Козацька державність – основа вітчизняної культури ХVII-XVIII ст

ХVII століття – це період історичних змін на українських землях. Як відзначалося у попередній лекції, до середини ХVII ст. вони перебували під владою Речі Посполитої й відчували на собі як позитивні, так і негативні впливи західноєвропейської цивілізації.

Національно-визвольна війна 1648-1657рр. (або "козацька революція") допомагала розкріпаченню творчої потенції українського народу. Вона мала кілька важливих наслідків.

По-перше, на землях, захоплених війною та повстанням, змінився соціально-економічний лад. Було винищено велике магнатське землевласництво та практично ліквідовано кріпацтво; магнатські та королівські землі переходили до рук козацької адміністрації, простих козаків та селян, а власність зберігалася лише за тією шляхтою, яка підтримувала повсталий народ. У плані культури це призвело до втрати центральною та східною Україною цілого прошарку елітарної князівської культури, яка зосереджувалася у замках, палацах, резиденціях свавільних магнатів – полонізованих нащадків литовсько-руських князів. Соціально престижним ідеалом стає культура козацького стану, верхівка якого, втім, намагається усіляко наслідувати знищену шляхту.

По-друге, визвольна війна середини ХVII ст. розколола весь русинський народ Польсько-литовської держави на два ворожі табори: православні українці та білоруси билися в обох арміях-суперницях. Події у Речі Посполитій кінця 1640-х – 1670-х рр. мали всі риси громадянської війни. Одна сторона боролася під лозунгами оборони православ’я та народної свободи, інша – захисту держави від бунтивніків та невірних (спільниками козаків довго були мусульмани – кримські татари та турки-османи). На землях, охоплених владою повстанців, це призвело до сплеску православної культурної реакції, а на територіях, що залишились під контролем офіційної влади, – до укріплення католицьких та уніатських впливів, а також до підсилення масової полонізації українського міщанства та шляхти, що зберегли вірність польському королю. Відбувся рішучий розкол об’єднаного до революції 1648 р. шляхетського "руського народу"; після повстання "русская православная шляхетская Волынь оказалась "коронной и католической", а над Днепром возникла уже не коронная и не католическая, и никакая не польская – Гетманская Украина".[15]

По-третє, повстання 1648 рр. призвело до грандіозної "контрреволюції" у культурно-національному аспекті. Вона була спрямована проти надмірного та безмежного поширення уніатства. Разом із унією знищувалась переплетена з нею західна культура, яка допомагала протистоянню проти орієнтального (східного) характеру культури московської державності. Було втрачено необхідну для існування самобутньої України рівновагу між східноєвропейською та західноєвропейською культурними традиціями, що фактично призвело до загибелі примарної української цілісності. У результаті з середини ХVII ст. остаточно закріплюється культурний дуалізм Сходу та Заходу християнської Європи, цивілізаційно Україну розділено навпіл.

По-четверте, на частині української території формується нова козацька держава, закінчується трьохсотрічний період української бездержавності. Держава, створена Богданом Хмельницьким та його послідовниками, хоча і проіснувала не дуже довго (1648 – 1782 рр.), але залишила незабутній слід у історії, культурі та психології українського народу.

Наріжним каменем української ідеології того часу була впевненість у собі "козацької нації", вільного народу, що ніколи не підкорявся силі зброї. Державу було створено на основі традицій реєстрового козацтва, а також Запорізької Січі, яка ніколи, в чіткому розумінні цього слова, державою не була: запоріжці билися під хоругвами чужих монархів – то польсько-литовського, то московського чи петербурзького. "Військо Запорізьке" – офіційне найменування цієї держави – принципово відрізнялося як від сусідніх держав, так і від традиційної старої Русі. Республіканська форма правління та приналежність верховної влади виборному нетитулованому ватажку – гетьману – різко контрастувала з формами правління монархій, що оточували Україну, а також із автократичними (самодержавними) традиціями східного християнства, носієм яких було православне духовенство. Управлінський апарат та армію нової України складала маса безрідних козаків, на чолі уряду стояли не князі і не королі, – у кращому випадку – звичайні шляхтичі, які за тодішніми міжнародними правовими та політичними нормами не мали права на вищу владу, а були покликані лише виконувати її волю. Перед вождями нації гостро постала необхідність грамотного виправдання законності держави, її права на існування, легітимність власної влади. Лідери молодої держави, позбавленої законного монаршого керівництва, шукали для себе формального сюзерена, бажаючи одночасно залишатися повністю самостійними у внутрішніх справах. Звільнити де-юре Україну від контролю польської Корони у середині ХVII ст. могло лише встановлення над нею легітимного суверенітету одного із авторитетних монархів світу.

Таким сувереном став російський самодержець, який, згідно з ідеями українських церковних мислителів, зобов’язаний відродити "царственный град богохранимый Киев". Печерськими старцями, авторами "Синопсиса" (історико-політичного твору, створеного у Києво-Печерській Лаврі у 1674–1681 рр.), бачилося відродження вітчизни шляхом її повернення під владу московського скіпетра, який начебто законно успадкував династичні права давнього Києва.

По-п’яте, військово-політичний союз гетьманської України та Московського царства у середині ХVII ст. сприяв зміцненню взаємозв’язків української та російської культур, їх взаємовпливів. Причому, у другій половині ХVII – першій половині ХVIIІ ст. вектор впливу йшов більше з України на Росію, чим з Росії на Україну. Цей вплив торкався різних галузей культурного будівництва: освіти, літературної мови, поетичної традиції, прозаїчної оповідної літератури, вокальної та інструментальної музики, живопису, церковної архітектури. Саме Україна у цей період відіграє стосовно Росії роль посередника, транслятора у передачі досягнень латинської Європейської культури.

По-шосте, відбулися значні зміни в релігійному житті України. Після Переяслава розгортається конфлікт між київською метрополією, відновленою у 1621 році, дякуючи сприянню гетьмана реєстрового козацтва Петра Конашевича-Сагайдачного, та московською патріархією (російська православна церква отримала ступінь патріархату в 1589 році).

З 1654 р. на авансцену культурно-релігійної політики на Україні вийшла Росія, як захисниця усіх православних. І українська церква, як духовна поборниця власної нації, відразу відійшла на другий план, втратила самостійну роль. Перехід української церкви під юрисдикцію московського патріархату відбувся 1686 р. Деякий час митрополія ще процвітала. Її школи були кращими серед усіх шкіл імперії. Чудово освічених українських священиків кликали до всіх єпархій Росії. Завдяки патронату І.Мазепи, кращою стала матеріальна база церкви. Але були й інші риси церковного життя, які свідчили, що верхівка російського православ’я абсолютно не бажає з якимсь особливим пієтетом ставитись до своїх українських одновірців. Вже 1686 р. Чернігівська, а потім і Переяславська єпархії з-під юрисдикції київського митрополита перейшли у безпосередню підлеглість до Москви. Ще більше авторитет київського митрополита було підірвано на межі ХVII-ХVIIІ ст., коли навіть такі давні бастіони православ’я, як Львівська, Перемишльська та Луцька єпархії, врешті-решт перейшли до греко-католицької віри. Але найболючішого удару всій православній церкві завдав Петро І, коли 1721 р. ліквідував патріаршество та заснував Святіший Синод – бюрократичну установу, яка складалася з урядових чиновників та церковних ієрархів, і була призначена для управління всіма справами церкви. Фактично це перетворювало православну церкву в Росії та на Україні на бюрократичний додаток до держави.

Таким чином, з другої половини ХVII століття на українських землях розпочинається новий період їх історико-культурного розвитку, пов’язаний з утворенням козацької державності та формуванням української нації.

Поиск по сайту: