Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА 7 страница




Розділ IV. Право власності та інші речові права


Глава 19. Захист права власності


 


Позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збит­ків, завданих порушенням права власника (включаючи й неодержа-ні доходи), виникають із позадоговірних зобов'язань. Також не ви­ключені вони і стосовно порушень прав власника стороною дого­вору, наприклад, орендарем, який недбало ставився до орендованого майна, чим завдав збитків власнику-орендодавцю. Такі позовні ви­моги можуть поєднуватись із вимогами про віндикацію.

Для захисту права власності можуть застосовуватись й інші позови. Одним із найбільш поширених є позов про визнання права власності. Пред'явлення такого позову можливе за умови, якщо: а) особа є влас­ником майна, але її право власності оспорюється або не визнається іншою особою; б) у разі втрати особою документа, який засвідчує її право власності (ст. 392 ЦК). Часто такі позови подаються, коли особа неє власником, але бажає ним стати, зокрема, набути право власності: а) на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК); б) на об'єкт самочинного будівництва (ст. 376 ЦК); в) на річ, право власності на яку може набуватися за на-бувальною давністю (ст. 344 ЦК). Втім, формально ці позови вчиня­ються не для визнання, а для набуття права власності.

Позови про визнання права власності неподаються, якщо під­стави його набуття власником наявні, але законом не пов'язується виникнення права власності з видачею правовстановлювальних документів. Прикладом може бути набуття права власності на квар­тиру в будинку житлово-будівельного кооперативу, вартість якої повністю сплачена (квартиру викуплено), або набуття права влас­ності на допоміжні приміщення в багатоквартирному житловому будинку. У разі ж спору із приводу цих приміщень або відмови у здійсненні відповідних дій із боку органів держави або місцевого самоврядування ці неправомірні дії власником оскаржуються в су­довому порядку.

Позови про визнання права власності на приміщення (частину при­міщення) часто вчиняються з тих підстав, що таке приміщення буду­валося декількома юридичними особами (за їх рахунок), а враховува­лося на балансі одного зних. Господарські суди правомірно визнають право на частку у праві власності на ці приміщення, оскільки пере­бування на балансі юридичної особи не є безспірною ознакою її права власності на це майно1.

' Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України [Текст]: Лист Вищ. госп. суду № 01-8/47 від 4 лют. 2000 p. II Вісн. Вищ. арбітр, суду. - 2000. - № 2. - С 68.


Можуть вчинятися позови про визнання права власності за суб'єктами, яким свого часу було передано майно на невизначених підставах, наприклад, передача державою майна профспілкам у без­строкове користування, передача майна соціально-побутового призна­чення, переданого безоплатно при приватизації державного майна тощо.

Питання для самоконтролю

1. Поняття та засади захисту права власності.

2. Види позовів про захист права власності.

3. Порядок розрахунків власника з добросовісним та недобро­совісним набувачем при віндикації.

4. Негаторний позов.

5. Позови про визнання права власності.

6. Позови про захист прав учасників спільної власності.


Глава 20. Речові права на чуже майно


ГЛАВА 20

РЕЧОВІ ПРАВА НА ЧУЖЕ МАЙНО

.. § 1. Загальна характеристика речових

прав на чуже майно

Цивільне право України відрізняє речові права на чуже майно, які мають свої особливості, від права власності. Зокрема, будучи пов'язаними з правом власності на те саме майно (речі), ці права мають самостійне, паралельне існування. Свідченням цього служать поло­ження, передбачені Розділом II ЦК України «Речові права на чуже майно».

-Як і правовідносини власності, відносини, які виникають у сфері встановлення та здійснення прав на чуже майно за своєю правовою природою є абсолютними відносинами. Разом з цим вони розрізняють­ся між собою тим, що правовідносини, котрі пов'язані з правом на чуже майно, мають складні юридичні зв'язки і поділяються на зовнішні та внутрішні. Зовнішні відносини вказують на те, що, як і праву власнос­ті, абсолютному праву на чуже майно кореспондують обов'язки всіх інших осіб, включаючи його власника. Внутрішні відносини свідчать про те, що вони існують між власником майна (речі) і суб'єктом права на цю річ (чуже майно). Такі відносини за своєю правовою природою вважаються відносними правовідносинами.

Таким чином, під речовим правом начуже майнослід розуміти визначену договором із власником або встановлену законом міру можливої поведінки управомоченої особи із здійснення обмежених за обсягом (у порівнянні з правом власності) правомочностей речо­вого характеру (володіння, користування і розпорядження) стосов­но речей, які їй не належать.

Закон відносить до речових прав на чуже майно: право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ді­лянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право за­будови земельної ділянки (суперфіцій) (ч. 1 ст. 395 ЦК). Проте цейперелік не є вичерпним, бо законом можуть бути передбачені інші речові права на чуже майно. Деякою мірою до речових прав можна віднести так звані придаточні речові права, які служать забезпеченню прав кредитора в зобов'язальних правовідносинах, а саме заставу


(іпотеку), притримання, поруку та деякі інші. Положення ГК визна­чають можливість встановлення права господарського відання, опера­тивного управління і оперативного використання майна.

Право господарського відання є речовим правом суб'єкта під­приємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з об­меженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК та іншими законами (ч. 1ст. 136 ГК).

Право оперативного управління — це речове право суб'єкта гос­подарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної діяльності, у межах, встановлених ГК та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним ор­ганом) (ч. 1 ст. 137 ГК).

Право оперативного використання майна полягає уздійсненні майнових правомочностей відокремленим підрозділом (структурною одиницею) господарської організації стосовно переданого йому нею майна і у визначених нею межах (ст. 138 ГК). Слід зазначити, що виз­начений ГК підхід до розгляду відокремленого підрозділу (структурної одиниці) господарської організації як суб'єкта господарювання супе­речить ч. З ст. 95 ЦК, згідно з якоюстатус юридичної особи відокрем­леним підрозділам юридичної особи (філіям і представництвам) не надається.

Як і право власності, інші речові права забезпечують інтерес упра­вомоченої особи шляхом надання їй у визначених договором із влас­ником або законом межах можливого і безпосереднього панування над річчю. Тому права на чужі речі мають певні межі їх здійснення і ви­значені або приписами актів цивільного законодавства, або іншими підставами їх виникнення, зокрема, цивільно-правовими договорами, заповітом тощо.

На відміну від права власності, зміст якого завжди становлять такі правомочності, як право володіння, користування та розпорядження у своїй сукупності, зміст обмежених речових прав можуть складати як всі три вказані правомочності, так і окремі з них, але завжди в обмеженому обсязі. їх обмежений характер визначає неможливість повної збіжності обсягу правомочностей суб'єкта обмежених речових прав і правових можливостей, які має сам власник стосовно тієї самої речі.


Розділ IV. Право власності та інші речові права


Глава 20. Речові права на чуже майно


 


Існування інституту обмежених речових прав надає управомоченим особам, які не є власниками, юридичну можливість здійснення комп­лексу правомочностеи, що мають речовий характер. Таким чином, обсяг правових можливостей суб'єктів речових прав стосовно чужого майна завжди менший, ніж обсяг правомочностеи, що складають зміст права власності, що обумовлює їх термінологічне визначення як об­межених прав на чужі речі.

Можливість здійснювати право володіння і користування майном, яке належить іншій особі, його фактичний володілець може як шляхом встановлення зобов'язальних відносин, які виникають на підставі від­повідного договору про передачу майна у користування, так і як суб'єкт обмежених речових прав. Встановлення іншого речового права у по­рівнянні з укладенням договору, предметом якого є право користуван­ня майном, належним відповідному власнику, характеризується біль­шою стабільністю і, як правило, не обмежується у часі. Це зауваження можна обґрунтувати наступним. Строк дії договорів, предметом яких є передача речей у користування, зокрема найму (оренди), прокату, лізингу, позички тощо (як правило) чітко визначений, крім цього не виключена можливість розірвання договору власником речі в одно­сторонньому порядку, а також за його позовом за наявності визначених законом підстав визнання його недійсним. Це може створити небажа­ні перешкоди на шляху здійснення прав та законних інтересів особи, яка користується чужим майном на договірних засадах. Крім того, у випадку порушення прав та законних інтересів осіб, які за договором здійснюють право володіння та користування чужим майном, їх захист забезпечується зобов'язально-правовими засобами, а можливість за­стосування речово-правових виключається.

Окремі види обмежених речових прав на чуже майно виникають відповідно до визначених законом підстав, полягають у безпосеред­ньому пануванні над річчю і не мають обмеження у часі (за винятком застави та деяких інших їх видів). При порушенні прав та законних інтересів суб'єктів обмежених речових прав їх поновлення забезпе­чується речово-правовими засобами захисту. Цей захист має абсо­лютний характер і визначається формулою — захист стосовно «всяко­го і кожного», оскільки поширюється на необмежене коло осіб, вклю­чаючи і самого власника майна.

Основні види речових прав на чуже майно відомі ще з часів рим­ського права і навіть термінологічно з ним пов'язані. Зокрема, сервітут, емфітевзис, суперфіцій термінологічно та нормативно оформилися


у римському приватному праві і за своїм основним призначенням та суттю докорінних змін при закріпленні положеннями актів сучасного цивільного законодавства України не зазнали. Враховуючи рецепцію римського права більшістю економічно розвинутих країн світу, ці де­тально розроблені римськими юристами інститути з урахуванням де­яких змін та доповнень, які обумовлені сучасним високим рівнем розвитку законодавства, що регулює відносини у всіх найбільш важ­ливих сферах суспільного буття, використовуються їх правовими системами і в сучасних умовах. Потреби цивільного обороту та досвід застосування інституту обмежених речових прав на чуже майно у ін­ших розвинених країнах світу обумовили законодавче закріплення у ЦК права особи здійснювати певний комплекс юридичних можли­востей стосовно чужого майна, які полягають у безпосередньому па­нуванні над річчю і використанні у тому чи іншому відношенні її ко­рисних властивостей.

Особливості обмежених речових прав на чуже майнополягають у такому: по-перше, зміст обмежених речових прав на чуже майно складають правомочності, які мають речовий характер і стосуються безпосередньо речей. Тому носій речових прав на чуже майно здійснює стосовно нього належні йому правомочності незалежно від усіх інших осіб, включаючи власника; по-друге, як і суб'єктивне право власності, обмежені речові права на чуже майно складають зміст правовідносин, які мають, як уже зазначалося, абсолютний характер. Це означає, що володільцю прав на чуже майно у цих правовідносинах протистоїть необмежене коло зобов'язаних осіб. Обов'язок цих осіб, включаючи власника майна, має пасивний характер і полягає в утриманні від дій, які перешкоджали б володільцю обмежених речових прав на чуже майно здійснювати належні йому правомочності; по-третє, відповідне речове право на чуже майно є обмеженим за змістом правом, тому і обсяг правомочностеи, які має управомочена особа, у порівнянні з правом власності, завжди значно вужчий і визначається або власником майна, або положеннями закону; по-четверте, обмежені речові права на чуже майно мають похідний від права власності характер. Тому вони можуть встановлюватися тільки щодо речей, які вже перебувають у власності інших осіб; по-п'яте, для обмежених речових прав на чуже майно характерним є право слідування, яке полягає у тому, що обме­жене речове право на чуже майно слідує за річчю, стосовно якої воно встановлене. Це означає, що перехід до іншої особи права власності на річ, щодо якої встановлене обмежене речове право на чуже майно,


Розділ IV. Право власності та інші речові права


Глава 20. Речові права на чуже майно


 


не може визнаватися підставою припинення останнього для особи, що є управомоченою у цих відносинах.

Фактичні обставини, що обумовлюють можливість встановлення обмежених речових прав на чуже майно, полягають у такому. Як пра­вило, потреба у встановленні обмеженого речового права на чуже майно виникає у випадках, коли суб'єкт цивільного права не може у повному обсязі задовольнити свої інтереси шляхом здійснення прав тільки на належні йому речі. У цьому випадку у нього виникає необ­хідність задовольнити ці потреби шляхом встановлення (як правило, за домовленістю з власником) і подальшого здійснення обмежених речових прав на чуже майно. Слід враховувати, що встановлення пра­ва обмеженого користування чужим майном повинно бути виправданим можливістю або інколи навіть необхідністю його здійснення управо­моченою особою, не суперечити вимогам актів цивільного за­конодавства і не порушувати прав та законних інтересів власника речі або інших осіб.

Питання визначення правової природи обмежених речових прав на чуже майно були предметом пильної уваги правників (зокрема, ро­маністів) протягом багатьох століть. Як зазначається у літературі, римському приватному праву, крім права власності, були відомі й інші речові права. Однак єдності поглядів із цього питання ні римські юрис­ти, ні сучасні правники і дотепер не досягли. Зазначене обумовлює важливість обрання єдиного підходу до вирішення цієї важливої проб­леми стосовно всіх видів обмежених речових прав на чуже майно.

Заперечення можливості розгляду обмежених речових прав на чуже майно як різновиду суб'єктивних цивільних правє недо­статньо аргументованим і не відповідає сучасним правовим реаліям.

По-перше, будь-які дії, як міра можливої поведінки управомоченої особи, для їх визнання суб'єктивним цивільним правом повинні грун­туватися на відповідному правовому титулі, згідно з яким воно виникає. Норми ЦК передбачають можливість як титульного (на підставі закону, договору, заповіту), так і безтитульного виникнення й здійснення об­межених речових прав на чуже майно. Крім цього, суб'єктивні цивільні права та обов'язки, зокрема, обмежені речові права на чуже майно, можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (ч. З ст. 11 ЦК). Тому в сучасних умовах обмежені речові права на чуже майно вже не можуть визнаватися тільки фактом, який задля забезпе­чення правопорядку та стабільності майнових відносин у суспільстві набуває правової охорони.

4X2


По-друге, як аргумент розглядається можливість виникнення пра­вової конкуренції обмежених речових прав на чуже майно і прав влас­ності, при їх співвіднесенні як різних категорій суб'єктивних цивільних прав. Але ж конкуренція між тими чи іншими категоріями суб'єктивних цивільних прав не виключена і в деяких інших випадках. Вирішення питань можливої конкуренції між кількома категоріями суб'єктивних цивільних прав, встановлених стосовно однієї речі, полягає насамперед у визначенні того, за якими саме правомочностями слід визнавати перевагу. Зокрема, річ може мати власника і водночас бути об'єктом правовідносин, зміст яких визначає відповідне інше речове право. Очевидною є необхідність у більшості випадків віддавати перевагу праву власності як найбільш повному за змістом і важливому за зна­чущістю не тільки у цивільному обороті, а й у суспільстві різновиду речових прав. Виходячи з цього, питання конкуренції між обмеженими речовими правами на чуже майно і правом власності підлягають ви­рішенню на користь останнього. Таким чином, і цей аргумент не може братися до уваги при вирішенні питання про можливість розгляду об­межених речових прав на чуже майно як різновиду суб'єктивних ци­вільних прав.

Речові права на чуже майно слід розглядати як різновид ци­вільних прав.Аргументи на користь цієї точки зору можуть полягати у такому:

по-перше, сам факт можливості виникнення суб'єктивного цивіль­ного права і основний його зміст визначається положеннями об'єктивного (за загальним правилом, хоча і не завжди) права, тобто закріплюється у відповідних нормах актів цивільного законодавства. Речові права на чуже майно нормативно визначені положеннями, пе­редбаченими Розділом II Книги третьої ЦК;

по-друге, будь-яке суб'єктивне цивільне право має забезпечуватися правовим захистом, інакше його здійснення управомоченим суб'єктом не завжди може бути можливим. Стаття 396 ЦК визначає, що речові права на чуже майно у випадку їх порушення захищаються шляхом застосування правових засобів, визначених законодавством для захис­ту права власності;

по-третє, суб'єктивним цивільним правам управомоченого суб'єк­та завжди кореспондують відповідні обов'язки зобов'язаної особи. Ця характерна для суб'єктивних цивільних прав ознака теж є наявною при аналізі змісту відносин, які виникають при встановленні обмежених речових прав на чуже майно;


Розділ IV. Право власності та інші речові права


Глава 20. Речові права на чуже майно


 


по-четверте, обмеженим речовим правам на чуже майно, наданим особам, які не визнаються власниками, притаманні такі ознаки само­стійних категорій речових прав, як право слідування і абсолютний захист, включаючи і захист від порушень із боку власника.

шшшшшшшшшш § 2. Право володіння чужим майном

Володіння чужим майном — це право особи фактично утриму­вати річ у стані привласнення, вважаючи її своєю, належною їй, здійснюючи стосовно неї всі правомочності власника, не маючи підстав на законних підставах вважатися ним.

Володіння відрізняється від можливого у інших випадках тимча­сового фактичного утримання речі тим, що суб'єкт права володіння ставиться до неї як до своєї, вважає її належною йому, а себе — упра-вомоченою особою, яка може здійснювати стосовно неї відповідні правомочності власника. Наявність права володіння визначається об'єктивним та суб'єктивним критеріями. Об'єктивний критерій ви­значається фактичним володінням річчю. Суб'єктивний критерій по­лягає у ставленні особи до відповідної речі як до своєї, із переконанням у тому, що річ належить саме їй, а не іншому учаснику цивільних від­носин.

З урахуванням положень ст. 397 ЦК володіння слід розглядати як забезпечене правовою охороною фактичне, правомірне утримання володільцем чужого майна, до якого він ставиться як до свого, йому належного. Володіння може бути законним і незаконним. Володіння визнається незаконним у випадках, коли воно не тільки не ґрунтується на підставах набуття цивільних прав та обов'язків, визначених законо­давством, а й суперечить йому. Але існує ще і безтитульне володіння, яке слід відрізняти від незаконного володіння. Незаконність володіння визначається порушенням незаконним володільцем норм чинного за­конодавства (наприклад, річ викрадена у власника). Безтитульне ж во­лодіння не завжди може визнаватися як незаконне, бо це володіння, виникнення якого не ґрунтується на відповідному правовому титулі на відміну від титульного володіння, яке завжди має визначену законо­давством відповідну правову підставу (титул).

Володіння, виникнення якого обумовлене передбаченою законо­давством правовою підставою (тобто відповідним правовим титулом, яким може бути, наприклад, договір із власником майна), визнається 484


одночасно і законним володінням. Останнє завжди має правове під­ґрунтя (передбачений законодавством юридичний факт), відповідно до якого воно виникає, а тому не може визнаватися недобросовісним. Незаконне володіння вказує, що незаконний володілець володіє майном проти волі власника, тобто це поняття ніколи не поширюється на само­го власника. Для володіння самого власника втрачає суть поняття за­конного та незаконного володіння, оскільки ці поняття зазначаються законом для кваліфікації позиції сторін у процесі витребування майна із чужого володіння. При цьому незаконне володіння може бути до­бросовісним і недобросовісним. Розмежування добросовісного і недо­бросовісного володіння здійснюється за суб'єктивним критерієм. Добросовісним володіння визнається тоді, коли володілець не знав і не міг знати про те, що володіє чужою річчю безпідставно. При недобро­совісному володінні володілець майна, навпаки, чітко знав або повинен був знати про те, що особа, у якої він придбав річ, не мала права на її відчуження. Наприклад, незаконним є володіння, коли річ була викра­дена, отримана внаслідок насильницького заволодіння майном або шляхом шахрайства, привласнена як знахідка без здійснення комплек­су дій по розшуку її власника тощо. Утім, якщо така річ була згодом придбана іншою особою, остання не може визнаватися законним її володільцем, але може визнаватися як добросовісний або недобросо­вісний володілець. Добросовісним володілець буде вважатись, якщо доведе, що він не знав і не міг знати, що набуває право власності на річ, яка не належить особі, котра здійснює її відчуження. Відповідно, недобросовісним володілець буде визнаний, коли йому в момент на­буття права власності на річ було достеменно відомо, що річ не нале­жить її продавцю, або була набута останнім за обставин, виходячи з яких, цілком зрозуміло, що річ не належала особі, яка здійснює її відчуження. Правове значення визначення особи добросовісним або недобросовісним володільцем полягає у врахуванні балансу інтересів добросовісного володільця і власника при віндикації, тобто витребу­ванні майна з чужого незаконного володіння. Крім цього, відповідно до ст. 400 ЦК на недобросовісного володільця покладається обов'язок негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є добросовісним володільцем. У разі невиконання цього обов'язку управомочена особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.

Умовою визнання володіння як різновиду суб'єктивних цивільних прав є його виникнення з підстав, які визначені законом, або йому не


Розділ IV. Право власності та інші речові права


Глава 20. Речові права на чуже майно


 


суперечать. Стаття 398 ЦК як підстави виникнення права володіння визначає договір із власником або особою, якій власник передав майно, або інші підстави, які визначені законом, або йому не суперечать. Во­лодіння не є яким-небудь одним юридичним фактом, оскільки законо­давство передбачає цей факт у різних правових нормах і тим самим надає йому різні правові якості. Зокрема, на практиці можуть виника­ти ситуації, коли власник майна відомий, але він фактично визнав факт володіння належним йому майном іншою особою і вирішив у майбут­ньому не висувати до фактичного володільця жодних майнових вимог та претензій, залишаючи право власності все ж за собою. Така ситуація, зокрема, може виникнути у спадкових правовідносинах. Двоє братів після смерті батьків успадкували за законом будинок у рівних частках. Молодший із братів проживав із батьками і весь цей час утримував будинок у належному стані, витрачаючи на це власні кошти. Старший брат проживав далеко від батьківського дому і не претендував на фак­тичне проживання або продаж частини успадкованого ними будинку. Брати домовилися, що будинок безстроково буде у повному володінні молодшого брата. У наведеному прикладі всі умови виникнення дого­вірного володіння як обмеженого речового права на чуже майно задо­вольняються.

Інститут володіння тісно пов'язаний з інститутом набувальної давності. Добросовісне володіння є передумовою набуття права влас­ності на річ за набувальною давністю. Зокрема, добросовісний воло­ділець може набути право власності на річ, яка не належить йому, внаслідок спливу строку набувальної давності. Строк набувальної давності визначається приналежністю майна до рухомих або нерухомих речей. Враховуючи суттєву соціальну цінність нерухомого майна і знач­ну його вартість, строк набувальної давності для нерухомого майна визначений у десять років. Набути право власності на рухоме майно можна за умови добросовісного і відкритого володіння ним протягом п'яти років.

... 11411111114 § 3. Право обмеженого користування

чужим майном (сервітут)

Право обмеженого користування чужою річчю або майном — сер­вітут (від лат. servitutis — підпорядкований) відомий ще з часів старо­давнього римського приватного права і сьогодні використовується


у цивільних правовідносинах більшості країн світу. Виходячи із тер­мінологічного позначення і призначення сервітуту в цивільному праві, право, яке ґрунтується на ньому, — «сервітутне право» означає під­порядкованість однієї речі кільком особам її власнику і одночасно іншому суб'єкту цивільних правовідносин, який теж використовує її корисні властивості, що визначають її призначення у цивільному обороті.

Із розвитком виробничих відносин, містобудування, аграрного сектору економіки суттєво розширюється як сам перелік, так і сфера застосування сервітутів, що є у відповідних випадках дуже ефективним способом вирішення проблем обмеження права власності на користь суспільних інтересів та інтересів третіх осіб.

Сервітутне право управомочена особа може набути у випадку ви­никнення у неї необхідності задоволення своїх власних потреб за ра­хунок здійснення обмеженого використання корисних властивостей, притаманних нерухомим речам, які належать іншим особам.

При встановленні сервітуту право власності власника на нерухоме майно зазнає відповідних обтяжень. Вони полягають у його обов'язку рахуватись із визначеною відповідними правовими підставами мож­ливістю іншої особи здійснювати право обмеженого користування належним відповідному власнику нерухомим майном.

Суб'єктами сервітутних прав можуть бути як фізичні, так і юри­дичні особи. Суб'єктом прав на нерухоме майно, який зобов'язаний нести тягар визначених встановленням сервітутного права обтяжень, у всіх випадках є його власник. Особа, в інтересах якої встановлюєть­ся сервітут, може бути як власником сусідньої земельної ділянки, так і суб'єктом права постійного користування нею.

Класифікація сервітутів. Залежно від їх можливості належати будь-якій особі, яка стане власником сусідньої з обтяженою сервітут­ним правом земельної ділянки, або тільки визначеній (договором) особі, вони поділяються на земельні і особисті.

Встановлення земельного сервітуту стосується обтяжень земель­ної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна, визначається неможливістю задоволення суб'єктом сервітутного пра­ва своїх потреб іншим способом і не залежить від його особистості. Стосовно земельних сервітутів необхідно зазначити, що, будучи, як правило, постійним речовим обтяженням, сервітут необхідно розгля­дати як приналежність «пануючої» ділянки. Таке обтяження неможли­во відокремити від права власності на «пануючу» ділянку. При цьому,


Розділ IV. Право власності та інші речові права


Глава 20. Речові права на чуже майно


 


в принципі, даний сервітут не обмежений строком, як і не обмежене пра­во власності, але по волі осіб йому може бути наданий строковий характер. Безстроковий характер земельного сервітуту обумовлюється тим, що він встановлюється на користь самої ділянки, а не якоїсь особи.

Земельні сервітути, враховуючи їх значущість у цивільному обо­роті, мають внутрішню градацію. Чіткий, але не вичерпний перелік земельних сервітутів передбачено ст. 99 ЗК України. Предметом зе­мельного сервітуту можуть бути земельні ділянки, інші природні ре­сурси, наприклад, природні або штучні водоймища, інше нерухоме майно, зокрема, будівлі і споруди. Залежно від факту встановлення сервітуту стосовно суходолу або відповідного водоймища, земельні сервітути можуть бути суходільними або водними. Суходільними сервітутами є право проходу або проїзду через чужу ділянку, про­кладання та експлуатація ліній електропередачі, зв'язку і трубопрово­дів, водопостачання, меліорації тощо. Водні сервітути можуть по­лягати у праві на забір води, водопій худоби, здійснення переправ через водний об'єкт та у інших узгоджених із власником правомірних діях. Особистий сервітут, навпаки, надається визначеній особі і не може належати іншим особам.

Залежно від кола осіб, на користь яких встановлюються сервітути, вони можуть бути публічними і приватними. Публічний сервітут встановлюється законом і поширюється на необмежене коло осіб. При­ватний сервітут може встановлюватися на користь однієї або кількох, але завжди визначених осіб. До приватних слід відносити і сервітути, які відповідно до ст. 402 ЦК встановлюються у разі недосягнення до­мовленості про встановлення сервітуту або про його умови на підста­ві рішення суду за позовом особи, яка вимагає його встановлення. Так, суб'єктом сервітуту на житло можуть бути члени сім'ї власника житла. Члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають пра­во на користування цим житлом відповідно до закону. Власник житла визначає житлове приміщення, яке вони мають право займати. У разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік він втра­чає право на користування цим житлом, якщо інше не встановлено між нимі власником житла або за законом (ст. 405 ЦК). Відчуження влас­ником приватного житла, в якому залишаються проживати члени його сім'ї, можливе лише в разі попереднього укладення договору найму житла між ними і наступним (новим власником).

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.