Висновки до першого розділу

1. Аналізуючи концепції провідних вчених, що без сервітутів земля може втратити своє економічне значення, автор прийшов до висновку, що при встановленні сервітутів першочергове значення мають все ж таки переваги у розташуванні землі, а не сама земля, і тому такі переваги трансформуються у переваги одного власника землі над іншим, від чого вартість лише конкретної земельної ділянки зменшується, а іншої збільшується, при цьому економічне значення їх обох не втрачається.

2. Автор вважає, що у багатьох випадках необхідність подальшого встановлення сервітутів мала передбачатися ще на стадії приватизації земель в Україні, тобто шляхом комплексного врахування прав всіх власників земельних ділянок на проїзд до своєї ділянки, визначенням порядку користування водоймами, необхідності встановлення ліній електромереж, трубопроводів тощо.

3. На нашу думку, встановлені норми на приватизацію землі можуть контролюватися не тільки сусідами, між якими може виникнути спір з приводу межі між земельними ділянками, а й муніципальними уповноваженими особами, які мають наділятися спеціальною компетенцією в інтересах територіальної громади, тобто контролю за дотриманням норм на користування земельними ділянками.

4. Вперше пропонується не тільки констатувати ситуацію, якщо особа не знає про зміст своїх прав, вона не здатна їх охороняти і захищати та належним чином реалізувати свої права на землю, а й запровадити адекватні заходи шляхом створення спеціальних підручників з правознавства для сільських і селищних шкіл, в яких слід відображати специфіку відносин, які складаються навколо прав власності та речових прав на землю.

5. Обґрунтовано, що перед приватизацією земель мала бути створена прозора та формально закріплена процедура розпаювання земель, встановлення прав на користування земельними ділянками з урахуванням інтересів сусідів, проїзду по території, наприклад, дачного кооперативу, встановлення місць загального користування землею у тому числі й для випасу худоби та відпочинку людей тощо. Отже, Земельний та Цивільний кодекси мали передувати процесу приватизації землі, а не створюватися після глобальної приватизації в Україні.

6. Обґрунтовано, що запозичення з інших розвинених країн навіть прогресивних норм законодавства до законодавства України має відбуватися з урахуванням менталітету українського народу та одночасно з підвищенням його правових знань.

7. Дисертант вважає, що у ч. 2 ст. 402 ЦК закладено істотну неузгодженість між поняттям “власник”, який наділений загальновідомою тріадою повноважень, та поняттям „володілець”, якому надано, на наш погляд, лише тимчасове право володіння майном і який повинен набути статус власника для того, щоб бути повноважним суб’єктом договору. Тому автор вважає, що володілець майна до набуття ним статусу власника не може укладати договорів про сервітут, оскільки він не наділений правом розпорядження майном.

8. Автор вважає, що виходячи з положень Водного кодексу України можна ставити питання про те, що територіальна громада, яка проживає на певній території, вправі користуватися водними об’єктами не зважаючи на право власності на землю навколо цього водного об’єкта для задоволення природних потреб людини, якщо альтернативного водного об’єкта на такій території не існує. До таких природних потреб можна віднести: купання у водоймі, забір води, якщо він здійснювався до приватизації землі тощо. Звідси випливає, що особам має бути забезпечено прохід до водойми, для чого частина земель для такого проходу не повинна надаватися для приватизації. Якщо ж приватизація була здійснена без врахування таких інтересів, то має бути встановлено сервітут для проходу до водойми або частина землі має бути викуплена у власника територіальною громадою з метою забезпечення такого проходу.

9. Виходячи із сучасного змісту Закону України „Про власність” можна встановити, що його назва повинна бути „Про право власності в Україні”. Вперше доведено, що Закон України „Про власність” потенційно потрібен для врегулювання прав власності на окремі об’єкти і координації в питаннях регламентації власності на особливі об’єкти (землю, надра, воду тощо), але він потребує внесення суттєвих змін. Зокрема, його слід викладати не через право власності окремих суб’єктів права власності, а сконцентрувати увагу на загальнонаціональних об’єктах права власності, зокрема тих, що володіють особливим статусом і не можуть належати ні громадянам, ні юридичним особам.

10. При втраті речових прав на конкретне майно особа може зазнати не тільки матеріальної, й немайнової шкоди.

11. Після дослідження основних нормативних актів, які регламентують право власності в Україні, а саме Закону України „Про власність”, Цивільного кодексу України, зроблено висновок, що перед науковцями стоїть значна проблема в теоретичному узагальненні багатьох нормативних актів. Зокрема, слід адаптувати положення Закону України „Про власність” не тільки до положень ЦК , а й узгодити положення ЦК із Земельним кодексом та іншими нормативними актами.

12. Пропонується доповнити ст. 316 ЦК частиною 3 такого змісту: “Особливим видом права власності є номінальна власність, носій якої тимчасово втрачає можливість здійснення одного або декількох своїх повноважень (прав)”.

13. Вперше пропонується сприймати поняття „об’єкти цивільних прав” як поняття, яке має певну структуру, що не зовсім чітко розкрита, оскільки комплексні поняття „особисті немайнові відносини” та „майнові відносини” та відповідні права не розкриваються. У ЦК одразу диференціюється поняття „відносини” на „права” та „обов’язки”. Зокрема, книга друга має назву „Особисті немайнові права фізичної особи”, а не „Особисті немайнові відносини”.

14. Доведено, що назва глави 1 має бути змінена на таку: „Правові засади врегулювання цивільних відносин”, а саме виходячи з її змісту:

- фізичні особи та юридичні особи;

- держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

15. Пропонується узгодити норми ЦК на предмет більш чіткого розмежування суб’єктів цивільного права і відокремити взаємовідносини між державами, які не мають цивільно-правового характеру, а регламентуються міжнародним правом. Тобто до взаємовідносин на міждержавному рівні не можуть застосовуватись нормативні акти однієї з країн.

16. Вперше пропонується висновок, що віднесення в ЦК до суб’єктів цивільних прав територіальних громад є суттєвою новелою, яка за своєю суттю мала бути розкрита у ЦК. Але це положення до останнього часу має лише формальний характер, оскільки в ЦК не розкрито правового змісту терміна „територіальна громада”. Перед тим, як розкривати представництво територіальних громад, потрібно суттєву увагу сконцентрувати на самому понятті „територіальна громада” або відсилочною нормою вказати той правовий акт, в якому це поняття розкривається.

17. Вперше вважається, що здійснювати право відповідно до закону на практиці дуже складно і це положення зумовлює необхідність переорієнтації більшості нормативних актів на схему – здійснення права власності, тоді як більшість нормативних актів орієнтована на врегулювання тих чи інших певних відносин між двома чи декількома суб’єктами. Але одна норма права, присвячена здійсненню права власності, дає лише „орієнтири” (межі) вільного користування правом власності. Загальні ж орієнтири здійснення цивільного права можна характеризувати за такими критеріями: несуперечність законодавству, правам інших суб’єктів цивільно-правових відносин тощо. При цьому положення Конституції України щодо того, що власність зобов’язує, в ЦК має розкриватись, а не тільки дублюватись.

18. Загальновідомо, що тільки власнику можуть належати в повному обсязі три компоненти: володіння, користування та розпоряджання майном, і це положення має бути підкреслено в новому ЦК. Але ні в теорії, ні на практиці не існує терміна, яким визначатиметься власник, який втратив один з елементів права власності, а його продовжують називати власником. Автор вважає, що виходячи з того, що власник, який втратив хоча б один з елементів права власності у правовстановлюючих документах формально залишатиметься власником, а тому доцільно називати такого власника формальним або номінальним.

19. Вперше пропонується висновок, що земельний сервітут є лише частиною сервітутного права, визначеного в ЦК, а тому в ЦК має існувати лише „відсилочна” норма на ЗК. Зокрема, у статтях 404, 405 нового ЦК встановлено, що сервітут може стосуватись не тільки земельної ділянки, а й іншого нерухомого майна та житла. Водночас, право членів сім’ї власника житла на корис­тування цим житлом знов-таки має бути конкретизованим не в Цивільному кодексі, а в Житловому та Сімейному, оскільки мова про права особи в сімейних відносинах йде саме в останньому нормативному акті. Отже, в ЦК може мати місце відсилочна норма на згадані кодекси і саме в цих нормативних актах вони конкретизуватимуться. Це положення стосується й емфітевзису.

20. Обгрунтована доцільність перейменування назви ІІ розділу книги ІІІ ЦК в наступній редакції “Володіння та інші речові права”, замість невдалої чинної редакції “Речові права на чуже майно”, оскільки: а. володіння в точному розумінні цього поняття правом не є, хоча й воно назване в ЦК “Право володіння чужим майном”; б. володіти можна і майном, яке може і не бути чужим, воно може бути просто безхазяйним (ст. 335 ЦК); володіння буде й тоді, коли володілець придбав майно особи, яка не мала права власності на нього і тому не мала права на його відчуження, - кому належить це майно, може бути просто невідомо. Отже, чужим майном визнається майно, яке належить іншій особі, не володільцю; володінням має визнаватися сам факт володіння, незалежно від наявності у володільця права на предмет володіння. Володіння майном, що ґрунтується на певному праві, захищається способами, передбаченими чинним законодавством. Якогось спеціального захисту воно не потребує.

21. Право забудови земельної ділянки (суперфіцій), незважаючи на те, що воно має тісний зв’язок із землею, має регламентуватись, на думку автора, саме ЦК. Автор робить такий висновок виходячи з наступних критеріїв:

- право забудови земельної ділянки виникає на підставі договору або заповіту, тобто цивільно-правової угоди;

- до об’єктів власності належить не тільки земля, а й об’єкт нерухомості, але право на останній об’єкт регламентується ЦК;

- виходячи зі змісту ст. 417 ЦК власник земельної ділянки не наділяється явними перевагами щодо прав землекористувача, а спір між ними вирішується виходячи з вартості об’єктів. Тому й врегулювання цих відносин має належати не до ЗК, а до ЦК України.

РОЗДІЛ 2

Поиск по сайту: