Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Проблематика творчості Т. Пінчона



Пінчон став відомим після опублікування невеличкого оповідання «Ентропія» (1960). Ентропія — термін точних наук, він вживається у термодинаміці, кібернетиці, теорії інформатики. Така назва новели Пінчона — ніби камертон усієї його творчості, сприймається як своєрідне іронічне дослідження сучасної суспільної макроструктури. Лютий 1957 p., Вашингтон — час і місце дії «Ентропії» — чітко визначено. В «Ентропії», як у вертепі, дія відбувається симультанно на двох поверхах новелістичної сцени. Інтенційоване задумом juxtaposition (протиставлення «верху» і «низу») дискурсом зведено дотрагіфарсу, що є домінуючою тональністю і «чорного гумору», і постмодернізму. Ця новела Пінчона може вважатися своєрідним постмодерністським каноном (хоча фразеологема ця здається парадоксальною, оскільки постмодернізм не визнає канону як такого, приймаючи лише полісемантику): вичерпаність і абсурдність основних постулатів постіндустріальної цивілізації, отже, сумніви в їхній життєтворчій потенції; іронія як домінуючий прийом; використання культурної реальності нарівні з соціальною, побутовою тощо; широке впровадження пародії; імплікація наукових підходів (і то — іронічна); поєднання високого мистецтва з поп-культурою, кітчем; трагіфарс як основна тональність тощо. Тим-то дослідники і вважають Пінчона постмодерністом. Після «Ентропії» W, написав романи. Три з них — «V» (1963), «Продається лот 49» («The Crying of Lot 49», 1966), «Веселка земного тяжіння» («Gravity Rainbow», 1973) були високо оцінені американською критикою. У наступному, написаному після тривалої перерви, романі «Вайнленд» («Vineland», 1990) автор намагається відновити бурхливі шістдесяті з дистанції часу. Останній — «Мейсон і Діксон» («Mason Si Dixon», 1997) інтерпретується як традиційний. Культурі у цій новелі належить вагома, якщо не провідна роль. Вона виступає чи не більш вірогідною реальністю, ніж сама дійсність. Культурні явища визначають віхи історії, соціальної та екзистенціальної; їхнє найширше вживання не просто розширює текст, а переводить його вже в площину інтертексту. Провідний мотив роману “V” — пошуки особистістю своєї ідентичності. Адже на пошуки V Стенсіла штовхає палке бажання віднайти власне коріння, свій генетичний код. У романі «Продається лот 49» дія також відбувається в Америці середини XX ст., і реальні прикмети часу описано детально: індустріалізація, омасовлення, наркоманія. Параноя — душевна хвороба. Нею Пінчон «обдаровує» своїх героїв, яких не задовольняє конформістське існування. Тільки душевно хворі люди зберігають здатність до спілкування, людська комунікабельність у сучасному світі невідворотно тяжіє до ентропії.

 

Третій роман Пінчона «Веселка земного тяжіння» (або «Райдуга гравітації») обіймає великий період реальної світової історії. Це часи американської Великої депресії (ретроспективно), становлення фашизму в Німеччині, Друга світова війна і повоєнна Німеччина. Романи Пінчона надзвичайно складні і за задумом, і за сюжетом, і за композицією. Вони перенасичені технічною інформацією, сповнені філософськими роздумами, літературними ремінісценціями та історичними алюзіями, густо забарвлені іронією. Оповідь у Пінчона фрагментарна, у нього все примхливе та нестійке, персонажі вільно переміщуються у часі та просторі, не завжди навіть можна встановити окремі асоціативні зв'язки між протагоністами і сюжетними лініями, особистість зображується плинною, позбавленою стрижня. У оповіданні Ентропія головна теза про невідворотне прямування сучасного суперіндустріального суспільства до бездуховності.

 

27. Своєрідність творчого стилю Д. Бартельма.

 

Дональд Бартельм (Вarthelme, Donald,1931-1989) належить до того ж самого “покоління тридцять першого року”, що і Джон Барт. В 1962 р. Бартельм переїжджає до Нью-Йорка і починає друкуватися у відомому журналі “Нью-Йоркер”, в розділі “Talk of the Town”. Тут і з’являються його “фрагменти”. Бартельм і далі писав переважно короткі новели, скаржучись на те, що навіть тоді, коли він задумував роман, текст розпадався на короткі фрагменти. Основним методом поєднання фрагментів у письменника стає колаж, який корегується скоріше не асоціаціями персонажів, а сюрреалістичними принципами, авторським баченням і відчуттям реальності. До того ж Бартельм свідомо конструює прозу зі словесного сміття, зі штампів, заяложених стереотипів, канцеляризмів, зі словосполучень, що втратили первинний смисл і фактично вже не здатні визначати будь-що. Саме через словесну тканину Бартельму і вдається показати безглуздість і беззмістовність такого звичного щоденного життя, побудованого колись на принципі “здорового глузду” і тепер його позбавленого. Здебільшого це і є “тіло” його новел, зібраних у збірки (“Повертайтеся, докторе Каллігарі!”, 1964; “Невимовна практика, неприродні акції”, 1968; “Вогні міста”, 1970; “Злочинні насолоди”, 1974, нарешті, майже підсумкова “Шістдесят оповідань”, 1981), що їх критика влучно схарактеризувала як своєрідну феноменологію Америки 60-70-х років.

 

Є у Бартельма і “довша” проза – повість “Білосніжка” (1967),

романи “Мертвий батько” (1975), “Рай” (1986).

 

Звичайно, “Білосніжка”Бартельма – це дуже своєрідно аранжирований, добре відомий казковий сюжет, письменник послуговується більше версією Діснея, ніж першоджерелом. 22-річна

красуня, втомившись від власної зразковості, від навчання і читання благопристойних книжок, починає писати непристойну поему. Чекаючи на принца, вона заводить собі сім чоловіків (аналог семи гномам), які працюють на фабриці і відрізняються один від одного лише тим, що народились у різних національних заповідниках. Нарешті з’являється Поль, який і грає роль принца. А також Джейн, котрій відведено роль відьми. Поль влаштовує бункер, звідки стежить за Білосніжкою, а Джейн – як їй і годиться – готується отруїти ненависну

принцесу. Тільки ж приготоване для неї яблуко з’їдає Поль. І вмирає. А охоплена тугою Білосніжка носить квіти на його могилу, а потім, таким чином “відновивши невинність”, злітає в небеса. У повісті “Білосніжка”, де колаж стає провідним прийомом, невигадливий сюжет переривається каталогами, списками, інформацією тривіального і випадкового. Переважають juxtapositions над логічними переходами. Втім, автор і ставить собі за мету створити вербальний еквівалент колажу. Він вдається і до гри шрифтами, написами, наслідуючи титри в фільмах, домагаючись пародійності навіть у цьому. Використано і різні види кліше: “Друге покоління англійських романтиків наслідувало проблеми першого, але ускладнені злом індустріальної доби і політичних репресій…”Отже, головним є не сюжет чи його розвиток, не єдина цілісна структура твору, не герой (адже час не може створити героїв, а характери – то пародія на архетипи). У повісті представлено дуже багато американських реалій середини віку: В’єтнамська війна, політична корупція, урбанізм. Проте книга не про це. Як зазначає Р. Джілмен, “вона про статус уяви”. Справжній герой повісті – то мова і література, а мета автора – сказати щось вагоме заяложеними словами. І саме це засвідчують

перші слова Білосніжки: “О! Я б хотіла, щоб у світі були ще якісь слова, а не тільки ті, які я завжди чую!”

 

Як в “Уліссі” Джойса, так і в прозі Бартельма, пародіюються різні літературні стилі, мова формується з різних і різнорівневих прошарків: це псевдогероїчна, псевдопоетична, псевдопатріотична, псевдо міфічна мова. Сам автор також повсякчас міняє маски, змінює “способи” висміювання. “Білосніжка – висока темноволоса красуня, яка має багато прекрасних місць… Вони всі розташовані зліва, більш-менш в один ряд, якщо дивитися знизу і зверху”. Якщо перша фраза з казкової лексики, то друга – набір канцеляризмів, мова офіційних паперів.

 

Метафора – улюблений прийом Бартельма. Але метафора, як правило, матеріалізується доволі буквально: “Нашими вулицями спливала ріка дівчат і жінок. Їх було так багато, що машини змушені були рухатися піщаними берегами. Ми голосували за те, щоб перевести ріку у сусіднє містечко”. Надзвичайно велика творча функція при читанні бартельмівських текстів (як і належить у постмодернізмі) відводиться читачеві. Адже читач не знайде ані епіцентру оповіді, ані точки зору автора (знов-таки успішно спрацьовує постмодерністський принцип різоми, нонселекції, децентрації). І сам автор виглядає суперечливим, непослідовним, навіть “нереальним”, “таким собі віртуозним привидом, що відбивається в тисячах різних дзеркал своєї мови, проте надійно схований від погляду “Іншого”, – констатує одна з дослідниць. Таким чином читач перетворюється на щось на зразок психоаналітика і фактично змушений заступати традиційного автора-

деміурга, розгадуючи “текстові ребуси”.

 

Дослідники мають рацію, визнаючи Бартельма як талановитого письменника-постмодерніста, як майстра, що своїми дискурсами монтує історичну ментальність своєї доби, “механістичної ери”, як він називає її в одному зі своїх оповідань, що сьогодні вже вважається класичним, – ”Кінець механістичної ери”.

 

“Естетика смітника”, якою плідно оперує Бартельм, невідривна від тієї національної традиції жорстокого гумору кордону, брутальних жартів першопоселенців (“Гіггі”), Серед інших джерел – фольклорний гіперболізм, традиційна гра “низьких” і високих мовних рівнів, а також напрацювання таких суто американських “синкретичних” жанрів, як мюзикл, вестерн, “мильна опера” тощо.

 

 

28. Концепція мультикультуралізму американської літератури кінця ХХ ст. Множинність літературних світів.

американськими неграми / афроамериканцями (Afro-Americans), корінними американцями / північноамериканськими індіанцями (Native Americans), латиноамериканцями (Latin Americans) та азіатськими американцями (Asian Americans). На основі цієї п’ятикутної структури етнорасового складу населення США й була розроблена концепція мультикультуралізму, яка багато в чому

посприяла сегментації американської літературної культури.

 

В університетах, а згодом і в загальноосвітніх школах були введені навчальні курси з історії культури і літератури расово-етнічних груп, що сприяло становленню й розвитку американської цивілізації, національної культури, формуванню американського національного характеру. Так, на зміну традиційній метафорі “плавильного котла” (“the vast melting pot of American society”), образному виразнику ідеологіїжорстокого, насильницького нівелювання специфічних національно-етнічних рис іммігрантів і меншин стандартним американізмом, прийшли нові – органічні, багатоколірні й повновагомі метафори. Образні мовленнєві звороти “американська клаптева ковдра”, “американський салатник”, “веселка американської нації” підкреслюють єдність в розмаїтті, рівноцінність і незамінність усіх частин єдиного цілого.

 

Одним з активних провідників у життя ідей мультикультуралізму стала сучасна прогресивна американська література. Естетичні доктрини постмодернізму – децентралізації, детальної розробки

одиничного, розбіжного, специфічного й унікального – збіглися з прогресивною демократичною тенденцією вийти за вузькі рамки традиційного головного потоку літературної культури і зосередити

увагу та зусилля на виявленні й виданні автентичних творів яскравої самобутності зі своєрідним етнічним колоритом, які були збережені фольклором або створені письменниками і поетами, які залишалися невідомими або перебували в забутті. Особливо плодотворними ідеї мультикультуралізму виявилися для подальшого розвитку прогресивно-демократичної американської

літератури для дітей. Американське суспільство потребувало створення прогресивних творів дитячої літератури, які б сприяли десегрегації самої свідомості людей, які рано потрапляли під вплив расових забобонів і помилок. Дитячій літературі відводилася важлива роль у справі десегрегації шкільної освіти і виховання нового покоління, вільного від класових, національних, расових і релігійних забобонів.

 

Завдяки сумісним зусиллям радикально налаштованої творчо інтелігенції вперше були видані неупереджені, доброзичливі, правдиві книжки, які сприяли формуванню самоповаги, почуття власної гідності й гордості за свій народ у читачів тієї ж національності, що й герої книжок, а також розуміння й симпатії у читачів інших національностей. Це були книжки про індіанців, негрів, євреїв, латиноамериканців, азіатських американців та інші меншини. У них містяться точні описання предметів матеріальної культури, особливостей сімейного устрою, характерних занять, ремесел, професій, вірувань і свят зображуваних народів. Точно підібрані культурно-етнічні реалії створюють достовірний фон, що актуалізує і мотивує своєрідні дії та вчинки персонажів, виявляє особливості їх національного характеру.

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.