ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА 8 страница

Виникнення сервітутних прав. Актами цивільного законодавства закріплений вичерпний перелік підстав виникнення сервітутних прав.

Такими підставами можуть бути договір, закон, заповіт або рішення суду (ч. 1 ст. 402 ЦК).

У випадку встановлення земельного сервітуту за договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки, вказаний правочин підлягає державній реєстрації у порядку, передбаченому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Такий договір містить положення щодо умов встановлення і подальшого здійснення сервітуту і може бути як оплатним, так і без­оплатним. Якщо інше не визначене законом, власник нерухомого май­на, обтяженого сервітутом, має право вимагати від особи, на користь якої встановлено сервітут, здійснювати його на відплатних засадах.

Прикладом виникнення сервітуту на підставі заповіту є право за­повідача покласти на спадкоємця, до якого за заповітом має перейти право власності на нерухоме майно, обов'язок надати іншій особі право користування ним (ч. 2 ст. 1238 ЦК). Цей сервітут є особистим, оскільки право користування жилим будинком, квартирою або іншим нерухомим майном, одержаним за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається і не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Крім цього, сервітутне обтяження спадкового май­на спадкоємця, яке полягає у наданні відказоодержувачеві за за­повідальним відказом права користування жилим будинком, квартирою або іншою будівлею, не дає права на проживання у них членів його сім'ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

Дія сервітутних прав зберігається у разі переходу прав на майно, стосовно якого встановлено сервітут, до іншої особи. При цьому сер­вітутні права не можуть бути предметом купівлі-продажу, застави та не можуть передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої встановлено сервітут, іншим фізичним та юридичним особам.

Підстави припинення сервітуту. Відповідно до положень ст. 406 ЦК сервітут припиняється у таких випадках: поєднання в одній особі власника майна, обтяженого сервітутом і особи, в інтересах якої вста­новлений сервітут; відмови особи від сервітуту, в інтересах якої він встановлений; спливу строку, на який він був встановлений; при­пинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

Сервітут може бути припинений також за рішенням суду на вимо­гу власника майна, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням, а також за наявності інших об-

Розділ IV. Право власності та інші речові права

Глава 20. Речові права на чуже майно

ставин, які мають істотне значення, а також в інших випадках, вста­новлених законом.

Беручи до уваги те, що встановлення сервітуту може оформлятись за домовленістю осіб, в якій фіксуються умови користування відповід­ною земельною ділянкою, котрі не повинні бути причиною для вико­ристання за основним цільовим призначенням, особа може ставити питання про припинення сервітуту в тому випадку, коли ці умови не виконуються, або коли виникли нові обставини, при яких обтяження сервітутом не дають можливості використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням.

.———-. § 4. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис)

У випадку виникнення у особи необхідності використання чужої земельної ділянки для сільськогосподарських потреб їй надається право землекористування, яке може відчужуватися або передаватися у порядку спадкування.

Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогос­подарських потреб (емфітевзис) виникає на підставі договору між її власником і особою, яка виявила бажання користуватися нею (земле­користувачем). Строк названого договору нормативно не визначений і тому встановлюється за домовленістю сторін. Разом з тим строк до­говору про надання права користування земельною ділянкою держав­ної або комунальної власності не може перевищувати 50 років (ч. 1 ст. 408 ЦК). Виходячи з призначення земельної ділянки, він укладаєть­ся на довгостроковий період. Якщо такий договір укладено без визна­чення строку його дії, кожна із сторін може відмовитися від договору, попередньо попередивши про це іншу сторону не менш як за один рік. За загальним правилом, цей договір є оплатним.

Власниками і землекористувачами можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. Юридичні особи є учасниками цих відносин, як пра­вило, у випадках, коли вони здійснюють підприємницьку діяльність у сфері сільськогосподарського виробництва у формі селянського (фер­мерського) господарства або в інших визначених законодавством ор­ганізаційно-правових формах.

Актами цивільного законодавства визначаються права та обов'язки як власника, так і землекористувача.

Власник земельної ділянкимає право:вимагати від землекорис­тувача її цільового використання (призначення використання земельної ділянки визначається у договорі між власником і землекористувачем); одержувати плату за користування нею. Розмір такої плати, її форма (грошова чи натуральна), умови, порядок та строки її виплати встанов­люються договором.

При цьому власник земельної ділянки не повинен перешкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав.

Землекористувач має право:використовувати земельну ділянку для сільськогосподарських потреб у повному обсязі з урахуванням її призначення; якщо інше не передбачене законом, самостійно вико­ристовувати земельну ділянку у цілях, для яких вона надана; вико­ристовувати для особистих потреб загальнопоширені корисні копалини (вода, глина, пісок), а також водоймища, які розташовані у межах зе­мельної ділянки; за погодженням із власником земельної ділянки ро­бити запруди, здійснювати гідромеліоративні роботи, заходи запобі­гання ерозії ґрунтів; на відчуження права користування земельною ділянкою, якщо інше не встановлено законом.

Землекористувач зобов'язаний:своєчасно і відповідно до визна­чених договором умов вносити плату за користування земельною ді­лянкою; у випадках, визначених законом, сплачувати інші платежі (зокрема, земельний податок); здійснювати комплекс заходів щодо збереження родючості земель та забезпечення екологічної безпеки; ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільо­вого призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природо­охоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації (ч. З ст. 40 ЦК); не до­пускати порушення прав та законних інтересів власників і володільців сусідніх земельних ділянок.

Право на користування земельною ділянкою для сільськогосподар­ських потреб, якщо інше не встановлено законом, є відчужуваним. Так, зокрема, законом прямо передбачено, що право користування земельною ділянкою державної або комунальної власності для сіль­ськогосподарських потреб не може бути відчужено її землекористува­чем іншим особам, внесено до статутного фонду, передано у заставу (ч. З ст. 407 ЦК). У разі відчуження власнику надається переважне перед іншими особами право на його придбання за оголошеною ціною

Розділ IV. Право власності та інші речові права

Глава 20. Речові права на чуже майно

та на інших рівних умовах. Про намір продати право користування чужою земельною ділянкою землекористувач зобов'язаний письмово повідомити її власника. Якщо протягом місяця власник не надішле письмової згоди на придбання права користування земельною ділян­кою, землекористувач має право продати його будь-якій особі. Пору­шення права переважної купівлі права користування земельною ді­лянкою призводить до застосування наслідків, які визначені законо­давством для випадків порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (ст. 362 ЦК).

—__ § 5. Право користування чужою

земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)

Власник земельної ділянки може передати право користування нею іншим особам не тільки для сільськогосподарських потреб, а йдля забудови. Суперфіцій полягає у наданні землекористувачу земельної ділянки її власником для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (ч. 1 ст. 413 ЦК).

Суб'єктами відносин землекористування для забудови можуть бу­ти будь-які фізичні або юридичні особи, одна з яких є власником зе­мельної ділянки, а інша — суперфіціарій, здійснює землекористуван­ня для забудови.

Закон не визначає можливого місцезнаходження земельної ділянки, що передається для забудови, але, враховуючи призначення вказаних споруд і будівель, очевидно, що вона повинна бути розташована у ме­жах відповідних населених пунктів.

Підставами виникнення суперфіцію можуть бути договір або запо­віт. При встановленні суперфіцію на підставі договору сторони можуть самостійно визначити умови договору, керуючись загальними засада­ми договірного права України. При виникненні суперфіцію на підста­ві заповіту, основні права та обов'язки власника і землекористувача визначаються у відповідності з визначеною належним чином остан­ньою волею заповідача. Однак це не виключає можливості наступного визначення умов суперфіцію на договірних засадах між спадкоємцем, який успадкував земельну ділянку і став її власником, і землекористу­вачем.

Неможливість існування відповідних будівель (споруд) відокрем­лено від земельної ділянки, на якій вони розташовані, а також відносно довгостроковий характер використання названих об'єктів нерухомості за призначенням впливають на строки, протягом яких землекористувач має право на здійснення суперфіцію. Строк здійснення права користу­вання чужою земельною ділянкою для забудови встановлюється удо­говорі або заповіті та може бути визначеним (строковим) або невизна-ченим (безстроковим). Разом зтим строк користування земельною ділянкою державної та комунальної власності для забудови не може перевищувати 50 років (ч. 5 ст. 413 ЦК).

Власник земельної ділянки, переданої під забудову, має такі права:вимагати від землекористувача внесення плати за користування нею, а також своєчасного здійснення інших обов'язкових платежів, встановлених законом; здійснювати володіння та користування земель­ною ділянкою в обсязі, визначеному договором.

Володілець має право отримувати відповідну частку від доходу землекористувача від промислових об'єктів, розташованих на пере­даній земельній ділянці, якщо це обумовлено домовленістю сторін.

У випадку переходу права власності на передану під забудову земельну ділянку до іншої особи обсяг наданих володільцю прав на неї залишаєть­ся незмінним. Однак це не перешкоджає новому власнику і землекорис­тувачу внести зміни у договір, яким встановлено право землекористуван­ня, керуючись загальними положеннями договірного права.

Землекористувач мас такі права:право користування чужою земельною ділянкою в обсязі, визначеному договором або заповітом; право власності на відповідні будівлі (споруди), споруджені на земель­ній ділянці, переданій йому для забудови; право на відчуження земель­ної ділянки, переданої йому для забудови; право заповідати земельну ділянку, передану йому для забудови.

До обов'язків суперфіціарія слід віднести такі:використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення; внесення плати за користування земельною ділянкою, а також інших платежів, встановлених законом; забезпечення будівництва і після його завер­шення здійснення утримання споруд і будівель на чужій земельній ділянці з урахуванням екологічних, санітарно-гігієнічних, протипо­жежних та інших встановлених правил; повернення земельної ділянки власнику після закінчення строку землекористування у належному стані; знесення споруди (будівлі) у зв'язку із закінченням строку зем­лекористування у випадках, встановлених законом.

Розділ IV. Право власності та інші речові права

Глава 20. Речові права на чуже майно

Крім цього, розробка та узгодження у відповідних інстанціях про­ектно-кошторисної та іншої документації, а також організаційне за­безпечення і фінансування будівництва покладається на землекорис­тувача (забудовника), який по завершенні будівництва стає власником відповідного об'єкта нерухомості.

Враховуючи можливий строковий характер права користування чужою земельною ділянкою для забудови і обов'язок знесення споруди (будівлі) землекористувачем у зв'язку із закінченням строку землеко­ристування, можна вести мову про визначену договором або заповітом строковість існування права власності на об'єкт нерухомості.

За загальним правилом, право власності на об'єкт нерухомості є безстроковим, що не означає, однак, неможливості його припинення у майбутньому в зв'язку із знесенням об'єкта нерухомості, визнанням неможливості його подальшої експлуатації або реалізацією узгоджених відповідно до вимог чинного законодавства планів будівництва нових, сучасних будівель або споруд. Випадок встановлення права власності на об'єкт нерухомості на визначений строк є унікальним для цивільно-правових відносин.

Враховуючи відчужуваність права користування чужою земельною ділянкою для забудови, законодавство визначає обсяг правомочностей і нового власника. Особа, до якої перейшло право власності на будівлі (споруди), набуває права користування чужою земельною ділянкою на тих же умовах, що і попередній їх власник.

Право користування чужою земельною ділянкою для забудови при­пиняється у випадку поєднання в одній особі власника земельної ді­лянки і землекористувача, спливу строку права землекористування для забудови, відмови землекористувача від права користування земельною ділянкою, а також у разі невикористання земельної ділянки для забу­дови протягом трьох років підряд. Право користування земельною ділянкою для забудови може бути примусово припинено за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом (ст. 416 ЦК).

Правові наслідки припинення права користування земельною ділянкою, на якій була споруджена будівля (споруда).Власник зе­мельної ділянки та власник названого об'єкта нерухомості визначають правові наслідки такого припинення. Якщо домовленість між ними не досягнута, власник земельної ділянки має право вимагати від власни­ка будівлі (споруди) її знесення та приведення земельної ділянки у від­повідність із станом, у якому вона була до надання її у користування.

Якщо знесення такої будівлі (споруди) заборонено законом (жилі будинки, пам'ятки історії та культури) або є економічно недоцільним, враховуючи співвідношення вартості земельної ділянки і будівлі (спо­руди), правові наслідки припинення права користування земельною ділянкою для її власника та землекористувача може визначити суд. З урахуванням підстав припинення права користування земельною ділянкою суд може постановити рішення про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розташована. У випадку спливу строку права землекористування, враховуючи неплатоспромож­ність землекористувача, суд може постановити рішення про викуп власником земельної ділянки розташованої на ній будівлі (споруди). Враховуючи надані однією із сторін або визначену законом заборону можливості знесення будівлі (споруди), або інші обставини і докази можливості подальшого продовження відносин сторін по землекорис­туванню спірною земельною ділянкою, суд також може постановити рішення, у якому визначити умови користування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк (ст. 417 ЦК).

—шшшшшш— Питання для самоконтролю

1. Поняття речових прав на чуже майно та їх відмінність від права власності.

2. Види речових прав на чуже майно.

3. Підстави виникнення прав на чуже майно.

4. Поняття та види сервітутів.

5. Поняття емфітевзису та його характеристика.

6. Дайте визначення суперфіцію та його відмінність від емфі­тевзису.

7. Підстави та наслідки припинення речових прав на чуже майно.

Глава 21. Загальні положення про спадкове право

РОЗДІЛ V -——_^___і СПАДКОВЕ ПРАВО

ГЛАВА 21

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО СПАДКОВЕ ПРАВО

шшшшшшшштт § 1. Поняття та значення спадкування

Поняття спадкування. Смерть фізичної особи припиняє її право­здатність і відкриває спадщину. Людина перестає існувати фізично, але значна кількість цивільних відносин, в яких вона була носієм прав та обов'язків, переходять до інших осіб. Такий перехід майна (спад­щини) померлої особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців) на­зивається спадкуванням.

Умови та порядок спадкування регламентуються низкою цивільно-правових норм, що в своїй сукупності складають окремий цивільно-правовий інститут — спадкове право.

Таким чином, спадкове право — це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини, що виникають внаслідок переходу майна, а таком: майнових прав та обов 'язків померлого до інших осіб.

Значення спадкування полягає в тому, що кожному члену суспіль­ства має бути гарантована можливість жити та працювати із свідоміс-

тю того, що після його смерті все надбане ним за життя (втілене у ма­теріальних благах і обтяжене боргами) перейде згідно з його волею, а якщо він її не виявить, то згідно з волею закону — до близьких йому людей. 1 тільки у випадках, прямо передбачених у законі, те, що на­лежало спадкодавцеві за життя, у певній частині перейде до осіб, дояких сам спадкодавець не виявляв прихильності (так звані необхідні спадкоємці). Неухильне проведення цих положень забезпечує інтереси як самого спадкодавця та його спадкоємців, так і усіх третіх осіб (борж­ників та кредиторів спадкодавця, фіскальних органів тощо), для яких смерть спадкодавця може потягнути ті чи інші правові наслідки.

___ § 2. Основні поняття спадкового права

Спадкове правонаступництво. Правовим механізмом спадкових відносин є наступництво стосовно прав на майно померлого, тобто «майно» як сукупності майнових прав та обов'язків спадкодавця, що не припиняються із смертю останнього і переходять до його право­наступників. При цьому: по-перше, права та обов'язки померлого пере­ходять до його правонаступників як єдине ціле та одночасно, тобто у порядку універсального правонаступництва;по-друге, до спадко­ємців переходять усі права та обов'язки спадкодавця, крім тих, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця та спадкування яких не допускається цивільним законодавством та іншими законами або су­перечать самій природі цих прав та обов'язків.

Універсальному правонаступництву притаманна ознака безпосе-редньості, яка виявляється в тому, що спадкоємець набуває спадщину без попередньої передачі останньої третім особам. Універсальний правонаступник (спадкоємець) не може прийняти тільки одну частину правомочностей і відмовитися від прийняття іншої. Внаслідок універ­сального правонаступництва право на майно переходить до спадкоєм­ців разом з усіма обтяженнями, які лежать на спадщині. Так, якщо виконання зобов'язання забезпечене неустойкою або порукою, то вони зберігають силу і при переході прав кредитора за зобов'язанням до спадкоємців. Так само коли майно, що входить до складу спадщини, перебуває у заставі, то зміна власника заставу майна не припиняє.

Від універсального правонаступництва слід відрізняти наступни­цтво сингулярне (часткове). Сингулярний правонаступник, на відміну від універсального, набуває лише окреме право із складу спадщини —

Розділ V. Спадкове право

Глава 21. Загальні положення про спадкове право

право, зміст якого чітко визначений. Таке право сингулярного право­наступника не обтяжується боргами і переходить до нього не безпо­середньо від спадкодавця, а опосередковано — на підставі норми за­кону (статті 1237, 1238 ЦК), що покладає на спадкоємця обов'язок виконання на користь певної особи (відказоодержувача) певного зобов'язання.

Прийняття спадщини є реалізацією волі особи на набуття відпо­відних прав та обов'язків і стосується всієї спадщини, у чому б вона не була вираженою і у кого б вона не знаходилась. Прийняття спадщи­ни з умовою або із застереженням не допускається. Прийняттю спад­щини надається зворотна сила, тобто якщо спадкоємець приймає спадщину, то вона вважається прийнятою ним вже з моменту відкрит­тя спадщини.

Підстави спадкування. Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (ст. 1217 ЦК). Однак зрозуміло, що підстави спадку­вання не можна протиставляти. Крім того, для спадкування не тільки за заповітом, а й за законом потрібна ціла низка передбачених законом юридичних фактів. Підставою виникнення спадкування за заповітом є юридичний склад — складання заповіту, смерть спадкодавця, від­криття спадщини, прийняття спадщини. Осіб, які закликаються до спадкування в цьому випадку, визначає у своєму заповіті спадкодавець. Для спадкування за законом потрібні: по-перше, наявність певного ступеня спорідненості зі спадкодавцем або перебування на його утри­манні протягом визначеного законом строку (тобто особа повинна входити в коло спадкоємців за законом); по-друге, факт смерті спадко­давця (тобто повинно відбутися відкриття спадщини); по-третє, при­йняття спадщини.

Таким чином, спадкування виникає лише за наявності перед­бачениху законі юридичних фактіві тому безпосередньо із закону ніколи не виникає.

Спадщина. Центральним у спадковому праві є поняття спадщини, під якою ст. 1218 ЦК визначає права та обов'язки, що належали спадко­давцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Усі майнові права, що входять до складу спадкового майна, ста­новлять так званий спадковий актив. Сукупність обов'язків спадкодав­ця, що переходять до спадкоємців, становить спадковий пасив.