Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Національна культура: поняття, підходи



 

Численні сучасні теорії по-різному підходять до цього явища. В поняття етнічність, нація, націоналізм вкладають різний зміст. Існують три загальні підходи до вивчення етнічного та національного феноменів: примордіалізм, інструменталізм і конструктивізм.

Прімордіальний підхід має на увазі, що етнос – це початкове органічне соціальне утворення, яке накладає на людину основну структуру світосприйняття. Цей підхід припускає, що етнічна приналежність людини є об'єктивною даністю, що має свою основу в природі або в суспільстві. Тому етнічність неможливо створити штучно або нав’язати її. Етнос є спільністю з реально існуючими ознаками. Прімордіальна точка зору наполягає на тому, що будь-яке суспільство етнічне, як далеко б воно не пішло від свого коріння.

Згідно конструктивістського підходу етнос – це штучне утворення, результат цілеспрямованої діяльності самих людей. Тобто передбачається, що етнічність і етнос є не якоюсь даністю, а є результатом творення. Ті ознаки, які відрізняють представників одного етносу від іншого, називаються етнічними маркерами і формуються на різній основі, залежно від того як найефективніше відокремити даний етнос від іншого. Етнічними маркерами можуть бути: фізична зовнішність, релігія, мова тощо. Конструктивісти вважають, що етнос з’являється в ході політичної, економічної і культурної консолідації інтелігенції і еліт для вирішення конкретних історичних завдань. Прімордіалісти закидають конструктивістам, що ті змішують поняття етносу з нацією, яка має політичний, економічний і юридичний зміст.

Інструменталістська концепція розглядає етнічність, як інструмент, за допомогою якого люди добиваються тих або інших цілей, і, на відміну від примордіалізму та конструктивізму, не орієнтований на пошук визначення етносу і етнічності. Етнос розглядається, як засіб для підвищення соціального статусу. Будь-яка активність етнічних груп розглядається як цілеспрямована діяльність етнічних еліт в боротьбі за владу і привілеї. У повсякденному житті етнічність перебуває в латентному стані, але у разі потреби мобілізується.

Етнос (від грец. ἔθνος – народ) – група людей, яка історично склалась на певній території і об’єднана спільними ознаками, об’єктивними або суб’єктивними. Різні напрями в етнології включають в ці ознаки походження, мову, стабільні особливості культури, психологічний склад, а також свідомість своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість) та ін. Деякі дослідники вважають існування феномену, що позначається терміном "етнос", в кращому разі гіпотезою з огляду на те, що, на їх думку, несуперечливого визначення поняття не запропоновано.

Від поняття ″етнос″ слід відрізняти поняття ″нація″. Під етносом розуміється поняття більш широке, ніж нація. Його відносять до всіх типів соціуму. Але етнічна ідентичність не тотожна національній свідомості. Нація – це особливий етап розвитку етнічної спільноти. У політичне життя Європи поняття ″нація″ увійшло у XVIII-XIX ст., а в науці ним по­чали користуватись на початку XIX ст. Визначення поняття ″нація″ інтегрує в собі психологічні, культурологічні, етнологічні та історико-економічні характеристики. Прийнято вважати, що нація – це стійка спільність людей, що складається за умови єдності мови, території, економіки і деяких психологічних рис, що виробляються на підставі загальної культури. Нації, як політичні утворення, безумовно, створюються штучно переважно в буржуазних суспільствах, коли зникає якісних підхід до соціуму і люди стають індивідуумами.

На всьому своєму просторі людська історія була історією народів (етносів) та цивілізацій, і лише декілька останніх століть пріорітетна роль належить національним державам. Деякі сучасні геополітики стверджують, що більш ніж трьохсотлітнє панування національно-державної моделі близьке до вичерпання, як близький до вичерпання й самий дух, котрий заповнював цю модель – дух буржуазної модернізації. А ця втрата сенсу не може не позначитися на кризі заповнених даним змістом національно-державних оболонок. Проявом цього є глобалізація економічних і політичних процесів, зростання впливу транснаціональних корпорацій, ріст чисельності емігрантів з ″третього світу″ в розвинених країнах і т. ін.

Згідно конструктивістської інтерпретації, нація постає як ″уявлена спільнота″, як чисто сучасна конструкція. ″Націоналізм не полягає у пробудженні націй до самосвідомості; він радше винаходить нації там, де вони не існують″ (Е.Геллнер). Нація – не реальний феномен, а соціальний конструкт, уявлена спільність, члени якої не взаємодіють між собою, але розглядають себе як єдиний колектив із спільним характером, надіями і долею. Ключову роль у мобілізації членів етнічної групи на колективні дії в ім’я політичних або соціальних цілей грають лідери, які нерідко переслідують власні цілі. Створення нації являє собою результат свідомої діяльності представників еліти, які прагнуть свої інтереси оформити як загальнонаціональні і з цією метою для їхнього захисту і здійснення згуртувати основну масу народу в єдине політичне ціле, тобто націю. Нація постає для них не стільки як явище реального життя, скільки як ідеальна модель, конструкція, котру вони мають втілити в життя. Конструктивістська парадигма яскраво демонструє можливість маніпулятивного впливу на етнос, обумовленого впливом ″соціальних конструкторів″ на етнічну свідомість.

Нація – феномен в першу чергу культурний, і тільки потім етнічний і соціальний. Національна культура загалом не може обмежуватися вузькими рамками гомогенної етнічної спільноти. Навпаки, повноцінний розвиток нації вимагає набагато більш високого рівня диференціації духовних орієнтацій і способу життя, ніж етнічна. Вона включає різні варіанти субкультури, обумовлені етнічними, географічними, соціальними, господарськими і класовими чинниками. Часто наголошується, що нація складається не через затвердження одноманітності. Вона є надзвичайно неоднорідним утворенням, що складається з компонентів різного роду, хоча кожен з них окремо містить загальні культурні ознаки, що відрізняють дану націю. Характерною особливістю національних культур є їх широка диференціація за професійною та соціальною ознаках.

В сучасній культурології розрізняються поняття ″етнічна″ та ″національна культура″. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження – кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв’язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, – письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін. Національна модель культури і модель бажаного для цієї культури типу особистості розроблялися інтелігенцією. Проте творці такої культури говорять, зазвичай, від імені народу.

Націоналізм Е.Геллнер називає ″винайденою традицією″. Інтелектуали, що претендують на відродження народної культури, замість цього формують культуру нову, хоча і засновану на місцевих стилях і діалектах. Відродження забутих культурних форм не є простим перенесенням старовини в сучасні умови. Старі форми переосмислюються в новій культурі, одержують у ній нове життя. Коли в ХІХ столітті діячі української культури відновлювали народний фольклор, вони не просто повертали ті здобутки, що жили в селянській культурі, але надавали їй сучасної культурної форми. Національна інтелігенція, яка створювала модерні національні культури, вірила і декларувала, що ці культури були лише відродженням і збереженням вже існуючої, але занепалої й упослідженої культури народу, що творить націю. Національна культура насправді була нічим іншим, як місцевою версією універсальної модерної культури, вона є ″скасуванням″ традиційної культури і вона маскує сутність скасованої нею культури. Нація не заперечує, не відкидає етнос, а пристосовує його для існування в умовах нового громадянського суспільства, в умовах духовної та економічної самостійності індивідів. Етнічні елементи – обряди, традиції, звичаї, міфологія – зберігаються в межах національної культури, але вже не обмежують її змісту. ″Національне відродження″ є не стільки відновленням ″забутих традицій″, скільки становленням сучасної цивілізації з її ринковою економікою, правовою демократичною державою, громадянським суспільством, високою освіченістю населення.

На відміну від власної етнічної приналежності, належність до нації вимагає від кожного певних особистих зусиль і свідомого вибору. Існування національної культури, нації як її носія передбачає наявність товарної економіки зі загальнонаціональним ринком, коли на зміну локальним традиційно-замкненим спільностям людей, пов’язаних між собою кровною спорідненістю, приходить зв’язок самостійних і незалежних один від одного індивідів, котрі обмінюються продуктами матеріального і духовного виробництва.

Сучасна теорія культури виходить з широкого розуміння національної культури як певної сторони життєдіяльності суспільства в усіх її сферах – не тільки в духовному, але й у матеріальному виробництві, суспільно-політичній діяльності, побуті. Культура з цієї точки зору виступає як процес розвитку сутнісних сил людини та їх практичного вияву в усіх сферах, а разом з тим як система матеріальних і духовних цінностей, створених людьми й застосованих в їх діяльності, норм її регулювання, способів організації поведінки та спілкування людей. Вона охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких – географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. У структурі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична і правова культура, як наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які складають основу нації і забезпечують подальший національно-культурний процес. До них відносяться мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності тощо.

За конкретними носіями виділяється культура міська і сільська, класова і етнічна, професійна і молодіжна, культура сім’ї чи окремої людини. Загальновизнаним є виділення непрофесійної культури, яку іноді називають народною творчістю.

Національна культура визначається як система цінностей та культурних норм, їх творення, відбору, акумуляції та ретрансляції, що лежить в основі єдиної національно-культурної ідентичності і обумовленого культурою національного стилю життя і служить об’єднавчим чинником суспільства в умовах поліетнічних, полікультурних держав сучасності.

 

1.5. Поняття ″українська культура″

 

Одним із найскладніших питань курсу ″Історія української культури″ є питання: що таке ″українська культура″, який обсяг цього поняття, в якому ракурсі слід викладати цю історію, якого визначення ″культури″ варто дотримуватися? Можна писати про історію території, етносу, мистецтва, ментальності, звичаїв та традицій, сприйнявши за теоретичний орієнтир доволі застаріле, але все ще популярне визначення Едуарда Тейлора: ″Культура – це сукупність знань, вірувань, мистецтва, моралі, звичаїв, законів, засвоєних людиною як членом суспільства″. Хтось може поділяти наївний оптимізм ″батька″ романтизму Йогана Гердера, який вважав, що гуманістичне виховання народу приведе людство до ″вічного миру″ на землі, і закликав вивчати ″душу народу″ або ″дух народу″, закладений передусім у його мові. Завдяки Гердерові та іншим ідеологам романтизму ″етнографічне″ розуміння культури фактично стало надбанням масової свідомості. Власне, етнографізм у поєднанні з позитивізмом стали чи не єдиним методологічним підходом до вивчення української культури.

Можна підходити до культури з позицій структуралізму, завдяки якому, до речі, в культурологію було запроваджено термін менталітет[1] (Люсьєн Леві Брюлль). Культура сприймалася як надіндивідуальна багаторівнева структура (″колективний розум″), елементи якої перебувають у постійній взаємодії та взаємозалежності; ця структура уможливлює існування людини та її свідомості. Іншими словами, культура − це ″система, що має примусовий характер щодо індивідуальної свідомості″ (Ніколай Копосов).

Крім цього, існує функціоналістський, семіотичний та інші способи розуміння культури, кожен з яких наголошує на доцільності свого методу, виокремлює власний об’єкт дослідження. Наприклад, провідний британський антрополог Броніслав Маліновскі вважав, що культура це ″величезний керуючий апарат, який через підготовку, формування навичок та умінь, навчання нормам і розвиток схильностей поєднує виховання з природним матеріалом і породжує істот, поведінка яких не може бути визначена лише шляхом вивчення анатомії та фізіології″. Власне, йдеться про культуру як сферу, яка ″відрізняє людину від тварини″ (В.Оствальд). Сенс семіотичного підходу, на думку американського культуролога Кліффорда Гірца, полягає в тому, щоб ″допомогти нам одержати доступ до концептуального світу, в якому живуть люди, яких ми вивчаємо, для того, що ми могли вести з ними діалог″. А з точки зору іншого представника семіотики, Юрія Лотмана, культура – це механізм породження текстів і простір їхнього функціонування.

Українська культура може стати полем для застосування будь-якого методологічного інструментарію, тим більше, що не всі інструменти ще на цьому полі випробувані.

Дискусійною є проблема ідентифікації того чи іншого ″культурного героя″ з певною національною культурою. Наприклад, Станіслав Оріховський (Ожеховський) чи Віталій з Дубна − це польська чи українська культура? Кому ″належить″ Микола Гоголь чи Феофан Прокопович – українцям чи росіянам? Як поділити Григорія Сковороду чи Нестора-літописця? Як, зрештою, поділити Київську Русь? Такі питання найчастіше виникають через елементарне нерозуміння того, що національна ідентифікація – це цілком сучасне явище, яке не можна накидати соціумам, де домінували інші способи ідентифікації (конфесійний, васалітетний, територіально-державний та ін.) Накидаючи минулому сучасні поняття (а час від часу наші ідеологічні переконання), ми перестаємо розуміти минуле, змушуємо Станіслава Ожеховського бути ″свідомим українцем″, Івана Вишенського − ″демократом″ та ″гуманістом″, Захарію Копистенського записуємо в ряди борців ″за незалежну Україну″, а митрополита Петра Могилу проголошуємо провісником ідей Жан-Жака Руссо.

Виникає низка не менш цікавих проблем. Ми вивчаємо культуру українців чи культуру України як території у сучасному розумінні? Якщо приймаємо перший варіант, то куди подіти історію кримських татар, караїмів, ісламську культуру в Україні? Чи не лишається поза увагою історія культури українських євреїв та вірменів? Половецькі ідоли чи скіфські кургани – це історія якого народу? Відповісти на питання, з якого часу можна вести мову про українців, не так вже й просто. Існує щонайменше кілька теорій націогенези, кожна з яких доволі хитка: це фантастична теорія ″трипільського коріння″, котра постулює тезу, ніби українці існували ще тоді, коли не було й слов’ян; політична теорія ″колиски трьох братніх народів″, яка стверджує, що про українців як окремий етнос можна говорити лише з ХІV-ХV ст.; не менш політична ″антська″ теорія, яку пропонував М. Грушевський, виводячи коріння українців з племінного союзу антів ІV-V ст. н.е. Є ще позиція конструктивістів, які виступають проти етнізації поняття ″нація″, вважаючи, що в сучасному розумінні про європейські нації та національну свідомість не можна говорити раніше за ХVІ ст., або навіть ХVІІІ-ХІХ ст. Позиція аргументована сильніше, ніж попередні, але, в такому разі, що робити з проявами виразно етнічного націоналізму в епоху середньовіччя? Чим була ″нація до націоналізму″? (термін Й. Гайзінги).

Немало плутанини вносить безсистемне та науково невмотивоване використання модерної етнічної термінології щодо давно минулих епох. Наприклад, часто пишуть про ″українців″ в часи Київської Русі (доводилося натрапляти на цих ″українців″ і в неолітичну добу), ″українську громаду″ середньовічного Львова, ″українського князя″ Володимира Великого. Так, Омелян Терлецький ще в 20-ті роки ХХ ст. писав, що давньокиївська держава ″повстала на Україні, її збудували наші предки.., а не предки білорусів чи москалів, та й найбільше в цій державі було українців″. А інший галицький історик Теофіл Коструба радив ″викинути″ з історії України назву ″Русь″, ″руський″, замінивши ці етноніми на ″Україну″ та ″українців″. Якоюсь мірою цю методу можна зрозуміти як реакцію на недавню ситуацію, коли зусиллями російських істориків з історії Київської Русі було ″вилучено″ українців. Їм дозволили існувати лише з ХV-ХVІ ст., тоді як ″русский народ″ вже жив свідомим життям у Х-ХІ ст. Щоправда, радянські історики в поняття ″русский народ″ включали і українців та білорусів (″древнерусская народность″), однак ніхто не заперечував, коли між ″русским народом″ Київської Русі та ″русским народом″ Московії та Російської імперії істотна різниця не помічалася. Тим не менш, науковець не має права з почуття ″національної помсти″ іґнорувати засадничо інший спосіб ідентифікації людини в системі культурних координат Давньої Русі, накидаючи цій людині невластиві їй погляди та ідентичності. Саме з таких почуттів виникають теорії про Київську Русь як ″українську імперію″.

Якщо вивчати історію української культури як історію культури на території України, виникає інше запитання: а що таке ″територія України″? Що таке ″етнічні українські землі″ з огляду на ту обставину, що Україна набула сучасного вигляду лише після 1954 року (з приєднанням Криму). Варто згадати, що на початку ХХ ст. абсолютна більшість жителів Галичини називали себе ″русинами″, які зусиллями наддніпрянської інтелігенції (П.Куліша, І.Срезневського, О.Бодянського, В.Антоновича, М.Грушевського та ін.) лише почали думати над питанням етнокультурної спільності з народом, що жив у ″підросійській Україні″. Навіть серед ″будителів нації″ не існувало одностайності у питанні, що ж таке ″український народ″. М.Драгоманов у середині ХІХ ст. писав: ″Які ми руські – чи ми разновидність общого, чи окреме зовсім – цього правду сказати гарно ніхто не знає″. Русини Закарпаття аж до 1944 року не були упевнені, що вони українці, переконавшись у цьому за допомогою ″українізації″, ініційованої Сталіним. Що до 20-х років ХХ ст. знали про свою українську ідентичність лемки, гуцули, бойки, поліщуки, подоляки, буковинці, і чи уявляли свою спільність з тим народом, що жив по той бік Дніпра? Об’єктивне вивчення джерел не дозволяє відповісти на це питання ствердно. Варто зважити й на те, що чимало земель, які тепер сприймаються як ″українські етнічні″, до України не входять. Берестя – частина Білорусі; Стародубщина, частина Чернігівської та Воронезької областей, історично пов’язані з Україною – це Росія; Лемківщина, Підляшшя, Посяння, Холмщина – це вже Польща. Натомість до територіальних меж України потрапили землі, де українські етнічні процеси не відбувалися: це Крим та Донбас.

Не все з’ясовано і в питаннях хронологічних меж окремих періодів історії української культури. Можна згадати хоча б провокативно сформульоване Олексієм Толочком питання: коли ″закінчується″ Київська Русь? Чи можна ставити крапку в історії цього феномена після 1240 року, як традиційно прийнято вважати? Сам О.Толочко, наприклад, вважає, що кінець києво-руського періоду припадає на початок ХІV ст. Ярослав Ісаєвич пропонує за найбільш прийнятну умовну дату ″кінця″ Київської Русі прийняти 1132 рік, в той же час, охопити поняттям ″княжа доба″ увесь період домінування на Русі-Україні княжої верстви як однієї ″з істотних аспектів середньовіччя на українському грунті″. Наталя Яковенко вказує на те, що на рівні побуту та ментальності ″українське середньовіччя″ тривало ″ледве не все ХVІІІ ст."

Як треба оцінювати популярну до недавнього часу теорію ″українського цивілізаційного прикордоння″, яка сформульована у низці праць у вигляді метафори ″Україна між Сходом і Заходом″? Якою була культурна роль в історії Київської Русі різних етнічних елементів: варягів, хозар, печенігів, половців, тюрків? Чи має рацію думка традиційної історіографії (М.Карамзіна, М.Погодіна, С.Соловйова, В.Ключевського, М.Грушевського), яка ″зображує Степ як небезпечного та шкідливого сусіда″, а Русь як ″забороло від азійських орд″? Можливо варто зважити на думки інших істориків (В.Пархоменка, О.Пріцака), котрі вважали за потрібне піддати ревізії ″усталені стереотипи та відкинути погляд, ніби вплив Степу був винятково руїнницьким″. (А.Портнов)

Гадаємо, навіть цих проблем досить для того, щоб похитнути безпроблемний образ ″історії української культури″, який часто зводиться до хронологічного викладу мистецьких здобутків (часто перебільшених) або звичаїв та традицій українців (зазвичай втрачених). Мистецтвознавчий та етнографічний аспекти української культури – це лише аспекти, які не повинні затьмарювати цілісний образ культури як символічно насиченого та історично динамічного простору, як ″системи відносин, що склалися між людиною та світом″ (Б.Успенський). Напевно методологічно продуктивним в нашому випадку буде застосування визначення культури, сформоване інтелектуальною традицією ″Школи анналів″. Культура є ″способом людського існування, системою світосприйняття, сукупністю картин реальності, які явно чи приховано присутні в свідомості членів суспільства, впливаючи на їхню соціальну поведінку″. Це визначення дає можливість бачити культурні здобутки епохи не ізольовано одне від одного, а у світлі домінантних для соціуму ментальних та інтелектуальних категорій.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.