Сутність та мета реабілітаційного процесу. Стадії.

Роль клінічного психолога у співпраці в загальній системі надання медичної допомоги. Співпраця з лікарем-психіатром і лікарем-психотерапевтом.

Клінічний психолог – це фахівець з базовою вищою психологічною освітою, який здобув додаткову освіту з клінічної психології. Клінічний психолог може працювати у психотерапевтичному кабінеті, психоневрологічному диспансері, психотерапевтичному відділенні, а також в інших підрозділах психотерапевтичної і психіатричної служб тощо.

Клінічний психолог перебуває у тісній співпраці з лікарем-психіатром і лікарем-психотерапевтом,а також іншими фахівцями бригади, які здійснюють надання психотерапевтичної та психіатричної допомоги. Він самостійно проводить необхідні консультативно-діагностичні, психодіагностичні, психокорекційні заходи в лікувальних, реабілітаційних, психопрофілактичних і психогігієнічних програмах для пацієнтів з реакціями дезадаптації, стресу, неврозів (F40-F48) та інших непсихотичних і психосоматичних розладів. Спільно з лікуючим лікарем (психіатром, психотерапевтом, интернистом), в якості консультанта або співробітника терапевтичної бригади, клінічний психолог бере участь в лікуванні та реабілітації хворих з психічними і соматичними розладами в стадії ремісії і з іншою патологією, у розвитку якої суттєву роль відіграють психосоціальні фактори. Відмінності в контингентах пацієнтів впливають на зміст індивідуальних психотерапевтичних, психопрофілактичних і реабілітаційних програм, середні терміни лікування і планування роботи психотерапевтичного установи (підрозділу) припускають переважне застосування тих чи інших психотерапевтичних методів.

9. Функцій психолога в стаціонарних і напівстаціонарних психотерапевтичних відділеннях полягає в тому, що умови спеціалізованого відділення надають можливість значної інтенсифікації процесу лікування в порівнянні з амбулаторним. Перебування хворого у відділенні протягом доби дозволяє організувати розпорядок дня і спосіб життя так, щоб буквально всі проведені заходи мали психотерапевтичний потенціал; при цьому практично стирається грань між соціотерапевтичними і власне психотерапевтичними впливами, максимально стимулюється активність самих хворих, підвищується ефективність як специфічних, так і неспецифічних форм психотерапії за рахунок створення сприятливого психологічного клімату.

Умови спеціалізованого відділення дозволяють при наявності групових методів використовувати таку ефективну форму психотерапевтичного впливу, як психотерапевтичний колектив, створення і функціонування якого надзвичайно утруднено в амбулаторних умовах.

Сутність та мета реабілітаційного процесу. Стадії.

реабілітація— це застосування з лікувальною і профілактичною метою фізичних вправ і природних факторів у комплексному процесі відновлення здоров'я, фізичного стану та працездатності хворих.Медична реабілітація, за визначенням комітету експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я), — це активний процес, метою якого є досягнення повного відновлення порушених внаслідок захворювання або травми функцій, або, якщо це нереально, оптимальна реалізація фізичного, психічного і соціального потенціалу інваліда, найбільш адекватна інтеграція його у суспільство.

Реабілітація — це процес, який має на меті забезпечити неповносправних досягнення і підтримку їх оптимальних фізичного, чуттєвого, інтелектуального, психічного, а також соціального рівнів діяльності, які б сприяли досягненню вищого рівня самостійності. Реабілітація може включати заходи для підтримання або відновлення функцій або ж компенсації втрати або відсутності функції чи функціонального обмеження.

Відповідно до міжнародної класифікації Всесвітньої організації охорони здоров'я, яка була прийнята у 1980 році, виділяють такі рівні медико-біологічних та психо-соціальних наслідків хвороби або травми, які повинні враховуватись при проведенні реабілітації:

=ушкодження — будь-яка аномалія або втрата анатомічних, фізіологічних, психологічних структур або функцій; =порушення життєдіяльності — виникає у результаті ушкодження та означає втрату або обмеження можливості здійснювати щоденну діяльність у межах, які вважаються нормальними для людського суспільства;

=соціальні обмеження виникають у результаті ушкодження й порушення життєдіяльності і називають обмеження та перешкоди для виконання соціальної ролі, яка вважається нормальною для цього індивідууму.

Етапи:

· здійснення комплексної вихідної оцінки стану хворого з формулюванням реабілітаційного діагнозу перед початком реабілітації;

· проведення реабілітації за певною програмою, що укладена на основі оцінки стану хворого;

· здійснення оцінки ефективності реабілітаційних заходів в динаміці і після завершення курсу реабілітації;

· складання рекомендацій щодо лікувальних і соціальних заходів, які необхідні на подальших етапах реабілітації.

різновиди:

1. Медична — завданням якої є максимально можливе відновлення стану здоров'я пацієнта засобами традиційної та нетрадиційної медицини;

2. Професійна — яка передбачає відновлення професійних навичок людини або навчання новим навичкам, які відповідають функціональним можливостям особи;

3. Соціальна — яка забезпечує повернення людини до максимально активного життя у суспільстві, якомога повнішу її інтеграцію у всі сфери його життя;

4. Фізична — напрямок у сфері охорони здоров'я, покликаний, головним чином запобігати або полегшувати рухові дисфункції людини.

5. Трудова — система заходів, розроблених з урахуванням схильностей, фізичних, розумових і психічних можливостей особи і спрямованих на оволодіння трудовими навичками забезпечення трудової діяльності та адаптацію у виробничих умовах, у тому числі шляхом створення спеціальних чи спеціально пристосованих робочих місць.

10. Взаємодія клінічного психолога і лікаря-психотерапевта при проведені психотерапії. Проблеми співпраці клін. пс-га і лікаря психотер.Перспективи розвитку психотерапевтичної допомоги відкриваються за умови залучення клінічного психолога до проведення психотерапевтичних заходів у рамках бригадної моделі надання психотерапевтичної допомоги. Нерідко лікарі-психотерапевти визначають в якості основного завдання участі психологів у психотерапевтичному процесі або проведення тільки психодіагностики, або застосування допоміжних форм психотерапії (арттерапія, тілесно-орієнтована психотерапія та ін.). При цьому, як правило, лікарі-психотерапевти мало використовують у своїй роботі психодіагностичні висновки клінічних психологів. Зі свого боку, клінічні психологи вважають, що лікар повинен «виписувати рецепти» або, іншими словами, проводити в основному біологічні види лікування. З одного боку, це зіткнення інтересів двох дуже близьких за своїм профілем фахівців в рамках психотерапевтичного процесу допомагає побачити методологічні проблеми самої психотерапії. Наявність проблем такого рівня означає, що питання застосування тих чи інших психотерапевтичних методів і приватних підходів вже не актуальні. Реальна практика показує: якщо пацієнт і його психотерапевт (і лікар, і психолог) прагнуть до досягнення допомоги, а не грі в метод (гештальт-психотерапія, психоаналіз), то потрібно щось більше, ніж просто якісне застосування психотерапевтичної техніки. З іншого боку, виникає питання про сенс застосування конкретного психотерапевтичного підходу, який різний для психотерапевта-лікаря та клінічного психолога.

В даний час пропонують різні варіанти вирішення даного питання:1.Психотерапія, здійснювана клінічним психологом, ідентична лікування у лікаря-психотерапевта. Фахівці посилаються на уявлення про психотерапії як інтердисциплінарний області, яка розвивається спільно з медициною, психологією, психофізіологією і соціологією. Таке формування психотерапії як спеціальності припускає, що її представники повинні знати клінічні та інші основи психотерапії, в першу чергу, психологічні. Подібна аргументація викликає сумніви, тому що сучасна підготовка психотерапевтів з медичним і психологічним утворенням принципово різна. Лікарі недостатньо утворені у фундаментальних і прикладних аспектах психології. Те ж можна сказати і про психологів по відношенню до клінічних дисциплі. 2.Психотерапія - самостійна спеціальність, прямо не залежить від психології і клінічної психіатрії. Недоліком даної концепції є те, що нею ігноруються існуючі теоретичні передумови психотерапії, розуміння відмінностей між патологією і нормою. Разом з тим, досить розроблені динамічне, поведінковий і гуманістичний напрямки психотерапії. В кожному із зазначених напрямків існують загальна методологія, власна інтерпретація патології і норми, теорії особистості, методи лікування. 3.Психотерапія - використання психотерапевтичних методів по відношенню до хворих, а психологічна корекція, психологічна допомога, психологічне консультування - це застосування психотерапевтичних методів стосовно здоровим. При цьому виділяються медичні та психологічні етапи психотерапії: «Чим більше патології, тим більше психотерапії, чим менше патології, тим більше психології». Відповідь на питання про характер взаємодії лікаря і психолога в рамках психотерапевтичного процесу може бути знайдений при розгляді спрямованості, цілей психотерапії.

11. Варіанти розв*язання проблеми сутності психотерапії в рамках діяльності лікаря-психотерапевта і клін. псих. Порівняльний аналіз спрямованості клінічної (лікарської) психотерапії і психотерапевтичної допомоги , яку надає психолог.

В даний час пропонують різні варіанти вирішення даного питання:

1.Психотерапія, здійснювана клінічним психологом, ідентична лікування у лікаря-психотерапевта. Фахівці посилаються на уявлення про психотерапії як інтердисциплінарний області, яка розвивається спільно з медициною, психологією, психофізіологією і соціологією. Таке формування психотерапії як спеціальності припускає, що її представники повинні знати клінічні та інші основи психотерапії, в першу чергу, психологічні. Подібна аргументація викликає сумніви, тому що сучасна підготовка психотерапевтів з медичним і психологічним утворенням принципово різна. Лікарі недостатньо утворені у фундаментальних і прикладних аспектах психології. Те ж можна сказати і про психологів по відношенню до клінічних дисциплі. 2.Психотерапія - самостійна спеціальність, прямо не залежить від психології і клінічної психіатрії. Недоліком даної концепції є те, що нею ігноруються існуючі теоретичні передумови психотерапії, розуміння відмінностей між патологією і нормою. Разом з тим, досить розроблені динамічне, поведінковий і гуманістичний напрямки психотерапії. В кожному із зазначених напрямків існують загальна методологія, власна інтерпретація патології і норми, теорії особистості, методи лікування. 3.Психотерапія - використання психотерапевтичних методів по відношенню до хворих, а психологічна корекція, психологічна допомога, психологічне консультування - це застосування психотерапевтичних методів стосовно здоровим. При цьому виділяються медичні та психологічні етапи психотерапії: «Чим більше патології, тим більше психотерапії, чим менше патології, тим більше психології». Відповідь на питання про характер взаємодії лікаря і психолога в рамках психотерапевтичного процесу може бути знайдений при розгляді спрямованості, цілей психотерапії. Психотерапевтичне втручання - це вид (тип, форма) психотерапевтичного впливу, який характеризується певними цілями і відповідним цим цілям виборів засобів впливу, тобто методів. Психологічне консультування традиційно розглядається як процес, спрямований на допомогу людині у вирішенні або пошуку шляхів вирішення виникаючих у нього проблем і труднощів психологічного характеру. Можна виділити три основні підходи до психологічного консультування: 1. проблемно-орієнтоване консультування, фіксоване на аналізі сутності та зовнішніх причин проблеми, пошук шляхів вирішення; 2. особистісно-орієнтоване консультування, спрямоване на аналіз індивідуальності, особистості причин виникнення проблемних і конфліктних ситуацій і шляхів їх запобігання в майбутньому; 3. консультування, орієнтоване на виявлення ресурсів для розв'язання проблеми. Порівнюючи поняття «психотерапія» та «психологічне консультування», відомий фахівець у цій галузі Нельсон-Джоунс розглядає психологічне консультування як психологічний процес, орієнтований на профілактику та розвиток. Він виділяє в консультуванні цілі, пов'язані з корекцією і розвитком. З його точки зору, консультування переважно є корекційним. Велике значення надається підвищенню особистісної відповідальності за власне життя. Кінцева мета консультування - навчити клієнта допомагати самому собі, стати для самих себе консультантами. Нельсон-Джоунс бачить відмінності між психотерапією і психологічним консультуванням у тому, що в психотерапія робить акцент на особистісному зміну, а консультування на допомоги людині в кращому використанні власних ресурсів і поліпшенні якості життя.Клінічний підхід до проведення психотерапії, крім обліку нозологического характеру хвороби, її патогенетических механізмів, закономірностей плину, містить у собі також постановку цілей, завдань, вибір методів психотерапії, адекватних різним організаційним формам, у яких вона здійснюється: установи амбулаторного, напівстаціонарного, стаціонарного, санаторного й іншого типів.Тільки гарне володіння клінічним методом дозволить лікареві-психотерапевтові скласти адекватну лікувальну (у тому числі психотерапевтичну) программу. Консультант повинен працювати із хворим безпосередньо лише в тій ситуації, коли психічний розлад (передусім, порушення невротичного рівня) носить характер супутньої психоневрологічної патології; до цього ж має бути позитивна настанова пацієнта на проведення психологічного консультування.

Поиск по сайту: