Характеристика адвокатури періоду раннього та пізнього Середньовіччя.

У середні віки (V—XV століттях) принципи організації адвокатури зазнають певних змін, зокрема, щодо допуску до адвокатури. У Франції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Практичний досвід не був обов'язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура являла собою абсолютно вільну професію. Будь-яка особа могла от­римати право на зайняття адвокатською діяльністю на невизначений строк.

Класичний порядок допуску до адвокатури сформувався у цей період в Англії. Тут особа, що виявила бажання присвя­тити себе адвокатській діяльності, мала пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії, і через три роки отримувала звання "внутрішніх адвокатів" (inner barristers), які не мали права виступати в судах. Ще через п'ять років навчання внутрішні адвокати перетворювалися на "зовнішніх" (outer, utter barristers) і отримували право практикувати.

Для внутрішньої організації адвокатури у середньовіччя характерним було таке. У Німеччині, наприклад, такої організа­ції фактично не було. Адвокати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег за професією, тобто вони не утво­рювали особливого стану. У Франції вже спостерігається зародок станової організації. Тут у XIV ст. в складі релігійного "братства св. Миколи" (патрон юристів) утворилася община адвокатів і повірених, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її члена­ми. Вони розпоряджалися майном общини, були її представни­ками у зносинах з урядовими установами та захищали права й привілеї своїх членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири "судові колегії", в яких й сьогодні об'єднуються у єдиній корпо­рації практикуючі юристи — судді та адвокати.

Гонорарна практика у цей період стає на шлях, накресле­ний юстиніановим законодавством. Так, у Франції починає застосовуватися такса, яка встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити і отримувати адвокат, обумовлювати її розмір до початку процесу. Коли ж такої умови не було, або якщо клієнт вимагав зменшення гонорару, то його розмір визначався парламентом. Адвокат міг також звернутись з по­зовом до суду у випадку ухилення клієнта від сплати винаго­роди. В Німеччині існувала такса юридичних послуг, за пору­шення якої адвокат позбавлявся права практикувати, і разом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді навіть тілесному покаранню.

Професійна діяльність адвокатів, в описувані часи, здій­снювалася у таких формах: надання юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів.

Значних змін зазнала у середні віки діяльність адвокатів в кримінальному процесі. У цей період публічний і загальний процеси почали перетворюватися у таємний та інквізиційний,, чим обмежувалася участь адвокатів у кримінальному процесі. Наприклад, у Франції в 1539 p. указом короля Франциска І участь адвоката у процесі дозволялася лише за спеціальним дозволом суду.

Загалом для адвокатури середньовіччя характерним було: відсутність чіткої станової організації; відокремлення правоза­ступництва від судового представництва; відносна свобода професії; тісне спілкування з судом; дисциплінарна залежність від суддів; римська система визначення гонорару.

6.ВІДРОДЖЕННЯ АДВОКАТУРИ В ЄВРОПІ

Впродовж XVI—XIX століть адвокатура поступово наби­рає іншого вигляду та набуває сучасних форм. У нові часи вона стає самостійною і виробляє станову організацію, яка існує по сьогоднішній день.

Так, у Франції утвердження самостійного стану сталося внас­лідок розпаду "общини адвокатів і повірених", про яку йшло­ся вище. Органом самоврядування адвокатської общини стали комітет або рада.

В Англії організація судових колегій набрала більш стру­нкого вигляду. Так, вони перетворилися на самоврядні общини з виборними старшинами, членами яких були як адвокати, так і кандидати. Вони присвоювали останнім звання адвокати або позбавляли його, здійснювали нагляд за внутрішньою дисципліною і, загалом, відали усіма справами общини.

У Німеччині за статутом 1876 р. адвокати об'єднувалися у адвокатську камеру (або адвокатську колегію) на чолі з виборною радою.

У цей період твердо утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії — наявність практичного стажу юридичної роботи або стажування. Наприклад, у Фран­ції згідно з указом 1822 р. вимагалася наявність 3-річного практичного стажу або 5-річне стажування. У Німеччині статут 1878 p. встановив 3-річну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.

Зазнала докорінної зміни і гонорарна практика. Тепер винагорода за захист в суді або надання юридичної поради перестала бути платнею за особисту послугу, перетворившись на почесний дарунок, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати по суду (зокрема, у Франції та Англії). Але й клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його повернення. У Німеччині за законом 1879 p. визначення гонорару чинилося як за домовленістю, так і за таксою.

Отже, минаючи масу проміжних і змішаних форм, що існували в середні століття в Європі, до початку новітнього часу сформувалося два основних типи побудови адвокатури: англо-французький і німецький. Розглянемо коротко основні риси кожної з них.

1. Англо-французька система організації адвокатури будувалася на наступних принципах: І. Відносна (на відміну від абсолютної) воля професії адвоката. ІІ. Станова організація адвокатури. ІІІ. Відділення адвокатури від судового представництва. ІV. Тісний зв'язок адвокатури з магістратурою. V. Відносна безплатність праці адвоката.

Розкриємо суть кожного принципу. 1-й принцип означає, що, незважаючи на те, що доступ в адвокатуру був відкритий для кожного, проте існував визначений освітній і моральний ценз для бажаючих стати адвокатом. 2-й принцип виражений у тому, що адвокатура являла собою самокеровану організацію, і тільки член цієї організації (колегії адвокатів) вважався адвокатом. 3-й принцип представлений як досить суворий організаційний і законодавчий поділ осіб, що займаються адвокатською діяльністю і судовим представництвом. 4-й принцип означає, що адвокатура і судова влада знаходяться на одному соціальному і правовому рівні. Адвокати мали переважне право на заняття суддівських посад. 5-й принцип виражений у тому, що оплата роботи адвоката вважалася даром вдячного клієнта за участь у його справі. Заборонені були всі угоди з приводу гонорару. Гонорар виплачувався тільки після закінчення справи, причому особисто клієнтом.

2. Німецька система. По ній організація адвокатури ґрунтувалася вже на трохи інших принципах, це: І. Відносна воля адвокатської професії. ІІ. Станова організація адвокатури. ІІІ. Сполучення адвокатської діяльності з правовим представництвом. ІV. Відсутність якого-небудь зв'язку адвокатури з магістратурою. V. Еквівалентна оплатність праці адвоката.

1-й і 2-й принципи вже описані в англо-французькій системі. Вони збігаються з німецькою. Але 3-й принцип означає відсутність організаційного розподілу між адвокатами і правовими представниками. Адвокати поєднують у собі сутність і діяльність обох цих суб'єктів. 4-й принцип полягав у тому, що адвокати не мали ніякого відношення до судової влади. Вони вважалися набагато нижче неї, і рідко хто з адвокатів міг стати суддею. 5-й принцип виражався в тому, що гонорар за надання адвокатом послуги був заробленою винагородою, а не даром вдячного клієнта, він визначався заздалегідь за згодою сторін або твердій таксі.

Коротко розглянувши обидва види зародження адвокатських систем Західної Європи, можна назвати основні причини розходження англофранцуської і німецької адвокатур. Очевидно, що ці причини знаходяться тільки усередині організації самої адвокатури. Нагадаємо, що два перших принципи побудови обох систем однакові. Тому причина розходжень систем знаходилася в інших трьох, а саме в наступному: там, де адвокатська діяльність з'єднана з представництвом, а адвокатура не може йти в порівняння із судом, причому адвокати за свою працю одержували винагороду в такому ж порядку, як і сфера обслуговування, там адвокатура швидко занепала, опустилася до рівня звичайного ремесла. Так вийшло з адвокатурою німецького типу. Англо-французька ж система адвокатури, навпаки, розцвіла.

Історія адвокатури кінця XІХ - початку XX століття, на жаль, розвивалася по типі саме німецької системи. Існуючий в багатьох країнах поділ власне адвокатури і правового представництва був згодом ліквідований, причому остаточно, адміністративними мірами. Наприклад, у Франції це відбулося досить пізно, із прийняттям у 1971 р. закону "Про реформу деяких судових і юридичних професій". Їм уперше була введена "єдина професія адвоката".

Така тенденція двадцятого сторіччя мала свої об'єктивні причини. Одна з них складалася в розширенні функції правового представництва. Судове представництво стало помітним свідченням майже повної регламентації громадського життя правом.

На цій базі сформувався новий напрямок юридичної діяльності - консалтинг, тобто надання юридичних консультацій у сфері бізнесу. Отже, був сформований новий тип юриста, що обслуговує ділових людей.

Інша тенденція сучасної західної адвокатури - це її інтернаціоналізація. Адвокати можуть тепер займатися своєю діяльністю не тільки на "своїй" території, але і практично у всіх країнах. Це насамперед стосується в першу чергу сфери обслуговування бізнесу, оскільки він став у принципі інтернаціональний. Інтернаціоналізація ж судової системи змінилася набагато в меншій мері.

Поиск по сайту: