Стандартизація і сертифікація продовольчих товарів

Кабінет Міністрів України 29 травня 1992 р. схвалив Концеп­цію з питань національної стандартизації, метрології і сертифі­кації, прийняв Декрет від 10 травня 1993 р. «Про стандартизацію і сертифікацію». В Україні створено Державний комітет стандар­тизації, метрології і сертифікації — Держстандарт України, Україн­ський науково-дослідний інститут стандартизації, сертифікації, інформатики, а також обласні центри стандартизації, метрології і сертифікації.

Держстандартом України спочатку було розроблено п'ять основних державних стандартів, чинних з жовтня 1993 р.: Основні положення, Порядок розробки державних стандартів, Порядок розробки і побудови технічних умов, Стандарти підприємств, За­гальні вимоги до побудови, змісту, викладу стандартів, на основі яких розробляються інші стандарти, а також впроваджено націо­нальну систему сертифікації (УкрСЕПРО). 31 липня 1995 р. вве­дено обов'язкову сертифікацію харчових продуктів вітчизняного виробництва та тих, що завозяться з-за кордону, на відповідність вимогам безпеки в державній системі сертифікації.

Сертифікат відповідності вимогам стандартів і безпеки хар­чових продуктів видають акредитовані органи сертифікації, що діють в обласних центрах і великих містах України.

Кожна партія харчових продуктів, що надходить від виробни­ка, повинна супроводжуватися посвідченням про якість, серти­фікатом відповідності державній системі сертифікації або його копією, завіреною постачальником, на товар, котрий підлягає обов'язковій сертифікації або ж зазначений у товаросупровідній документації певним реєстраційним номером.

Сертифікація передбачає перевірку відповідності харчової продукції встановленим стандартам і контроль за дотриманням технологій її виготовлення.

Харчові продукти, які супроводжуються сертифікатом, вважа­ються проконтрольованими і відповідають вимогам стандартів і безпеки.

Держстандартом України досягнуто домовленості з деякими країнами ближнього і далекого зарубіжжя про визнання сертифі­катів, що видані з системі сертифікації України.

Україна бере участь в роботі Міжнародних нарад з питань стандартизації, метрології і сертифікації товарів.

Відповідно до Міжнародних договорів в республіці застосо­вують міждержавні стандарти.

Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 р. № 46-93 «Про стандартизацію і сертифікацію» норма­тивні документи зі стандартизації розподіляють за такими кате­горіями: державні стандарти України — ДСТУ; галузеві стандар­ти України — ГСТУ; стандарти науково-технічні та інженерних товариств і спілок України — СТТУ; стандарти підприємств — СТП; технічні умови України — ТУУ.

Стандарти колишнього СРСР (ГОСТ) та республіканські стан­дарти колишньої УРСР (РСТ) застосовують як державні стандар­ти України (ДСТУ).

Галузеві стандарти України (ГСТУ) розробляють на продукцію за відсутності державних стандартів України (ДСТУ) чи у разі необхідності встановлення вимог, які перевищують або доповню­ють вимоги державних стандартів.

Стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок України (СТТУ) встановлюють у разі необхідності поширення результатів фундаментальних і прикладних досліджень, одержа­них в окремих галузях чи сферах професійних інтересів.

Стандарти підприємств (СТП) розробляють на продукцію, що використовується лише на конкретному підприємстві. СТП не повинні суперечити обов'язковим вимогам державних і галузе­вих стандартів.

Технічні умови України (ТУУ) містять вимоги, що регулюють відносини між постачальником (розробником, виготовлювачем) і споживачем (замовником) продукції.

Державні, галузеві стандарти України та стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок України, а також зміни до них підлягають державній реєстрації у Держстандарті Украї­ни, а технічні умови України в його територіальних органах — обласних центрах стандартизації і метрології (ЦСМ).

Державним стандартам присвоюють позначення, яке скла­дається з індексу державного стандарту (ДСТ), скороченої на­зви держави (У), реєстраційного номера і двох останніх цифр року затвердження або перегляду стандарту.

Назва технічних умов складається з індексу документа (ТУ), скороченої назви держави (У), коду підприємства (організації) — власника оригіналу (ТУ) із ОКПО (вісім знаків), реєстраційного номера, двох останніх цифр року затвердження, наприклад: ТУУ 12345813.001-93.

Необхідна інформація про дію стандартів (ДСТУ, ГОСТ), зміни до них та скасування їх друкується у щорічному та щомісячному інформаційному покажчиках «Стандарти».

Управління системою сертифікації продукції УкрСЕПРО здійснює Держстандарт України,який має мережу територіаль­них органів із сертифікації, випробувальні лабораторії.

Сертифікація продукції може бути обов'язкова чи добро­вільна.

З 1 липня 1994 р. введено обов'язкову сертифікацію для знач­ної частини товару і послуг, які увійшли до затвердженого пере­ліку. Серед них продукти харчування, лікарські препарати, мед-техніка, синтетичні мийні засоби, побутова техніка тощо.

За бажанням підприємств-виробників можна проводити доб­ровільну сертифікацію продукції, яка не увійшла до затверджено­го переліку. Така ініціатива набуває дедалі більшого поширення, адже наявність сертифіката відповідності є нормою торговель­них відносин у світі.

З 1 січня 1997 р. в Україні запроваджено нові бланки серти­фікатів відповідності стандартам якості, які мають кольорове ху­дожньо-графічне оформлення і 12 ступенів захисту.

Загальний контроль якості, здійснюваний фірмами США, Японії і Східної Європи, передбачає три обов'язкові умови.

1. Якість як основна стратегічна мета діяльності визнається
нищим керівництвом фірм. При цьому встановлюються конкретні
завдання і виділяються кошти для їх вирішення. Оскільки вимоги
до якості визначає споживач, не може існувати такого поняття,
як постійний рівень якості. Підвищення якості повинне йти по
зростаючій, бо якість — це безперервно змінна ціль.

2. Заходи щодо підвищення якості продукції повинні зачіпати
всі без винятку підрозділи підприємства. Досвід показує, що від
80 до 90% заходів не підлягають контролю відділів якості і надій­
ності. Особлива увага приділяється підвищенню якості на таких
«галах, як виготовлення нових виробів.

3. Процес навчання, орієнтований на певне робоче місце, що не припиняється, і підвищення мотивації персоналу.

«Тільки нерозумінням суті проблем якості, — говорить японсь­кий економіст К.Ісикава, — можна пояснити такі заяви керівників підприємства: «управління якістю означає роботи жорсткішими умови приймання продукції», «управління якістю означає упро­вадження стандартизації», «управління якістю є статистикою», «управління якістю на практиці представляється вельми трудо­містким заходом», «хай питаннями управління якістю займаєть­ся відділ приймання або контролю», «успіхи підприємства в уп­равлінні якістю виключають необхідність проведення додаткових заходів» і «управління якістю ніяк не стосується адміністрації або відділу реалізації продукції».

На думку американського економіста А.Фейнгенбаума, в умо­вах гострої конкурентної боротьби (приблизно 70% продукції США, що випускається, зазнають гострої конкуренції продукції, що імпортується) фірми зможуть успішно розвиватися, керую­чись такими принципами.

• Якість є не одним з напрямів діяльності фірми, а безперер­
вним процесом, що зачіпає всі функції підприємства.

• Підвищення якості залежить від ступеня участі в його фор­
муванні кожного співробітника фірми.

• Якість не перешкоджає, а сприяє зниженню собівартості
продукції.

• Якість означає використання нової техніки і технологій.
Якістю необхідно управляти так само безпосередньо і

ефективно, як управляють устаткуванням, виробництвом і фінан­сами.

Час на розробку і виготовлення нових видів продукції постій­но скорочується (достатньо порівняти період в 20 років, протя­гом якого був спроектований, проведений і став предметом не­обхідності телевізор, з періодом в п'ять років, за який той же шлях виконала персональна ЕОМ). Вимогливість, що росте до підви­щення якості виробів сьогодні одна з характерних рис світового ринку. Системи розробки нових виробів повинні містити ряд ос­новних положень:

— якість розглядається нарівні зі всіма технічними новаціями з самого початку розробки виробу;

— планування науково-дослідних і дослідно-конструкторських
робіт організовується таким чином, щоб не обмежувати
проектування варіантів виробу з якнайкращими характери­
стиками;

— прискорення розробки виробу повинне стати основним
критерієм ефективності системи розробки.

Другим чинником, що обумовлює конкурентоспроможність підприємства, є ціна продукції, що випускається.

В умовах планового господарювання підприємству планував­ся рівень цін, витрат і норматив рентабельності. В ринкових умо­вах ці величини вільно встановлюються підприємством. Ціна служить істотним регулятором виробництва і надає як безпосе­редній, так і опосередкований вплив на величину формованого прибутку, на характер і результати конкурентної боротьби. Ціна на продукцію, що випускається, для підприємства є договірною ціною між ним і споживачем. Існує декілька варіантів договірних цін (Цд):

Перший варіант: Ц = Собівартість + Прибуток;

Другий варіант: Ц = Попит — Пропозиція;

Третій варіант: Ціна конкурента / > Цд < Ціна конкурента у.

Перший варіант встановлення договірної ціни повністю виз­начається умовами виробництва і зосереджується в рамках підприємства. Проте в умовах ринку це швидше виняток, ніж правило, оскільки на Ринку звичайно не один виробник. Другий і третій варіанти наближені до реальної дійсності.

При розрахунку ціни за першим, найпростішим варіантом, необхідно мати на увазі, що складова основи ціни собівартість — це об'єктивний показник, але на ньому одному при ухваленні управлінських рішень базуватися не можна. Успіх на ринку зале­жить не від величини собівартості продукції виготовлення, а від того, скільки, ким, коли, де і як буде проведено і запропоновано споживачеві товарів.

Цей варіант може бути застосованим у тому разі, коли фірма, яка виготувала товар, є ведучою на цьому ринку і коли результа­ти фінансової діяльності задовольняють керівництво. Він дозво­ляє достатньо справедливо розподілити прибуток між виробни­ком, який пропонує дефіцитний товар, і споживачем, для якого ціна не є вирішальним чинником при покупці.

При другому варіанті встановлення ціни за основу прийма­ються прогнозований попит і собівартість товару. Завдання для підприємства ставиться так: ціна за одиницю товару заздалегідь визначена і необхідно встановити, при якій кількості проданих товарів підприємство почне одержувати реальний прибуток. Можливе і зворотне завдання: відома приблизна кількість ви­робів, яку можна реалізувати на ринку, необхідно визначити, при якій ціні цей обсяг продажу не призведе до збитків.

Третій варіант формування ціни враховує рівень конкуренції на ринку і часто дає добрі результати. Виробник вивчає дина­міку цін конкурентів і визначає, яка буде ціна конкурента на ана­логічний товар. Основна увага при цьому спрямована на змен­шення витрат і збільшення прибутку.

Розгляд трьох варіантів показує, що в умовах ринкової економі­ки ціна — чинник забезпечення конкурентоспроможності продукції.

Поиск по сайту: