Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Сутність та мета реабілітаційного процесу. Стадії.



Роль клінічного психолога у співпраці в загальній системі надання медичної допомоги. Співпраця з лікарем-психіатром і лікарем-психотерапевтом.

Клінічний психолог – це фахівець з базовою вищою психологічною освітою, який здобув додаткову освіту з клінічної психології. Клінічний психолог може працювати у психотерапевтичному кабінеті, психоневрологічному диспансері, психотерапевтичному відділенні, а також в інших підрозділах психотерапевтичної і психіатричної служб тощо.

Клінічний психолог перебуває у тісній співпраці з лікарем-психіатром і лікарем-психотерапевтом,а також іншими фахівцями бригади, які здійснюють надання психотерапевтичної та психіатричної допомоги. Він самостійно проводить необхідні консультативно-діагностичні, психодіагностичні, психокорекційні заходи в лікувальних, реабілітаційних, психопрофілактичних і психогігієнічних програмах для пацієнтів з реакціями дезадаптації, стресу, неврозів (F40-F48) та інших непсихотичних і психосоматичних розладів. Спільно з лікуючим лікарем (психіатром, психотерапевтом, интернистом), в якості консультанта або співробітника терапевтичної бригади, клінічний психолог бере участь в лікуванні та реабілітації хворих з психічними і соматичними розладами в стадії ремісії і з іншою патологією, у розвитку якої суттєву роль відіграють психосоціальні фактори. Відмінності в контингентах пацієнтів впливають на зміст індивідуальних психотерапевтичних, психопрофілактичних і реабілітаційних програм, середні терміни лікування і планування роботи психотерапевтичного установи (підрозділу) припускають переважне застосування тих чи інших психотерапевтичних методів.

 

9. Функцій психолога в стаціонарних і напівстаціонарних психотерапевтичних відділеннях полягає в тому, що умови спеціалізованого відділення надають можливість значної інтенсифікації процесу лікування в порівнянні з амбулаторним. Перебування хворого у відділенні протягом доби дозволяє організувати розпорядок дня і спосіб життя так, щоб буквально всі проведені заходи мали психотерапевтичний потенціал; при цьому практично стирається грань між соціотерапевтичними і власне психотерапевтичними впливами, максимально стимулюється активність самих хворих, підвищується ефективність як специфічних, так і неспецифічних форм психотерапії за рахунок створення сприятливого психологічного клімату.

Умови спеціалізованого відділення дозволяють при наявності групових методів використовувати таку ефективну форму психотерапевтичного впливу, як психотерапевтичний колектив, створення і функціонування якого надзвичайно утруднено в амбулаторних умовах.

 

Сутність та мета реабілітаційного процесу. Стадії.

реабілітація— це застосування з лікувальною і профілактичною метою фізичних вправ і природних факторів у комплексному процесі відновлення здоров'я, фізичного стану та працездатності хворих.Медична реабілітація, за визначенням комітету експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я), — це активний процес, метою якого є досягнення повного відновлення порушених внаслідок захворювання або травми функцій, або, якщо це нереально, оптимальна реалізація фізичного, психічного і соціального потенціалу інваліда, найбільш адекватна інтеграція його у суспільство.

Реабілітація — це процес, який має на меті забезпечити неповносправних досягнення і підтримку їх оптимальних фізичного, чуттєвого, інтелектуального, психічного, а також соціального рівнів діяльності, які б сприяли досягненню вищого рівня самостійності. Реабілітація може включати заходи для підтримання або відновлення функцій або ж компенсації втрати або відсутності функції чи функціонального обмеження.

Відповідно до міжнародної класифікації Всесвітньої організації охорони здоров'я, яка була прийнята у 1980 році, виділяють такі рівні медико-біологічних та психо-соціальних наслідків хвороби або травми, які повинні враховуватись при проведенні реабілітації:

=ушкодження — будь-яка аномалія або втрата анатомічних, фізіологічних, психологічних структур або функцій; =порушення життєдіяльності — виникає у результаті ушкодження та означає втрату або обмеження можливості здійснювати щоденну діяльність у межах, які вважаються нормальними для людського суспільства;

=соціальні обмеження виникають у результаті ушкодження й порушення життєдіяльності і називають обмеження та перешкоди для виконання соціальної ролі, яка вважається нормальною для цього індивідууму.

Етапи:

· здійснення комплексної вихідної оцінки стану хворого з формулюванням реабілітаційного діагнозу перед початком реабілітації;

· проведення реабілітації за певною програмою, що укладена на основі оцінки стану хворого;

· здійснення оцінки ефективності реабілітаційних заходів в динаміці і після завершення курсу реабілітації;

· складання рекомендацій щодо лікувальних і соціальних заходів, які необхідні на подальших етапах реабілітації.

різновиди:

1. Медична — завданням якої є максимально можливе відновлення стану здоров'я пацієнта засобами традиційної та нетрадиційної медицини;

2. Професійна — яка передбачає відновлення професійних навичок людини або навчання новим навичкам, які відповідають функціональним можливостям особи;

3. Соціальна — яка забезпечує повернення людини до максимально активного життя у суспільстві, якомога повнішу її інтеграцію у всі сфери його життя;

4. Фізична — напрямок у сфері охорони здоров'я, покликаний, головним чином запобігати або полегшувати рухові дисфункції людини.

5. Трудова — система заходів, розроблених з урахуванням схильностей, фізичних, розумових і психічних можливостей особи і спрямованих на оволодіння трудовими навичками забезпечення трудової діяльності та адаптацію у виробничих умовах, у тому числі шляхом створення спеціальних чи спеціально пристосованих робочих місць.

10. Взаємодія клінічного психолога і лікаря-психотерапевта при проведені психотерапії. Проблеми співпраці клін. пс-га і лікаря психотер.Перспективи розвитку психотерапевтичної допомоги відкриваються за умови залучення клінічного психолога до проведення психотерапевтичних заходів у рамках бригадної моделі надання психотерапевтичної допомоги. Нерідко лікарі-психотерапевти визначають в якості основного завдання участі психологів у психотерапевтичному процесі або проведення тільки психодіагностики, або застосування допоміжних форм психотерапії (арттерапія, тілесно-орієнтована психотерапія та ін.). При цьому, як правило, лікарі-психотерапевти мало використовують у своїй роботі психодіагностичні висновки клінічних психологів. Зі свого боку, клінічні психологи вважають, що лікар повинен «виписувати рецепти» або, іншими словами, проводити в основному біологічні види лікування. З одного боку, це зіткнення інтересів двох дуже близьких за своїм профілем фахівців в рамках психотерапевтичного процесу допомагає побачити методологічні проблеми самої психотерапії. Наявність проблем такого рівня означає, що питання застосування тих чи інших психотерапевтичних методів і приватних підходів вже не актуальні. Реальна практика показує: якщо пацієнт і його психотерапевт (і лікар, і психолог) прагнуть до досягнення допомоги, а не грі в метод (гештальт-психотерапія, психоаналіз), то потрібно щось більше, ніж просто якісне застосування психотерапевтичної техніки. З іншого боку, виникає питання про сенс застосування конкретного психотерапевтичного підходу, який різний для психотерапевта-лікаря та клінічного психолога.

В даний час пропонують різні варіанти вирішення даного питання:1.Психотерапія, здійснювана клінічним психологом, ідентична лікування у лікаря-психотерапевта. Фахівці посилаються на уявлення про психотерапії як інтердисциплінарний області, яка розвивається спільно з медициною, психологією, психофізіологією і соціологією. Таке формування психотерапії як спеціальності припускає, що її представники повинні знати клінічні та інші основи психотерапії, в першу чергу, психологічні. Подібна аргументація викликає сумніви, тому що сучасна підготовка психотерапевтів з медичним і психологічним утворенням принципово різна. Лікарі недостатньо утворені у фундаментальних і прикладних аспектах психології. Те ж можна сказати і про психологів по відношенню до клінічних дисциплі. 2.Психотерапія - самостійна спеціальність, прямо не залежить від психології і клінічної психіатрії. Недоліком даної концепції є те, що нею ігноруються існуючі теоретичні передумови психотерапії, розуміння відмінностей між патологією і нормою. Разом з тим, досить розроблені динамічне, поведінковий і гуманістичний напрямки психотерапії. В кожному із зазначених напрямків існують загальна методологія, власна інтерпретація патології і норми, теорії особистості, методи лікування. 3.Психотерапія - використання психотерапевтичних методів по відношенню до хворих, а психологічна корекція, психологічна допомога, психологічне консультування - це застосування психотерапевтичних методів стосовно здоровим. При цьому виділяються медичні та психологічні етапи психотерапії: «Чим більше патології, тим більше психотерапії, чим менше патології, тим більше психології». Відповідь на питання про характер взаємодії лікаря і психолога в рамках психотерапевтичного процесу може бути знайдений при розгляді спрямованості, цілей психотерапії.

 

 

11. Варіанти розв*язання проблеми сутності психотерапії в рамках діяльності лікаря-психотерапевта і клін. псих. Порівняльний аналіз спрямованості клінічної (лікарської) психотерапії і психотерапевтичної допомоги , яку надає психолог.

В даний час пропонують різні варіанти вирішення даного питання:

1.Психотерапія, здійснювана клінічним психологом, ідентична лікування у лікаря-психотерапевта. Фахівці посилаються на уявлення про психотерапії як інтердисциплінарний області, яка розвивається спільно з медициною, психологією, психофізіологією і соціологією. Таке формування психотерапії як спеціальності припускає, що її представники повинні знати клінічні та інші основи психотерапії, в першу чергу, психологічні. Подібна аргументація викликає сумніви, тому що сучасна підготовка психотерапевтів з медичним і психологічним утворенням принципово різна. Лікарі недостатньо утворені у фундаментальних і прикладних аспектах психології. Те ж можна сказати і про психологів по відношенню до клінічних дисциплі. 2.Психотерапія - самостійна спеціальність, прямо не залежить від психології і клінічної психіатрії. Недоліком даної концепції є те, що нею ігноруються існуючі теоретичні передумови психотерапії, розуміння відмінностей між патологією і нормою. Разом з тим, досить розроблені динамічне, поведінковий і гуманістичний напрямки психотерапії. В кожному із зазначених напрямків існують загальна методологія, власна інтерпретація патології і норми, теорії особистості, методи лікування. 3.Психотерапія - використання психотерапевтичних методів по відношенню до хворих, а психологічна корекція, психологічна допомога, психологічне консультування - це застосування психотерапевтичних методів стосовно здоровим. При цьому виділяються медичні та психологічні етапи психотерапії: «Чим більше патології, тим більше психотерапії, чим менше патології, тим більше психології». Відповідь на питання про характер взаємодії лікаря і психолога в рамках психотерапевтичного процесу може бути знайдений при розгляді спрямованості, цілей психотерапії. Психотерапевтичне втручання - це вид (тип, форма) психотерапевтичного впливу, який характеризується певними цілями і відповідним цим цілям виборів засобів впливу, тобто методів. Психологічне консультування традиційно розглядається як процес, спрямований на допомогу людині у вирішенні або пошуку шляхів вирішення виникаючих у нього проблем і труднощів психологічного характеру. Можна виділити три основні підходи до психологічного консультування: 1. проблемно-орієнтоване консультування, фіксоване на аналізі сутності та зовнішніх причин проблеми, пошук шляхів вирішення; 2. особистісно-орієнтоване консультування, спрямоване на аналіз індивідуальності, особистості причин виникнення проблемних і конфліктних ситуацій і шляхів їх запобігання в майбутньому; 3. консультування, орієнтоване на виявлення ресурсів для розв'язання проблеми. Порівнюючи поняття «психотерапія» та «психологічне консультування», відомий фахівець у цій галузі Нельсон-Джоунс розглядає психологічне консультування як психологічний процес, орієнтований на профілактику та розвиток. Він виділяє в консультуванні цілі, пов'язані з корекцією і розвитком. З його точки зору, консультування переважно є корекційним. Велике значення надається підвищенню особистісної відповідальності за власне життя. Кінцева мета консультування - навчити клієнта допомагати самому собі, стати для самих себе консультантами. Нельсон-Джоунс бачить відмінності між психотерапією і психологічним консультуванням у тому, що в психотерапія робить акцент на особистісному зміну, а консультування на допомоги людині в кращому використанні власних ресурсів і поліпшенні якості життя.Клінічний підхід до проведення психотерапії, крім обліку нозологического характеру хвороби, її патогенетических механізмів, закономірностей плину, містить у собі також постановку цілей, завдань, вибір методів психотерапії, адекватних різним організаційним формам, у яких вона здійснюється: установи амбулаторного, напівстаціонарного, стаціонарного, санаторного й іншого типів.Тільки гарне володіння клінічним методом дозволить лікареві-психотерапевтові скласти адекватну лікувальну (у тому числі психотерапевтичну) программу. Консультант повинен працювати із хворим безпосередньо лише в тій ситуації, коли психічний розлад (передусім, порушення невротичного рівня) носить характер супутньої психоневрологічної патології; до цього ж має бути позитивна настанова пацієнта на проведення психологічного консультування.




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.