ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА 5 страница

Розділ IV Право власності та інші речові права

Глава 17. Набуття та припинення права власності

ну охорони культурної спадщини може постановити рішення про її викуп. Не виключаються й випадки, коли для збереження пам'ятки культурної спадщини необхідне негайне реагування, що дозволяє звертатися до суду без попередження власника пам'ятки культурної спадщини.

Викупна ціна пам'ятки культурної спадщини визначається за зго­дою сторін, а у разі спору — судом. Згідно зі ст. 352 ЦК та ст. 21 За­кону «Про охорону культурної спадщини»¹ викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність держави.

Реквізиція (ст. 353 ЦК) застосовується у випадках, коли мають місце надзвичайні обставини, а саме: стихійні лиха, аварії, епідемії, епізоотії, які обумовлюють вилучення майна як суспільну необхідність. Органи, за рішенням яких можлива реквізиція, ЦК не визначаються. Виходячи із сутності реквізиції, яка полягає у тому, що її застосування можливе лише за надзвичайних обставин, коли слід приймати рішення негайно, можна припустити, що цими органами можуть бути органи державної влади, органи влади АРК, органи місцевого самоврядуван­ня, оскільки для звернення до суду і отримання відповідного рішення, може не вистачити часу.

Конфіскація згідно зі ст. 354 ЦК визначається як безоплатне ви­лучення у власника належного йому майна за рішенням суду у вигляді санкції за вчинене правопорушення. Відповідно до ст. 41 Конституції України право приватної власності є непорушним і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Проте конституційні норми не виключають конфіскацію майна, про яку зазначається, що вона може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Отже, адміністративний порядок кон­фіскації майна законодавством не допускається. Чинне законодавство, зокрема ст. 322 Митного кодексу², передбачає конфіскацію як вид стягнення за порушення митних правил.

Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом. Тоб­то конфіскація в іншому розумінні може розглядатися як різновид май­нової відповідальності особи. Саме це і відрізняє ЇЇ від реквізиції, яка не є санкцією, що застосовується до правопорушника, і яка здійснюється без винесення рішення судом. Однак реквізиція і конфіскація мають схожість, яка полягає у примусовому характері їх застосування.

Припинення юридичної особи та смерть власника — фізичної особи припиняє право власності у цих осіб. При цьому на речі, що були

¹ Відом. Верхов. Ради України. - 2000. -№ 39. - Ст. 333.

² Відом. Верхов. Ради України. - 2002. - № 38-39. - Ст. 288.

об'єктами права власності юридичної особи, що припинилася, і фізич­ної особи, яка померла, як правило, виникає право власності в інших осіб-правонаступників (у спадкоємців або юридичних осіб, створених внаслідок злиття, приєднання, поділу, виділу, перетворення). Право власності може припинятися у процесі ліквідації і в договірному по­рядку (коли ліквідаційною комісією продається майно юридичної особи — банкрута).

Припинення права власності можливе й в інших випадках.

і Питання для самоконтролю

1. Визначитися з поняттям підстав та способів набуття права власності. Надати класифікацію підстав набуття права влас­ності.

2. Охарактеризувати первісні підстави набуття права власності, зазначити на умови набуття права власності за набувальною давністю; добросовісним набувачем на майно, відчужене осо­бою, яка не мала права на це; на безхазяйне майно та ін.

3. Проаналізувати похідні підстави набуття права власності із визначенням моменту набуття права на майно.

4. Надати поняття правовстановлювальних документів та їх видів.

5. Перелічити підстави припинення права власності та їх зв'язок із підставами набуття права власності.

6. Охарактеризувати специфіку відмови від права власності.

Глава 18. Право спільної власності

ГЛАВА 18

ПРАВО СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

имя її її § 1. Загальна характеристика та види права спільної власності

Ідея визначення конструкції права спільної власності належить римським юристам. Вони вперше звернули увагу на своєрідні відно­сини, коли на одну й ту саму річ і в той самий час на законній підставі встановлювалося право власності не однієї, а декількох осіб. Такі від­носини отримали назву спільна власність {condominium). Відтоді за­гальна концепція права спільної власності зберіглася й набула устале­них ознак. Вона закріплена і в сучасному праві. Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласни­ків), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Таким чином, право спільної власності характеризується двома ознаками: 1) єдністю об'єкта; 2) множинністю суб'єктів права власності.

Першою ознакою права спільної власності є наявність єдиного об'єкта. У частині 1 ст. 355 ЦК вказано, що об'єктом права спільної власності є майно. У свою чергу ст. 190 ЦК визначає, що «майном» як особливим об'єктом вважаються: а) окрема річ; б) сукупність речей; в) майнові права; г) майнові обов'язки. Із цього випливає, що майно може розглядатися як просте або складне, багатоелементне утворення. У першому випадку йдеться про окрему річ, у другому — про комплекс речей, прав та обов'язків.

Для виникнення права спільної власності стосовно сукупності речей або майнових прав та обов'язків потрібна їх певна єдність, утво­рення з них єдиного об'єкта. В іншому випадку буде існувати не спіль­на власність на один об'єкт, а власність декількох осіб щодо окремих об'єктів. Підстави для об'єднання окремих речей, прав та обов'язків в єдиний об'єкт можуть бути різними. Окремі права та обов'язки мо­жуть, наприклад, набувати якості єдиного об'єкта, якщо вони в своїй сукупності входять до складу спадкового майна (ст. 1219 ЦК); окремі речі, які були передані учасниками простого товариства до складу спільного майна, становлять єдиний об'єкт права їх спільної власнос­ті (ст. 1134 ЦК) тощо.

Друга ознака стосується суб'єктного складу права спільної влас­ності. Спільне майно належить на праві власності двом або більше

особам — співвласникам майна. Співвласниками можуть бути фізичні та юридичні особи, держава, територіальні громади тощо. Таким чи­ном, у даному випадку має місце багатосуб'єктний склад власників. Хоча співвласники повинні діяти спільно при здійсненні права влас­ності, кожен із них виступає як самостійний суб'єкт цивільних від­носин. Тому, наприклад, для продажу, дарування, здачі спільного май­на за договором найму (оренди) потрібна згода кожного зі співвласни­ків. У цьому полягає відмінність права спільної власності від права власності юридичних осіб, наприклад, господарських товариств. В останньому випадку учасники об'єднують належне їм майно для створення самостійного суб'єкта права — юридичної особи, яка і стає єдиним його власником (ч. 1 ст. 115 ЦК). Юридична особа самостійно укладає правочини щодо належного їй майна, у тому числі й стосовно його відчуження. Визначати волю кожного із засновників юридичної особи щодо вчинення правочину не потрібно.

Правовідносини, що виникають із приводу спільного майна, мають складну структуру. Вони включають два різновиди правовідносин: 1) відносні правовідносини — між самими співвласниками щодо речі (внутрішні); 2) абсолютні правовідносини, які виникають між спів­власниками та усіма третіми особами (зовнішні). Правовідносини першого виду є відносними тому, що вони виникають між особами, склад яких є чітко визначеним. Кожен із співвласників зобов'язаний перед іншими співвласниками діяти розумно та виважено щодо спіль­ного майна, поважати інтереси інших співвласників. У свою чергу він також має право вимагати такої ж поведінки від кожного з інших спів­власників. Абсолютні правовідносини виникають між співвласниками майна та всіма третіми особами, тобто невласниками майна. Ці від­носини моделюються за загальним типом відносин власності, згідно з яким власнику (у цьому випадку — співвласникам) протистоїть необ­межене коло зобов'язаних осіб, на яких покладено загальну заборону порушувати право власності.

Право спільної власності може розглядатися в об'єктивному та суб'єктивному розумінні. В об'єктивному розумінні право власнос­ті — це сукупність правових норм, що регулюють відносини, які ви­никають із приводу володіння, користування та розпорядження спіль­ним майном. Це норми, що закріплені в ЦК, інших законах та підза-конних нормативно-правових актах, які становлять житлове, сімейне, земельне законодавство тощо. У суб'єктивному розумінні право влас­ності складає сукупність правомочностей співвласників майна щодо

Розділ IV. Право власності та інші речові права

володіння, користування та розпорядження спільним майном. У цьому випадку йдеться про конкретних осіб (співвласників), які мають суб'єктивні права стосовно певної речі.

Право спільної власності нестворює окремого різновиду права власності. Характер права на майно кожного із співвласників у спіль­ній власності визначається юридичною особистістю конкретного учасника. Тому фізичним та юридичним особам майно належить на праві приватної власності; державі — на праві державної власності тощо. Немає сенсу виділяти і так звану змішану форму власності, коли майно на праві спільної власності належить різним за своїм правовим статусом учасникам, наприклад, фізичній та юридичній особам, юри­дичній особі та державі тощо. У даному разі ніякі форми власності не змішуються, бо кожна особа має право на майно залежно від особли­востей свого правового статусу. Концепція змішаної форми власності не має значення ані в теоретичному, ані у практичному сенсі.

Право спільної власності може виникнути з підстав, не заборонених законом (ч. З ст. 355 ЦК). Прикладом може бути спадкування однієї речі двома спадкоємцями; набуття житлового будинку подружжям за договором купівлі-продажу (дарування, міни); об'єднання майна де­кількома особами для будівництва гаражу (договір про спільну діяль­ність), приватизація державної квартири в державному жилому фонді членами сім'ї тощо.

Відповідно до ст. 355 ЦК існує два види права спільної власності: 1) спільна часткова; 2) спільна сумісна власність. Різниця між ними перш за все полягає у визначеності часток співвласників у праві на майно. Спільна часткова власність передбачає, що частки учасників у праві на майно чітко визначені. Кожен із них має право за своїм бажанням при­пинити відносини спільної власності шляхом виділу своєї частки зі спіль­ного майна. У відносинах спільної сумісної власності частки співвлас­ників наперед не визначені. Вони визначаються лише у випадку припи­нення спільної власності шляхом поділу майна, виділу з нього певної частки або трансформації спільної сумісної у спільну часткову власність. При цьому розмір цих часток може бути як однаковим, так і неоднаковим, і залежати від конкретних обставин. Наприклад, згідно із ст. 70 СК Укра­їни у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирі­шенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення.

Глава 18. Право спільної власності

_----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- „_-------------------------------------

За загальним правилом спільна власність вважається частковою. Вона може бути сумісною лише у випадках, коли це передбачено за­коном або договором між учасниками (ч. 4 ст. 355 ЦК).

и і § 2. Право спільної часткової власності

Відповідно до ч. 1 ст. 356 ЦК спільна часткова власність — це власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності.У науковій літературі питання щодо правової при­роди частки власника у спільній власності є спірним. Проблеми ви­никають при вирішенні питання, у чому саме власнику належить частка. Склалося три основні точки зору щодо цього. Згідно із першою кожному із співвласників належить частка у праві власності на майно; друга полягає у тому, що кожному із співвласників належить ідеальна частка в самому майні, а третя, що кожному із співвласників належить частка у вартості майна.

Кожна з указаних концепцій має свої переваги та недоліки. Втім найбільш прийнятною вбачається перша з них, відповідно до якої кожному зі співвласників належить частка у праві власності на річ. Саме вона знайшла своє закріплення в ЦК. Ця концепція є найбільш аргументованою. Відповідно до неї кожному зі співвласників спільної часткової власності не може належати частка самого майна навіть ідеальна. Інакше, кожен із співвласників по суті був би власником свого особистого «шматочка» майна (речі), і його право не поширю­валося б на інші «шматочки», тому що вони належать іншим співвлас­никам. Навпаки, ідея спільної часткової власності в тому і полягає, що майно належить усім співвласникам одночасно. Тому, наприклад, зменшення майна внаслідок його пошкодження тягне за собою наслід­ки щодо всіх співвласників, а не одного чи кількох із них. Кожен із співвласників несе збитки пропорційно до своєї частки у праві влас­ності на майно.

Не може визначатися також право на частку як право співвласника на частку у вартості майна (речі). У цьому випадку майно змішується з його вартістю, а це різні явища. Якщо один із співвласників виділяє свою частку, він прагне отримати частку майна, а не його вартості. І тільки якщо це неможливо (наприклад, коли така частка є дуже ма­лою), як інший замінний варіант мова може йти про грошову компен­сацію. Закон не забороняє й іншу ситуацію. Один із співвласників за

Розділ IV. Право власності та інші речові права

Глава 18. Право спільної власності

своїм бажанням може вкласти у спільне майно власні кошти. Унаслідок цього його вартість може зрости, але такий співвласник може і не ста­вити питання щодо збільшення своєї частки у праві спільної власнос­ті. Тому вона залишиться незмінною.

Безумовно, концепція, відповідно до якої кожному зі співвласників належить частка у праві власності на майно, теж має свої слабкі сто­рони. Річ у тім, що право — це єдине явище і воно не може поділятися на частки, навіть якщо воно належить декільком особам одночасно. Тому термін «частка у праві» є цілком умовним. Разом із тим ця кон­цепція дозволяє більш-менш послідовно вирішувати теоретичні та практичні проблеми права спільної власності.

Частка, яка належить співвласникові у праві власності на майно, має назву ідеальна частка.Поряд з цим у праві існує поняття реальної частки. Ця частка розглядається як частка не у праві на майно, а без­посередньо в майні (речі). Таким чином, ідеальними є частки у праві власності на річ, а реальними — частки майна в натурі. Такий розподіл понять хоча і викликає певні теоретичні зауваження, має важливе практичне значення. Передусім він має сенс при визначенні порядку користування спільним майном, виділі частки із спільного майна або його поділі. Так, кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі (реальна частка), яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності (ідеальна частка). Кожен із співвласників майна має право на виділ із нього частки в натурі (реальна частка), яка відповідає його частці у праві власності на майно (ідеальна частка) тощо.

Існує декілька правил щодо визначення часток у праві спільної часткової власності.

По-перше, частки співвласників визначаються арифметично (1/2, 1/3,25/57 і т. ін.). Це дає змогу конкретизувати обсяг прав кожного із них у процесі функціонування або припинення спільної часткової власності, а також у разі зміни суб'єктного складу спільної власності і відповід­ного зменшення або збільшення частки кожного із співвласників.

По-друге, у ч. 1 ст. 357 ЦК закріплено, що частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Таким чином, рівність часток у праві спільної часткової власності є загальним правилом. Ви­няток із нього має бути спеціально встановлено або договором, або законом. Наприклад, співвласники за взаємною домовленістю можуть встановити нерівний розмір своїх часток у праві на майно. Підставою

для цього можуть служити різні життєві обставини. Перш за все не­рівність часток виникає у зв'язку з різницею вкладів співвласників у придбання, виготовлення або спорудження спільного майна. Якщо особи зробили різні внески у придбання речі (будинку, садиби, авто­мобіля тощо), то відповідно до внеску кожного з них вони вправі встановити розмір часток у праві на річ.

Утім може статися, що внески співвласників були нерівними, але вони заздалегідь не домовилися про встановлення різного розміру своїх часток у праві на майно, не визначили їх. Якщо у майбутньому виникне питання або спір щодо визначення часток одного або декіль­кох зі співвласників на майно, то воно має вирішуватися з урахуванням вкладу кожного з них у придбання (виготовлення, спорудження) майна (ч. 2 ст. 357 ЦК).

По-третє, частка співвласника, який за згодою всіх інших співвлас­ників і з додержанням встановленого порядку використання спільного майна поліпшив його своїм коштом, при тому, що зроблені ним по­ліпшення не можна відокремити від майна, може бути відповідним чином збільшена (ч. З ст. 357 ЦК). Наприклад, один із співвласників житлового будинку зробив добудову, розширив приміщення, вклавши в це власні кошти. Відповідно до вартості поліпшення будинку частка такого співвласника має бути збільшена. Якщо поліпшення спільного майна можна відокремити, то частка співвласника у спільному майні не збільшується, а зроблені ним поліпшення вважаються власністю того із співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено до­мовленістю співвласників (ч. 5 ст. 357 ЦК).

Здійснення права спільної часткової власності.У частині 1 ст. 358 ЦК міститься загальне правило, відповідно до якого право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. Співвласники володіють та користуються майном спільно, не порушу­ючи взаємні права. Вони можуть володіти майном з урахуванням часток, що належать їм у праві власності на майно або незалежно від цього. Утім, кожен із співвласників може вимагати надання йому в ко­ристування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. При неможливості цього він має право отримати від інших співвласників, які володіють і корис­туються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації (ч. З ст. 358 ЦК). Наприклад, одному зі співвласників за заповітом належить невелика частка у праві власності на житловий будинок. Безпосередньо в майні виділити для користування відповідну частку будинку немож-

Розділ IV. Право власності та інші речові права

Глава 18. Право спільної власності

ливо. Таким чином, один із співвласників не має змоги користуватися належним йому на праві власності майном. Тому він вправі вимагати від інших співвласників, які у свою чергу володіють і користуються майном, відповідної матеріальної компенсації.

Згода співвласників щодо порядку володіння та користування май­ном може бути закріплена ними у нотаріально посвідченому договорі. Такий договір має важливе значення і є обов'язковим не тільки для співвласників, а й для особи, яка згодом придбає частку в праві спіль­ної власності на це майно (за договором купівлі-продажу, міни, дару­вання тощо).

Співвласники зобов'язані коригувати свої дії відносно утримання майна, що є їхньою спільною власністю. Кожен із співвласників зобов'язаний відповідно до своєї частки у праві спільної власності брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також відповідати перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними зі спільним майном (ст. 360 ЦК). У такому ж порядку ви­рішуються питання щодо плодів, продукції та доходів від використан­ня спільного майна. Вони розподіляються між співвласниками відпо­відно до їх часток у праві спільної власності (ст. 359 ЦК). Однак це правило не є імперативним. Тому співвласники вправі за домовленістю встановити інший порядок розподілу плодів, продукції та доходів від спільного майна. Наприклад, один із співвласників може бути згоден із тим, що він буде отримувати меншу частку плодів від використання спільного майна (саду, городу) або взагалі не претендувати на отри­мання плодів. Це може бути пов'язано, наприклад, із тим, що другий співвласник більше уваги приділяє утриманню спільного майна, до­глядає його тощо.

Кожен із співвласників має право розпорядження своєю часткою у праві спільної власності. Як вже відзначалося, основною рисою, яка притаманна спільній частковій власності, є визначення часток спів­власників у праві на майно. Це дає змогу кожному зі співвласників самостійно розпоряджатися своєю часткою за власним бажанням — продати, подарувати, обміняти, передати у спадок тощо. Але при цьо­му відчуження частки у праві спільної часткової власності шляхом її продажу має здійснюватися за спеціальними правилами.

Перед тим як продавати частку третім особам, продавець-співвласник зобов'язаний запропонувати її іншим співвласникам, які мають пере­важне право купівлі відчужуваної частки.Для цього продавець пови-

нен письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку із зазначенням ціни та інших умов, на яких він її продає. Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купів­лі частки чи не здійснили свого права у визначений законом час (щодо нерухомого майна — протягом одного місяця, а щодо рухомого майна — протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення), продавець має право продати свою частку будь-якій особі.

Якщо вказане правило не буде виконано і продавець порушить переважне право інших співвласників на купівлю частки у праві спіль­ної часткової власності, співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. При цьому до­говір купівлі-продажу не визнається недійсним. За рішенням суду здійснюється лише заміна однієї зі сторін правочину, а саме — покуп­ця. Для здійснення переважного права купівлі частки у праві спільної власності, співвласник зобов'язаний підтвердити не тільки своє бажан­ня, а й фінансову можливість. Для цього позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду всі суми, які за договором повинен спла­тити покупець (ст. 362 ЦК).

Правило про переважне право купівлі відчужуваної частки не діє у разі продажу частки у праві спільної власності з публічних торгів. Аналогічні наслідки виникають у випадку відчуження частки не за договором купівлі-продажу, а за будь-яким іншим договором — дару­вання, міни тощо.

Частка у праві спільної часткової власності переходить до набува­ча за договором з моменту укладання договору, якщо інше не встанов­лено домовленістю сторін. Якщо ж договір підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації — то з моменту такої ре­єстрації (ст. 363 ЦК).

За власним бажанням, а у випадках, передбачених законом, — за вимогою інших осіб співвласник може вийти з відносин спільної влас­ності. Такий вихід здійснюється за допомогою одного з трьох юридич­них механізмів: а) виділу часткиспіввласника у спільному майні при збереженні права спільної власності інших співвласників (ст. 364 ЦК); б) припинення права на часткуу спільному майні при збереженні права спільної власності інших співвласників (ст. 365 ЦК);в) поділу майна,що є спільною частковою власністю при припиненні права спільної власності (ст. 367 ЦК).

У випадках, передбачених законом, частка, яка належить співвлас­нику у праві спільної часткової власності, може бути виділена. Таке

Розділ IV. Право власності та інші речові права

Глава 18. Право спільної власності

виділення можливе або за ініціативою самого співвласника, або за ініціативою кредиторів співвласника. Відповідно до ст. 364 ЦК кожен із співвласників майна, що є спільною частковою власністю, має пра­во на виділ із нього частки в натурі. Якщо це неможливо, за бажанням власника він може одержати від інших співвласників грошову або іншу матеріальну компенсацію вартості своєї частки. Розмір грошової ком­пенсації визначається домовленістю сторін. Якщо між співвласниками виникає спір щодо розміру частки, яка підлягає виділу співвласникові або її вартості, то такий спір може бути розглянуто в суді. Це випливає із загального правила, що його закріплено в ст. 16 ЦК, відповідно до якого кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

Закон допускає припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників (ст. 365 ЦК). Це можливо тільки за рішенням суду на підставі позову інших співвласників у таких випад­ках: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є непо­дільною; спільне володіння і користування майном є неможливим; таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї (ч. 1 ст. 365 ЦК). У цьому разі ініціатива щодо ви­ходу одного із співвласників із відносин спільної власності належить не особі, яка виходить, а іншим співвласникам. Це цілком зрозуміло. Наприклад, у житті виникають випадки, коли один із співвласників не користується своїм майном, не бере участі в його утриманні й збере­женні, у сплаті податків тощо. Не погоджується він і передати належ­ну йому частку іншим співвласникам, а виділити її у натурі неможли­во. Інші співвласники змушені взяти тягар утримання і збереження майна на себе. Таким чином, спільне володіння та користування майном стає неможливим. Якщо суд дійде висновку, що припинення права на частку не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї, він може припинити його право на належну йому частку. Але суд може винести рішення тільки у тому випадку, коли позивач, який звертається з позовом до суду, попередньо внесе вартість частки, що припиняється у спільному майні на депозитний рахунок суду.

Частка співвласника може бути також виділена внаслідок звернен­ня стягнення на частку у майні за вимогою кредитора співвласни­ка майна (ст. 366 ЦК). Таке звернення здійснюється лише за умови, що у співвласника немає іншого майна, за рахунок якого можна задо­вольнити вимоги кредиторів. Звернення стягнення на частку співвлас­ника у спільному майні може мати деякі труднощі. По-перше, виділ

частки в натурі може бути неможливим з огляду на об'єктивні умови (річ неподільна, розмір частки співвласника незначний тощо); по-друге, проти поділу можуть заперечувати інші співвласники, бо виділ частки в спільному майні пов'язаний із правами та законними інтересами усіх співвласників. Однак права кредитора одного зі співвласників також треба враховувати, що забезпечується трьома можливими способами. Перший із них полягає в тому, що за вимогою кредитора боржник-співвласник продає свою частку у праві спільної часткової власності з направленням отриманих коштів на погашення боргу. Відповідно до другого способу, кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів. Нарешті, за третім варіантом, кредитор має право вимагати переведення на нього прав та обов'язків співвласника-боржника, із проведенням відповідних перерахунків. У цьому випадку кредитор стає новим співвласником у спільній частковій власності і набуває частку в праві на майно, яка належала боржникові.

Відповідно до ст. 367 ЦК майно, що є спільною частковою влас­ністю, може бути поділене в натурі між співвласниками згідно з до­мовленістю між ними. Поділ майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку у спільному майні однією суттєвою ознакою: у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється. Кожен із співвласників стає власни­ком окремої речі.

Виходячи із ст. 16 ЦК у разі відсутності згоди співвласників щодо порядку та умов поділу спільного майна, такий поділ може бути про­ведено за рішенням суду. Поділ окремих видів майна (перш за все не­рухомого) має свою специфіку. Тому суди по цій категорії справ нерідко призначають проведення судових експертиз (судово-будівельної, судово-технічної, кошторисно-будівельної тощо). Судове рішення щодо поділу спільного майна має враховувати інтереси кожного із співвласників.

штшішш—шшш § 3. Право спільної сумісної власності

Спільна сумісна власність — це власність двох і більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності на майно (ч. 1

ст. 368 ЦК). Для спільної сумісної власності характерною є невизна­ченість часток співвласників у праві на майно. Частка кожного із співвласників визначається лише у випадку припинення спільної влас­ності (наприклад, при поділі спільного майна) або у разі перетворення

Поиск по сайту: