Проблеми природокористування

Проблема людських взаємин з природою – не лише технологічна, виробнича чи соціально-економічна, навіть світоглядна проблема, щоб розглянути її в усій суперечності, в усьому розмаїтті, необхідно звернутись до найширшого контексту, а таким контекстом виступає культура як безпосередня реальність людського буття. Саме культура визначає всю сукупність змістів життєдіяльності, які виникають та існують тільки як феномен живої культури. Створюючи передумови, відтворюючи основи свого буття, людина перетворює простір свого існування у свій світ – світ культури, в якому вкорінені людина і людськість. Взаємини з природою як соціокультурним феноменом і природокористуванням є однією з граней істотних рис цих феноменів обумовлюють необхідність саме філософського (концептуально-гуманітарного) дослідження їх сутності. В такому дослідженні культура самоонаочнює і водночас розвиває себе; філософський пошук окреслює певний ракурскультурно-історичного розвитку і дає змогу «зазирнути» за його грані, завдяки чому розширюється світ людини. Філософія звертається до якісної своєрідності світу людини, втіленого в категоріях культури, культурних моделях, смислообразах (культурогемах), у тій системі спадкоємно-одвічних (і довічних) цінностей, втрачаючи які; ми втрачаємо, свою людську субстанцію. Отже, філософське дослідження взаємин «людина–природа» і природокористування дає можливість виявити їхні загальні підвалини, історичні «наскрізні лінії», ті соціокультурні моделі, згідно з якими відтворюється – своєрідно для кожного етапу соціального розвитку – «вписаність» людини в природу і природи в культуру. Власне, саме таке дослідження дає змогу окреслити й екстраполювати у майбутнє стратегічні лінії розвитку системи «людина – природа», визначити ті альтернативи, які є найбільш життєвими, перспективними, актуальними для людства. Проблема вибору шляхів розвитку, вибору майбутнього свідчать про необхідність звернення до багатства культурних змістів: найжиттєвішим є те, що вкорінене, що продовжує певну традицію, водночас зберігаючи динамізм і відкритість для нового.

Серед розмаїття культури вирізняються певні системні утворення, які характеризують з достатньою мірою універсальності різноманітні сторони людського існування, психологічних, соціальних, виробничо-технічних відносин. Ці соціокультурні моделі, що виникають на конкретних етапах історичного розвитку людства і не належать лише до окремого регіонального типу цивілізації, а мають виразні риси загальнолюдськості, визначають завдяки своїм принципам ставлення до природи, засоби її освоєння і використання. Моделі, в які вписано і людину з її типологічними характеристиками, і довкілля, і смислові та технологічні «навантаження» діяльності, виступають формами культурної раціоналізації, упорядкування світу. Від первісного хаосу людина рухається до космосу, співрозмірного людським прагненням і сподіванням. Руйнація улаштованого Космосу, яка спричиняється війною, стихійним лихом, соціальними потрясіннями, змінами і зсувами культур, залишає людину наодинці з ворожим, незваним Буттям, викликає почуття страху і беззахисності. Тиранії й диктатури знаходять поживний грунт тоді, коли відбуваються різкі злами соціокультурних моделей (культурологем). З іншого боку, для сучасного етапу загальноцивілізаційного розвитку характерне розмаїття можливостей вибору принципів і моделей життєдіяльності, альтернатив поступу. Вже зазначалася важливість дослідження цих моделей. Нині вона актуалізована кризовою ситуацією, в якій опинилися не лише колишній соціалістичний табір, а й розвинений демократичний Захід, не лише відсталий аграрний Південь, а й промислова Північ. Необхідні нетрадиційні ракурси філософського і теоретичного осмислення зазначених проблем, оскільки традиційні підходи довели свою обмеженість, але пошук нетрадиційних ракурсів осмислення не повинен перетворюватися на пошук нових універсальних відмічок до загальних таємниць Буття. Такий пошук беззмістовний. Форма існування універсальності в культурі – унікальність. Діалогічна єдність унікальних ракурсів, поглядів на проблему дає можливість для універсального осмислення загальних питань взаємин людини зі світом, але плюралізм і діалогізм духу, що вимагають відмови від визнання виняткової точки розгляду проблем світобуття, водночас не означають довільності й випадковості вибору таких точок. Єдине, що може бути методологічним виправданням будь-якої точки, – її соціокультурна невипадковість, укоріненість у реальній культурі.

У 1989 р. Ю. Карякін писав, що людям, аби збагнути драматизм нинішньої ситуації, необхідний екологічний шок, тобто дійсно незаперечна екологічна інформація на рівні всього людства. Схоже, що сьогодні стан такого шоку людство переживає у глобальному масштабі. Очевидність сучасної екологічної кризи, що вразила багато регіонів планети, ставить світове співтовариство перед необхідністю розробки глобальних стратегій виживання і визначення шляхів подальшого розвитку цивілізації. Стратегічною метою людства є подальший розвиток у такому напрямку, який гарантував би гідне життя наступних поколінь в умовах збереження біосфери планети Земля. Проте кожна країна й регіон, які наштовхуються на екологічні проблеми, потребують конкретних програм їх вирішення. При пошуку та розробці подальших стратегій природокористування й зміні наявних дослідники звертаються як до аналізу суперечностей науково-технічного прогресу та його негативних наслідків, так і до дослідження історичної спадщини (досвіду) природокористування різних народів. В ідеалі пошук виходу з екологічної кризи вбачається у творчому поєднанні сучасного досвіду всього людства, який асимілював й досягнення НТП, з традиціями природокористування, що становлять невід'ємну частку національних культур. Насправді досягнення такого поєднання (інтеграції) не завжди існує, а нерідко поляризується у різні точки зору, різні тенденції пошуку. В основі такої поляризації, на наш погляд, лежить поділ історії людства на доіндустріальний та індустріальний періоди й протиставлення способів природокористування, що домінували у відповідний період. Одна з тенденцій пошуку стратегій оптимізації стосунків з довкіллям характеризується підвищеним інтересом до традиційних форм природокористування, що мали або мають місце в різних типах культур доіндустріальної доби. Так, У. Рукельхаус вважає, що люди доіндустріальної доби жили в гармонії з природою. Тобто, «економіка» нашого виду була збалансованою. Якщо така гармонія порушувалася, скажімо, внаслідок виснаження середовища, то наставав голод, і люди мігрували в інші регіони. Другим гарантом збалансованості природокористування він вважає духовну пов'язаність людей з тваринним та рослинним світом, який забезпечував існування людей. Люди були частиною природи, а не протиставляли себе останній як господарі. Але, констатує вчений, ера такої первісної збалансованості завершилась. Навряд чи можна цілком погодитись з визначенням наведеної моделі (схеми) стосунків людини з навколишнім середовищем як гармонійних, оскільки суперечності (на це вказує У. Рукельхаус) час від часу виникали. Інша справа, що людина (співтовариство") мала певний метод для розв'язання цих суперечностей, – змінивши місце помешкання, тобто шляхом міграції. До речі, подібний спосіб розв'язання суперечностей між суспільством і середовищем не (чи був) притаманний лише людям доіндустріальної доби, а проходить через усю історію людства, втілюючись у міфи та сказання про незвідані й багаті землі, заселені дивовижними рослинами та тваринами, в ідеалах розширення Ойкумени й пошуку Ельдорадо. На світанку капіталістичних (а отже, й індустріальних) відносин він лягає в основу ідеології колоніального захоплення нових територій ресурсів і подальшого розподілу світу на зони впливу. Саме цей спосіб розв'язання суперечностей між потребами суспільства, а точніше між власними корпоративними інтересами та потенційними можливостями середовища, лежить в основі діяльності вітчизняних міністерств і відомств. Це – залучення у господарську діяльність нових територій чи родовищ при екстенсивному використанні всіх попередніх ресурсів. Такий спосіб природокористування однозначно визначається як хижацький. Таким чином, визначене У. Рукельхаусом «гармонійне природокористування» минулого та «хижацьке природокористування» сьогодення мають у своїй основі єдиний алгоритм дії. Вони є ресурсопоглинаючими і відрізняються хіба що кількісними параметрами та сумарними впливами (навантаженнями) на біосферу. Але на сьогодні такий спосіб вирішення проблем не може бути прийнятим уже через те, що цивілізація досягла такої кульмінаційної точки розвитку, коли вже більше немає чого ділити та куди мігрувати. Реалії сьогодення наочно демонструють обмеженість природних ресурсів і ставлять нагальну необхідність визначення меж, у яких біосфера ще здатна витримувати антропогенні навантаження. Як зазначив Ю. Карякін, раніше всі питання ставились і розв'язувались у координатах практично гарантованого життя людства й природи. Вибір відбувався між формами життя, «тепер – у координатах вибору між життям і смертю». Звідси випливає необхідність докорінної зміни у ставленні до природи і, зокрема, до и ресурсів як до запасів, коли за висловом О. В. Яблокова,мають на увазі, що нібито хтось зробив ці «запаси» для людини, а її справа – лише користуватися ними відповідно до миттєвих потреб сьогоднішнього дня. Тобто, при такому підході природа розглядається як створена для людини. В світогляді людей повинно стати домінуючим уявлення про самоцінність природи як такої й унікальності її видового та ландшафтного різноманіття. Причому вже саме усвідомлення цього факту, а не ознаки (наслідки) виснаження природних ресурсів, чи криза екосистеми, повинно стати достатнім стимулом для пошуку нових стратегій природокористування. Тим більш дивними під цим кутом зору виглядають спроби обстоювати екстенсивні методи освоєння природи, у тому числі ще не займаних її територій, як необхідної передумови переходу до нових технологій. Основний висновок полягає в тому, що традиційні форми природокористування не є гармонійними в кожний даний момент часу, але в історичній ретроспективі сумарний ефект впливу людей на природне середовище справляє враження стабільності й урівноваженості, а отже, й гармонії в стосунках між людиною і природою в традиційних культурах на відміну від негативних екологічних наслідків, до яких ведуть цивілізація загалом та НТР, зокрема. Заклики до актуалізації цінностей традиційного природокористування здійснюються водночас із закликами до відродження так званої народної моралі. Проте коли апеляція до народної моралі (як протидії деморалізуючого впливу цивілізації, урбанізації, науки тощо) починає набувати абсолютного чи домінуючого значення, тоді вона, на нашу думку, перетворюється на моралізаторство. Аморальність хижацької експансії господарської діяльності на нові території (а по суті, їх колонізація) полягає не лише в прагненні здобути тут максимальну кількість сировини (прибутку) будь-якою ціною у неспроможності цінувати й поважати середовище та спосіб життя інших народів, а й у тому, що вона здійснюється під гаслом «підтягування» нібито малих та відсталих народів на вищий щабель. Насправді відбувається руйнація різноманітних етнічно своєрідних та екологічно адаптованих форм життя та природокористування з подальшою їх уніфікацією до рівня, заданого системою унітарної держави. Наслідки такої уніфікації на сьогодні вже добре відомі.

Проте заради справедливості слід зазначити, що подібні явища та проблеми пошуку шляхів їх подолання мають планетарний характер. Збереження ідентичності історично належних територій і власної етнокультурної своєрідності під уніфікуючим натиском сучасної західної цивілізації є складною і сповненою драматизму реалією життя багатьох корінних народів різних континентів. Однією з головних суперечностей сьогодення, на наш погляд, є те, що народи планети опинилися перед нагальною потребою не тільки визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, а й перетворення справи служіння їм у норму життя. До загальнолюдських цінностей належать як збереження Землі, біосфери з усім різноманіттям форм життя як умови існування людства загалом, так і широкий спектр адаптацій різних спільностей людей до природного багатоманіття. Безперечно й те, що до загальнолюдських цінностей належать досягнення НТР XX ст. як результат багатовікового пошуку людського розуму, а отже, незаперечним є право всіх людей як на збереження своєї самобутності й унікальності, так і на користування здобутками цивілізації та НТП, але необхідно знайти оптимальні шляхи забезпечення цих прав. Один з них вбачається ось у чому. По-перше, необхідне відродження національної самосвідомості та здійснення реальних юридичних прав кожного народу на користування своєю територією як умови збереження та подальшого розвитку традиційних екологічно адаптованих форм природокористування, але при цьому варто уникати ідеалізації останніх як винятково екофільних. По-друге, зусилля світового співтовариства доцільно було б спрямувати на створення єдиної інформаційної системи (банку досягнень НТП) у глобальному масштабі з правом вільного користування нею всіма народами та етносами. Це надавало б можливість народам вільного вибору найбільш оптимальних засобів для вирішення актуальних проблем із спектру можливих, а також вільної та рівноправної комунікації між різними спільностями людей. Політичною передумовою реалізації такого проекту є демократизація світового суспільного устрою та ліквідація тоталітарних систем з притаманною їм монополією на інформацію та нехтуванням цінностями природи і правами людини.

Таким чином, вихід з екологічної кризи та оптимізація навколишнього середовища вбачаються у творчому пошуку та з'ясуванні позитивного досвіду традиційних форм природокористування в культурах різного типу та їх ефективному поєднанні з найвищими досягненнями науки та цивілізації в ім'я виживання людства й збереження життя на планеті Земля. Система екологічних знань не може бути повною, якщо вона не враховуватиме етнічні аспекти природокористування. Останні все активніше заявляють про себе, оскільки глобальна екокриза, що виникла за останній час, попри всі інші важливі проблеми відчутно вразила саме етноси як таку спільність людей, яка перебуває в органічній єдності з навколишнім середовищем. Особливо гостро це питання стоїть перед нечисленними народами. Внаслідок тривалого ігнорування етнічної культури природокористування у багатьох регіонах країни виникли складні умови навіть для звичайного існування і простого відтворення демографічного складу етнічних популяцій, бо йдеться в цілому ряді випадків про депопуляцію народів, які стали жертвами антиекологічного господарювання з тяжкими етнічними наслідками. В результаті порушень традиційного способу життя, усталених зв'язків у системі природа – етнос» виникла ціла низка соціальних проблем, а саме так звані екологічні біженці. Йдеться у першу чергу про народи, які не можуть жити і працювати в своєму етнічному середовищі, – мешканці Приаралля, народи Півночі і Далекого Сходу та ін.

Отже, цілком реально постає проблема гармонізації господарювання і національного життя. Порушення такої гармонії стало можливим унаслідок багатьох причин, але одною з них є неувага держави до проблем не тільки нечисленних, а також численних народів стосовно їх життя саме як етносів, а не тільки продуктивних сил. Ідеологія господарської діяльності, що панувала протягом багатьох десятиріч, виходила з того, що розглядала нації і народи лише як певний виробничий потенціал, абстрагуючись від делікатної сфери національного побуту, звичаїв, традицій, що склалися за багато століть у відносинах етносу і природи. Внаслідок беззастережного диктату відомчих монополій скоєні великі збитки ландшафтам і краєвидам, фауні і флорі, які є складовою будь-якого народу, його етнокультури. Як вирішувати ці та інші проблеми? Якою має бути екологічна культура, щоб зберегти самобутність усіх націй і народів, що загалом складають етнічну карту країни?

Етноекологія як відносно самостійний напрямок теоретичних досліджень у вітчизняній науці ще тільки формується. Якщо говорити про рівень світової науки в цьому питанні, в американській етнічній антропології етноекологія вже стала об'єктом ретельного аналізу. Щоправда, тут переважають історико-етнографічні розвідки розділу етнографії – етногенезу. Теоретико-методологічні засади вітчизняної етноекології загалом базуються на певному тлумаченні проблеми «природа – культура» або «людина – природа». Як відомо, загальнофілософська ідея, що грунтується на класичних уявленнях про людину як творця, багато в чому ідеалізує діяльність людини в природному середовищі. Своєрідний культ людини, що склався на рівні світогляду європейської культури, є наслідком гіперболізації технократичних ілюзій раннього капіталізму. Між тим це невластиво багатьом культурам, котрі попри всю їх увагу до проблеми людини акцентували її не стільки на технології, скільки на психології, тобто на зовнішньому, а не на внутрішньому світі людини. Отже, стан нинішнього природного середовища – наслідок технократичного способу мислення й діяльності, що запанував майже в світовому масштабі. В період глобалізації екологічних проблем, здавалося б, є зайвим зосереджувати увагу на якихось окремих локально-регіональних її аспектах, а відтак і етнічних. Адже такі катастрофи, як Чорнобильська або хмари з кислотними дощами не мають чітких географічних, тим більш етнічних меж. Однак не варто забувати, що кожне явище, яке спричинило екологічне лихо, завжди має конкретну причину. Одною з таких причин є те, що народи, незалежно від їх кількості й політичної ваги, в переважній більшості фактично не беруть участі у прийнятті рішень у справах, які мають доленосний характер. Вони жертви бюрократичної системи, яка працює часто-густо за принципами «формальної раціональності» (М. Вебер) або просто дешевої користі. Дегуманізоване економічне мислення, етнічний нігілізм у справах господарювання, яке саме по собі стає глобальним фактором біосфери в кінцевому підсумку породжує локальні, а то й глобальні екокризи.

Таким чином, екологічні проблеми - це глобальні проблеми цивілізованої поведінки в середовищі, яке не може братись окремо від етнокультури, що охоплює й екологічну культуру, тобто традиції раціонального та гуманного природокористування. З бурхливим розвитком промислової індустрії та урбаністичної культури різко змінився стереотип у ставленні до природи. Настав час панування предметів і цінностей антропогенного походження, тобто таких, що створюють комфорт у житті, але не сприймаються природою, не є складовою частиною біогеоценозів, що творять загалом життя, біосферу. Виник глобальний конфлікт цивілізації, тобто техногенної культури, з його мегаполісами, і природи, яка вже не здатна поглинути й перетворити продукти людської діяльності. В такій ситуації етнокультура зі своїми екофільними властивостями не має можливості захистити природу, а разом з нею і людину, бо споживацькі мотиви останньої набули такого масового характеру, що ведуть до уніфікації й стандартизації умов і стилю життя. Чи спроможна за таких критичних умов етнокультура зупинити згубний тиск технологічного поступу? Які можливості й шляхи вирішення цієї проблеми ми бачимо? Перш за все слід підкреслити, що у світовій громадській думці відбулися досить радикальні зрушення як у психології, так і в поведінці. Перед обличчям згубної для існування екокризи формується, безумовно, нова, світова за масштабами екологічна культура. Це культура наднаціональних рухів екологічного напрямку, а також діяльність різноманітних екофондів міжнародних рівнів. Разом з тим проблема повинна вирішуватись на кількох щаблях: світовому, національному і регіонально-місцевому. В першому випадку йдеться про формування нових моделей господарської діяльності, що так чи інакше торкаються природного середовища. Це нові, безвідходні технології замкнутого циклу з повною переробкою відходів. Тобто на рівні цивілізації створюється ніби аналог того, що є в біосфері, – антропосфера, куди речовина не потрапляє як шкідливі відходи у природу, а перетворюється в сфері людської технології. Зрозуміло, що це глобальна загальнолюдська проблема, яка потребує якісно нового світогляду і мислення – ноосферного, за В.І. Вернадським.

Поиск по сайту: