Недійсність фіктивного правочину.

Фіктивний правочин — це правочин без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися. Цей правочин не спрямований на ре­альне настання правових наслідків, що обумовлені ними (ч. 5 ст. 203 ЦК), тобто результату, що мав би наставати в дійсному правочині. Втім у фіктивних правочинах спостерігається і неузгодженість між волею і волевиявленням. Адже при їх вчиненні у сторін відсутня воля на те, що вони виразили зовні. Конструкція фіктивного правочину дозволяє поширювати її на будь-які правочини (односторонні, дво- чи багато­сторонні), хоча, зазвичай, застосовується щодо договорів.

Фіктивний правочин належить до оспорюваних правочинів¹, і, ви­значаючи суб'єктів, які вправі його оспорювати, слід враховувати по­ложення ч. З ст. 215 ЦК, відповідно до якої це може бути сторона правочину або інша заінтересована особа. Наприклад, дружина звер­тається з позовом про визнання недійсним договору дарування авто­мобіля чоловіком, який начебто укладено. Насправді ж чоловік нама­гається вилучити автомобіль із сукупності спільного майна подружжя, щоб залишити його собі.

Фіктивний правочин вчинюється лише для виду, без наміру створи­ти ті правові наслідки, які логічно слідували б із цього правочину. Таким

¹ Хоча в науково-практичній літературі висловлена й інша точка зору щодо його нікчемності, однак видається, що вона не відповідає положенням ЦК щодо недійсності правочинів. (див.: Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар [Текст] -Вид. 3-тє, переробл. та допов. / за заг. ред. Є. О. Харитонова. - X. : Одіссей, 2007. -С. 235).

чином, має місце лише «імітація» правочину. Тому такий правочин завж­ди вчинюється умисно. В абзаці 1 п. 24 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачається, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину¹.

Воля сторін правочину не адекватна волевиявленню (зовнішньому виразу), яке є лише прикриттям дійсної мети сторін. Намір уникнути наслідків правочину, який вони укладають, має бути у всіх учасників правочину. В противному разі (наприклад, якщо одна сторона створю­вала лише вигляд правочину, а друга вважала, що насправді настануть ті наслідки, яких вона прагне) стверджувати про фіктивність право­чину не можна².

Як правило, фіктивний правочин не служить поштовхом для дій із здійснення його сторонами своїх прав та виконання обов'язків. Нато­мість самепо собі невиконання правочину сторонами ще не означає, що укладено фіктивний правочин.

У абзаці 2 п. 24 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вка­зується, що необхідно враховувати, що саме по собі невиконання пра­вочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Зокрема, якщо особа не оплатила грошові кошти за договором, які мала сплатити, або майно набувачеві не передавалося, не доводить факту фіктивності правочину. Головне, що властиве цьому правочину, це відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні на­слідки на момент його вчинення, що є однією із найважливіших ознак фіктивного правочину.

Мета його учасників, що, як правило, має протиправний характер (наприклад, приховання майна від конфіскації, або від поділу, або від звернення стягнення), для кваліфікації правочину як фіктивного не має значення.

Слід звернути увагу, що складно визначити наслідки визнання такого правочину фіктивним. В частині 3 ст. 234 ЦК поміщено лише загальний

¹ Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів не­
дійсними [Електронний ресурс] : Постанова Пленуму Верхов. Суду України від
06.11.2009 р. № 9 II БД «НАУ - ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.5.5.

² Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними
[Електронний ресурс] : Узагальнення Верхов. Суду України від 24.11.2008 р. /У БД
«НАУ - ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.5.5.

Розділ 11. Цивільні правовідносини

Глава І]. Правочини

підхід, що такі правові наслідки встановлюються законами. В абзаці 2 п. 24 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивіль­них справ про визнання правочинів недійсними» передбачається, що якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого право-чину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

З огляду на те, що при фіктивному правочині має бути відсутнім намір створити юридичні наслідки на момент його вчинення, є немож­ливим виникнення будь-яких майнових наслідків і відповідно засто­сування двосторонньої реституції, оскільки такий правочин не може породжувати юридичних наслідків. Однак це не виключає можливос­ті покладення на сторону так званих «побічних» наслідків, зокрема пов'язаних із реєстрацією права власності.

Окрім того, застосування такого правового наслідку, як заміна по­купця (зокрема визнання правочину в частині покупця недійсною, визнання договору фіктивним у частині покупця), унеможливлюється конструкцією фіктивного правочину, оскільки на підставі нього ви­ключається можливість передачі коштів та майна. У випадку, якщо буде встановлено таку передачу, неможливо вести мову про застосування положень ст. 234 ЦК.

Недійсність удаваного правочину.

Удаваним згідно з ч. 1 ст. 235 ЦК є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони зі вчиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, який покликаний маскувати волю осіб; дру­гий — справжній, від якого вони очікують правових наслідків.

Як правило, вчинення таких правочинів викликається певними обмеженнями, або ускладненою процедурою, встановленими законо­давством для певних правочинів, або фінансовою невигідністю, зай­вими тратами, які спіткають осіб, що хочуть досяіти своєї мети, але цьому заважають ті чи інші перешкоди. Так, нерідко співвласник, який бажає продати свою частку без додержання правил ст. 362 ЦК про переважне право інших співвласників на її придбання, укладає договір дарування.

Удосконалення і гармонізація законодавства призводить до змен­шення випадків вчинення удаваних правочинів. Зокрема дозвіл без­перешкодно розпоряджатися своєю власністю, встановлений україн­ським законодавством з 1991 p., призвів до зникнення таких удаваних правочинів, як заповіт, який прикривав існуючу насправді домовленість

про купівлю-продаж житлового будинку та земельної ділянки. Урів-нення ставок державного мита, яке підлягає сплаті при вчиненні різних правочинів, привело до втрати сенсу в підміні купівлі-продажу дару­ванням тощо. Поширеним залишається так звана «купівля автомобіля за довіреністю», коли видається довіреність на розпорядження авто­мобілем і управління ним із правом передоручення, чим прикриваєть­ся договір купівлі-продажу автомобіля. Якщо ж реалізується право передоручення, то може виникати декілька договорів купівлі-продажу, які прикриваються цим передоручення. Вчинення таких правочинів викликається й несвідомістю осіб, які «набувають» майно за цими правочинами, витратами щодо оподаткування придбаного майна, чого вони хочуть запобігти.

Разом із тим удаваний правочин не лише може бути визнаний не­дійсним, а й часто створює загрозу порушення прав особи, яка вступає до відповідних правовідносин. Адже складається істотне розходження у відносинах, які сторони мали на увазі, і які вони виразили зовні. Так, особа, яка видає довіреність на розпорядження автомобілем, що при­криває його купівлю-продаж, залишається власником автомобіля, а відтак — може його продати іншій особі, незважаючи на те, що роз­рахунки з повіреним було здійснено.

Специфіка удаваного правочину полягає в тому, що він, існуючи «в парі» з іншим правочином, який прикриває, є завжди недійсним. Другий же правочин («прикритий») може бути як дійсним, так і не­дійсним, залежно від того, наскільки він відповідає вимогам дійснос­ті правочинів, що містяться в ст. 203 ЦК. Тобто прихований правочин завжди підлягає оцінці з точки зору відповідності його загальним умовам чинності правочину, і сам факт прикриття його іншим право­чином не може бути підставою визнання його недійсним.

В абзацах 2 та 3 п. 25 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову прак­тику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вказується, що, встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та виріши­ти спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбаче­ні ст. 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли право-

_

Розділ II. Цивільні правовідносини

Глава 11. Правочини

чин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний¹.

Тобто єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як уда­ваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі норм, що регулюють цей правочин.

Не можна вважати наслідком удаваного правочину визнання його недійсним у частині суб'єкта. По-перше, у ст. 235 ЦК не передбачаєть­ся можливості застосовування інших правових наслідків, окрім по­ширення на правовідносин сторін норм, що регулюють прихований правочин. По-друге, кваліфікація правочину удаваним у частині не­можлива без врахування положень ст. 217 ЦК, якою передбачено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Втім відносно недійсності в частині сторони правочину навіть гіпоте­тично неможливо припустити, що цей правочин був би вчинений.

Неоднозначно позначено в ст. 235 ЦК суб'єктний склад удаваного правочину. Вираз, що його «вчинено сторонами», породжує висновок, що він може бути лише дво- або багатостороннім правочином. Утім не виключається, що й односторонній правочин є удаваним (довіре­ність, заповіт). Однак це потребує обгрунтування і посилання відпо­відно на положення стосовно аналогії закону (ст. 8 ЦК).

щмп.ттшг.мт § 7. Правові наслідки недійсності

правочину. Визнання нікчемного правочину дійсним

Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Це означає, що його вчинення не є підставою набуття тих прав та обов'язків, на що спрямовано правочин, зокрема, особа не стає власником майна, пере­даного їй за правочином, визнаним недійсним.

Наслідки недійсності правочину залежать від того, чи було його виконано. Якщо сторони не приступили до виконання правочину, то він і не підлягає виконанню, тобто жодна зі сторін не вправі вимагати

¹ Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів не­дійсними [Електронний ресурс] : Постанова Пленуму Верхов. Суду України від 06.11.2009 р. № 9 // БД «НАУ - ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.5.5.

його виконання. Якщо ж правочин вже виконано повністю або частко­во (передано майно, сплачені кошти), то наслідки є такими:

1) повернення кожною зі сторін недійсного правочину другій сто­роні у натурі всього, що вона одержала на його виконання. Загально­прийнятим терміном цього наслідку є реституція, тобто поновлення сторін у первісному стані, в якому вони перебували до вчинення право­чину. Часто вживають термін «двостороння реституція», що підкрес­лює те, що обидві сторони повертають одержане ними за недійсним правочином одна одній;

2) за неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержа­не полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі — відшкодування вартості того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Такі випадки мають місце в разі, якщо для правовідносин між сторонами правочину характерна відсутність уре­чевленого результату дій сторін, про повернення якого можна було б вести мову (наприклад, при послузі), або передача речі другій сто­роні не у власність, а в користування. В останньому випадку річ може залишатися у сторони правочину, тому йдеться не про її повернення, а про відшкодування сум, що становить плату за користування нею, рівно як і за надані послуги або виконані роботи;

3) відшкодування збитків, завданих стороні правочину або третій особі, вчиненням недійсного правочину;

4) відшкодування моральної шкоди стороні недійсного правочину або третій особі;

5) інші правові наслідки, передбачені ЦК або іншими законами¹.
При цьому слід мати на увазі таке.

По-перше, повернення сторін у первісний стан є загальним наслід­ком недійсності правочину і тому має настати завжди, тобто у всякому випадку недійсності правочинів — як нікчемних, так і визнаних не­дійсними судом. Відшкодування збитків і майнової шкоди може від­буватися лише за їх наявності та доведеності їх розміру.

По-друге, сторона правочину або інші заінтересовані особи звер­таються до суду з позовом про визнання правочину недійсним та за­стосування наслідків, передбачених ст. 216 ЦК. Якщо має місце ні­кчемний правочин, позовною вимогою є застосування наслідків не­дійсності правочину.

¹ Одним із таких наслідків є стягнення в дохід держави одержаного сторонами правочину, що порушує публічний порядок, при наявності в них умислу або інші ва­ріації, передбачені ч. З ст. 228 ЦК.

Розділ II. Цивільні правовідносини

Глава 11. Правочини

По-третє, трапляються непоодинокі випадки звернення до суду з позовом про недійсність правочину без вимоги застосування наслід­ків його недійсності (реституції); або позивач вимагає повернення йому одержаного другою стороною правочину; або недійсність правочину виявлено і встановлено судом при розгляданні іншої справи (про поділ майна між подружжям або при банкрутстві) — у всіх цих випадках суд може застосовувати реституцію (повернення обох сторін у первісний стан) із власної ініціативи згідно з ч. 5 ст. 216 ЦК.

Існує думка про відсутність сенсу у виході суду за межі позовних вимог, адже якщо недійсний правочин не створює юридичних наслід­ків, то неважливо, у кого перебуває майно, бо право на нього не пере­йшло за недійсним правочином. За влучним виразом К. П. Победонос­цева, акт, нікчемний сам у собі, може бути прямо відкинутий усяким, до кого звернено вимогу за цим актом'.

Однак тоді складається ситуація, коли володіння (безпідставне) має одна особа, а право на це майно — інша. Іноді це влаштовує навіть самих сторін. Утім таке становище породжувало б проблеми із визна­ченням зобов'язаної особи щодо утримання майна, відповідальності власника у випадку заподіяння цим майном шкоди. У цих випадках дані державного реєстру про права на нерухоме майно не відповіда­тимуть дійсності, що негативно відіб'ється на цивільному обороті. Якщо допустити таке становище, це свідчитиме про підтримку право­порушень, адже правопорушення не може породити права, навіть якщо це не право власності, а право володіння.

По-четверте, реституція являє собою взаємне повернення переда­ного за недійсним правочином. У випадку ж винесення судом рішення про повернення майна лише одній стороні правочину на її вимогу ми матимемо своєрідну односторонню реституцію. Своєрідність її у тому, що вона не відбиває розуміння, яке закладалося в це поняття за радян­ських часів, у які сформувалося уявлення про односторонню реститу­цію як певну санкцію, коли одній стороні правочину повертається майно, а з другої на користь держави стягується одержане за недійсним правочином.

По-п'яте, реституція може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони. Як тільки це майно переходить до третьої особи, може йтися не про реституцію, а про віндикацію. При цьому досить важливе значення має добросо­вісність набувача (статті 387, 388 ЦК).

¹ Победоносцев, К. Курс гражданского права [Текст] / К. Победоносцев. - СПб., 1880.-Ч.Ш.-С.32.

32S

Повернення сторін у первісний стан може супроводжуватися від­шкодуванням збитків, завданих недійсним правочином. Так, дієздатна сторона правочину, яка знала або повинна була знати про недієздат­ність, обмежену чи часткову дієздатність другої сторони, має відшко­дувати другій стороні або її законному представнику здійснені втрату або пошкодження її майна, а також ті витрати, які необхідні для його відновлення. Відшкодування моральної шкоди з боку дієздатної сто­рони правочину може вимагатися як стороною правочину (ч. З ст. 225 ЦК), так й іншою особою, наприклад, опікуном або членам сім'ї недіє­здатної особи, якщо дієздатна сторона правочину знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий стан (ч. 4 ст. 226 ЦК). У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшко­дувати другій стороні завдані їй збитки.

Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Законом встановлений обов'язок сумлінного ставлення до вчинення та вико­нання правочину.

Особливості наслідків недійсності правочинів мають місце в разі їх вчинення особами з неповною дієздатністю. Так, повернення майна, переданого за правочином із недієздатною або малолітньою особою, здійснює її опікун або батьки (ч. З ст. 226 ЦК). У разі неможливості повернення майна відшкодування його вартості провадиться батьками (усиновлювачами) або опікуном, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла їх винна поведінка (ч. 5 ст. 221 ЦК).

Особливі правові наслідки недійсності правочинів передбачені для тих випадків, коли правочин було визнано недійсним як вчинений під впливом насильства та обману, — сторона, яка застосовувала обман або насильство, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у по­двійному розмірі (ч. 2 ст. 230, ч. 2 ст. 231 ЦК).

Специфіку має вчинення фіктивного правочину: оскільки сторони не вчиняють жодних дій з його здійснення, суд лише приймає рішення про визнання такого правочину недійсним без застосування будь-яких інших наслідків. Якщо ж на виконання правочину було передано май­но, то такий правочин не може визнаватися фіктивним. Жорстке пра­вило, яке забороняє сторонам досягати домовленості з приводу на­слідків недійсності нікчемного правочину, встановлене ч. 4 ст. 216 ЦК. Не містить правових наслідків недійсності публічного правочину ст. 228 ЦК, яка обмежується лише констатацією того, що такий право-

Поиск по сайту: