Регуляція внутрішнього шляху білками родини Bcl-2

До родини Bcl-2 належать еволюційно консервативні білки, головною функцією яких є регуляція вивільнення цитохрому c та інших молекул із міжмебранного простору мітохондрій. Серед них є про-апоптичні та анти-апоптичні молекули, які можуть взаємодіяти між собою у різних комбінаціях, пригнічуючи одне одного, баланс між їхньої активністю і визначатиме долю клітини[11].

Проапоптозні складові Bcl-2 збільшують проникність мітохондріальної мембрани, що веде до попадання проапоптозних білків в цитоплазму. Протиапоптозні представники родини - зменшують проникність.

Bcl-2 розділяється на три підродини.

1. Bcl-2 підродина включає Bcl-2, BCL-XL і Bcl-w - є протиоапоптозними.

2. Bax підродина включає Bax, Bak и BAD, є проапоптозними білками. Їх послідовності гомологічні регіонам Bcl-2 підродини - BH1, BH2 и BH3, але не регіону BH₄.

3. BH3 підродина з єдиним представником - Bid, у якого гомологічний тільки BH3 регвон. У Bid також відсутній трансмембранний домен.

Існують декулька моделей, як Bcl-2 можуть регулювати проникність мітохондріальноі мембрани.

Представники Bcl-2 родини здатні формувати гомо- и гетеродимери. Гетеродимеризація між про- и проти-апоптозними представниками Bcl-2 інгібує про-апоптозний білок. Bcl-2 білки також здатні утворювати іонні канали (Bcl-xL, Bcl-2 и Bax).

За іншими механізмом Bcl-2 утворюють пори в мітохондріальній мембрані, здійснюючи неспецифічний транспорт невеликих молекул менше 1.5kDa, що порушує синтез ATP і призводить до клітинної смерті. Також цитохром-С і AIF можуть виходити в цитоплазму і утворювати апоптосому. Bax и Bak - індукують вихід цитохрома-С і AIF із мітохондрій.

Зараз відомо близько 20 білків із цієї родини, всі вони містять хоча б один із чотирьох альфа-спіральних доменів гомології Bcl2, що звуться BH1—4 (bcl2 homology). Антиапоптичні білки родини Bcl2 містять всі чотири домени, до них належить сам Bcl-2, а також Bcl-XL, Bcl-w, Mcl-1 та A1. Проапоптичні білки діляться на дві групи, члени першої із яких містять три BH-домени (BH1—3), це зокрема Bak, Bax і Bok (останній експресується тільки у тканинах репродуктивних органів). Найбільш численною серед родини Bcl-2 є друга група проапоптичних білків, які містять тільки домен BH3 (BH3-only), до неї належать Bim, Bid, Bad, Bik/Nbk, Bmf, Nix/BNIP3, Hrk, Noxa, Puma[12].

За нормальних умов (тобто, коли клітина не проходить апоптозу) антиапоптичні білки, такі як Bcl-2 і Bcl-XL, зв'язуються із проапоптичними білками BH123 (Bax і Bak) і не дозволяють їм полімеризуватись у зовнішній мембрані мітохондрій утворюючи пори. Внаслідок дії певного апоптичного стимулу в клітині активуються або починають синтезуватись проапоптичні білки, що містять тільки домен BH3. Вони у свою чергу інгібують антиапоптичні білки, знімаючи їх пригнічувальний ефект на Bak і Bax, або напряму взаємодіють із останніми і сприяють їх олігомеризації та утворенню пор. Внаслідок пермеабілізації зовнішньої мембрани у цитозоль потрапляє цитохром c[11], а також інші медіатори апоптозу, такі як AIF (англ. apoptosis inducing factor).

Наприклад, за браку сигналів виживання у клітині за посередництва MAP-кінази JNK активується експресія BH3 білка Bim, що запускає внутрішній шлях апоптозу. У разі ушкодження ДНК відбувається накопичення супресора пухлин p53, який стимулює транскрипцію генів, що кодують BH3 білки Puma і Noxa, які також забезпечують проходження апоптозу. Ще один BH3 білок — Bid забезпечує зв'язок між зовнішнім та внутрішнім шляхами апоптозу. Після активації рецепторів смерті і, як наслідок, каспази-8, остання розрізає Bid з утворенням усіченої форми tBid (truncated Bid), яка переміщується до мітохонрій, де пригнічує Bcl-2[13].

Список літератури

E. Broker, Frank A.E. Kruyt and Giuseppe Giaccone Cell Death Independent of Caspases: A Review

1. Edelweiss E, Balandin TG, Ivanova JL, Lutsenko GV, Leonova OG, Popenko VI, Sapozhnikov AM, Deyev SM Barnase as a new therapeutic agent triggering apoptosis in human cancer cells // PLoS One. — Т. 18. — (2008). DOI:10.1371/journal.pone.0002434. PMID 18560598.

2. ↑ а б Alberts et al, 2007, p. 1116

3. ↑ а б в г Alberts et al, 2007, p. 1117

4. ↑ Stepanek O, Brdicka T, Angelisova P, Horvath O, Spicka J, et al. Interaction of Late Apoptotic and Necrotic Cells with Vitronectin // PLoS One. — Т. 4. — (2011). DOI:10.1371/journal.pone.0019243. PMID 21573223.

5. ↑ Alberts et al, 2007, p. 1115

6. ↑ Kroemer G, Galluzzi L, et al Classification of cell death: recommendations of the Nomenclature Committee on Cell ↑ а б Alberts et al, 2007, p. 1116

7. ↑ а б в г Alberts et al, 2007, p. 1117

8. ↑ Stepanek O, Brdicka T, Angelisova P, Horvath O, Spicka J, et al. Interaction of Late Apoptotic and Necrotic Cells with Vitronectin // PLoS One. — Т. 4. — (2011). DOI:10.1371/journal.pone.0019243. PMID 21573223.

9. ↑ Alberts et al, 2007, p. 1115

10. ↑ Kroemer G, Galluzzi L, et al Classification of cell death: recommendations of the Nomenclature Committee on Cell Death 2009 // Cell Death Differ. — Т. 16. — (2009) С. 3-11. PMID 18846107.

11. ↑ а б Alberts et al, 2007, p. 1118

12. ↑ а б в г Alberts et al, 2007, p. 1119

13. ↑ а б в Alberts et al, 2007, p. 1120

14. ↑ а б Alberts et al, 2007, p. 1121

15. ↑ а б Alberts et al, 2007, p. 1122

16. ↑ Szegezdi E, Macdonald DC, Ní Chonghaile T, Gupta S, Samali A Bcl-2 family on guard at the ER // Am J Physiol Cell Physiol. — Т. 296. — (2009) С. C941—53. DOI:10.​1152/​ajpcell.​00612. PMID 19279228.

17. ↑ Alberts et al, 2007, p. 1123—1124

Питання 6.

Апоптоз у рослин

Довгий час питанням про існування і роль смерті клітини (СК) у багатоклітинних рослин нехтували. Все ж СК існує і в рослин. Однак на відміну від тварин сигнальні шляхи та молекулярні механізми СК у рослин залишаються мало вивченими [32].

В той же час доведено, що шляхи, які ведуть до СК, у рослин мають багато спільного з апоптозом, аутофагією та некротичними формами загибелі у дріжджів та представників багатоклітинних організмів - Metazoa[33]. Клітинна смерть є важливою в розвитку рослин і бере участь в генерації судинної системи, ксилеми та флоеми, а також у старінні листків і квітів та утворенні кори [34–36]. СК у здорових рослинах підтримує гомеостаз, тому порушення СК – як гіпофункція, так і гіперфункція – веде до порушення гомеостазу.

Роботи останніх років свідчать, що патогенасоційована СК у рослин має багато спільних рис із регуляцією та механізмом апоптозу у тварин, однак деякі аспекти функціонування і механізму СК у них різні [37].

Апоптоз у рослин, як і у тварин, включає три фази: індукції, ефекторну та фазу деградації. Кінцевим результатом СК у тварин є ушкодження клітин з утворенням апоптозних везикул, які фагоцитуються макрофагами і клітинамисусідами. Апоптоз у тварин призводить до зникнення клітини, у рослин – зовсім поіншому. Поперше, жорстка клітинна стінка рослин перешкоджає фагоцитозу, тому у рослин відсутні спеціалізовані клітини, необхідні для даної функції. Подруге, загальна картина апоптозу значною мірою за лежить від виду тканини. Замість самознищення на основі загиблих клітин часто створюються конструкції, життєво необхідні для рослини [38].

Подібно до тварин, в уражених клітинах рослин вивільняються 3'кінці ДНК, активується Са2+залежна ендонуклеаза, з’являються фрагменти ДНК розміром близько 50 тис. пар основ, а також олігонуклеосомні фрагменти. В модельних системах показано, що такі фрагменти утворюються лише при несумісних комбінаціях рослина–патоген. Крім того, виявлено залишкові апоптозні везикули, що мігрують до периферії рослинної клітини [39, 40].

Морфологічні зміни рослинних клітин при апоптозі також схожі на зміни у тварин: різко зменшується розмір клітини, цитоплазматична мембрана стає складчастою, ядро конденсується й дробиться, мітохондрії набухають, протопласт відокремлюється від клітинної стінки й розпадається на окремі везикули, подібні до апоптозних тілець. Так, при інфікуванні P. syringae в клітинах спостерігаються апоптозподібні тільця. Bestwick et al. [41] виявили ранні зміни в морфології мітохондрій (набухання органел і порушення крист) в клітинах салатулатука, інфікованих P. syringae, подібні до змін у тваринних клітинах, що за знають апоптозу [42]. На пізніх стадіях інфекції відбувались деструкція мембран і вакуолізація цитоплазми.

Порушення мембран вважається визначальним при СК. Відносно конденсації хроматину і порушень ядра в рослинних клітинах не повідомлялось. За апоптозу в рослинних клітинах також відбувається пошкодження плазмодесм – мембранних каналів, які з’єднують протопласти сусідніх клітин, відтак інфекція не поширюється із інфікованих клітин в сусідні. Завдяки існуванню плазмодесм утворюється єдина внутрішньоклітинна система – симпласт. Клітинні стінки і міжклітинний матрикс утворюють єдину міжклітинну систему – апопласт.

У тварин апоптозні везикули поглинаються сусідніми або спеціалізованими клітинами, у рослин же, як згадувалось вище, відсутні спеціалізовані клітини – фагоцити, і фагоцитозу перешкоджає клітинна стінка. Тому вміст протопласта руйнується за допомогою гідролітичних ферментів, а мономерні залишки зруйнованих клітин утилізуються сусідніми клітинами. Інший варіант заключного етапу клітинної загибелі у рослин полягає в тому, що при ураженні патогеном утворюється відторгувальна тканина, виникає перидерма, яка локалізує вогнище інфекції [38].

Доля ж клітинної стінки, атрибуту рослинної клітини, неоднозначна. Існують два можливих шляхи її перетворення, які диктуються прив’язкою до події й різняться між собою кінцевим результатом. Клітинна стінка рослин може зміцнюватись завдяки зшиванню білків, утворенню целюлозних потовщень і лігніфікації клітинних стінок. Таке «зміцнення» клітинної стінки затруднює проникнення патогена в клітину або, навпаки, сприяє замуровуванню мікроорганізму, що вже потрапив усередину клітини. При формуванні твердих судин провідної системи (трахеїди ксилеми й ситовидні елементи флоеми) на стінках відповідних клітин утворюються потовщення, які потім зміцнюються відкладенням лігніну. В іншому випадку, навпаки, може відбуватись руйнування клітинної стінки за участю активованих гідролітичних ферментів. Тотальне руйнування клітинних стінок відбувається при аеренхімогенезі [43].

У рослин, як і в тварин, поряд з апоптозом має місце некротизація рослинної тканини.За некрозу об’єм рослинної клітини значно збільшується, змінюється проникність цитоплазматичної і внутрішньоклітинної мембран, цитоплазма вакуолізується, пошкоджується тонопласт, органели набухають і руйнуються. В подальшому мембрани розриваються, відбувається дезинтеграція клітини, залишки органел лізуються. В результаті вміст клітини потрапляє в міжклітинний простір. Регуляторних генів некрозу не описано, це

й зрозуміло – адже загибель шляхом некрозу для рослини не детермінована генетично й не бажана для рослин. Для некрозу й апоптозу існують спільні індуктори. Є фактори, які переключають апоптоз на некроз, наприклад, внутрішньоклітинна концентрація АТФ і NAD+.

Деякі процеси апоптозу регулюються гормонами, зокрема стимулюються гібереловою і пригнічуються абсцизовою кислотами. Пероксид водню в малих концентраціях є індуктором апоптозу, а у високих – викликає швидку загибель клітин без будь-яких морфологічних змін, характерних для апоптозу [44].

На відміну від некрозу апоптоз пригнічується інгібіторами синтезу білка і є енергозалежним процесом – для нього є необхідним поповнення клітин АТФ. Тому у випадку виснаження клітин на АТФ, а також при надлишку активних форм кисню клітини стійких рослин, які в нормі йшли б по шляху апоптозу, гинуть від некрозу. Таким чином, механізми загибелі клітин значною мірою схожі: і СК, і некроз є начебто різними екстремумами однієї і тієї ж неперервної кривої. В цьому відслідковується принцип біологічної економічності: для самодеструкції клітини пристосовані ті ж механізми, за допомогою яких клітина гине від впливу патогена за некрозу. Ймовірно, в апоптозі рослин беруть участь хлоропласти, подібно до мітохондрій у тварин. Lam et al. [45] припустили, що аналогічно до тварин в реалізації СК у рослин важлива роль належить мітохондріям. Про роль пластид може свідчити зміна кількості загиблих клітин під час перебігу інфекції, коли рівень протеаз із пластид FtsH зменшується чи зростає [46].

У рослин функціонує шлях СК, що реалізується за участі мітохондріального цитохрому с, коли активуються протеази, подібні до каспаз.

Так, СК, як повідомлялось [47], пов’язана звивільненням мітохондріями цитохрому с в цитозоль [48]. Таким чином, у рослин, як і в тварин, функціонує механізм апоптозу, залежний від мітохондріального цитохрому с. Молекулярні механізми СК у рослин і тварин можуть бути різними. Так, апоптоз у рослин може реалізовуватись за участю вакуолярних гідролітичних ферментів. Відтак природа ефекторів, залучених до СК в рослинах, та їх можливі взаємозв’язки з ефекторами, що функціонують в метазоа, підлягають подальшому вивченню. Області гомології між послідовностями регуляторних генів апоптозу у тварин і рослин унікальні. Це може свідчити про те, що або у рослин еволюціонували свої генетичні механізми регуляції СК, або дивергенція генів зайшла так далеко, що вони вже не ідентифікуються як гомологічні [49]. Можливо, апоптоз – це єдиний процес, який поєднує імунні системи рослин і тварин.

Поиск по сайту: