублікував в австрійському журналі "Profil" дві статті, в яких критикував колишнього австрійського канцлера пана Бруно Крайські за підтримку колишніх членів SS та за сприяння терпимому ставленню до колишніх нацистів. У двох статтях, названих "Справа Петера" та "Примирення з нацистами, однак яке?" пан Лінгенс критикував колишнього австрійського канцлера за його ставлення до Австрійської ліберальної партії, лідер якої пан Фрідріх Петер зовсім не соромився свого нацистського минулого. Пан Лінгенс визначив таке ставлення пана Крайські як "відсутність такту" по відношенню до жертв нацистського режиму, яке підтримувалося відсутністю громадського обговорення минулого Австрії. Ставлення пана Крайські щодо публічних обвинувачень пана Петера в співробітництві з нацистами було засуджене паном Лінгенсом як таке, що може вважатися "найганебнішим опортунізмом". Однак найбільш важливим, як підкреслив пан Лінгенс, був той факт, що подібне ставлення такої впливової політичної фігури як канцлер Австрії, оскільки його погляди та вислови мають вплив на громадську думку, не може розглядатися інакше як "аморальне та негідне."

Колишній канцлер розпочав проти пана Лінгенса два судових провадження про наклеп на підставі тих висловів, які вживав останній, для відтворення публічної позиції пана Крайські стосовно колишніх нацистів: "найганебніший опортунізм", "аморальне", "негідне". Австрійські суди визнали пана Лінгенса винним в наклепі, оскільки він не зміг довести правдивість своїх думок, та оскільки такі вислови були поза межами допустимої судами критики пресою політичних діячів. На пана Лінгенса було накладено штраф в розмірі 20 000 австрійських шилінгів, а його статті було конфісковано.

В 1982 році пан Лінгенс подав заяву до Європейського Суду з прав людини проти Австрії, оскаржуючи своє засудження за наклеп. Він прохав Суд визначити, чи було його засудження порушенням Австрією своїх зобов’язань згідно зі статтею 10 Конвенції.

Стаття 10 Європейської конвенції визначає право на свободу висловлювання як "...свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави...", а також визначає підстави, які органи державної влади можуть використовувати для виправдання втручання у вільне користування цим правом. Однією з таких підстав, визнаних Конвенцією, є "...захист репутації чи прав інших ...". В справі пана Лінгенса право вільно висловлювати критичні думки щодо політичних діячів протиставлялось репутації відповідного політичного діяча та оцінювалось в контексті, в якому такі думки були висловлені. Репутація політичного діяча може становити підставу для звинувачень в наклепі тільки у випадках наявності насправді серйозних та обґрунтованих підстав, оскільки вважається, що захист репутації політичних діячів має слідувати більш низькому стандартові з огляду напо стійну увагу та критичний аналіз з боку преси та громадськості їх поведінки та заяв в руслі громадського обговорення політичних питань та суспільних проблем. При вирішенні справ щодо наклепу через засоби масової інформації Європейський Суд застосовує подвійний стандарт щодо захисту репутації: один щодо приватних осіб, що не задіяні в політичному житті, а інший - що є набагато нижчим - щодо політиків та громадських діячів. Причина встановлення більш низького стандарту щодо захисту репутації політиків полягає в заохоченні функціонування критичної та незалежної преси, яка сприяє широкому обговоренню політичних проблем та надає громадськості можливість визначитись та сформувати думку про "ідеї та ставлення політичних лідерів". Відкрите обговорення політичних питань, яке може забезпечити вільна преса, також означає, на думку Європейського Суду, сприйняття ідей та думок які "ображають, шокують чи занепокоюють". Все, що становить громадський інтерес, підпадає під дію права громадськості бути поінформованою для того, щоб сформувати свою думку. Тому свобода преси є дуже важливою в демократичному суспільстві і піддавання її цензурі становитиме, фактично, порушення органами державної влади права громадян бути поінформованими. "Свобода політичного обговорення лежить в самій основі концепції демократичного суспільства, ідея якого втілена в Конвенції".

Пан Лінгенс висвітлив громадське питання, що має велике значення для австрійського суспільства - нацистське минуле Австрії та ставлення до нього з боку суспільства і політиків. Накладення покарання на автора за те, що він виніс це питання на громадське обговорення через оприлюднення своєї думки та ідей створило б "щось на зразок цензури, яка б, напевно, не заохотила його в майбутньому висловлювати подібну критику..." Санкції, накладені на пана Лінгенса за критику відсутності відкритої громадської дискусії щодо нацистського минулого Австрії, були кваліфіковані Європейським Судом як порушення статті 10 Європейської конвенції, оскільки вони"...перешкоджали пресі виконувати її функції інформування та громадського нагляду." В своєму рішенні Суд підтвердив свободу думки та право журналіста поширювати ідеї, навіть критичні по відношенню до провідного австрійського політика, а не тільки право журналіста інформувати громадськість.

В цьому рішенні Суд встановив стандарт, що був застосований багатьма національними судами при вирішенні справ, що стосувалися свободи слова, а також деякими неурядовими організаціями для підтримки свободи висловлювання преси, який полягає в основоположному розмежуванні між:

- висвітленням фактів, які мають переконливу силу, але потребують доказів їх правдивості; та

- висловленням думки, яка пов’язана з суб’єктивним сприйняттям реальності, і тому її правдивість не може доводитись.

Отже, в національному законодавстві треба передбачити, що у справах, що стосуються обвинувачень журналістів в наклепі, не слід вимагати таких доказів.

* * *

ОБЕРШЛІК проти Австрії (1,2) (1991,1997)(перша та друга справи)

Як визначити сферу захисту свободи слова в рамках політичної дискусії? Чи захищені політичні діячі таким же чином як і пересічні громадяни? Європейський Суд з прав людини відповідав на ці запитання в двох справах - Обершлік проти Австрії 1991 року та Обершлік проти Австрії 1997 року.

В першій справі австрійський політик Вальтер Грабер-Мейер публічно запропонував збільшити розмір фінансової допомоги австрійським жінкам, щоб знизити число абортів з фінансових причин, але одночасно він виступив за скорочення такої допомоги матерям з сімей іммігрантів. Герхард Обершлік, австрійський журналіст, опублікував інформацію, що стосувалася пана Грабера-Мейера, звинувачуючи його в діяльності, цілі якої відповідають цілям гітлерівської Націонал-соціалістичної партії, що в Австрії являється кримінальним злочином. Грабер-Мейер висунув проти Обершліка позов, звинувачуючи його в наклепі. Суд визнав пана Обершліка винним. Австрійський суд вважав, що така публікація не є об’єктивною критикою, оскільки пан Обершлік не довів і не обґрунтував свої звинувачення проти пана Грабера-Мейера в його нібито націонал-соціалістичній поведінці та "способі мислення". По-друге, австрійський суд також зазначив, що публікація у вигляді кримінальної інформації була спрямована на переконування пересічного читача, що звинувачення мають підстави. Обершлік подав позов до Європейського Суду. Європейський Суд постановив, що рішення австрійського суду є по суті втручанням в право на свободу висловлювання, яке захищається в статті 10 Європейської конвенції з прав людини. Суд не погодився з думкою австрійського суду, що таке втручання може бути виправдане захистом репутації чи прав пана Грабера-Мейера. Суд наголосив, що особи політичних діячів є предметом підвищеної уваги з боку засобів масової інформації та громадськості, а їх висловлювання широко обговорюються та інтенсивно критикуються. Роблячи свої висловлювання пан Грабер-Мейер сам спричинив відповідну реакцію пана Обершліка. Публікація носила характер ціннісної оцінки, і тому автор не був зобов’язаний приводити докази чи обґрунтування своїх обвинувачень, і, відповідно, ця публікація не була наклепом.

В другій справі інший австрійський політик Йорг Гайдер в своїй публічній промові висловив думку, що всі солдати, що пройшли Другу світову війну, незалежно від того на якій стороні вони воювали, боролися за мир та свободу, і заявив, що тільки вони мають право на свободу поглядів. В своїй статті "Ідіот, не нацист" Обершлік написав, що Гайдер не є нацистом, оскільки він не належить до тих солдат, яким він запропонував надати виключний привілей свободи поглядів, а є ідіотом, що намагається позбавити себе цього права. Гайдер подав позов проти Обершліка, обвинувачуючи його в наклепі та образі. Журналіст був визнаний винним і подав позов до Європейського Суду.

Європейський Суд не погодився з австрійським судом, що слово "ідіот" є образою, незалежно від контексту, в якому воно було вжите. Суд ще раз відзначив, що політичні діячі є об’єктом особливої уваги та критики. Суд визнав, що висловлювання пана Гайдера були дуже провокаційними та викликали певне обурення. Публікація Обершліка була частиною політичної дискусії, ініційованої Гайдером, та носила характер полеміки. Слово "ідіот" не було непропорційним до того обурення, що виникло внаслідок висловлювань Гайдера, а в полемічному контексті всієї статті воно не може вважатися наклепом чи образою.

Таким чином Суд сформулював особливий стандарт свободи слова в політичній сфері. Участь в політичному процесі є добровільною і часто прибутковою діяльністю, тому політики не можуть вимагати такого ж рівня захисту, який забезпечується для пересічних громадян в повсякденному житті.

* * *

КАСТЕЛС проти Іспанії (1992)

Справа Кастелса проти Іспанії становить одну з основоположних справ Європейського Суду з прав людини. В цій справі пан Кастелс, іспанський сенатор, був засуджений за опублікування статті, в якій звинуватив уряд в підбурюванні до вбивств та терору проти сепаратистського руху. В своїй статті пан Кастелс, зокрема, вказав на небажання уряду прийняти необхідні заходи проти винних у вбивствах в країні басків, та на мовчазне схвалення кривавих дій екстремістських організацій правого крила. Однак така стаття була визнана як образа уряду та його зневажання, і, згідно з нормами іспанського права, пана Кастелса було засуджено до одного року ув’язнення. На нього також була накладена заборона протягом року займати будь-яку офіційну посаду. Після невдалих спроб відновити справедливість пан Кастелс подав заяву до Європейського Суду.

Суд встановив, що рішення іспанських судів є порушенням міжнародних норм свободи слова, а засудження пана Кастелса до ув’язнення лише за те, що він висловив критичну думку по відношенню до державних органів, є незаконним.

Страсбурзький Суд підкреслив, що свобода висловлювання є суттєвим елементом для формування політичної думки. Гостра критика уряду, навіть якщо вона може кваліфікуватися як образа, висловлена політичною фігурою, що діяла в такій своїй якості, вимагає особливо високого рівня захисту. Суд вказав, що для відповіді на критику державних органів існує така можливість я відкрите обговорення, але не накладення кримінальних санкцій на опонентів уряду. Приватна особа має більш високий захист проти наклепу та образи, ніж уряд, оскільки урядові посадовці та політики несуть політичну відповідальність перед виборцями, вони добровільно вийшли на політичну арену і, відповідно, мають бути більш терпимими до гострішої критики, ніж пересічні громадяни, - тобто терпимими не тільки до ідей, які приємно почути, але водночас і до таких, що дратують, шокують чи бентежать. В цьому полягає саме сутність демократії.

Рішення у справі чітко вказує на важливість вільної преси в демократичному суспільстві, яка служить меті донесення до кожного інформації про різні аспекти суспільного життя, особливо про питання, що становлять громадський інтерес. Свобода преси надає громадськості можливість сформувати думку щодо поглядів та поведінки політичних лідерів, дає політикам можливість висловлюватися з приводу питань, що становлять громадський інтерес і, таким чином, дає можливість кожному приймати участь у вільному обговоренні політичних питань.

Рішення у цій справі було важливим як для Кастелса, так і для іспанських судів, які наступного року засудили декількох членів іспанського уряду, що діяв в 1979 році, до тривалих строків ув’язнення за приховування загонів смерті, які діяли в рамках іспанських антитерористичних сил в складі таємних служб.

* * *

INFORMATIONSVEREIN LENTIA та інші проти Австрії (1992)

В 1992 році до Європейського Суду з прав людини звернулися п’ять різних позивачів, які не змогли отримати ліцензію на ведення теле- та радіомовлення від австрійських органів влади. Informationsverein мала намір встановити внутрішню кабельну телевізійну мережу для резидентів певного району. Чотири інших позивачі мали намір встановити приватні радіостанції. Однак, відповідно до австрійського законодавства, тільки одна станція, Австрійська телерадіомовна корпорація, була уповноважена проводити телерадіомовну діяльність.

Слід зазначити, що Австрійська телерадіомовна корпорація володіла великою кількістю каналів (майже 200 радіоканалів та 50телевізійних каналів), на яких були представлені різні програми та погляди. Але позивачі вважали, що вони мають право вести теле- та радіомовлення, і передавати те, що бажають самі. І вони не помилялися.

Стаття 10 Європейської конвенції з прав людини гарантує кожному право отримувати та розповсюджувати інформацію. Держава може встановлювати режим ліцензування та запроваджувати інші види регулювання телерадіомовної діяльності, але тільки тоді, коли це "необхідно в демократичному суспільстві". Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що тотальна монополія на телерадіомовлення в Австрії є дуже серйозним обмеженням свободи висловлювання, непропорційним та непотрібним в демократичному суспільстві. Навіть різноманітність каналів та широкий спектр високоякісних програм не звільняє державу від її обов’язку -гарантувати свободу висловлювання в її сучасному розумінні. Якщо одна компанія - Австрійська телерадіомовна корпорація - здійснює контроль над усіма каналами, цього недостатньо для мети, викладеної в статті 10. Суд зазначив, що Австрія порушила статтю 10 Конвенції (і повинна виплатити позивачам їх витрати).

Рішення Суду певним чином було узгоджено з питаннями міжнародної глобалізації та технічного прогресу. Так, сильним аргументом на захист свободи висловлювання була наявність багатьох іноземних програм, розрахованих на австрійську аудиторію, що транслюються з-за кордону. Крім того австрійський уряд не мі використати такий аргумент, як нестача частот, що було б можливим раніше, коли технічний прогрес не досягнув сучасного рівня. Подальший розвиток технічних рішень та глобалізація можуть сприяти розширенню свободи висловлювання.

Декілька років знадобилося Австрії для того, щоб виконати вимоги Європейського Суду з прав людини. В 1996 році було засновано приватну телевізійну мережу, зараз в законодавчому порядку дозволяється проводити приватне кабельне теле- та радіомовлення після офіційного повідомлення, що направляється в Агентство телерадіомовлення. Справа Informationsverein проти Австрії залишається наріжною справою, в якій встановлено стандарт: в демократичному суспільстві не може зберігатися монополія на телерадіомовлення.

* * *

ЙЕРСіЛД проти Данії (1995)

В 1985 році редактори Sundy News Magazine, серйозної датської телевізійної програми, вирішили зробити документальний фільм, в якому відображались би погляди екстремістсько-расистської молодіжної групи - "Зелені жакети". Йенс О. Йерсілд зв’язався з представниками групи та провів з ними інтерв’ю. Журналіст самостійно зробив монтаж та редагування відеоматеріалу, після чого документальний фільм з’явився в ефірі. В телеінтерв’ю три юнаки образливо та принизливо висловлювались на адресу етнічних меншин в Данії, включаючи заяви про те, що "негр - це не людина, а тварина" та "це так само стосується усіх іноземних робітників".

Після розслідування три юнаки були звинувачені, згідно з датським Кримінальним кодексом, за прилюдні расистські висловлювання. Журналіст, разом із головою відділу новин Danmarks Radio, також був звинувачений в допомозі та сприянні розповсюдженню расистських поглядів та був присуджений до сплати штрафу або (альтернативно) до тюремного ув’язнення.

Йерсілд подав апеляцію проти рішення, а після використання всіх можливих правових процедур в Данії, він звернувся до Європейського Суду з прав людини, наголошуючи на тому, що було порушено його право на свободу висловлювання, згідно зі статтею 10 Європейської конвенції з прав людини. Це право може обмежуватись тільки за умови специфічних критеріїв, які наведені в ст. 10. Суд розглянув три з них, а саме "запроваджено законом", "необхідно для захисту репутації чи прав інших" та "необхідно в демократичному суспільстві". Суд не ставив під сумнів ані той факт, що засудження позивача було запроваджено законом - базуючись на статтях Кримінального кодексу, ані те, що втручання мало законну мету - захист прав та репутації інших. Єдине питання, яке Суду залишилось вирішити, це питання про необхідність засудження позивача в демократичному суспільстві.

Базуючись на принципах, укладених в минулих прецедентах, Суд, по-перше, ще раз наголосив на важливому значенні свободи висловлювання в демократичному суспільстві. Він подалі зазначив, що ця свобода включає в себе не тільки право преси на розповсюдження інформації, але також і право суспільства отримувати інформацію та ідеї, що викликають інтерес в суспільстві. Покарання журналіста за допомогу в розповсюдженні висловлювань інших, зроблених під час інтерв’ю, призвело б до того, що преса не змогла б виконувати важливу функцію "громадського наглядача". У той же час, право приймати рішення щодо форми доведення інформації в аудіовізуальних засобах належить не Суду і не національним судам, а пресі.

Суд, таким чином, виніс рішення більшістю в 12 голосів проти 7, що вжиті заходи - кримінальне переслідування журналіста - були непропорційні меті по захисту "репутації чи прав інших" і, відповідно, ці заходи становили порушення статті 10 Конвенції.

Суд в перший раз розглядав питання про те, чи виправдовує расистський зміст політичної мови обмеження щодо свободи висловлювання, та наскільки. Суд також в перший раз розглянув відповідність та взаємодію між положеннями Європейської конвенції з прав людини та Міжнародної конвенції Організації Об’єднаних Націй по знищенню всіх форм расової дискримінації (ICERD), а саме між положеннями про право на свободу висловлювання (стаття 10 Європейської конвенції з прав людини) у світі клаузи "з відповідним відношенням" статті 4 ICERD. Однак Суд не розвинув це питання й лише зазначив, що в даній справі інтерпретація відповідних положень двох Конвенцій була слушна.

В рішенні було встановлено дуже важливий стандарт захисту журналістів, які повідомляють інформацію та розповсюджують промови з питань, що викликають інтерес в суспільстві, стосовно расизму, ксенофобії та інших суперечних тем. Суд підкреслив обов’язок преси відображати всі точки зору, які викликають суспільний інтерес, незалежно від того, що вони можуть мотивуватися ненавистю і не отримувати сприятливого відношення з боку суспільства. Хоч расистські заклики не повинні залишатися без уваги, головний інтерес слід спрямовувати на їх джерело, а не на пресу, яка доводить такі заклики до відома суспільства.

* * *

ГУДВІН проти Сполученого Королівства (1996)

Другого листопаду 1989 року містер Уільям Гудвін, в той час журналіст-стажист в газеті "The Engineer", отримав по телефону від приватної особи інформацію, що компанія Tetra Ltd має фінансові труднощі. Маючи намір написати статтю при компанію Tetra, пан Гудвін подзвонив до компанії, щоб перевірити факти та здобути коментар щодо отриманої інформації. Виявилося, що ця інформація конфіденційна. Компанія Tetra розпочала справу в суді з метою зобов’язати газету не публікувати конфіденційну інформацію, а журналіста - розкрити своє джерело. Цивільний позов було висунуто проти журналіста та газети згідно з британським законодавством, в якому передбачається, що особа може бути визнана винною в зневазі до суду, якщо вона відмовляється розкрити своє джерело інформації, при умові, що таке розкриття є необхідним в інтересах правосуддя. Під час дворічного судового процесу в національних судах журналіст постійно відмовлявся розкрити особистість свого джерела інформації, тому на нього було накладено штраф в розмірі 5000 фунтів стерлінгів за зневагу до суду.

Після того, як пан Гудвін використав всі можливі національні засоби захисту, він звернувся до Європейського Суду з прав людини, наполягаючи на тому, що вимога розкрити особистість джерела інформації порушує його свободу висловлювання згідно зі статтею10 Європейської конвекції з прав людини.

Суд розглянув відповідність наказу про розкриття джерела інформації до статті 10 з точки зору його відповідності трьом вимогам, що висуваються для обмеження свободи висловлювання. Суд зазначив, що тільки дві з них було задоволене: вимога "запроваджено законом" та законна мета захисту прав Tetra, на що був спрямований наказ. Однак, наказ не задовольняв вимогу "необхідно в демократичному суспільстві".

Для того, щоб вирішити, чи перевищує зацікавленість демократичного суспільства у вільній пресі комерційний інтерес Tetra, Суд порівняв два суперечних інтереси та вирішив, що інтереси Tetra є недостатніми "для того, щоб перевищити важливий інтерес суспільства в захисті особи, що була джерелом інформації журналіста"(параграф 45).

Рішення Суду узгоджується з його попередніми справами, з яких випливає, що Суд надає більше переваги політичним висловлюванням, за якими слідують артистичні висловлювання, і, в останню чергу, комерційні висловлювання. Що стосується прецедентів Суду, немає сумнівів в тому, що в ході порівняння комерційні інтереси компанії повинні відступити перед свободою висловлювання.

Гудвін проти Сполученого Королівства є провідною справою "зневаги до суду" в практиці Суду. Насправді, справа Гудвіна - це єдина справа, де Суд безпосередньо розглядає питання про право журналіста на конфіденційність. В своєму рішенні Суд підтримав право журналіста не розголошувати інформацію та зазначив:

"Захист журналістських джерел інформації є однією з базових умов для свободи преси... Без такого захисту інформатори зіткнулись би з перешкодами, допомагаючи пресі інформувати громадськість з питань, що викликають інтерес в суспільстві" (параграф 39).

* * *

ЯНОВСЬКИЙ проти Польщі (1999)

Пан Яновський, журналіст, одного разу побачив, як два міських поліцейських наказували вуличним торговцям залишити місце, де торгівля заборонена, та перейти до найближчого ринку. Пан Яновський втрутився та проінформував поліцейських про те, що вони діють проти закону, так як на той час не було діючої постанови про заборону такої торгівлі. Він також почав закликати торговців не виконувати накази поліцейських. Звертаючись до поліцейських, Яновський використовував деякі образливі слова, і, як результат, він був звинувачений та засуджений за образу поліцейських при виконанні ними службових обов’язків. Пан Яновський подав апеляцію до суду вищої інстанції, який, однак, підтримав обвинувачення, переслідуючи мету по забезпеченню того, щоб цивільні службовці не мали перешкод при виконанні своїх обов’язків. Після цього пан Яновський звернувся до Європейського Суду з прав людини.

Свобода висловлювання гарантує кожному можливість вільно висловлювати думку та отримувати й розповсюджувати інформацію будь-якого типу без втручання держави. Це правило дійсне для сприятливої та публічно узгодженої інформації так саме, як і для інформації, що може бути сприйнята як образлива, шокуюча та зворушлива. Звичайно, не все є припустимим, так як існують ліміти цієї свободи, які дозволяють державним органам обмежувати її об’єм. Однак, для того, щоб не зловживати повністю суттю свободи, держава повинна водночас дотримуватися трьох критеріїв: 1)обмеження повинно базуватися на законній меті; 2) використання того чи іншого заходу при існуванні необхідної соціальної потреби можливе лише тоді, коли немає жодного іншого менш суворого заходу для досягнення мети; 3) мета та захід повинні бути запроваджені законом для того, щоб обмежити можливі зловживання збоку державних службовців.

Так як засудження пана Яновського було проведено згідно з Кримінальним кодексом та базувалося на законній меті запобігання безладдю, спричиненого тим, що державні службовці зіткнулися з перешкодами під час виконання своїх обов’язків, треба було вирішити питання про необхідність засудження пана Яновського. Нижче наводиться висновок та обґрунтування цього питання:

Державні службовці, які виступають в своїй офіційній якості, повинні бути готові витримувати більше критики, ніж приватні особи. Однак для того, щоб діяти з успіхом, вони повинні мати народну довіру, й тому їм надається певний захист проти найбільш образливих мовних нападів.

Хоч пан Яновський і діяв заради захисту законно справедливої позиції інших громадян та без особистого зацікавлення, і використовував відносно помірну мову, яка скоріш за все неспроможна призвести до публічного безладдя, він, однак, переступив межі своєї свободи висловлювання, коли почав вживати образливі вирази під час запеклої дискусії з державними службовцями, тренованими відповідати адекватно.

Тому, маючи на увазі, що пан Яновський не був засуджений за критику незаконної поведінки службовців, але виключно за використання образливої мови, що вплинула на довіру до службовців в очах присутніх людей, його засудження було законним.

* * *

ДАЛБАН проти РУМУНІЇ (1999)

Справа Далбан проти Румунії становить першу справу журналіста проти румунського уряду, що розглядалась на такому високому рівні. Пан Іонель Далбан був журналістом, він керував місцевим журналом Cronica Romascanг, що видавався в невеликому провінціальному місті. В серії статей, опублікованих у вересні 1992 року, журналіст звинуватив керівника однієї державної компанії у вчиненні низки економічних злочинів. Таке звинувачення базувалося на звіті Відділу по розслідуванню економічних злочинів. Статті також зачіпали одного румунського сенатора, який представляв державу в правлінні цієї компанії. Обидві згадані особи розпочали судове переслідування журналіста, стверджуючи, що оприлюднений матеріал мав характер наклепу. Румунські суди визнали журналіста винним у навмисному наклепі та засудили його до тримісячного ув’язнення та штрафу.

Європейський Суд в своєму рішенні підкреслив, що в даних статтях розглядалося питання, яке становить громадський інтерес, а саме управління державним майном та виконання своїх обов’язків обраними представниками народу. Суд далі наголосив на важливій функції, яку преса виконує в демократичному суспільстві. Тому держава обмежена таким суспільним інтересом, який Суд визначив як "забезпечення для преси можливості виконувати законну роль "громадського наглядача" при розповсюдженні інформації, що становить значний громадський інтерес." Таким чином Суд розмежував сферу захисту приватного життя та сферу, в якій особа діє в якості громадського діяча. В цьому останньому випадку журналістська свобода включає можливість вдаватися до певного перебільшення або навіть до провокаційного викладення матеріалу, які є невід’ємними складовими "сторожової" функції преси в демократичному суспільстві.

Більш того, Суд відмітив, що в даній справі були відсутні будь-які докази стосовно того, що викладення подій, наведене в статтях, було повністю хибним, або що таке викладення було безпосередньо спрямоване на розпалення наклепницької кампанії проти керівника державної компанії та сенатора. Тому кримінальне звинувачення журналіста було непропорційним втручанням в здійснення ним свободи висловлювання.

В цьому відношенні можна зробити висновок, що громадські діячі, що виступають в своїй офіційній якості, не можуть покладатися на такий саме захист, який надається в сфері приватного життя. Тому національне законодавство, в якому, як правило, не проводиться такого розрізнення, має тлумачитися в світлі Конвенції та особливої ролі, яку відіграють незалежні засоби масової інформації в демократичному суспільстві. Крім того, принцип пропорційності має також застосовуватись в цивільному провадженні, розпочатому громадськими діячами - що є досить поширеним засобом в деяких східноєвропейських країнах для фінансового знищення органу масової інформації через отримання судового рішення про відшкодування надмірної моральної шкоди. Таке рішення може і повинно вважатися непропорційним та таким, що не є необхідним в демократичному суспільстві, і відповідно, таким, що суперечить праву на свободу висловлювання, втіленому в Європейській конвенції.

Справа пана Далбана привернула увагу громадськості до рівня захисту свободи слова в Румунії. Ім’я цього журналіста стало символом боротьби проти придушення свободи слова. З 1 серпня1998 року розпочало свою діяльність агентство DALBAN PRESS, назване так на честь головного редактора газети "Сronica Romansanг", який помер в березні 1998 року.

Посилання на рішення по різних справах: http://www.medialaw.kiev.ua/zmisud/ecourt/

Питання вдосконалення державного управління інформаційною сферою на сучасному етапі Україні.

Правову основу системи управління інформаційними ресурсами становлять Конституція України, чинні законодавчі акти [1] та визнані Україною міжнародні договори і угоди.

За умов глобалізації інформаційних процесів, формування світового інформаційного простору, швидкого зростання світового ринку інформації, розвитку інформаційних технологій, засобів обробки інформації та інформаційних послуг, створюються передумови для серйозного впливу цих процесів не тільки на суспільне життя і державне будівництво, а й на національні правові системи. Зростає усвідомлення суспільства щодо важливості проблем регулювання суспільних інформаційних відносин, пов’язаних із формуванням національного інформаційного простору, забезпечення інформаційної безпеки, підвищення значення міжнародно-правових механізмів захисту національних інтересів та, поряд із правовими механізмами, зростання ролі економічних важелів регулювання суспільних інформаційних відносин.

Важливе політичне і практичне значення з питань удосконалення правового забезпечення державного управління інформаційною сферою, і зокрема інформаційними ресурсами, має Указ Президента України від 6 грудня 2001 року № 1193/2001 “Про рiшення Ради нацiональної безпеки i оборони України вiд 31 жовтня 2001 року “Про заходи щодо вдосконалення державної інформацiйної полiтики та забезпечення iнформацiйної безпеки України”, яким визначені доленосні, без перебільшення, заходи [4].

Указом передбачається розробка і подання в найближчий час на розгляд Верховної Ради України Концепції національної інформаційної політики та інформаційної безпеки. Зазначена Концепція, після її затвердження, має створити умови для поєднання підходів до формування інформаційної законодавчої бази та розробки заходів як на державному, так і на регіональному й місцевому рівнях.

У процесі розробки Інформаційного кодексу та Стратегії впровадження національної інформаційної політики передбачено зосередити увагу на пріоритетних проблемах, а саме: створенні і впровадженні дієвих механізмів реалізації інформаційних прав і свобод особистості, суспільства і держави, закріплених у Конституції та чинному законодавстві України, недопущенні зловживання ними; розвитку на основі сучасних інформаційних технологій національної інформаційної інфраструктури; удосконаленні інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та владних структур; підвищенні конкурентоспроможності національних виробників інформаційного продукту, сучасних видів інформаційного виробництва; формуванні єдиної державної системи зв’язків з громадськістю, насамперед через підвищення якості та кількості інформаційного продукту, що виробляється органами державної влади і управління; недопущенні монополізації інформаційних ринків, подальшої лібералізації українського ринку телекомунікацій за умов гарантування реалізації національних інтересів; розвитку науково-технічного та фахового кадрового забезпечення інформаційної галузі; забезпеченні інформаційного суверенітету України та удосконалення чинної системи захисту національних інформаційних ресурсів.

Ідея реформування, кодифікації інформаційного законодавства нині підтримується державними органами, науковою громадськістю. Проект Концепції реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин [3] розглянуто й схвалено Урядовою комісією з питань інформаційно-аналітичного забезпечення органів виконавчої влади.

Правова ідеологія (доктрина, теорія), що визначена у проекті Концепції, дозволяє здійснити реформування й систематизацію інформаційного законодавства. У зв’язку з цим, актуальним питанням є прискорення введення у дію Концепції та організації безпосереднього виконання її положень.

На нашу думку, заходи, які спрямовані на визначення у Зводі законів України як самостійної галузі права розділу “Інформаційне законодавство”, сприятимуть активному розвитку галузі юридичної науки - інформаційного права, формуванню наукової еліти і спеціалістів із юридичною освітою для цієї сфери діяльності.

Правовим базисом державної інформаційної політики, як і державної політики в цілому, є сукупність норм права і правових механізмів їх реалізації. Визначальні положення державної інформаційної політики щодо правових основ удосконалення системи управління й захисту інформаційних ресурсів можна сформулювати наступним чином:

додержання суверенного права України на формування, розвиток і використання національного інформаційного простору, важливою складовою якого є національні інформаційні ресурси, на основі конституційних правових норм та норм чинного законодавства України;

додержання міжнародних договорів України в інформаційній сфері, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;

правове регулювання збалансованого розвитку складових національного інформаційного простору [2, с.534-541], зокрема інформаційних ресурсів в усіх сферах життєдіяльності особи, суспільства, держави;

гарантування кожному суб’єкту інформаційних відносин України прав на інформацію й свободу інформаційної діяльності, закріплених конституційними правовими нормами;

забезпечення безумовної правової рівності усіх суб’єктів інформаційних відносин незалежно від їхнього політичного, соціального і економічного статусу;

забезпечення гарантій надання права доступу громадянам та суспільним організаціям до відкритої інформації, створення умов для доступу до світових інформаційних ресурсів та глобальних інформаційних мереж;

обмеження доступу до інформаційних ресурсів може застосовуватися як виняток із загального принципу відкритості інформації і тільки на підставі законів, а відповідальність за збереження інформації, її віднесення до категорії з обмеженим доступом та встановлення режиму секретності (конфіденційності) персоніфікується;

право власності на інформаційні ресурси, об’єкти інтелектуальної власності та зміна цих прав набувається в порядку визначеному законами, впровадження механізмів захисту вказаних прав усіх суб’єктів інформаційних відносин України як усередині країни, так і в процесі міжнародного інформаційного співробітництва;

створення загальнодержавної системи регулювання суспільних інформаційних відносин, пов’язаних із захистом інформаційних ресурсів;

забезпечення державного контролю за встановленим порядком формування, поширення й використання державних інформаційних ресурсів та нагляду за додержанням чинного законодавства в цій сфері діяльності.

Розглянемо принципові питання щодо удосконалення правового регулювання суспільних інформаційних відносин у сфері формування, поширення, використання й захисту інформаційних ресурсів.

У зв’язку з тим, що правотворчий процес в нашій країні нерідко здійснюється без узгодження з чинним законодавством та світовими стандартами, було б доцільним в подальшому забезпечувати всебічне юридичне обґрунтування, передусім визначальних системоутворюючих понять, таких як: інформаційний суверенітет та національний інформаційний простір, основою яких є національні інформаційні ресурси; правовий режим інформації і принципи міжнародного інформаційного співробітництва, що регламентують поведінку суб’єктів інформаційних відносин України в процесі формування, поширення, використання і захисту інформаційних ресурсів при здійсненні міжнародного інформаційного обміну.

Правові норми, що регламентують діяльність, пов’язану з формуванням і забезпеченням реалізації державної інформаційної політики щодо управління і захисту інформаційних ресурсів, повинні чітко визначати повноваження, права й обов’язки кожного суб’єкта інформаційних правовідносин.

Конституційними правовими нормами визначені повноваження вищих державних органів. Якщо ці повноваження мають відношення до формування державної інформаційної політики, керівництва або забезпечення її реалізації, в офіційних документах і правових актах констатується, що ці повноваження поширюються і на інформаційну сферу. Це зовсім не так. Наприклад, проект Державного бюджету України розробляється Кабінетом Міністрів України і затверджується Верховною Радою України. Ознайомлення з прибутковими і витратними статтями державного бюджету свідчить про наступне: серед прибуткових статей відсутні надходження від роздержавлення інформаційних ресурсів та надання платних послуг на основі державних інформаційних ресурсів; серед витратних статей – не передбачається фінансування системи формування інформаційних ресурсів і важливих напрямів забезпечення безпеки їх виготовлення й обігу. Фінансування Національної програми інформатизації створює умови для формування інформаційних ресурсів лише в електронному вигляді.

Враховуючи, що інформаційна безпека Конституцією України віднесена до найважливішої функції держави, а важливою складовою інформаційної безпеки є безпека сфери виготовлення й обігу інформаційних ресурсів було б доцільним, на рівні законів, чітко визначити напрями діяльності щодо державного управління інформаційною сферою усіх державних органів, що випливають із повноважень встановлених Конституцією України і чинним законодавством, а саме:

Верховній Раді України, що випливають із повноважень, пов’язаних із затвердженням Державного бюджету України, схваленням Програми діяльності Кабінету Міністрів України, визначенням засад внутрішньої та зовнішньої політики та інших відповідно до ст. 85 Конституції України;

Президенту України – повноваження щодо державної інформаційної політики згідно зі ст.102 Конституції України як гаранта державного суверенітету, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, та ст.106 Основного закону щодо керівництва у сфері національної безпеки, пов’язаної з інформаційною діяльністю суспільства і держави;

Кабінету Міністрів України, як вищому органу в системі органів виконавчої влади, конкретні напрями діяльності щодо забезпечення реалізації державної інформаційної політики, в тому числі у сфері формування, поширення, використання й захисту інформаційних ресурсів та виваженої фінансової, цінової і податкової політики у цій сфері діяльності;

центральним та місцевим органам виконавчої влади, Раді Міністрів Автономної Республіки Крим та органам місцевого самоврядування – здійснення державної інформаційної політики, в тому числі щодо формування, поширення, використання й захисту інформаційних ресурсів;

покладання на керівників державних органів, органів регіонального і місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій державної сфери (що фінансується із державного бюджету та позабюджетних державних фондів) безпосереднього керівництва діяльністю щодо розробки і впровадження заходів реалізації державної інформаційної політики, в тому числі у сфері формування, поширення, використання й захисту інформаційних ресурсів.

Отже, правові засади державної інформаційної політики щодо управління і захисту інформаційних ресурсів, на нашу думку, повинні здійснюватися наступним чином:

на вищому державному рівні на основі політичних рішень, законодавчих, нормативно-правових актів створюються правові засади єдиної державної інформаційної політики щодо формування, поширення, використання й захисту інформаційних ресурсів;

на організаційному рівні державної виконавчої влади розроблюється і впроваджується міжгалузева, відомча нормативно-методична база, технологічні аспекти щодо оперативного управління формуванням, використанням і захистом інформаційних ресурсів;

на виконавчому рівні в апаратах державних органів, на підприємствах, в установах і організаціях забезпечується безпосереднє виконання законодавчих і нормативно-правових актів, вимог нормативно-методичних документів, порядку і правил, встановлених органами виконавчої влади щодо формування, використання і захисту інформаційних ресурсів, розробляються внутрішні нормативно-методичні документи (положення, інструкції, методики)для керівництва в практичній роботі структурним підрозділам та посадовим особам.

Тобто, на виконавчому рівні безпосередньо формується комплексна система формування, використання і захисту інформаційних ресурсів. Від сталого функціонування цієї системи залежатиме функціонування як відомчих, міжвідомчих, так і загальнодержавних систем управління інформаційними ресурсами України.

Для створення системи управління інформаційними ресурсами України є настійною необхідністю на рівні закону також чітко визначити галузі, види інформаційних ресурсів, критерії віднесення цих ресурсів до категорії державних, правові механізми, що регламентують порядок і правила їх роздержавлення. Актуальною проблемою залишається визначення правових механізмів забезпечення права на інформацію та свободи інформаційної діяльності. Проголошене Законом України “Про інформацію” (ст.9-10) право на інформацію та гарантії такого права не корелюється з обов’язками державних органів і юридичних осіб формувати інформаційні ресурси для відкритого доступу та з іншими їх повноваженнями й функціями. Чинне законодавство не містить правових норм упровадження правових і економічних механізмів регулювання міждержавного інформаційного співробітництва, в тому числі, взаємодії інформаційно-телекомунікаційних систем України з глобальними інформаційними системами. Тільки на рівні закону можна сформувати державну систему реєстрації інформаційних ресурсів.

Для створення дієвої системи управління інформаційними ресурсами на підставі актів законодавства доцільно розробити і впровадити низку нормативно-правових документів, що регламентуватимуть:

порядок і правила формування, використання та захисту інформаційних ресурсів, що не містять інформацію з обмеженим доступом;

порядок і правила формування, поширення, використання й захисту інформаційних ресурсів, що містять інформацію з обмеженим доступом;

затвердження переліку документованої інформації, що в обов’язковому порядку надається для державної реєстрації (окремо - відкритої інформації й окремо - для інформації з обмеженим доступом);

порядок і правила державного обліку й реєстрації баз і банків даних.

Зауважимо, що тільки на рівні закону можна сформувати загальнодержавну систему державного управління інформаційними ресурсами, вирішити питання їх охорони і захисту, забезпечити взаємодію і координацію сучасної системи, що діє в Україні і ліквідувати “білі плями”, що є в цій системі.

Отже, нагальною потребою сьогодення, поряд із заходами, спрямованими на проведення реформи інформаційного законодавства та кодифікації правових норм регулювання суспільних інформаційних відносин, є розробка нових законів та підзаконних нормативно-правових актів щодо удосконалення системи управління і захисту інформаційних ресурсів України.

Поиск по сайту: