Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Прояви ідей просвітництва та стилю класицизму в українській культурі XVIII ст



 

XVIІІ ст. називають ″епохою Просвітництва″ або ″віком Розуму″. Ця історико-культурна характеристика накладається на іншу періодизацію (за художніми стилями): бароко, рококо, класицизм.

XVIІІ століття – період значних геополітичних змін у світі, які тим, чи іншим чином впливали на українські землі. Зокрема, впродовж XVIІІ ст. три національні держави справляли найсильніший вплив на політичну й економічну ситуацію в Європі: Франція, Голландія та Англія. Найбільший політичний вплив на континент мала все ж Франція, яка була законодавцем мод для всієї Європи, починаючи з XVIІІ століття. З другої половини XVIІІ ст. французька мова стає настільки розповсюдженою у вищих верствах населення, що витісняє рідні і в побутовому спілкуванні, і в літературі. Франція дає найпотужніші культурні імпульси на всю Європу.

Кардинальні зміни відбуваються у Польщі та Росії, з якими органічно були пов’язані українські землі. Адже у кінці XVIІ ст. Лівобережна Україна й Київ з невеликими околицями відійшли під протекторат Росії, Правобережна з Прикарпаттям до Польщі, Закарпаття й Буковина залишалися відповідно в Угорщині, що перейшла під Австрію, та Молдові, яка була васалом Османів. Таким чином, територія, на якій проживало більше половини українського народу, знаходилася під владою Польщі, приблизно чверть українців жила під владою Росії.

Але під кінець XVIІІ ст. у результаті трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) вона, як держава, зникає з карти Європи, а її землі відходять до Австрійської імперії. Росія вступає у XVIІІ ст. демонстративно європеїзованою державою. З 1 січня 1700 р. Петро І увів західноєвропейське літочислення – не від ″створіння світу″, а від Різдва Христового. Змінюється державна титулатура Росії, яка відбулася 1721 р., вже завершуючи Петрове царювання: Росія стала імперією, цар став іменуватися імператором. Впродовж XVIІІ ст. Росія проводить колонізацію й приєднання нових земель, і на межі XVIІІ – ХІХ століть українські землі входять до двох імперій: 80% – до Російської й 20% – до Австрійської.

Впродовж XVIІІ ст. відбуваються значні соціально-політичні зміни в українській козацькій державі. Тоді існувало три політичні утворення: Гетьманщина або Малоросія, Слобідська Україна й Запорізька Січ. Саме Гетьманщина, яка була невеликою автономною державою у складі Російської імперії, символізувала в очах українського народу всю Україну.

З початком XVIІІ ст., особливо після переходу гетьмана І.С.Мазепи на сторону шведського короля Карла ХІІ, посилюються утиски козацької України з боку російського уряду, відбираються від неї рештки державності, вона поступово перетворюється на провінцію імперії. Але все ж впродовж більше століття автономний військово-політичний уклад в Україні залишався ще живим, подальший розвиток отримала українська культура, українці відігравали до середини XVIІІ ст. провідну роль у творенні імперської культури Росії.

Як відзначалося, протягом XVIІ – XVIІІ ст. паралельно з бароко існував художній стиль класицизм (від лат classicus – першокласний, зразковий), а протягом трьох четвертей XVIІІ ст. поряд з бароко існував і поширювався стиль – рококо. Класицизм як художній напрямок і художній стиль був тісно пов’язаний із принципами раціоналізму в мисленні і продовжував традиції культури Відродження з його опорою на розум та інтересом до Античності. Звернення до античного мистецтва, до образів і прийомів античної класики породило сам термін ″класицизм″. У системі класицизму розум стає міркою реальності й критерієм оцінки будь-яких проявів культурного життя. Розум визнавався також основ­ним критерієм прекрасного. Художні принципи класицизму грун­тувалися на ідеї розумності, упорядкованості, ″правильності″ й про­тистояли ″бароковому″ уявленню про нікчемність людини і всесилля випадку неконтрольованої стихії. Класицизм виступає як нормативна художня система. Як норми виступають: сувора жанрова ієрархія; типі­зація й узагальненість образів і характерів; регламентованість і схе­мати­за­ція почуттів і емоції; встановлення форм і засобів художнього вира­жен­­­ня.

Виникнення класицизму було пов’язане зі становленням абсо­лютизму. У новій європейській культурі класицизм, раціоналізм, абсо­лютизм – це явища, що мають єдину сутність, яка полягає в упоряд­ку­ван­ні розмаїття, системності, схематизації і стійкості. Тому не випадково класицизм найбільше розвився й набув свої ″класичні″ риси у Франції в XVІІІ ст. Офіційна естетика класицизму відобразилася у вказівках кардинала Рішельє, а потім Людовика XIV. Абсолютизм втручався в творчість письменників і художників Франції. З цією метою була створена в 1634 р. Французька академія, яка контролювала літературну творчість, а незабаром були створені Королівська академія живопису й скульптури, Академія архітектури, в 1666 р. засновується Академія наук. Створення академій крім нав’язування офіційного стилю мало й прогресивний характер – воно об’єднувало зусилля художників і письменників у створенні загальнонаціональної культури Франції.

Рококо. Стиль рококо таку назву отримав за манірність, навмисну ″несхожість″ виконаних у цьому стилі творів мистецтва на грубу, ″не полаковану″ натуру. Декоративна театральність, крихкість і умовність образів – це повна протилежність ″легковажного″ рококо складній урочистості бароко. Гасло естетики рококо – ″мистецтво для насолоди″ – виражало досить точно й красномовно світовідчуття дореволюційної аристократії, що жила ″одним днем″ за відомим девізом Людовика XV: ″Після нас - хоч потоп″.

В українській культурі XVІІІ ст. відбулося переплетіння зазначених художніх стилів бароко, рококо, класицизму. Причому, якщо бароковий стиль своєю появою сягає у XVІІ століття, то рококо – це народження XVІІІ ст., а класицизм у літературі, як відзначає Д.Чижевський,[19] розповсюджується у кінці XVІІІ – 40-х роках ХІХ ст. Зазначені стилі, ідеї Просвітництва проявилися у мистецтві, літературі, архітектурі й будівництві, в науці, зокрема історії та філософії.

У попередньому питанні лекції висвітлено провідну роль Києво-Могилянської академії та її випускників у створенні системи освіти в Росії в другій половині XVIІ – перший половині XVIІІ ст. У цей же період Києво-Могилянська академія, де існували хор і оркестр, які відзначалися високою професійністю, здійснювала практичну підготовку композиторів, музикантів-виконавців, педагогів-теоретиків. Як відзначає у своєму підручнику М.В.Кордон, для систематичної підготовки освічених музикантів і співаків для хору царського двору спеціальна музична школа була створена в 1738 р. в Глухові, який став центром культурного життя Лівобережної України. Ця школа діяла до 60-х років XVIІІ ст. і стала відомим осередком музичної освіти. В ній навчали партесному співу, грі з нот на скрипці, гуслях, бандурі. В Глухові існувала і найбільша в Європі нотна бібліотека. При Харківському колегіумі з 1773 р. існували спеціальні музичні класи – вокальний та інструментальний.

У XVIІІ ст. Глухів славився не тільки відомою співацькою школою. Тут у 1751 р. гетьман Кирило Розумовський створив театр. В ньому виконувалися концерти, ставилися опери, балети, комедії. Театральними мовами були російська, французька та італійська. Зокрема, французькою мовою відбувалася постановка комічної опери невідомого автора ″Ізюмський ярмарок″.

До XVIІІ ст. відноситься творчість таких українських композиторів, як Максим Созонтович Березовський (1745 – 1777), Дмитро Степанович Бортнянський (1751 – 1825), Артем Лук’янович Ведель (1767 – 1808). Як обдарованих співаків їх забрали в Росію: М.Березовського і Д.Бортнянського до Петербурга півчими придворної співацької капели, а А.Веделя – до Москви, де він керував хорами. В Петербурзі М.Березовський і Д.Бортнянський вивчали теорію музики під керівництвом італійських композиторів відповідно Ф.Цоппіса і Б.Галуппі. Для завершення навчання, вдосконалення музичної майстерності вони були відправлені за кордон, до Італії.

Перебуваючи в Італії (1769 – 1773), М.Березовський брав уроки композиції у видатного теоретика музики Д.Мартіні. У 1771 р. він витримав іспит у Болонській філармонічній академії на звання академіка-композитора і став членом Болонського філармонічного товариства. Своє навчання в академії він завершив написанням опери ″Демофонт″ на лібрето італійського поета Метастазіо.

Цікаво, що одночасно з М.Березовським в Болонській філармонічній академії закінчував свою освіту В.А.Моцарт (1756 – 1791). В академії був звичай: ім’я одного найздібнішого майстра музики, що закінчував академію, записувати золотими літерами на мармурову дошку. Так от конкурентами тут були В.А.Моцарт та М.Березовський. У цьому конкурсі переміг композитор українець і на мармурову дошку вписали його ім’я.

Структурні принципи хорових концертів М.Березовського розвинули А.Ведель та Д.Бортнянський. Повернувшись з Москви в Україну, А.Ведель став керівником хору Києво-Могилянської академії, губернаторського хору і класу вокальної музики Харківського колегіуму. Він – автор 29 церковних концертів, на яких позначився вплив української народної пісенності.

Видатним реформатором церковного співу, духовним композитором, диригентом був Д.Бортнянський. Його перу належить понад 100 хорових релігійних творів. Серед них найвідоміші: ″Гоподи, силою твоєю″, ″Слава во вишніх Богу″, ″Сей день″, ″Услиши, Боже, глас мій″. Перебуваючи в Італії, де відвідував заняття в Болонській, Римській та Неапольській академіях, композитор написав і поставив в 1776 – 1779 рр. на італійські лібретто опери ″Креонт″, ″Алкід″, ″Квінт Фабій″. Цей період був першим кроком до міжнародного визнання Д.Бортнянського. Взагалі в його творчості плідно поєднувались традиції українського хорового мистецтва й досягнення європейської музики. Після повернення в Росію композитор став придворним капельмейстером, а з 1796 р. – управителем придворної капели. Для придворних спектаклів написав три опери на французькі тексти: ″Сокід″,″Син-суперник″, ″Свято сеньйора″.

На початку ХХ ст. в одному з храмів Нью-Йорка – єпископальному соборі святого Іоанна Богослова – встановлено скульптурне зображення Д.Бортнянського. Це єдиний в світі пам’ятник славетному композитору.

Друга половина XVIІІ ст. ознаменувалася появою видатного історичного та літературного твору – ″Історії Русів″. Виступаючи з морально-емоційним осудом самодержавної політики, доводячи ″давність прав і вільностей козацького народу″, виявляючи відчуття руху історії, анонімний автор ″Історії Русів″ виступив з позицій політичного автономізму та республіканського демократизму, спрямованих проти абсолютизму російського самодержавства.

В 1798 р. у Петербурзі завдяки ініціативі та зусиллям багатого поміщика з Конотопа, що на Чернігівщині, Максима Йосиповича Парпури вийшли друком три частини знаменитої поеми І.Котляревського ″Енеїда″ (повністю видання здійснено 1842 р.). Перелицювавши поему давньоримського поета Вергілія, І.Котляревський широко використав традиції української літератури. Отже, перша українська книжка з’явилася не в Україні, а в Петербурзі.

″Енеїда″ стала першим великим твором нової української літератури, в основу якої лягла жива народна мова. Цей твір започаткував перехід від старої української літературної мови до нової літературної мови, сформованої на народній основі. В основі старої української літературної мови була мова старослов’янська або староболгарська. Вона прийшла в Україну разом з прийняттям християнства і нею користувались, писали книжки вісім століть, аж до ХІХ ст. Це була літературна мова Київської Русі. Цією мовою написане ″Слово о полку Ігоревім″. Поява ″Енеїди″ у період розгорнутої русифікаторської політики царизму, яка ставила під сумнів подальше існування української мови, довела її самобутність та перспективність літературного розвитку, здатність до чіткого і яскравого виразу думок не тільки в розмові, а й на письмі. Відразу ж після виходу ″Енеїда″ була прийнята як визначна подія в розвитку української літератури. І.П.Котляревський завоював епітет ″батька сучасної української літератури″ не просто тому, що першим писав українською мовою, а тому, що його ″Енеїда″ була твором високого літературного ґатунку. Він поклав початок, за словами Дмитра Чижевського, літератури ″національного відродження″, нової доби національного культурного життя.

Виникали нові друкарні. Всього в другій половині XVIІ – XVIІІ ст. в Україні функціонувало 13 друкарень. В 1783 р. було відкрито друкарню Житомирського суду, а через 10 років – в 1793 р. в Житомирі надруковано першу науково-популярну книжку.

У XVIІІ ст. в Україні почали виникати книжкові крамниці. Перша така крамниця з’явилася у 1781 р. у Глухові – останній гетьманській столиці України. Тут реалізовувались книги вітчизняних і зарубіжних видавництв. В 1720 р. в Глухові було відкрито першу міську бібліотеку.

Важливою подією в історії видавничої справи стало запровадження громадянського шрифту. Це сприяло збільшенню публікацій офіційних паперів і світських видань. Першу в Україні друкарню з таким шрифтом було засновано у 1764 р. в Єлисаветграді. Друкарні з громадянським шрифтом згодом були засновані в Києві. Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Чернігові, Житомирі, Кам’янці-Подільському, Бердичеві.

Запровадження громадянського шрифту в книгодрукуванні різко розмежувало церковну і світську літературу. Кирилиця призначалася для друкування лише церковних книг, а ″гражданка″ – для світських видань. Таке розмежування звільнило світську літературу з під впливу церкви і сприяло розвиткові народної літератури і мови.

Але в цілому у XVIІІ ст. становище з книгодрукуванням в Україні різко погіршилось. У 1720 р. Петро І видав указ про вилучення із церков україномовних книг, про заборону друкувати в Україні будь-які книги, крім церковних, та й останні дозволялись тільки після звірки з російськими з метою уніфікації, ″дабы никакой розни и особого наречия в них не было″. Українські друкарні перевозилися до російських міст, зменшувався обсяг друкованих книг в Україні.

Істотні зміни сталися в архітектурі та будівництві. Вони зв’язані з іменем архітектора Йоганна Готфріда Шеделя (1680 – 1752), який 21 рік (з 1731 по 1752 рр.) жив і працював у Києві. За його проектами споруджено Велику дзвіницю Києво-Печерської лаври (1731 – 1744), яку народ назвав ″Шеделеве диво″. Дзвіниця – восьмигранна чотириярусна вежа. Висота її – 96,52 метра. Це була найвища споруда в межах Російської імперії. Підмурок дзвіниці на сім метрів заглиблено у землю.

Й.Шедель очолював роботи по реконструкції митрополичого будинку (1731 – 1748) та надбудові дзвіниці Софійського собору (1744 – 1748). Він побудував західний парадний в’їзд на територію митрополичого двору Софії Київської, відомий як ″Брама Заборовського″ (1746 – 1748), – один із найкращих творів українського барокового мистецтва.

Визначним архітектором і будівничим був Степан (Стефан) Ковнір (1695 – 1786) – кріпак Києво-Печерської лаври. У цьому монастирі він навчався будівельної справи. Понад 60 років працював під керівництвом і разом з архітекторами П.Неєловим, И.Шеделем та І.Григоровичем-Барським. Найвідомішими спорудами, зведеними С.Ковніром, є так званий Ковнірівський корпус (1744 – 1745), дзвіниці на Дальніх (1754 – 1761 рр., за проектом І.Григоровича-Барського) та Ближніх (1759 – 1763) печерах у Києво-Печерській лаврі, дзвіниця Києво-Братського монастиря (1756 – 1759 рр., зруйнована у 1935 р.). Споруди С.Ковніра виконані у стилі українського бароко, їх притаманні національна своєрідність і колорит, мальовничий пластичний декор.

Кращі риси українського будівельного мистецтва розвинув Іван Григорович-Барський (1713 – 1785). Його творчість відіграла помітну роль у розвитку українського бароко другої половини XVIІІ ст., в якому зароджувалися риси класицизму. До найвідоміших споруд, зведених ним, відноситься водогін в Києві на Подолі з павільйоном-фонтаном ″Феліціан″ (1748 – 1749).

Крім того, І.Григорович-Барський побудував церкву Миколи Набережного на Подолі (1772 – 1785 рр., нині – головний храм Української автокефальної православної церкви), Будинок бурси Київської академії (1778) та ін.

У середині XVIІІ ст. в Україні поширюється стиль пізнього бароко – рококо. Він відзначався легкістю та елегантністю. До нього належать перлини мистецтва, шедеври світової архітектури – Андріївська церква в Києві (1744 – 1767) – твір архітектора Б.Растреллі (Бартоломео Франческо) (1700 – 1771) і собор св. Юра у Львові (1745 – 1770). Його автором був український архітектор Меретин Бернард (Мердерер) (? – 1759), за походженням німець. У соборі гармонійно поєднуються риси західноєвропейської та української архітектури.

Над розписами Андріївської церкви працювали художники Г.К.Левицький (Левицький-Ніс) (близько 1697 – 1769 рр.), його син Д.Г.Левицький (близько 1735 – 1822 рр.) і А.Антропов.

З пам’яток дерев’яного будівництва XVIІІ ст. всієї України найбільш відомий Запорізький собор в Новомосковському, колись запорізькому місті Новоселиці. В народі Новоселиця звалась Самарою. Новомосковський Троїцький собор – видатний пам’ятник українського народного зодчества XVIІІ ст. Автор цього шедевру архітектури – талановитий зодчий-самоук Яким Погрібняк, тесляр з села Нової Водолаги на Харківщині.

Собор було закладено в 1773 р. на головному майдані Новоселиці. Його будівництво закінчилось в 1779 р., коли вже не існувало Запорізької Січі. Собор зроблений без єдиного залізного цвяха. Дубові й соснові бруски скріплені дерев’яними тиблями. Ці бруски складені так, що служать опорою один одному виключно на основі рівноваги. Тому ніяких підтримуючих колон, ніяких підпор як в середині собору, так і зовні немає.

Архітектурний стиль, в якому збудовано Новомосковський собор, – українське бароко. Отак в XVIІ – XVIІІ ст. будували в Україні церкви, але далеко не кожна являє собою такий зразок народного українського мистецтва, як цей собор. Троїцький собор є безсмертною творчістю генія із народу. Це – вершина українського дерев’яного зодчества.

У живописі переважає документальність передачі образу, психологічна характеристика людини. З’являються картини світської тематики, портрети із зображенням історичних постатей – гетьманів, козацької старшини.

Український художник Тимофій Калинський у 1778 – 1782 рр. виконав близько 30 малюнків із зображенням представників різних верств українського суспільства – селян, козаків, міщан, козацької старшини.

Зміни, що відбулися в політичному і соціально-економічному житті України в другій половині XVIІІ ст., негативно позначились на розвитку української культури. Найобдарованіша молодь їде навчатися до Петербурзької академії мистецтв, яку було засновано в 1757 р., і не повертається в Україну. Її творчість стає частиною російської культури. Серед таких видатних митців були киянин Дмитро Левицький (1735 – 1822), глухівець Антон Лосенко (1737 – 1773), миргородець Володимир Боровиковський (1757 – 1825), скульптор з Ічні на Чернігівщині Іван Мартос (1754 – 1835).

На XVІІ – XVІІІ століття припадає формування професійної філософії в Україні. Центральним об’єктом дослідження барокової філософії, естетики та мистецтва є досконала людина, або ″героїчна особа″, яка втілює в собі не лише уявний ідеал, а й реально досяжний у цьому, земному житті.

В основі такого підходу лежать докорінні зрушення, що відбувались у світогляді тогочасної людини під впливом видатних наукових відкриттів кінця XVІ – XVІІ ст. Утвердження геліоцентричної системи М.Коперником, Г.Галілеєм, Дж.Бруно і І.Кеплером, висновок про множинність світів і безмежність Всесвіту, ідея мінливості світу, що стверджувалась працями Г.Галілея, Х.Гюйгенса і І.Ньютона викликали потрясіння у світовідчутті тогочасної людини. Руйнувалась усталена, гармонійна картина Всесвіту, центром якого вважалась Земля, а на Землі – людина як вінець і мета творчої природи.

Таке розуміння філософії, акцентуація уваги на проблему ″людина і Всесвіт″, що як вже зазначалось, були притаманні філософській думці доби бароко, зумовлює значне місце, яке посідає в системі поглядів Києво-Могилянців натурфілософська проблематика. Якщо раніше погляд людини спрямувався до Бога крізь природу, то тепер природа, Всесвіт дедалі більше набувають самодостатнього значення.

Це зумовлює еволюцію натурфілософських поглядів в філософії професорів Києво-Могилянської академії.

На першому етапі (XVІІ ст.) чітко простежується тенденція до розмежування філософії і теології, поступово акцент переноситься з пізнання Бога на пізнання природи і людини, усвідомлюється самоцінність природи і необхідність пізнання її закономірностей.

Другий етап (XVІІІ ст.) позначений наростанням інтересу до дослідного знання,застосування раціоналістичних та експериментальних методів, що поєднується з критикою догматизму та авторитаризму притаманного філософському мисленню попередньої епохи.

Переосмислюється коло традиційних натурфілософських проблем, серед яких однією з центральних є проблема ″Бог і природа″. На відміну від притаманного середньовічній філософії дуалістичного протиставлення Бога і природи, земного та небесного реалізуються спроби до зближення і ототожнення Бога і природи, а з іншого боку, до максимального розведення їх, що приводить до ствердження самодостатності природи, стосовно якої роль Бога обмежується функцією творця або першопричини.

Філософська концепція, розроблена професорами Києво-Могилянської академії, є теоретичним виразом культури українського бароко. Вона знаменувала ствердження у складі духовної культури України філософії як відносно самостійної сфери теоретичної діяльності. У межах цієї філософії зростає найзначніша у зазначену добу філософська система, автором якої був видатний український мислитель, вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода (1722 – 1794).

Народився він 3 грудня 1722 р. в с. Чорнухах Лубенського полку на Полтавщині у казацько-селянській родині. З дитячих років Сковорода виявив схильність до літератури та музики. Здобувши початкову освіту у сільського дячка в рідному селі, наділений неабияким розумом Сковорода 1734 р. вступив до Києво-Могилянської академії. З цим учбовим закладом пов’язано понад десять років його життя. Перебування в Академії Сковорода завершив1753 р. Цей важливий етап у філософському розвитку мислителя був позначений не лише здобуттям широкої освіти, ґрунтовної філософської ерудиції, що її він одержував в учбових аудиторіях й в бібліотеці Академії. Навчання тричі переривалось. Наприкінці 1741 р. Сковороду було зараховано співаком придворної капели у Петербурзі. Під час подорожі імператриці Єлизавети до Києва 1744 р. він повертається до Академії і продовжує навчання, але ненадовго. У серпні 1745 р. у складі місії, яку очолював генерал Вишневський, Сковорода від’їжджає до Угорщини. Разом з місією він побував в містах Австрії, Угорщини, Словаччини. Повернувшись з Угорщини 1750 р., Сковорода певний час викладає поетику у Переяславській семінарії. Але після конфлікту з місцевим єпископом, незадоволеним прогресивними нововведеннями, реалізованими в курсі поетики Сковородою, його було виключено з семінарії і протягом 1751 – 1753 р. він знову перебуває в Академії.

Цей період життя позначений здобуттям освіти й життєвих вражень, що, зрештою, визначили характер і спрямуванням його подальшої філософської творчості.

У наступний період, що охоплює 50 – 60-і роки, Сковорода працював домашнім вчителем, викладав у Харківському колегіумі. Цей час позначено активною поетичному творчістю, розробкою власної філософської та життєвої позиції.

З 1769 р. мислитель рішуче відмовляється від будь-яких офіційних посад, обираючи долю мандрівного філософа. Протягом 70 – 80-х років Сковорода перебував у багатьох містах і селах Слобідської та Наддніпрянської України і поза її межами. На цей час припадає період його активної філософської творчості.

Істотну конкретизацію філософська позиція Г.Сковороди одержує також в його поетичній та епістолярній спадщині.

Центральне місце у філософському вченні Г.С.Сковороди посідає принцип самопізнання. У самопізнанні, з погляду Сковороди, полягає сенс людського життя. У процесі його людина розкриває саму себе, повертається до глибинних основ свого існування.

Основними положеннями філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи.[20]

Вихідним для нього є погляд на світ, що складається з двох натур. ″Весь мір, – пише він в діалозі ″Наркісс″, – состоит из двух натур: одна – видимая, другая – невидима. Видима – называется тварь, а невидимая – Бог. Сія невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает и содержит; везде и всегда был, есть и будет″.

Вчення про дві натури органічно пов’язане з наступним основоположним для філософії Сковороди вченням про три світи. Все існуюче, на думку Сковороди, розподіляється на три специфічні види буття (″світи″) – великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).

Людина, мікрокосм для Г.С.Сковороди – це центр, в якому сходяться і набувають свого значення усі символи макрокосму і Біблії. Вчення про малий світ, або людину, є стрижнем усієї філософської системи Г.С.Сковороди.

Природним підсумком філософських і життєвих шукань Г.С.Сковороди є розроблене ним вчення про щастя. Щастя він розглядає насамперед як стан незалежності та душевного спокою, що досягається шляхом звільнення від тиску навколишнього світу і подолання бентежних пристрастей, злої волі всередині людини. Щастя – це ″веселість″, яка є виявом ″здоров’я гармонійної душі″.

Філософська позиція Г.С.Сковороди, органічно пов’язана із його життєвим шляхом, що ґрунтувався на розроблених ним філософських засадах, спричинилась до істотного внеску, здійсненного видатним мислителем в історію філософської думки України. Значення Г.С.Сковороди – вельми широке. Воно охоплює усі сфери духовного життя українського народу, визначає істотний внесок його в розвиток української культури загалом.

З огляду не це є підстави говорити про започаткований Г.С.Сковородою особливий тип українського інтелігента, чим, зрештою, й визначається місце його в історії культури українського народу.

Таким чином, XVII – XVIII століття – важливий період у розвитку української національної культури. Саме в цей період відбувається формування української державності й української нації. Самобутня українська культура сприймає європейські впливи, збагачуючи, в свою чергу, світову культуру національними надбаннями. Яскравим підтвердженням цього є освітньо-культурно-наукова діяльність Києво-Могилянської академії, досягнення українського ″козацького бароко″ тощо. Але втрата Україною автономії, перехід її земель на рубежі XVIII – ХІХ століть під владу двох імперій значно ускладнили подальший розвиток національної культури, висунули нові завдання перед українським народом, його культурними діячами у цій важливий сфері життя суспільства.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.