Історія створення НАТО: цілі та структури

Історія створення НАТО безпосередньо пов’язана з тими подіями, що відбувалися в світі після другої світової війни. Але спробуємо виявити корені НАТО ще глибше. Три рази з часу Французької революції за останні двісті років Европа змогла мирним шляхом змінити основи своєї безпеки. Сьогодні континент знову стоїть на порозі таких змін. Перша постнаполеонівська архітектура европейської безпеки була розроблена на Віденському конгресі у 1815 році, що стримувала загрозу великомасштабної европейської війни на протязі 99 років. Молоді США залишились збоку, хоча за сорок років приймали участь у двох війнах з Англією.

У другий раз архітектура европейської безпеки була дещо змінена у Версалі в 1919 році. Центральну роль в цьому процесі відігравав президент Вудро Вільсон, але США поспішили відійти від участі в будь-яких структурах, створених за їх же допомогою. Цей крок сприяв послабленню Америки і призвів до трагічного відновлення загальної війни двадцять років потому. Коли у 1945 році знову настав час перегляду засад европейської безпеки, великі держави спочатку збудували систему, засновану на принципах, проголошених на Ялтинській і Потсдамській конференціях і у Статуті ООН. Але вже у 1947 році, зрозумівши, що вона не здатна стримати совєтську експансію, лідери західних країн створили більш ефективну структуру колективної безпеки для мирного часу, в основу якої були покладені «доктрина Трумена», «план Маршала», НАТО, атлантичне партнерство і лідерська роль Америки.

Ця система відображала головні цілі американської політики в Европі у післявоєнний період. Але в епоху після закінчення «холодної війни» перед Сполученими Штатами в їх европейській політиці поряд із старими постали і нові завдання. На цей раз США повинні були взяти на себе ініціативу европейського архітектора, з тим щоб охопити всі країни континенту і таким чином стабілізувати Европу в цілому. Сюди повинні були входити власно західні країни, країни колишнього соцтабору в Центральній Европі і саме головне Росія і колишні совєтські республіки.

Отже в період між 1945-1949 роками між державами Західної Европи та їхніми союзниками в Північній Америці постала нагальна проблема повоєнної відбудови економіки.

22 січня 1948 року Ернест Бевін (міністр закордонних справ Великобританії), виступаючи в Палаті громад британського парламенту, запропонував в тій чи іншій формі союз Західних країн. Пропозиція була підтримана европейською громадою, і підписавши в березні 1948 року Брюссельський договір, п’ять держав Західної Европи, а саме: Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Сполучене Королівство і Франція цим самим засвідчили своє рішуче прагнення створити ефективну і мобільну систему оборони і зміцнити та поглибити взаємні контакти таким чином, щоб бути спроможними протидіяти ідеологічній і політичній загрозі з Півночі.

Відтак 27-28 вересня 1948 року міністри закордонних справ держав-учасниць Брюссельського договору заснували Організацію оборони Західного Союзу.

Потім відбулися переговори між США і Канадою про створення єдиного Північного Альянсу, заснованого на гарантіях безпеки та взаємних зобов’язаннях між Европою та Північною Америкою. І вже 10 грудня 1948 року представники держав-учасниць Брюссельського договору США і Канади розпочали у Вашингтоні переговори про укладання Північноатлантичного договору. Держави-члени Брюссельського договору запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у цьому процесі. Наслідком цих переговорів стало підписання 4 квітня 1949 року Вашингтонського договору, що започаткував спільну систему безпеки, засновану на партнерстві цих країн. Мелодії, що звучали в залі, де проходила процедура створення НАТО, були американськими, і нагадували всім, хто тепер буде «замовляти музику», визначати воєнну доктрину блоку, політику країн, що входять до нього.12 березня 1952 року першим генеральним секретарем НАТО було обрано лорда Ісмея з Великобританії. У 1952 році до договору приєдналася Греція і Туреччина. ФРН вступила до Альянсу у 1955 році, а Іспанія у 1982 році.

НАТО було створено як союз незалежних держав об’єднаних загальною зацікавленістю у збереженні миру та захисті своєї свободи на засадах політичної солідарності, забезпечення адекватної оборони з метою утримання і у випадку необхідності відведення будь-якої форми розв’язання проти них агресії. Створений у відповідністю із статтею 51 Статуту ООН, яка підтверджувала невід’ємне право держав на індивідуальну або колективну оборону, Північноатлантичний Союз є співтовариством вільних держав, єдиних у своїй рішучості зберегти власну безпеку, на засаді надання один одному взаємних гарантій, та забезпечення стабільних відносин з іншими державами.

Організація Північноатлантичного договору має таку структуру, яка дозволяє здійснити всі цілі НАТО. Вона є міжурядовою організацією, в рамках якої країни-члени зберігають повний суверенітет і незалежність. Ця організація являє собою форум, на якому вони проводять спільні консультації з будь-яких проблем та приймають рішення з політичних та воєнних питань що стосуються їх безпеки.

Першочерговим завданням НАТО є захист свободи та безпеки її членів політичними та воєнними засобами у відповідності зі Статутом ООН. Спираючись на загальнодемократичні цінності, права людини та дотримання законності, з моменту створення Північноатлантичний Союз проводить діяльність, спрямовану на встановлення справедливого та міцного миру в Европі. Ця центральна мета залишається незмінною. НАТО також являє собою трансатлантичне звено, що пов’язує безпеку США з безпекою Европи. В цій організації знаходять своє практичне втілення дійсні колективні зусилля її членів на підтримку їх загальних інтересів.

Основоположним принципом діяльності Північноатлантичного Союзу є вірність прийнятим на себе загальним зобов’язанням та співробітництво суверенних держав, яке базується на неподільності безпеки її членів. Приймаючи до уваги характер та результати щоденної діяльності НАТО в політичній, військовій та інших галузях, солідарність у рамках Північноатлантичного Союзу забезпечує такий стан, за яким ні одній із держав-членів не доводиться розраховувати лише на власні сили у рішенні основних проблем безпеки. Не позбавляючи держав-членів їх прав та обов’язків по прийняттю на себе суверенної відповідальності у сфері оборони, НАТО дозволяє їм спільно вирішувати життєво важливі завдання у сфері національної безпеки.

В результаті, не дивлячись на різницю у становищі та військовому потенціалі членів Північноатлантичного Союзу, у них з являється почуття рівної безпеки, яке сприяє встановленню загальної стабільності в Европі та створенню сприятливих умов для розвитку співробітництва в рамках НАТО, а також співробітництва його членів з іншими країнами. Саме це і складає основу розвитку нових структур співробітництва у сфері безпеки, які відповідають інтересам такої Европи, що не переживала б через розрізненість та могла б вільно слідувати своєму політичному, економічному, соціальному та культурному призначенню.

До засобів за допомогою яких Північноатлантичний Союз проводить свою політику в галузі безпеки відноситься підтримка військового потенціалу, достатнього для попередження війни та забезпечення ефективної оборони існування спільного потенціалу попередження криз, які зачіпають безпеку її членів, а також активна співпраця з іншими країнами по вирішенню проблем европейської безпеки на основі співробітництва, включаючи заходи по досягненню подальшого прогресу у сфері контролю над озброєннями та роззброєння. Для досягнення своєї головної мети Північноатлантичний Союз виконує наступні основні завдання у сфері безпеки: забезпечення необхідної основи для затвердження в Европі умов стабільної безпеки, спираючись при цьому на розвиток демократичних інститутів та прихильність мирному вирішенню спірних питань. Прагнення до створення умов, в яких жодна країна не могла б залякувати або змушувати будь-яку з европейських країн або встановлювати свою гегемонію за допомогою використання сили чи загрози її використання.

Основи механізму співробітництва країн-членів були закладені в період формування Північноатлантичного Союзу. Цей механізм складається із наступних основних елементів:

1)Північноатлантична Рада, яка володіє реальною політичною владою та правом прийняття рішень; до неї входять постійні представники всіх країн-членів, які проводять спільні засідання не менше одного разу на тиждень. Рада також збирається і на більш високому рівні. Рада надає великого значення інформуванню суспільності та випускає заяви і коммюніке, яке пояснює їй, а також урядам країн, що не є членами Альянсу, політику і рішення Північноатлантичної Ради. Рада є єдиним органом Союзу, повноваження якої визначає Північноатлантичний Союз. У відповідності з ним саме Раді доручено сформувати допоміжні органи. За весь період діяльності Ради нею були створені комітети і групи планування з метою покращання роботи Ради або прийняттю на себе відповідальності у таких конкретних сферах, як планування оборони, ядерне планування та воєнне. Кожен з урядів країн-членів Північноатлантичного Союзу представляє у Раді постійний представник у ранзі посла. Кожна країна, що представлена на засіданнях Ради або в будь-яких з підлеглих йому комітетів, повністю зберігає незалежність та несе відповідальність за свої рішення.

2)Комітет військового планування (КВП) - займається вирішенням більшості воєнних питань і проблем, які стосуються планування колективної оборони. В цьому комітеті представлені всі країни-члени Північноатлантичного Союзу, крім Франції. КВП дає вказівки військовому керівництву НАТО та у межах своєї відповідальності виконує ті ж функції, має ті ж повноваження, що і Рада в питаннях, які входять в його компетенцію.

3)Група ядерного планування (ГЯП) - є основним форумом для проведення консультацій з усіх питань, що стосуються ролі ядерних сил, у здійсненні політики НАТО у сфері оборони і безпеки. У роботі групи приймають участь всі країни-члени, крім Франції. Ісландія присутня на засіданнях ГЯП в якості спостерігача.

4) На посаду генерального секретаря НАТО країни-члени висувають високопоставлених державних діячів міжнародного масштабу. Одночасно він висувається на посаду голови Північноатлантичної Ради, КВП, ГЯП та інших основних комітетів. Генеральний секретар НАТО також виступає в якості головного представника цієї організації, як у відносинах із зовнішнім світом, так і в сфері розвитку зв’язків і налагодженні контактів з урядами країн-членів. В теперішній час посаду генерального секретаря НАТО посідає колишній міністр іноземних справ Іспанії Хав’єр Солана.

5)Міжнародний секретаріат - комплектується із персоналу країн-членів, обслуговує Раду, а також підлеглі йому комітети та робочі групи і на постійній основі займається широким колом питань, які стосуються діяльності НАТО.

6)Військовий комітет відповідає за розробку рекомендацій політичному керівництву НАТО, що стосуються заходів по забезпеченню спільної оборони зони дій НАТО і за підготовкою спільних директив з воєнних питань, які призначені головнокомандуючим стратегічним командуванням НАТО. Військовий комітет є вищим керівним військовим органом Північноатлантичного Союзу, який проводить свою роботу під політичним керівництвом Північноатлантичної Ради та КВП або, якщо справа стосується ядерної зброї - під керівництвом ГЯП.

7)Політичний контроль та управління Об’єднаної військової структури здійснюється на вищому рівні. Роль об’єднаної воєнної структури складається у створенні організаційної основи для захисту території країн-членів від будь-якої загрози їх безпеці або стабільності. До цієї структури входить система головних військових командувань та командувань у складі ОВС НАТО, зона дій яких охоплює весь Північноатлантичний регіон. Вона складає основу організації спільних установ збройних сил та співробітництва в таких галузях як системи зв’язку та інформації, протиповітряної оборони, матеріально-технічного забезпечення збройних сил та стандартизація або оперативна сумісність методик та технічних заходів. Роль об’єднаних збройних сил Північноатлантичного Союзу зводиться до гарантії безпеки та територіальної єдності країни-члена, внесенню свого вкладу у збереження стабільності та рівноваги сил у европі, а також у попередженню криз і в решті забезпеченню захисту стратегічно важливого регіону, який охоплює договір НАТО.

8)Міжнародний військовий штаб забезпечує роботу Військового комітету НАТО. Крім того існує ряд інших військових управлінь, які здійснюють нагляд за конкретними аспектами діяльності Військового комітету.

9)Військово-політичний координаційний комітет програми «Партнерство заради миру» - є головним робочим органом програми «Партнерство заради миру» та проводить свої засідання у різному складі, включаючи засідання за участю окремих партнерів та всіх країн-учасниць.

2. Тепер перейдемо до організаційної структури НАТО. Штаб-квартира НАТО знаходиться в Брюсселі, і є політичним штабом НАТО. В ній розміщуються постійні представництва та національні делегації, Генеральний секретар, співробітники Міжнародного секретаріату, національні воєнні представники, Голова Військового комітету та Міжнародний військовий штаб, а також низка створених Альянсом установ.

Отже, структура НАТО є досить розгалуженою, що саме і забезпечує таку ефективну і стабільну роботу цієї організації. Північноатлантичний Союз втілює в себе трансатлантичне партнерство між европейськими членами НАТО і Сполученими Штатами Америки і Канадою, спрямоване на укріплення миру і стабільності у всій Европі. Цілі партнерства між европейськими і північноамериканськими членами союзу є, перш за все, політичними, з опорою на спільне планування оборони, військове співробітництво і на співробітництво і консультації в економічній, науковій, екологічній та інших відповідних сферах.

Рішення в НАТО приймаються на основі консенсусу, після переговорів і консультацій між країнами-членами. НАТО, як багатонаціональна міжурядова асоціація вільних і незалежних держав, не має функцію наднаціональних повноважень або формування політики поза залежністю від її членів. Тому рішення прийняті НАТО - це рішення, які приймаються всіма її країнами-членами.

Принятие Североатлантическим союзом новой стратегической концепции обусловлено действием ряда объективных факторов, определяющих современное состояние и направленность развития международной обстановки в Европе и мире в целом, основными из которых являются:

переход процесса расширения НАТО на восток из теоретической в практическую плоскость;

ограничение возможностей Организации Объединенных Наций эффективно противостоять угрозам и вызовам;

оформление однополярного облика расстановки военно-политических сил в Европе и на Атлантике.

Главным инструментом достижения целей блока провозглашены военная мощь государств-членов НАТО и объединенные вооруженные силы. Решением узаконить применение вооруженных сил блока за границами своей географической зоны ответственности без соответствующей резолюции ООН Североатлантический союз фактически присвоил себе функции международных организаций. Одновременно с этим закрепленный в новой стратегической концепции блока перечень источников угроз и вызовов интересам НАТО при отсутствии четких критериев их толкования создает опасную предпосылку для проведения политики с позиции силы под предлогом нейтрализации угроз безопасности Североатлантического союза в отношении практически любого государства, чей курс не соответствует интересам союза. Таким образом, новая "Стратегическая концепция НАТО" характеризуется тем, что, выдвигая далеко идущие военно-политические установки для деятельности союза в предстоящие годы, она пытается сконструировать для них и некие особые международно-правовые параметры [1].

Стратегическая концепция определяет экономические, политические и военные факторы, способствующие и препятствующие ее достижению.

К факторам экономического характера, способствующим достижению главной цели НАТО, следует отнести в целом благополучное состояние экономики государств-членов союза и благоприятный ход международных экономических интеграционных процессов в Европе; к политическим - единство целей и согласованность действий субъектов союза на международной арене, отсутствие между ними антагонистических противоречий; к собственно военным факторам - состояние военно-стратегической обстановки, характеризующееся неоспоримым преимуществом совокупного военного потенциала НАТО над любым реальным и потенциальным противником во всей географической зоне ответственности блока и за ее пределами.

К факторам, препятствующим или способным воспрепятствовать достижению цели Североатлантического союза в будущем, относятся, во-первых, те, которые дестабилизируют обстановку в регионе и таким образом представляют угрозу интересам союза; во-вторых - способствующие появлению сверхдержавы или коалиции государств, способной противостоять интересам НАТО.

Исходя из рассмотренных факторов, руководство блока произвело оценку реальных и потенциальных "угроз и вызовов" коалиционным интересам на начало следующего столетия. В этой оценке крупномасштабная агрессия против НАТО в обозримом будущем, как и прежде, считается маловероятной. Однако признается возможность возникновения в границах евроатлантического пространства или вблизи него кризисных ситуаций, которые могут перерасти в военные конфликты различного масштаба, представляющие угрозу безопасности союза. В качестве основных источников возникновения кризисных ситуаций рассматриваются:

-территориальные притязания;

-национальные и религиозные противоречия;

-международный терроризм;

-распространение оружия массового поражения и технологий двойного назначения;

-резкое обострение внутриполитической обстановки в государствах, где провалились социально экономические реформы;

-дезинтеграция отдельных стран;

-нарушение международных грузовых потоков, систем снабжения жизненно важными ресурсами, а также телекоммуникаций и информационных систем.

Одним из основных направлений деятельности блока провозглашена политика упреждения возникновения и развития военно-политических кризисов. Механизмом реализации данного направления остается созданная в НАТО система управления кризисами, которая использует весь арсенал средств, включая дипломатические, экономические, информационные, социальные и другие рычаги воздействия. Основная роль декларативно отводится превентивной дипломатии, а в случае ее провала - решительному и быстрому задействованию военного потенциала. Это положение обосновывает необходимость поддерживать боеготовность и ударные возможности объединенных вооруженных сил блока на уровне, обеспечивающем НАТО адекватное реагирование на весь спектр существующих и возникающих угроз интересам союза.

Главным инструментом достижения провозглашенных целей блока остается военная мощь государств-членов союза. Строительство вооруженных сил блока ориентировано на подготовку к ведению крупномасштабных военных действий, вооруженных конфликтов локального характера и всех видов миротворческих операций. Основные приоритеты в реализации таких основополагающих принципов военного строительства НАТО как "коллективная оборона" и "оперативное планирование" отданы совершенствованию структуры коалиционных органов управления объединенными вооруженными силами и созданию многонациональных воинских формирований оперативного и оперативно-тактического звеньев.

Особая роль в "Стратегической концепции НАТО" отводится стратегическим наступательным (ядерным) силам.

В концепции закреплено присутствие вооруженных сил и ядерного оружия США в Европе как непременное условие стабильности обстановки на континенте.

Великобритания по-прежнему ориентируется на сохранение СЯС, представленных стратегическими ракетными силами морского базирования как основы "ядерного сдерживания" противника и определенного силового давления на страны "третьего мира". Применение своих ядерных средств она планирует осуществлять в двух формах: в "упреждающем" ядерном ударе всем составом боеготовых средств (скорее всего совместно с СНС США) или в "ответном" ударе дежурным составом (одной-двумя ПЛАРБ) самостоятельно из района боевого патрулирования в Северо-Восточной Атлантике. Ранее по американскому плану "SIOP" до 90% английских ядерных средств нацеливались, в основном, на объекты военно-экономического потенциала противника. С принятием на вооружение БРПЛ "Трайдент-2" американского производства появилась возможность эффективного поражения английскими СЯС стратегически важных высокозащищенных стационарных объектов.

Франция рассматривает стратегические ядерные силы, состоящие в настоящее время из стратегических ракетных сил морского базирования, в качестве важнейшего элемента в системе обеспечения национальной безопасности и провозглашает переход от концепции "ядерного устрашения" к концепции "ядерного сдерживания", основываясь на принципе разумной достаточности. К СЯС предъявляются требования обеспечения возможности нанесения массированных "упреждающего" и "ответного" ядерных ударов, а также превентивного ограниченного удара (способ "последнего предупреждения"). При этом возможны два варианта действий. Первый, реализуемый, если в момент нанесения удара на дежурстве в Атлантическом океане находится половина боевого состава ПЛАРБ, и второй, если к моменту удара в море выведены все боеготовые ПЛАРБ. Вероятнее всего удар будет осуществляться всеми ПЛАРБ по мере их готовности, по заранее разработанному варианту поражения целей. Учитывая характеристики существующих и перспективных БРПЛ, а также состояние средств космической разведки и системы боевого управления, ядерные удары, в основном, будут наноситься по объектам военного и экономического потенциалов противника.

Новым направлением деятельности блока является организация военного планирования совместного противодействия стран-участниц НАТО распространению ОМП с преимущественным использованием вооруженных сил.

В качестве одного важнейшего направления деятельности блока по достижению своих целей является его расширение. Потенциально возможными кандидатами на вступление в блок названы: Болгария, Македония, Латвия, Литва, Румыния, Словакия, Словения и Эстония.

Важным направлением политики блока является расширение контролируемого сотрудничества с государствами Восточной Европы и Балтии и развитие отношений со странами СНГ в рамках Совета североатлантического партнерства и программы "Партнерство ради мира" (ПРМ). Основными формами такого сотрудничества считаются проведение политических консультаций (в особенности по вопросам миротворческой деятельности), осуществление мероприятий по достижению совместимости вооруженных сил стран-партнеров с военными структурами НАТО, совместная учебно-боевая подготовка ВС. В дальнейшем, в интересах противодействия исламскому экстремизму, международному терроризму и распространению ОМП, предусматривается установление диалога со странами Средиземноморья и развитие с ними отношений по модели программы ПРМ.

Несмотря на достигнутое единство позиций государств-членов НАТО по основополагающим вопросам политики и стратегии блока между отдельными делегациями и руководством Североатлантического союза обнаружились разногласия. В частности, французская сторона поставила под сомнение правомочность блока на использование военной силы в решении международных проблем без соответствующей санкции ООН. Итальянская делегация выразила неудовлетворенность уровнем определенного ей представительства в военных командных структурах союза. Канада и Германия высказались против предложений США и Франции о необходимости пересмотра в последующем ядерной политики НАТО. Греция открыто подчеркнула свое неприятие эскалации военных действий союзными силами против Югославии. Определенное недовольство результатами работы сессии наблюдается и среди ряда гостей юбилейных торжеств. Албания, Болгария, Македония, Румыния озадачены нежеланием НАТО предоставить им военные гарантии безопасности в случае ответных действий Югославии в ходе планируемой наземной операции блока.

Несмотря на общее единство государств-членов НАТО, Балканский кризис обнаружил сбои в политике расширения блока: Венгрия (член союза), Албания, Болгария, Македония, Румыния реально почувствовали, что вступление в НАТО оборачивается не вожделенным "золотым дождем", а превращает их в плацдарм США и ведущих западноевропейских государств.

Содержание и направленность принятой НАТО новой стратегической концепции свидетельствуют о том, что Североатлантический союз остается главной силой, способной представлять военную угрозу для России и ее союзников. Основным препятствием на пути достижения провозглашенных блоком целей является Россия, на ограничение международного влияния которой, а также ее экономических и военных возможностей, изоляцию ее интересов в рамках постсоветского пространства направлено острие политики Североатлантического союза.

Основные положения

Поиск по сайту: