Пінчон став відомим після опублікування невеличкого оповідання «Ентропія» (1960). Ентропія — термін точних наук, він вживається у термодинаміці, кібернетиці, теорії інформатики. Така назва новели Пінчона — ніби камертон усієї його творчості, сприймається як своєрідне іронічне дослідження сучасної суспільної макроструктури. Лютий 1957 p., Вашингтон — час і місце дії «Ентропії» — чітко визначено. В «Ентропії», як у вертепі, дія відбувається симультанно на двох поверхах новелістичної сцени. Інтенційоване задумом juxtaposition (протиставлення «верху» і «низу») дискурсом зведено дотрагіфарсу, що є домінуючою тональністю і «чорного гумору», і постмодернізму. Ця новела Пінчона може вважатися своєрідним постмодерністським каноном (хоча фразеологема ця здається парадоксальною, оскільки постмодернізм не визнає канону як такого, приймаючи лише полісемантику): вичерпаність і абсурдність основних постулатів постіндустріальної цивілізації, отже, сумніви в їхній життєтворчій потенції; іронія як домінуючий прийом; використання культурної реальності нарівні з соціальною, побутовою тощо; широке впровадження пародії; імплікація наукових підходів (і то — іронічна); поєднання високого мистецтва з поп-культурою, кітчем; трагіфарс як основна тональність тощо. Тим-то дослідники і вважають Пінчона постмодерністом. Після «Ентропії» W, написав романи. Три з них — «V» (1963), «Продається лот 49» («The Crying of Lot 49», 1966), «Веселка земного тяжіння» («Gravity Rainbow», 1973) були високо оцінені американською критикою. У наступному, написаному після тривалої перерви, романі «Вайнленд» («Vineland», 1990) автор намагається відновити бурхливі шістдесяті з дистанції часу. Останній — «Мейсон і Діксон» («Mason Si Dixon», 1997) інтерпретується як традиційний. Культурі у цій новелі належить вагома, якщо не провідна роль. Вона виступає чи не більш вірогідною реальністю, ніж сама дійсність. Культурні явища визначають віхи історії, соціальної та екзистенціальної; їхнє найширше вживання не просто розширює текст, а переводить його вже в площину інтертексту. Провідний мотив роману “V” — пошуки особистістю своєї ідентичності. Адже на пошуки V Стенсіла штовхає палке бажання віднайти власне коріння, свій генетичний код. У романі «Продається лот 49» дія також відбувається в Америці середини XX ст., і реальні прикмети часу описано детально: індустріалізація, омасовлення, наркоманія. Параноя — душевна хвороба. Нею Пінчон «обдаровує» своїх героїв, яких не задовольняє конформістське існування. Тільки душевно хворі люди зберігають здатність до спілкування, людська комунікабельність у сучасному світі невідворотно тяжіє до ентропії.
Третій роман Пінчона «Веселка земного тяжіння» (або «Райдуга гравітації») обіймає великий період реальної світової історії. Це часи американської Великої депресії (ретроспективно), становлення фашизму в Німеччині, Друга світова війна і повоєнна Німеччина. Романи Пінчона надзвичайно складні і за задумом, і за сюжетом, і за композицією. Вони перенасичені технічною інформацією, сповнені філософськими роздумами, літературними ремінісценціями та історичними алюзіями, густо забарвлені іронією. Оповідь у Пінчона фрагментарна, у нього все примхливе та нестійке, персонажі вільно переміщуються у часі та просторі, не завжди навіть можна встановити окремі асоціативні зв'язки між протагоністами і сюжетними лініями, особистість зображується плинною, позбавленою стрижня. У оповіданні Ентропія головна теза про невідворотне прямування сучасного суперіндустріального суспільства до бездуховності.
27. Своєрідність творчого стилю Д. Бартельма.
Дональд Бартельм (Вarthelme, Donald,1931-1989) належить до того ж самого “покоління тридцять першого року”, що і Джон Барт. В 1962 р. Бартельм переїжджає до Нью-Йорка і починає друкуватися у відомому журналі “Нью-Йоркер”, в розділі “Talk of the Town”. Тут і з’являються його “фрагменти”. Бартельм і далі писав переважно короткі новели, скаржучись на те, що навіть тоді, коли він задумував роман, текст розпадався на короткі фрагменти. Основним методом поєднання фрагментів у письменника стає колаж, який корегується скоріше не асоціаціями персонажів, а сюрреалістичними принципами, авторським баченням і відчуттям реальності. До того ж Бартельм свідомо конструює прозу зі словесного сміття, зі штампів, заяложених стереотипів, канцеляризмів, зі словосполучень, що втратили первинний смисл і фактично вже не здатні визначати будь-що. Саме через словесну тканину Бартельму і вдається показати безглуздість і беззмістовність такого звичного щоденного життя, побудованого колись на принципі “здорового глузду” і тепер його позбавленого. Здебільшого це і є “тіло” його новел, зібраних у збірки (“Повертайтеся, докторе Каллігарі!”, 1964; “Невимовна практика, неприродні акції”, 1968; “Вогні міста”, 1970; “Злочинні насолоди”, 1974, нарешті, майже підсумкова “Шістдесят оповідань”, 1981), що їх критика влучно схарактеризувала як своєрідну феноменологію Америки 60-70-х років.
Є у Бартельма і “довша” проза – повість “Білосніжка” (1967),
романи “Мертвий батько” (1975), “Рай” (1986).
Звичайно, “Білосніжка”Бартельма – це дуже своєрідно аранжирований, добре відомий казковий сюжет, письменник послуговується більше версією Діснея, ніж першоджерелом. 22-річна
красуня, втомившись від власної зразковості, від навчання і читання благопристойних книжок, починає писати непристойну поему. Чекаючи на принца, вона заводить собі сім чоловіків (аналог семи гномам), які працюють на фабриці і відрізняються один від одного лише тим, що народились у різних національних заповідниках. Нарешті з’являється Поль, який і грає роль принца. А також Джейн, котрій відведено роль відьми. Поль влаштовує бункер, звідки стежить за Білосніжкою, а Джейн – як їй і годиться – готується отруїти ненависну
принцесу. Тільки ж приготоване для неї яблуко з’їдає Поль. І вмирає. А охоплена тугою Білосніжка носить квіти на його могилу, а потім, таким чином “відновивши невинність”, злітає в небеса. У повісті “Білосніжка”, де колаж стає провідним прийомом, невигадливий сюжет переривається каталогами, списками, інформацією тривіального і випадкового. Переважають juxtapositions над логічними переходами. Втім, автор і ставить собі за мету створити вербальний еквівалент колажу. Він вдається і до гри шрифтами, написами, наслідуючи титри в фільмах, домагаючись пародійності навіть у цьому. Використано і різні види кліше: “Друге покоління англійських романтиків наслідувало проблеми першого, але ускладнені злом індустріальної доби і політичних репресій…”Отже, головним є не сюжет чи його розвиток, не єдина цілісна структура твору, не герой (адже час не може створити героїв, а характери – то пародія на архетипи). У повісті представлено дуже багато американських реалій середини віку: В’єтнамська війна, політична корупція, урбанізм. Проте книга не про це. Як зазначає Р. Джілмен, “вона про статус уяви”. Справжній герой повісті – то мова і література, а мета автора – сказати щось вагоме заяложеними словами. І саме це засвідчують
перші слова Білосніжки: “О! Я б хотіла, щоб у світі були ще якісь слова, а не тільки ті, які я завжди чую!”
Як в “Уліссі” Джойса, так і в прозі Бартельма, пародіюються різні літературні стилі, мова формується з різних і різнорівневих прошарків: це псевдогероїчна, псевдопоетична, псевдопатріотична, псевдо міфічна мова. Сам автор також повсякчас міняє маски, змінює “способи” висміювання. “Білосніжка – висока темноволоса красуня, яка має багато прекрасних місць… Вони всі розташовані зліва, більш-менш в один ряд, якщо дивитися знизу і зверху”. Якщо перша фраза з казкової лексики, то друга – набір канцеляризмів, мова офіційних паперів.
Метафора – улюблений прийом Бартельма. Але метафора, як правило, матеріалізується доволі буквально: “Нашими вулицями спливала ріка дівчат і жінок. Їх було так багато, що машини змушені були рухатися піщаними берегами. Ми голосували за те, щоб перевести ріку у сусіднє містечко”. Надзвичайно велика творча функція при читанні бартельмівських текстів (як і належить у постмодернізмі) відводиться читачеві. Адже читач не знайде ані епіцентру оповіді, ані точки зору автора (знов-таки успішно спрацьовує постмодерністський принцип різоми, нонселекції, децентрації). І сам автор виглядає суперечливим, непослідовним, навіть “нереальним”, “таким собі віртуозним привидом, що відбивається в тисячах різних дзеркал своєї мови, проте надійно схований від погляду “Іншого”, – констатує одна з дослідниць. Таким чином читач перетворюється на щось на зразок психоаналітика і фактично змушений заступати традиційного автора-
деміурга, розгадуючи “текстові ребуси”.
Дослідники мають рацію, визнаючи Бартельма як талановитого письменника-постмодерніста, як майстра, що своїми дискурсами монтує історичну ментальність своєї доби, “механістичної ери”, як він називає її в одному зі своїх оповідань, що сьогодні вже вважається класичним, – ”Кінець механістичної ери”.
“Естетика смітника”, якою плідно оперує Бартельм, невідривна від тієї національної традиції жорстокого гумору кордону, брутальних жартів першопоселенців (“Гіггі”), Серед інших джерел – фольклорний гіперболізм, традиційна гра “низьких” і високих мовних рівнів, а також напрацювання таких суто американських “синкретичних” жанрів, як мюзикл, вестерн, “мильна опера” тощо.
28. Концепція мультикультуралізму американської літератури кінця ХХ ст. Множинність літературних світів.
американськими неграми / афроамериканцями (Afro-Americans), корінними американцями / північноамериканськими індіанцями (Native Americans), латиноамериканцями (Latin Americans) та азіатськими американцями (Asian Americans). На основі цієї п’ятикутної структури етнорасового складу населення США й була розроблена концепція мультикультуралізму, яка багато в чому
посприяла сегментації американської літературної культури.
В університетах, а згодом і в загальноосвітніх школах були введені навчальні курси з історії культури і літератури расово-етнічних груп, що сприяло становленню й розвитку американської цивілізації, національної культури, формуванню американського національного характеру. Так, на зміну традиційній метафорі “плавильного котла” (“the vast melting pot of American society”), образному виразнику ідеологіїжорстокого, насильницького нівелювання специфічних національно-етнічних рис іммігрантів і меншин стандартним американізмом, прийшли нові – органічні, багатоколірні й повновагомі метафори. Образні мовленнєві звороти “американська клаптева ковдра”, “американський салатник”, “веселка американської нації” підкреслюють єдність в розмаїтті, рівноцінність і незамінність усіх частин єдиного цілого.
Одним з активних провідників у життя ідей мультикультуралізму стала сучасна прогресивна американська література. Естетичні доктрини постмодернізму – децентралізації, детальної розробки
одиничного, розбіжного, специфічного й унікального – збіглися з прогресивною демократичною тенденцією вийти за вузькі рамки традиційного головного потоку літературної культури і зосередити
увагу та зусилля на виявленні й виданні автентичних творів яскравої самобутності зі своєрідним етнічним колоритом, які були збережені фольклором або створені письменниками і поетами, які залишалися невідомими або перебували в забутті. Особливо плодотворними ідеї мультикультуралізму виявилися для подальшого розвитку прогресивно-демократичної американської
літератури для дітей. Американське суспільство потребувало створення прогресивних творів дитячої літератури, які б сприяли десегрегації самої свідомості людей, які рано потрапляли під вплив расових забобонів і помилок. Дитячій літературі відводилася важлива роль у справі десегрегації шкільної освіти і виховання нового покоління, вільного від класових, національних, расових і релігійних забобонів.
Завдяки сумісним зусиллям радикально налаштованої творчо інтелігенції вперше були видані неупереджені, доброзичливі, правдиві книжки, які сприяли формуванню самоповаги, почуття власної гідності й гордості за свій народ у читачів тієї ж національності, що й герої книжок, а також розуміння й симпатії у читачів інших національностей. Це були книжки про індіанців, негрів, євреїв, латиноамериканців, азіатських американців та інші меншини. У них містяться точні описання предметів матеріальної культури, особливостей сімейного устрою, характерних занять, ремесел, професій, вірувань і свят зображуваних народів. Точно підібрані культурно-етнічні реалії створюють достовірний фон, що актуалізує і мотивує своєрідні дії та вчинки персонажів, виявляє особливості їх національного характеру.