Язичницький світогляд слов’ян

Звичай - норми поведінки, які успадковані за традицією. Обряди, або ритуали — це звичаї, що мають символічний смисл, щоб надприродним способом вплинути на якісь події. Цей символічний смисл обов’язково наявний. Коли ж обряди становлять собою цілісну систему, що реалізує вірування релігійного чи міфологічного характеру, то це культ. Можна розуміти культ і вужче: культом є система обрядів тоді, коли вона виконується під керівництвом спеціально призначеної для цього особи. Культ є органічною частиною релігії, оскільки передбачає засоби впливу людей на хід подій.

Слов’янські уявлення про долю дивовижно близькі до давньогрецьких. Було уявлення про долю як присуд, тобто як світопорядок на рівні богів — судьба. Цей присуд богів, їх внутрішній порядок виступає як чужа сила. Долю кожного в цьому світі у греків символізувала вдача. Проте слов’яни активно намагалися вплинути на долю, не шкодуючи жертв своїм богам перед боєм. Цій меті і слугувала система календарних обрядів. У слов’ян існував свій календар, де назви місяців мають побутовий, аграрно-виробничий характер. Отже, на перший план в плині часу виступають виробничі, практичні, прикладні аспекти річного циклу. Рік ділився на три частини: весна-літо, осінь і зима. Водночас виділялись чотири віхи річного циклу — рівнодення та сонцестояння. Якщо потрійний поділ на пори року більше відображав аграрні цикли, то чотири пори року, відповідно до переламних позицій Сонця, — міфологічні події. Найвиразніший весняний святковий цикл у росіян, сербів, хорватів — Масляна (масниця), на весняні свята запалювалися сонячні вогнища на узвишшях. Вода вважалась особливо небезпечною, а русалки та інша «водяна нечисть» — особливо активними в час, що відповідає нинішнім Зеленим святам. «Язичницьку Масляну» відносять до 24 березня, весняного рівнодення. Масляна — типово карнавальне свято, свято сміхової культури з переодяганнями, фарсовими похоронами ляльок жіночого божества (Мари — в українців, Мари, Маржани — у поляків тощо), буйними діонісійськими веселощами. Саме свято багатьма рисами нагадувало весілля, що дивовижним чином сполучається з карнавальними імітаціями поховання. Обрядова їжа пов’язана з символікою родючості. В різних місцях Слов’янщини поширені обряди качання — качання підвішеного яйця або вуглинки у південних слов’ян, катання на гойдалці, нерідко зі співом любовних пісень, а особливо значуще — качання по землі, яке символізує віддачу землі сили, взятої в неї восени на зиму. Поминання померлих відбувалося вдень і на кладовищах, з буйною і асоціальною поведінкою учасників обряду. З літнім сонцестоянням пов’язане свято Купала, архаїчні риси якого збереглися найкраще. Вважалося, що вода очищалася силами вогняного характеру, за пізнішими календарними уявленнями — між весняним Миколою (8 травня) та днем Іллі (2 серпня за новим стилем), коли й можна було купатися. В день Купала в давнину приносилася людська жертва — у воді топили дівчину, яка, власне, і називалася Купала (Іван Купала з’явився пізніше). З цим святом особливо пов’язані переслідувані церквою «плясанія», «скаканія», «бісовські пісні» та «нічне плещеваніє», ходіння до гаю «бісовської потіхи ради». Такі ж риси асоціальності зберегли поминальні традиції цього періоду. «Троецкие дзяды» у білорусів справлялися не вдома, а на кладовищі. На літній період приходилося свято Перуна, як можемо судити за святом його християнського двійника — святого Іллі. В цей же літній період відбувались карнавальні похорони Мари. Слідів дохристиянського свята, яке відбувалось би восени, не збереглось, проте Б.О. Рибаков обґрунтовує припущення, що восени було свято Рода і рожаниць. Восени укладалися і розривалися угоди. Осінь — час весіль. Першого тижня листопада святкувалось жіноче свято, пов’язане з Мокошшю. Поминання померлих відбувалося вдома і вночі. Ритуально запалювався вогонь. Восени відбувалось обрядове качання по землі з метою взяти силу із землі на зиму. Зимові свята теж пов’язані з днем зимового сонцестояння. Свята, близькі до цього дня, — сімейні, сімейна трапеза доповнювалась зібраними на колядування пожертвами. В сім’ї в ніч на 24 грудня запалювався вогонь. Поминання покійних теж сімейні і нічні, отже слід було не спати. Водночас зимові свята — радісні, театральні і сміхові. Реконструюється їх зв’язок з культом Велеса, що пов’язано з виразно жрецьким характером пісенних обрядів: колядки сповнені оповідей на космогонічні теми, характерна їх риса — возведення дому в ранг Космосу. Введення тварин в дім, зокрема кози — символу плідності, говорить про відродження вегетативної сили природи.

Повертаючись тепер до небесної символіки координат світу, зазначимо випадки, коли виділяються не три елементи — Сонце, Місяць, зорі, — а чотири, 4 сторони світу позначаються як «Сонце, Місяць, зорі, ясна зірниця (рання)». Південь — літо, дощове і грозове, асоційоване з грізним Перуном і символізоване Сонцем; північ-ніч-зима, пора віщувань, асоційована з Велесом і символізована Місяцем; захід-вечір-осінь мають символіку родючості, множинності і пов’язані з долею, Родом і рожаницями, зоряним небом; весна-ранок-схід, світло-зоря, що пробуджують від темряви, найбільш невиразне і зберігають пам’ять про бога-Отця-Небо (блиск, сяйво) та велику Матір.

Розглянемо тепер систему обрядів дохристиянського походження, пов’язану з життям особистості (родинна обрядовість). Культові дії супроводжували все життя людини від народження до смерті. Сьогодні в обрядах цього циклу виділяються передусім родильні, хрестильні, весільні та поховальні. В архаїчних культурах велику роль відігравали обряди, пов’язані з переходом з одного вікового класу до іншого. Кожен віковий клас мав чітко визначені соціальні функції, зокрема, вік визначав і приналежність до класу воїнів. Чим більше зусиль вимагало господарство, чим професійнішим ставало заняття війною, тим менше залишалось обрядів посвячення в воїни. Прийняття християнства поєднало обряди, призначені для родин, з ініціацією-хрещенням, а в язичників ініціація була віддалена в часі від вступу в життя і одержання першого імені. Отже, реконструкція і тут виявляється складною, але можливою.

Про майбутні пологи повинна була знати якомога менша кількість людей — народження оточене таємницею від чужої і нечистої сили. З народженням людина одержувала «утробу» — душу-життя, але ще не соціально повноцінне існування. Проводився ряд сакральних дій з вітальною символікою: послід закопувався під піччю або в іншому визначеному місці, заховувався «пупок» на 6 — 7 років. Дитина знаходилася в колисці, захищена оберегом. До породіллі приходили на відвідини тільки жінки, потім святкувались родини, теж без чоловіків. Вони приходили лише на хрестини, де подавали кашу та інші ритуальні страви, — розбивався горщик з кашею так, щоб каша лишилась цілою. Ми бачимо тут рештки дохристиянської обрядовості: до ініціації, заміненої хрестинами, батько не мав контактів з дитиною, до сім’ї дитина приймалась лише після ініціації. Подібні звичаї засвідчені у багатьох народів.

Вибір імені доручався бабі-повитусі, яка приймала пологи. Очевидно, це було колись перше ім’я, бо після ініціації молода людина одержувала друге, яке й супроводжувало її все життя. Це друге ім’я символізувало набуття душі-особистості, але й ім’я, одержане від повитухи, надавало статусу, очевидно, асоціюючись із набуттям чуттєвої душі. Перший віковий клас охоплював, як можемо судити, дітей до 5 — 7 років (приблизно такий час зберігався і захований «пупок» із обереговою метою). В цей період дітей не розрізняли за статевими ознаками, вони були «середнім родом», одягалися в однакові довгі сорочки. Це й були оті «ясні зорі» — радше символ родючості і багатства, ніж реальні члени суспільства. На Україні дітей цього віку називали «ротами», «куколем» або «кашниками». Потім, до років 14 — 15, діти ставали «підлітками». Ініціація перетворювала їх на дорослих людей, здатних укласти шлюб.

У звичаї кумівства збереглись рештки спільної для багатьох народів системи авункулату, коли виховання хлопчика до ініціації довірялося братові матері — вую. Вуй взагалі відігравав особливу роль, і коли різниця функцій зникла, в більшості випадків зникла і термінологічна різниця між дядьками — вуєм і стриєм. Підготовка підлітків до важких випробувань, уявної смерті в процесі ініціації, «другого народження» та включення в сім’ю і клас воїнів лягала на братів матері. Збереглись туманні спогади про обряд постриження та садіння на коня. До початку нашого століття дитину стригли вперше в рік, причому спочатку вистригали маківку голови, а потім уже всю голову. До цього не можна було стригти нігтів і волосся — дитина, отже, знаходилась, враховуючи їх символіку, під покровительством Волоса. Важко сказати, яка саме процедура постриження супроводжувала ініціацію. У іранських, а потім і тюркських кочовиків причорноморського степу віковою ознакою молодих воїнів був «кекел» (тюрк.) — пук волосся саме на маківці. Такий «хохол», як свідчать літописи, носив князь-воїн Святослав, мабуть, за манерами ясів-осетинів, яких завжди було багато у князівському війську.

Найбільше яскравих дохристиянських елементів зберегли обряди, пов’язані із шлюбом. Широко відомі слова літописця про дикість і примітивність шлюбних звичаїв усіх слов’ян, крім полян, лише поляни домовлялися про шлюб з батьками наперед, тобто із сватанням, а інші ходили на ігрища, а потім викрадали (за домовленістю) своїх дівчат і на тому шлюбний ритуал вичерпувався. Рештки дохристиянської обрядовості, які бачимо сьогодні в фольклорно-етнографічних матеріалах, збереглися і в сватанні, і в заручинах, і у весіллі. В числі цих решток — і обряди, що імітують викрадення і взагалі ворожість родів нареченого і нареченої. В основі цієї демонстрації — надзвичайно архаїчна ідея «освоєння чужого» шляхом обміну жінками, споріднення з потенційним противником. Організатором ритуалу був старший сват, старости виконували ролі керівників ворогуючих родів, що домовляються. Старшинство батьків у процедурі добре помітне, але оточення наречених і самі вони грають роль військової сфери суспільства: їх, а не батьків, називають князем і княгинею, у них — дружина, дружки, бояри. Сватання відбувалось за стандартними зразками текстів, де акт шлюбу уподібнювався до полювання — чисто князівської справи. Кінчалася справа згодою у формі пов’язування рушників — предмета сакрального, символу зв’язку, прикрашуваного звичайно глибоко символічними вишивками. Заручини найвиразніше мали характер торговельної угоди, що саме по собі не означає пізнішого їх походження: «дар» напочатку — передусім даріння як символічний обмін, при цьому саме даріння і віддарування дівчат у чужий рід. Весілля справлялося звичайно у неділю. У п’ятницю у молодої збиралися «брати коровай». Коровай — надзвичайно архаїчна обрядова їжа, повна космічної символіки. До короваю допускалися лише «чисті» жінки, але в піч його саджав «чужий», чоловік. Саджання в піч першого короваю супроводжувалось сороміцькими піснями і танцями жіноцтва. Для короваю мала використовуватися «вода з семи криниць», «борошно з семи млинів», «яйця від семи курей». Імітувався акт народження-творіння, упорядкування світу. В суботу відбувався «дівич-вечір». Дівчина прощалася з подругами та попереднім життям, оплакувалися її дівоцтво і воля, відбувався обмін дарами між нареченими. В обрядових піснях співалося про те, що «будується город», «три стіни кам’янії, а четверта золотая», — знову ж таки акт творіння із підкреслюванням «світа та зорі», «золотої», культурної природи створюваного мікрокосму. Описуване весілля включало в себе безліч обрядів, у тому числі, безумовно, пізнішого, хоч і дохристиянського за символікою, характеру. Центральним обрядом було ритуальне обведення молодих, які знаходились біля дому нареченого, навколо діжі, винесеної посеред двору. Варіантами було дерево — «рокита», верба або дуб. Найімовірніше, найдавнішим варіантом було обведення молодих навколо дуба. В обрядах використовувалось вільце (гільце) — пережиток символу світового дерева. Серед обрядів найдавнішого походження — колективний круговий танок-хоровод («корогод»), «поїзд», що везе наречену з її дому до дому нареченого, імітація штурму воріт, вимоги викупу. Мальовнича, радісна і тривала процедура шлюбу — справжня вистава, яка вимагала від учасників і особливо організаторів дотепності, артистизму, організаторських здібностей. Після шлюбу наречена, ставши дружиною, покривала голову хусткою і назавжди виходила з середовища колишніх подруг. А почет наречених ще гуляв сміхове весілля (пізніше «циганщина»), «весілля навиворіт», очевидно, антивесілля для чужих сил, і вже після цього карнавального весілля все закінчувалось.

Поховальний цикл можна розглядати як прощання з кожною з душ по черзі. Залишився з глибокої давнини порядок про головні дні: перших три, дев’ятий та сороковий. В перший день людину покидає та душа, що робить її живою, — і починалось оплакування. На третій день оплакування припинялось. Як показують залишки обрядовості в глухих кутах Слов’янщини, обряди набували сміхового характеру: сміх, хмільне пиття, музика, співи, танці, ігри, сексуальна свобода — все це явища «світу навиворіт», антисвіту, соціального хаосу. Можна думати, що він був і антитезою включення людини в суспільство — антитезою ініціації. Під час ініціації надавали ім’я і включали до спільноти — під час сміхового поховального обряду забирали ім’я і виключали з спільноти живих. Позбавившись людського образу, імені, особистості, покійний міг ще лишитися упирем. Ритуал дев’ятого дня позбавляв його грубої вітальності, життєвої сили. І, поблукавши коло своїх, на сороковий день гість залишав їх у спокої, щоб з’являтись тільки у «родительські» дні. Померлого ховали на саночках, — «той світ» асоціювався з північчю. Залишалась чітка різниця між «своєю» та «не своєю» смертю. Покійник, що вмирав «неприродною» з погляду тодішньої людини смертю або не був похований згідно з ритуалом, вважався нечистим і дуже небезпечним. Система культових дій пов’язувала стародавнього слов’янина з поколіннями предків, постійний контакт з якими був настільки ж моторошним, наскільки необхідним.

Життя людей архаїчної культури регламентоване до дрібниць, і кожен їх крок був пов’язаний з космогонічними, міфологічними та морально-етичними уявленнями. Існувало і закрите, езотеричне вчення, доступне лише посвяченим у нього жерцям і нині безповоротно втрачене. Жерці, які могли сполучати свої функції з функціями родових старійшин, керували в цілому виконанням культових дій, без яких, згідно з уявленнями людей тих епох, міг бути порушений космічний порядок. Більшість культових дій виконувалась за традиціями, вони здійснювались під керівництвом не спеціально для цього призначених осіб з числа жерців, а самими виконавцями, особами, обраними для цих ролей принагідно або простими родовими старійшинами та главами сімейств. Якби не ця обставина, старовинні вірування і ритуали були б для нас безповоротно втрачені.

Слов’янські боги.

Всі слов'янські боги, що входили в древній язичеський пантеон, ділилися на богів сонячних і богів функціональних. Верховним божеством слов'ян був Сварог (він же Рід). Сонячних богів було чотири: Хорс, Яріло, Дажьбог і Сварог. Функціональні боги слов'ян: Перун - заступник блискавки й воїнів, Семаргл – бог смерті, образ священного небесного вогню, Велес - чорний бог, владика мертвих, заступник торгівлі, книг, мудрості й магії, Стрибог - бог вітру.

Слов'яни издревле відзначали зміну пір року й зміну фаз сонця. Так, за кожну пору року (весну, літо, осінь і зиму) був відповідальний свій бог (Хорс, Яріло, Дажьбог і Сварог), особливо шанований протягом усього сезону. Так бог Хорс шанувався в період між зимовим сонцестоянням і весняним (з 22 грудня по 21 березня). Яріло шанувався між весняним сонцестоянням і літнім (з 21 березня по 22 червня). Дажьбог шанувався в період між літнім сонцестоянням і осіннім (з 22 червня по 23 вересня). Бог Сварог шанувався між осіннім сонцестоянням і й зимовим (з 23 вересня по 22 грудня).

Традиція шанування слов'янських богів на Русі мала глибокі коріння й була дуже живуча. Навіть після прийняття православ'я й Водохрещення Русі, найбільш могутні слов'янські божества продовжували шануватися під видом православних святих

Сварог - бог вогню. Один з головних богів у слов'янському пантеоні. «Svarga» на санскриті — небо, небесний звід, «var» — вогонь, жар. Звідси йдуть і всі слов'янські похідні — варити, сварганить, верх і т.п. Сварог уважався богом Неба, матір'ю життя («Сва» — в индоевропейцев мати-прародителька). У вже більше пізніше час Сварог перемінив свою підлогу. За аналогією із грецьким Зевсом він став батьком для безлічі богів-синів, Сварожичей, що мають вогненну природу: Перун (?), Даждьбог-Радегаст, Огонь-Рарог-Семаргл. У слов'ян практично всі небесні боги мають у своїй основі вогонь. Завдяки працям Сварога люди навчилися володіти вогнем, обробляти метал, створили по «образі й подобі» небесних — плуг, кліщі й колісницю, і саме Сварог дав їм закони й знання. Потім він відійшов від справ і передав кермо влади синам. Юні боги Хорс, Даждьбог, Яріло — теж вогненні або сонячні

Культ Сварога найбільше активно використовувався в язичеській практиці трупосожжения. У балтійських слов'ян Сварожич (інакше називався Радгостом) шанувався в культовому центрі редариев як один з головних богів, атрибутами якого були кінь і списи, а також величезний вепр, відповідно до легенди, що виходив з моря. У чехів, словаків і українців зі Сварогом можна зв'язати вогненного духу Рарога. Сварог - старе сонце, що їде в колісниці, холодне й темне. Природа по-старечому мовчить, одягаючись у білі сніжні одяги. Люди в будинках утеплюють вікна, палять скіпи і їдять те, що виростили влітку, співають пісні, розповідають казки, шиють одяг, лагодять взуття, роблять іграшки, палять печі. І чекають народження Хорса, готовлячи вбрання для колядування

Хорс – бог сонця. Хорс, хорост, хмиз, хрест, хрест, кресало, іскра, хоровод, хоро, коло, колесо, коловорот, кіл, колядки, коло, кров, червоний - всі ці слова родинні між собою й позначають поняття, пов'язані з вогнем, навкруги, червоним кольором. Якщо злити їх в одне, перед нами з'явиться образ сонця, описаний иносказательно. Початок нового року слов'яни відзначали 22 грудня - у день зимового сонцестояння. Уважалося, що в цей день народжується маленьке затяте сонце в образі хлопчика - Хорса. Нове сонце завершувало хід старого сонця (старого року) і відкривало хід наступного року. Поки сонце ще слабке, на землі панують ніч і холод, що дісталися від старого року, але з кожним днем Великий Хорс (як згадується в 'Слові об полицю Игореве') росте, і сонце міцніє Наші предки зустрічали сонцестояння колядками, носили на тичині коловрат (восьмиконечную зірку) - сонце, надягали на себе личини тотемних звірів, які зв'язувалися у свідомості людей з образами древніх богів: ведмідь - Велес, корова - Макошь, козел - весела й одночасно зла іпостась Велеса, кінь - сонце, лебідь - Лада, качка - Рожаница (прародителька миру), півень - символ часу, сходу й заходу сонця, і так далі. На горі палили колесо, обв'язане соломою, як би допомагаючи сонечку світити, потім починалися катання на санках, ковзанах, лижах, гра в сніжки, кулачки й бої стінка на стінку, пісні, танці, змагання, грища. Люди ходили друг до друга в гості, кожний намагався получше почастувати що прийшли, щоб у новому році було в будинку достаток. Хорс - чоловіче божество, що втілює прагнення хлопчиків і дорослих чоловіків до знання, духовному росту, самовдосконаленню, до подолання труднощів, що зустрічаються в житті, і знаходженню вірних рішень

Яріло - бог зачаття, затятий бог природи, що пробуджується, і весняного світла. Яріла знаменував торжество плодотворящей любові, він одними дослідниками ставиться до нащадків Сварога, а іншими — до нащадків Велеса. Цілком імовірно, що в цьому немає нестиковки. Якщо врахувати, що ніколи Сварог був богинею (Велес ніколи підлоги не міняв), то Яріло — дитя обох батьків. У свідомості сільських жителів навіть в XIX столітті Яріла представлявся молодим гарним нареченим, що приймає участь у всіляких святах весни й шукаючої собі красуню наречену. Яріла давав гарний урожай, здорове потомство, він виганяв зиму й холоди. Саме ім'я Яріла походить від слова «затятий» — сильний, потужний. Недарма в західних землях у нього було інше ім'я — Яровит.

Яріло, лють, ярові, Яр (у жителів півночі в стародавності означало 'село'), тому що раніше жили в хатах з вогнищем; яскравість, - ці слова об'єднані поняттям посилення яскравості, світла. Дійсно, після приходь весни йде швидкий додаток дня й посилення тепла. Все оживає, росте, тягнеться до сонця. Природа воскреє в образі прекрасної Лади. Яріло, растопляя снігу, живить матінку – землю поталою водою. Яріло - сонце в образі молодого, повного сил нареченого скакає на коні до своєї Лади. Поспішає створити родину й народити малюків (урожай, дитинчат звірів, птахів, риб і т.д.). До літнього сонцестояння Яріло набирає повну силу. Він живе в правді й любові із землею, народжуючи влітку нові життя. ДО 22 червня Яріло перетворюється в Белбога, день самий довгий, природа обласкана їм і любить його. Стан Ярили - стан всіх молодих хлопців. У четвертий місяць року (нині квітень) русичи починали найважливіші для всього слов'янського роду сільськогосподарські роботи

Даждьбог – бог родючості, персоніфікував силу і яскравість світила, його теплові характеристики, животворяще тепло й навіть правила світобудови. Від Даждьбога (дающий бог) очікували здійснення бажань, здоров'я й інших благ. Символами Даждьбога служили срібло й золото — світлі, палаючі метали

Даждьбог, дати, дощ - слова однокорінні, що мають значення 'ділитися, роздавати'. Даждьбог посилав людям не тільки дощ, але й сонце, що насичує землю світлом і теплом. Даждьбог – це осіннє небо із хмарами, дощами, грозами, а часом і градом. 22 вересня - осіннє рівнодення, свято Роду й Рожаниц, день Даждьбога й Макоши. Весь урожай снят, ведуться останні збори в садах і городах. Всі жителі села або міста виходять на природу, запалюють вогонь, вкочують на гору палаюче колесо - сонце, водять хороводи з піснями, грають у предсвадебні й ритуальні ігри. Потім виносять на головну вулицю столи, ставлять на них кращу їжу й починають загальний родовий бенкет. Сусіди й родичи пробують їжу, свою приготовлену іншими, хвалять, усе разом славлять Сонце, землю й Русь – матінку. Даждьбожьи (сонячні) онуки - так називали себе Русичи. Символічні знаки сонця (сонячні розетки, солнцевороти) у наших предків були присутні скрізь - на одязі, посуді, у прикрасі будинків. Усякий російський чоловік зобов'язаний створити більшу родину - рід, нагодувати, виростити, виховати малюків і стати Даждьбогом. У цьому - його борг, слав, правда. За кожним з нас коштують незліченні предки - наших корінь, і кожний повинен дати життя галузям – нащадкам.

Велес - хазяїн Дикої Природи. Водчий на всіх Дорогах. Пан Шляхів, заступник всіх мандрівників. Хазяїн Нави, володар непізнаного, чорний бог. Посмертний суддя й прижиттєвий випробувач, могутній чарівник і володар магії, перевертень. Заступник торгівлі, посередник у договорах і тлумач законів. Подавець багатств. Заступник знаючий і шукаючих, учитель мистецтвам. Бог удачі. Заступник домашньої худоби й багатства, втіленням золота, піклувальник торговців, скотарів, мисливців і землепашцев, хазяїн магії й таємного, володар перехресть, навій бог. Йому підкорялися всі нижчі парфуми. Чарівною обителлю Велеса став острів Бешкетник. В основному Велес займався земними справами адже його почитали як владику лісів, тварин, богом поезії й статку. Велес був місячним богом, братом Сонця й Великим Хоронителем Прави. По вибухобезпечному навчаннях, після смерті, людські душі піднімалися по місячному промені до вратам Нави. Тут душі зустрічає Велес. Чисті душі праведників відбиваються від Місяця й уже по сонячному промені йдуть до Сонця — обителі Всевишнього. Інші душі або залишаються з Велесем на Місяці й очищаються, або знову втілюються на Землі в людей або нижчі парфуми. Велес - хоронитель сивої старовини й безмовних костей предків. Остання ніч жовтня - день поминовения дідів (на Заході - Хелловин). У цей день русяві проводжали з багаттями й музикою волинок і дудок парфумів природи й померлих за рік родичей під сніг

Семаргл – бог смерті. Семаргл, сморід, мерехтіння, Цербер, собака Смаргла, смерть - ці поняття у своїй суті означають потойбічне божество - вогненного вовка або собаку. У древніх слов'ян це - вогненний вовк із крильми сокола, дуже розповсюджений образ. Русяві бачили Семаргла як крилатого вовка, або вовка із крильми й головою сокола, а іноді й лабети його були соколиними. Якщо згадати міфологію, то ми побачимо, що не тільки кінь був присвячений сонцю, але й вовк, і сокіл. Варто подивитися на літописні буквици, рамки, древні вишивки й прикраси будинків, домашнього начиння, збруї, і ми побачимо що вовк-сокіл Семаргл зустрічається на них дуже часто. Для русов Семаргл був так само важливий, як для китайців - дракон, а для кельтів - єдиноріг. Вовк і сокіл стрімкі, безстрашні (нападають на переважаючого силоміць супротивника), віддані (вовк, навіть будучи голодним, не зжере родича, як собака). Воїни часто себе ототожнювали з вовками (воїн - виття вовк). Не варто забувати, що вовк і сокіл очищають ліс від слабких звірів, виліковуючи природу й роблячи природний добір. Образ сірого вовка й сокола часто зустрічаються в казках, билинах, піснях, древніх пам'ятниках писемності, таких, як 'Слово об полицю Игореве'. У кожному слов'янині живе Семаргл, що бореться із хворобами й злом у тілі людини. Питуща, куряща, ледача, деградуюча людина вбиває свого Семаргла, занедужує й умирає.

Перун — бог грому й блискавки, заступник воїнів. По погляду слов'ян, Перун у теплі дні весни був зі своїми блискавками, запліднював землю дощами й виводив через неуважні хмари ясне сонце. Його творческою силою пробуджувалася природа до життя, і він як би знову творив Мир. Звідси Перун виробник, творець. У той же час Перун — божество грізне й караюче; його явище збуджує страх і трепет. Перун був верховним божеством пантеону князя Володимира як заступник правлячої військової еліти, князя й дружин, що карає за недотримання законів. Перунові приносилися в жертву тварини, малюки, полонені; йому був присвячений дуб, з якого, по переказі, добувався живий вогонь; його ім'ям вимовлялися врочисті клятви, наприклад при висновку договорів. Древнє поклоніння Перунові перенесено в християнську епоху на Іллю пророка. Перуна представляли у вигляді літнього чоловіка: по давньоруському літописному описі голова його дерев'яного ідола була срібної, а вуси — золотими. По даним інших індоєвропейське традицій, особливе міфологічне значення мала борода громовержця, що побічно відбилося в російських фольклорних формулах, що ставляться до «бороди Іллі», образ якого замінив Перун в епоху двовірства. Головною зброєю Перуна були камені, стріли, а також сокири, що були предметами язичеського культу. Хоча Перун мав відношення до холоду (він народжувався в перший місяць зими), але Дні Перуна - його пора - починалися 20 червня й закінчувалися на початку серпня. У цей час Русичи справляли тризни по полеглим у боях воїнам - збиралися на курганах і червоних горах, улаштовували бенкети, ратні потіхи, мерялись силою між собою в бігу, метанні зброї, плаванні, перегонах на конях. Убивали купленого вскладчину бика, жарили і їли його, пили меди й кваси. Проводили присвяти молодих хлопців, які повинні були пройти серйозні випробування, у воїни й оперезати себе зброєю Роду. Щит і меч шанувалися як символ Перуна, його подарунок чоловікові. Зброї поклонялися і його боготворили. Але в смертельний бій ішли не тільки чоловіка. Часто серед убитих русичей на поле бою вороги з подивом знаходили жінок, що боролися зі своїми чоловіками пліч-о-пліч. Їм теж захищав златоусий Перун.

Стрибог - бог вітру, керівник повітряних плинів. Саме до Стрибогу, не згадуючи його ім'я, зверталися в більше пізні часи для здійснення змов і заклять на хмари або посуху. У своєму підпорядкуванні Стрибог мав різного роду Вітри (імена втрачені). Уважається, що одним з таких Стрибожичей-Вітрів була Погода, що несе теплі й м'які західні повітряні маси. Іншим — Позвизд або Посвист, злий північний вітер. Існує кілька трактувань самого ім'я Стрибога: Стрий — тобто старий, старший бог або стрга — дієслово, що позначає тривалість у просторі, довжина чого-небудь. Стриж, стрімке, швидке, шустрий, прагнення, струмлячи - всі ці поняття означають потік, швидкість, поширення, розтікання. Якщо з'єднати все це в одне, перед нами - образ вітру й усе, що з ним зв'язане. По одній з версій Стрибог посилає в мир Вияви свої вітри-стріли й допомагає сонячним променям-стрілам запліднювати землю. Цей бог завжди в казках під ім'ям Вітру виступає руйнівником підступу й самої Смерті. Суть Стрибога неоднозначна: він, як володар стихій, посилає живлющу вологу й несуче життя хмари, але в той же час, він насилає на землю урагани й посуху, а разом з ними — смерть. У квітні прилетить Стрибог зі сходу молодим теплим денним подувом. Уночі ж він буде дихати холодною вогкістю. Улітку Стрибог задує з полудня (півдня), удень обпалюючи жаром, а вночі пестячи теплом. А восени, налетівши із заходу (заходу), як і навесні, буде вдень гріти, а вночі - холодити. Восени й навесні Стрибог розганяє хмари, відкриваючи тепле, світле сонце. Улітку він приносить дощі в посуху, щоб не загинув урожай, узимку обертає крила млинів, перемелюючи зерно в борошно, з якого потім замісять хліб. Русяві вважали себе стрибожьими онуками. Стрибог - це наш подих, це повітря, у якому звучать слова, поширюються заходи й розсіюється світло, що дозволяє нам бачити навколишнє.

Поиск по сайту: