Православні, католицькі і протестантські впливи

Прологом до українського "культурно-національного відродження" другої половини XVI – першої половини XVII ст. послужив другий південнослов’янський вплив XIV–XVI ст. Якщо перший вплив, пов’язаний зі св. Кирилом і св. Мефодієм, мав мовно-літературну спрямованість, то другий відрізнявся загальнокультурною і богословською орієнтацією, будучи злиттям літературних, етико-релійних ідей і реформаційних рухів.[9] Поштовхом до нього стала діяльність болгарської Тирновської школи патріарха Євфимія Тирновського. В Україні її ідеї розповсюджувалися митрополитами Кипріяном і Григорієм Цамблаком. Набуває впливу містична теорія греко-візантійського аскетизму – ісихазм (засновник афонський чернець Григорій Палама), а також єретичні ідеї заперечення Святої Трійці, молитов святим і Божій Матері, сумніву в божественності Христа[10].

На думку низки дослідників, у ці часи в результаті синтезу народної і книжної культури закріплюється самобутній стиль мислення українців. На відміну від західноєвропейської традиції, переважає пошук не істини, а правди, збагнення драми життя. Духовна енергія виливається не у формі філософських трактатів, спекулятивного теоретизування, а насичує глибинним філософським сенсом будь-яке творіння духу – релігійну проповідь, політичний трактат, літературний твір, витвір мистецтва.[11]

У XIV–XVIІ ст. виконання християнськими церквами своїх душпастирських завдань відбувалося на тлі конфлікту, що загострюється, між католицькою (державною) і православною (традиційною) церквами. У XVI ст. до цього додався новий чинник – розкол католицтва, протестантський рух – Реформація. Вона широко розповсюджується у верхах, імпонуючи ініціативним шляхтичам пропагандою підприємництва, орієнтацією на земні успіхи, як знак божественного обрання до спасіння. Шляхтичі популяризували нові ідеї в своїх маєтках, що проте не викликало відгуку в селянському середовищі.

У 1530–1540-ві рр. в Україні з’являються осередки протестантизму переважно кальвіністської віри (лютеранство було поширене менше), а також антихристиянська єресь социніанства, яка заперечувала практично всю християнську догматику (в тому числі засадничий догмат, без віри в який християнство не може існувати – боговтілення та воскресіння). В літературі часто помилково зараховують социніан (антитринітаріїв) до протестантів тільки на тій підставі, що антитринітарний рух активізувався в епоху Реформації. Однак вони не були протестантами, з християнством їх також нічого не пов’язує. "В 1573 році, коли в Сенаті у кальвіністів була переважна більшість, польський сейм провів рішення про вічну та всеохоплюючу віротерпимість, з якої виключалися лише социніани", – пише Норман Девіс.[12] Социніани-антитринітарії, зауважує Юліаш Бардах, не брали також участі в антикатолицьких конфедераціях протестантів (кальвіністів, лютеран) та православних, були виключені зі сфери чинності Варшавської конфедерації.[13]

У відповідь на Реформацію католицький світ Європи розпочинає Контрреформацію, складовою частиною якої стає розповсюдження католицизму на Схід. Східне християнство, на думку католиків, не відповідало статусу "істинного". У XVI ст. православ’я переживає занепад: з переходом в католицтво князів і магнатів церква бідніє, гинуть старі школи, бідніють господарства монастирів, згортається їх літературна, літописна, художня діяльність. Не рідко на церковних кафедрах з’являються випадкові люди, які заплатили за свою посаду королю – верховному покровителю всіх християн держави, розпоряднику "хлібами духовними" (право патронату). Ці персони збагачувалися за рахунок церковної казни, роками не приймали духовного сану, вели аморальний спосіб життя (тут і псове полювання, і багатоженство, і содомський гріх). Позиції православної церкви послаблювалися конфліктами в її середовищі, наприклад, протистояння єпископа Гедеона Балабана з Успенським львівським братством (1598–1602 рр.). У результаті авторитет православ’я занепадав.

Утім те явище, яке називають "кризою православної церкви", не було властиве лише цій церковній спільноті у Речі Посполитій. Моральною, інституційною, інтелектуальною кризою була охоплена і римо-католицька церква, де спостерігаються ті самі негативні явища (ці явища якраз і викривали протестанти). Крім того, варто порушити питання про джерела наших уявлень про "кризу православ’я". Переважна більшість фактів, які наводяться як доказ цієї кризи, це факти з католицької полемічної літератури, котра, власне, ставила за мету викриття вад православ’я. За словами історика церкви Леоніда Тимошенка, саме "Петро Скарга заклав уявлення про духовну кризу Руської церкви: її недоліки були оголошені великим гріхом, головне ж, вони перешкоджали "правдивому" християнському спасінню. Так чи інакше, але католицьким проповідникам таки вдалося не тільки виразно сформулювати, але й нав’язати концепцію глибокої інституційної та духовної кризи церкви". Згодом ідею "криза – реформа", яка обгрунтовувала Берестейську унію 1596 р., розвивали Іпатій Потій, Мелетій Смотрицький та інші діячі унії.[14]

У 1580-х рр. зав’язалася теологічна дискусія, ініційована католиками (Петро Скарга) про зміст православ’я, його язичницькі рудименти (двовірство, обрядовість). Єдиним виходом православ’я з кризи уявлявся союз із римським папським престолом. Із зустрічною критикою католицизму виступили і захисники православ’я, і прихильники Реформації. Виникла релігійна полеміка, що породила в Україні особливий вид літератури – полемічну. Яскравими авторами-полемістами були: Христофор Філалет, Іван Вишенський, Герасим і Мелетій Смотрицькі, Василь Суразький, Йов Борецький, Стефан і Лаврентій Зизанії, Захарія Копистенський, Йоаникій Галятовський та багато інших. Не менш яскравими були постаті римо-католицьких та уніатських полемістів: Петро Скарга, Бенедикт Гербест, Федір Тишкевич-Скуминович, Павло Бойм, Теофіл Рутка, Ян Кулєша, Міколай Ціховський, Лев Кревза, Ян Дубович, Йосафат Кунцевич, Іпатій Потій та ін. Головними питаннями, які порушувалися в ході полеміки були традиційні спірні питання греко-римських дебатів: старшинство папи над іншими єпископами, роль апостола Петра в соборі апостолів, філіокве (ісходження Св. Духа і від Сина), якого дотримувалася католицька церква, чистилище, заступництво святих, спосіб випікання просфор, целібат тощо. Новим у полеміці католицьких та православних богословів було питання: якою була церква у Давній Русі – православною чи католицькою? Кому належить честь називати себе Руською Церквою – уніатам чи православним?

У 1596 р. була підписана Берестейська унія, згідно з якою за рахунок православної створювалася нова церква – уніатська. Нею зберігався православний обряд, а догмати приймалися католицькі, визнавалося верховенство Римського папи. Єдиною "східною", "грецькою" церквою польська держава проголосила церкву уніатську, таким чином православна митрополія в Україні заборонялася. Незабаром православ’я втратило свою верхівку. Ініціатори церковної унії мали намір усунути кризу православ’я на українських землях. Проте їх "благі наміри" привели лише до розколу українців за конфесійною (віросповідною) ознакою. До уніатської церкви народні маси спочатку відносилося як до чужої, народженої в результаті зради вірі батьків. Приходським священикам не важко було підняти паству на захист храмів від посягань уніатів, що деколи доходило до озброєних сутичок: усе йшло до війни "Русі з Руссю". Через українську націю проходить лінія цивілізаційного розлому між католицтвом і православ’ям. У консервативному русинському світі уніати виявилися революційною, найбільш динамічною в культурно-духовному плані силою. Саме вони з’явилися першими передвісниками модернізації і вестернізації українського суспільства. Радикалізм прихильників унії сколихнув могутню православну фундаменталістську реакцію, що виплеснулася в козацьких бунтах, а пізніше в національно-визвольній війні середини XVII ст.

У 1621 р. за сприяння запорожців відроджується ієрархія: єрусалимський патріарх Феофан під захистом "козачої шаблі" висвятив нового київського митрополита Іова Борецького і декількох єпископів. Його гідним продовжувачем став Петро Могила, що добився від королівської влади визнання православної ієрархії (1632 р.). Він зумів відновити церковне життя, надати авторитету і стабільності православ’ю.

Істотні труднощі випали і на долю уніатів: обіцяного королем і папою зрівняння з католиками на практиці не відбулося. З часом уніатська церква укріпила свої позиції. Митрополит Йосип Рутський сприяв підвищенню освіти духівництва, упорядковував церковне життя, закладав нові монастирі, запроваджував в чернецтві сувору дисципліну, добивався створення уніатської семінарії. На заході України в Новий час вже не православ’я, а унія протистоїть католицизму, пробуджує національну свідомість українців Галичини.

Складне становище українських церков – православної і греко-католицької – примушувало їх керівників шукати вихід з кризової ситуації. Значну роль мало відіграти створення незалежної української християнської церкви, тобто об’єднання церков під владою свого патріарха. У обговоренні ідеї брали участь Костянтин Острозький, Мелетій Смотрицький, Іов Борецький, Петро Могила і Йосип Рутський. Протягом першої половини XVII ст. не раз робилися спроби скликати всеукраїнський церковний собор. Жодна з них не здійснилася. Головна причина полягала в тому, що створення сильної української церкви не відповідало інтересам ані Речі Посполитої, ані Ватикану; позиції ж константинопольського патріархату, в світському плані підвладного мусульманському турецькому султану, були занадто слабкими. Таким чином, боротьба з Контрреформацією визначила найважливішу особливість культурного життя України другої половини XVI – першої половини XVII ст.: православна церква стала втіленням української самобутності.

Поиск по сайту: