Рівняння Максвелла та гіпотеза ефіру

Після появи в 1865 р. рівнянь Максвелла виникла необхід­ність уточнення принципа відносності й перетворень Галілея. Причина полягає в тому, що самі рівняння Максвелла не ін­варіантні відносно перетворень Галілея. Більш того, із самих рівнянь Максвелла можна було отримати теоретичне значен­ня швидкості світла через електродинамічні сталі (причому, з не поганою точністю). Це теоретичне значення добре уз­годжувалось з експериментальним. Але виникало питання: в якій саме системі координат світло поширюється зі швидкістю с = 3·10¹⁰см/с, оскільки з абсолютності поняття часу та простору випливає звичайний закон додавання швидкостей. Проте в теорії Максвелла немає жодних вказівок на те, в якій саме системі світло повинно мати швидкість 3 · 10¹⁰см/с. Та­ке¹ положення наводило на думку, що існує деяка виділена система відліку, в якій світло поширюється зі швидкістю с.

У ті часи вважалось природним, що хвильовий процес по­ширюється в деякому середовищі (наприклад, гідродинаміч­ні хвилі на поверхні води, звукові —у струні). Тому з'яви­лась гіпотеза ефіру — вважалось, що світло поширюється в деякому прозорому середовищі — ефірі, який заповнює весь простір. Тобто швидкість с має місце саме в системі коорди­нат, пов'язаній з ефіром.

Але це твердження одразу ж приводить до виділеної абсо­лютної системи відліку, що суперечить принципу відносності Галілея. Друга можлива альтернатива полягала в тому, що треба було припустити, що перехід від однієї системи коор­динат до іншої відбувається не за допомогою перетворень Галілея. а за допомогою інших перетворень.

Психологічно простіше було вважати, що є деяка абсолют­на система відліку, оскільки в ті часи було важко відмовитись від середовища, в якому поширюється світло. З цього випли­вало, що система нерухома відносно ефіру (абсолютна), а при переході до іншої рухомої системи відліку повинен виконува­тись закон додавання швидкостей υ₁ + υ₂, тобто υ + c. Оскіль­ки Земля рухається по орбіті зі швидкістю υ = 30км/с, то поперек ефірного вітру повинна бути швидкість с, а вздовж нього υ + c. Але експерименти дали заперечний результат —і в повздовжньому і в поперечному напряму швидкість дорів­нювала с. Трохи нижче ми докладно зупинимось на цьому питанні.

Таким чином, треба було робити вибір (експерименталь­ний) між абсолютною системою відліку та перетвореннями Галілея.

Найвідоміші експерименти, які віді­грали першочергову роль у становленні СТВ. — це досліди Майкельсона і Марлі (1887 p.). Як уже було відмічено, якщо вважати, що Земля рухається в прозо­рому ефірі (припущення про існування абсолютної системи відліку), то в попе­речному напрямі швидкість світла по­винна дорівнювати с, а в повздовжньо­му: с. + υ. Ця відмінність мала датися взнаки на інтерференційній картині (незважаючи на те. що швидкість руху Землі набагато менша за швидкість світла).

Досліди було виконано за схемою, зображенню на мал.(1) . У дослідах використовували інтерферометр Майкельсона з рівними плечима: одне плече мало напрям уздовж руху Зем­лі, друге — проти. За рахунок очікуваного руху Землі від­носно офіру, шляхи, які проходять різні промені до екрана. мали відрізнятися один від одного. Якщо платформу, де розташовано інтерферометр, розвернути на 90°. то шлях. пройдений уздовж ефірного вітру

та поперек нього, повинен змінитись, отже має змінитися й інтерференційна картинка. Розрахунок приводив до зсуву інтерференційної смуги на від­стань

(1)

де l — довжина плеча інтерферометра. λ — довжина хвилі сві­тла, υ —орбітальна швидкість Землі.

Такі експерименти виконувались багато разів багатьма експериментальними групами, проте кожного разу результат був негативний — інтерференційна картинка не змінювалась. У 1927-1930 р. ефективна довжина плечей була доведена до 30 м. При довжині світлової хвилі 5000 А повинно було б спостерігатись зміщення на цілу спектральну смугу. Точність вимірювань дозволила б зафіксувати зміщення на 1/1000 сму­ги. Але ніякого зміщення зафіксовано не було. Цей експери­мент завжди давав негативний результат.

Таким чином, з нього незаперечне» випливав експеримен­тальний факт швидкість поширення світла не зале­жить від швидкості руху спостерігача. Іншими словами, в якій би системі координат ми не вимірювали швидкість руху, завжди отримаємо один і той самий результат — 3· 10¹⁰ см/с. І в цьому розумінні всі інерціальні системи відліку є рівно­правними, виділеної (абсолютної) системи відліку не існує. Тобто саме формулювання принципу відносності Галілея за­лишається справедливим — треба змінювати формули пере­ходу від однієї системи координат до іншої.

Поиск по сайту: