 |
|
|
Архитектура Астрономия Аудит Биология Ботаника Бухгалтерский учёт Войное дело Генетика География Геология Дизайн Искусство История Кино Кулинария Культура Литература Математика Медицина Металлургия Мифология Музыка Психология Религия Спорт Строительство Техника Транспорт Туризм Усадьба Физика Фотография Химия Экология Электричество Электроника Энергетика |
Міжнародне транспортне право
1. Поняття та джерела міжнародного
Таким чином, під міжнародним транспортним правом слід розуміти систему міжнародно-правових принципів і норм, які регулюють відносини, що виникають у процесі використання різних видів транспорту у сфері міжнародного економічного співробітництва. Принципи і норми міжнародного транспортного права дістають своє юридичне закріплення у різних джерелах: міжнародних договорах та угодах з питань транспорту, актах міжнародних організацій (асоціацій, конференцій, палат, комісій тощо). Найбільш поширеними є міжнародні договори з питань транспорту (транспортні договори). Вони укладаються від імені і за дорученням уряду центральними органами управління транспортом — міністерствами та іншими установами, які здійснюють керівництво залізничним, морським, річковим, повітряним транспортом. За кількістю країн, які беруть участь у подібного роду міжнародних договорах, їх можна поділити на багатосторонні і двосторонні. До багатосторонніх договорів слід віднести, наприклад, Конвенцію про відкрите море, підписану у 1958 р. 13 державами; Угоду про Міжнародну спілку залізниць (1922 р.), Чиказьку конвенцію з питань цивільної авіації (1944 р.). До цього виду угод слід віднести й угоди, укладені між окремими країнами Співдружності незалежних держав; Угоду про координаційні органи залізничного транспорту СНД, підписану у Мінську 14 лютого 1992 р. (Україною вона не підписана), Угоду про використання повітряного транспорту, яка була підписана у Ташкенті 15 травня 1992 р. (не підписана Молдовою), та деякі інші. Міжнародні транспортні договори можуть бути різного змісту, в них обов’язково враховується специфіка виду транспортних засобів. Так, у договорі про торговельне судноплавство визначається, як правило, територія, на яку поширюється договір; питання сприяння сторін свободі торговельного судноплавства; підтримання і розвиток ділових відносин між органами управління транспортом; дотримання у міжнародному судноплавстві принципу вільної і справедливої конкуренції; визнання національної належності судна; надання допомоги у разі корабельних катастроф і аварій та інші питання. 2. Правове регулювання міжнародних Обсяг перевезень морськими шляхами рік у рік зростає. Це обумовлюється не лише дешевизною морських перевезень порівняно з іншими видами транспортування, а й географічною зручністю країн, які беруть участь у морських перевезеннях. Для разових перевезень використовуються судна орендовані (фрахтовані); судна, які використовуються на визначений період, строк (тайм-чертер); судна, які на підставі угод між державами використовуються систематично на певних географічних напрямах, за раніше встановленим графіком. Важливе значення для регулювання морських перевезень маєміжнародне морське право як система правових норм і принципів, що регулюють відносини, які виникають у процесі використання Світового океану для торговельного і військового мореплавства, риболовецького і морського промислу, добування біологічних і мінеральних ресурсів, проведення наукових досліджень тощо. В основі таких відносин лежить принцип свободи відкритого моря, відповідно до якого всі держави і народи мають рівні права на користування Світовим океаном. Джерелами міжнародного морського права є Статут ООН, Женевські конвенції 1958 р. (Про територіальне море і зону, яка прилягає до нього; Про відкрите море; Про континентальний шельф; Про рибальство і охорону живих ресурсів). Брюссельська конвенція 1910 р., Лондонська конвенція 1954 р. (з поправками 1962, 1969, 1972, 1973 рр.), Конвенція охорони людського життя на морі 1960 р. Особливе значення має Конвенція ООН з морського права 1982 р., яка була підписана 159 державами. Вона охоплює питання, пов’язані з мореплавством і перельотами, розвідкою і розробленням ресурсів, рибальством і судноплавством та ін. Конвенція визнане морські зони, правила проведення морських кордонів, права, обов’язки та відповідальність держав, механізм урегулювання спорів тощо. Правове регулювання міжнародних морських перевезень передбачає також з’ясування питань, пов’язаних із визначенням, по-перше, режиму торговельних суден у відкритому морі та в територіальних водах і, по-друге, режиму торговельних суден у міжнародних протоках і каналах, а також у портах. Відповідно до ст. 1 Конвенції з цього питання (Женева, 1958 р.) під «відкритим морем» слід розуміти всі частини моря, які не входять як до територіальних, так і до внутрішніх вод якої-небудь держави і якими можуть користуватися різні держави. «Відкрите море» вільне для доступу всіх держав, і жодна з них не має права претендувати на підпорядкування якої-небудь його частини своєму суверенітету. Усі держави користуються у ньому свободою судноплавства, рибальства, прокладання підводних кабелів і трубопроводів, а також свободою польотів. Перебуваючи у «відкритому морі», судна повинні плавати під прапором лише однієї держави (крім випадків, передбачених у міжнародних договорах), підкорятись юрисдикції тієї держави, під прапором якої вони перебувають. Не дозволяється під час плавання або стоянки при заході в порт міняти свій прапор (крім випадків переходу права власності на судно або зміни реєстрації). Судно має свою приписку у порту відповідної держави, має прапор цієї держави і підпорядковується у відкритому морі лише її юрисдикції. Велике значення мають питання, пов’язані з користуванням протоками (Гібралтарською, Чорноморською — Босфор і Дарданелли, Балтійською — Великий і Малий Бельт та Зунд, Магеллановою і Лаперуза). Вони мають різний міжнародно-правовий режим. Так, користування протоками Гібралтарською, Балтійською, Магеллановою і Лаперуза є вільним і безмитним. Щодо режиму Чорноморських проток, то він визначений спеціальною Конвен- У разі війни і за умови, що Туреччина буде нейтральною країною, зберігається принцип вільного проходу як для воюючих, так і нейтральних країн. Якщо ж Туреччина буде воюючою країною, то вона пропускає судна лише тих країн, які не перебувають з нею у стані війни. Відповідний міжнародно-правовий режим мають канали: Суецький, Панамський, Кільський. Прохід, наприклад, через Панамський канал регулюється правилами, встановленими США, і договорами, укладеними США з іншими державами. Незважаючи на формальне право вільного проходу через цей канал (судна будь-якої держави), адміністрація каналу має право на свій розсуд за наявності певних підстав (неналежний санітарний стан, небезпечний вантаж) заборонити цей прохід. Усі торговельні судна, які проходять через Панамський канал, підлягають контролю з боку комісії, до якої входять представники митного, карантинного й імміграційного відомств. Капітан і члени команди за порушення правил користування каналом можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності. Конкретним міжнародно-правовим режимом наділені і порти. Згідно з положеннями Барселонської конференції (1921 р.) флоти всіх країн вільно користуються будь-яким відкритим портом. Крім того, всі збори в портах мають здійснюватися на умовах рівності і в розумних межах. На конференції Комітету комунікацій і транзиту Ліги Націй були підписані Конвенція і Статут про міжнародний режим морських портів, відкритих для заходу торговельних (вантажних, пасажирських) суден у комерційних цілях. Країни-учасниці відповідно до цих документів взяли на себе зобов’язання надати вільний доступ до відкритих портів своїх та іноземних суден, а також рівні умови для їх завантаження і розвантаження, стягнення мита тощо. У користуванні морськими портами у ряді випадків виникає гостра необхідність. Відмова у дозволі зайти у порт може надто дорого коштувати. Приклад. 26 квітня 1993 р. сучасне вантажне судно Українського Дунайського пароплавства «Кілія», яке доставляло вантаж до Греції, біля берегів Тунісу потрапило у сильний шторм. У порт його не впустили, 3. Правове регулювання міжнародних Більшість країн світу мають свої судноплавні ріки, Ріки використовуються для перевезень різних вантажів із однієї країни в іншу, що викликає необхідність вступати у відповідні відносини, пов’язані з використанням річкових шляхів. Велике значення при цьому має питання про державну належність рік (озер, каналів). Якщо вони повністю розташовані в межах однієї країни, то є складовими її національного багатства, а в деяких країнах визначаються як виключна власність народу (наприклад, ст. 1, 9 Закону України «Про власність»). Як правило, в національних ріках держави забороняють судноплавство, різний промисел з боку інших держав. Щодо міжнародних рік (Дунаю, Рейну, Амазонки та інших), то вони відповідно до умов міжнародних договорів відкриті для вільного судноплавства. Правовий режим використання міжнародних рік для судноплавства закріплюється у відповідних міжнародно-правових актах. Так, режим однієї з найдовших у Європі ріки Дунаю (загальна довжина дорівнює 2850 км, довжина судноплавної її частини — 2588 км) визначений Белградською конвенцією 1948 р. про режим судноплавства на Дунаї. Відповідно до ст. 1 цієї Конвенції навігація по цій річці має бути вільною і відкритою для громадян, торговельних суден і товарів усіх держав на основі рівності щодо портових і навігаційних зборів і умов торговельного судноплавства. Усі судна, які плавають по Дунаю, повинні дотримуватися митних, санітарних та інших правил, що встановлюються відповідними придунайськими державами. Але водночас ці правила не повинні перешкоджати вільному судноплавству. Судна мають право користуватися портами, здійснювати вантажно-розвантажувальні роботи, посадку і висадку пасажирів, у разі необхідності поповнювати запаси пального тощо. Портові збори з суден стягуються придунайськими державами без будь-якої дискримінації. Для контролю за дотриманням умов Конвенції 1948 р. про режим судноплавства по Дунаю, планування спільних заходів, проведення консультацій і вироблення відповідних рекомендацій та здійснення інших функцій створена спеціальна Дунайська комісія. До її складу включено по одному представнику від усіх придунайських країн. У межах міжнародного співробітництва щодо використання ріки Дунай укладені різного роду угоди, які визначають загальні умови перевезення вантажів, буксирування суден, єдині тарифи тощо (наприклад, Братиславська угода 1955 р., Бухарестська угода 1961 р.). Так, відповідно до загальних умов перевезення вантажів їх транспортування здійснюється на підставі заявок вантажовідправників (фрахтувальників). Пароплавство, яке прийняло вантаж, видає коносамент — документ, який містить умови перевезення вантажу і є доказом наявності відповідного договору і прийняття вантажу до перевезення. У ньому вказується назва судна, найменування перевізника, відправника, одержувача, місце завантаження, призначення вантажу та ін. Загальні умови перевезення вантажів передбачають вирішення питань, пов’язаних з порядком і оплатою вантажно-розвантажувальних робіт, майновою відповідальністю тощо. Велику роль у питаннях правового регулювання морських перевезень відіграє Міжнародна морська організація — міжурядова спеціалізована установа ООН, що функціонує з 1959 р. До неї входять понад 130 держав світу. Вона створена з метою організації співробітництва та обміну інформацією між урядами з технічних питань, які стосуються судноплавства, пов’язаного з міжнародною торгівлею; сприяння безпеці на морі; скасування дискримінаційних дій і обмежень щодо судноплавства, пов’язаного з міжнародною торгівлею, тощо. Саме з ініціативи цієї організації 4. Правове регулювання міжнародних Ефективність економічного співробітництва між країнами багато в чому залежить і від рівня розвитку залізничного транспорту, який покликаний забезпечувати перевезення вантажів і пасажирів з однієї країни в іншу. Міжнародні залізничні перевезення регулюються спеціальною багатосторонньою конвенцією, яка була підписана в Берні у 1924 р. Колишній Радянський Союз не був учасником цієї конвенції, а міжнародні залізничні перевезення здійснював на основі окремих двосторонніх конвенцій, укладених з деякими сусідніми державами у 1927 р. Крім того, в 1951 р. у Будапешті практично всі країни — члени Ради Економічної Взаємодопомоги на конференції представників залізниць підписали Угоду про міжнародне залізничне вантажне сполучення. Важливе значення для організації залізничних перевезень у межах держав СНД має угода про координаційні органи залізничного транспорту, якою було створено спеціальний орган — Раду з залізничного транспорту, яка складається з глав адміністрацій і органів управління залізничним транспортом. Основним її завданням є координація роботи залізничного транспорту. Під час укладання двосторонніх і багатосторонніх угод на перевезення вантажів і пасажирів, як правило, дотримуються певних загальних, стандартних умов. Приймаючи вантаж для міжнародних перевезень, застосовують правила залізниці країни-відправника, але з урахуванням правил, які діють у країні, до якої надсилається вантаж. Усе це дістає своє закріплення у відповідних двосторонніх або багатосторонніх міжнародних угодах. В угодах обумовлюється, що до перевезення забороняється приймати вибухонебезпечні, легкозаймисті предмети, горючі гази, самозаймисті і радіоактивні речовини, всілякі боєприпаси. Що стосується негабаритних, важковагових, довгомірних вантажів, а також вантажів, які перевозяться у спеціальних цистернах (наприклад, кислоти), то вони можуть бути прийняті до перевезення лише за попередньою згодою країни призначення (транзиту). У міжнародних угодах обумовлюються також вимоги до тари й упаковки, які мають забезпечити збереження вантажів під час транспортування. При оголошенні цінності вантажу необхідно враховувати його фактичну вартість, а якщо він не призначений для продажу, то ринкову. За оголошення цінності стягується на користь перевізника відповідна плата. Усі спірні питання, які виникають на основі міжнародного договору перевезень, розглядаються у претензійному і судовому порядку. До суду звертаються лише у тому разі, якщо у встановлений строк не надійшла відповідь на претензію або якщо вона відхилена. Вантажовідправники подають претензії до залізниці через станцію відправлення вантажу, а вантажоотримувач — до залізничної дороги станції призначення. Свої особливості має і міжнародне перевезення пасажирів. Наприклад, вартість проїзду пасажирів і перевезення багажу визначається ставками або внутрішнім тарифом країн, що беруть участь у цих перевезеннях, або спеціальними ставками міжнародних тарифів, що встановлюються у межах міжнародних угод відповідними державами. 5. Правове регулювання міжнародних Міжнародне перевезення автомобільними транспортними засобами використовується у тих випадках, коли це лише одна із можливостей переміщення вантажів і пасажирів або коли такий вид перевезення у даних умовах є більш рентабельним й ефективним порівняно з використанням інших (залізничних, морських, річкових, повітряних) засобів транспорту. Міжнародні автомобільні перевезення здійснюються на основі укладених конвенцій і угод. Однією з перших багатосторонніх конвенцій була Конвенція про урегулювання авторуху між країнами, встановлення технічних умов автомашин у міжнародному сполученні, прав управління автомобілем, уніфікації сигналів на автодорогах (Париж, 1926 р.). А в 1949 р. у Женеві була підписана нова багатостороння Конвенція про урегулювання авторуху між країнами. З метою розвитку автомобільного транспорту, представлення інтересів автотранспортних об’єднань у міжнародних організаціях, сприяння дослідним роботам з технічного розвитку, експлуатації і економіки автомобільних перевезень у 1947 р. була створена Міжнародна спілка автомобільного транспорту. Для координації діяльності автотранспортних підприємств та об’єднань, що функціонують при залізничних дорогах, у 1950 р. у Берні була створена Спілка автодорожніх служб залізниць. Зростання автомобільних перевезень вантажів і пасажирів обумовило необхідність активного укладення угод між багатьма країнами. Практично всі країни уклали такі угоди з сусідніми країнами. У них містяться положення про регулярні і нерегулярні перевезення вантажів і пасажирів автотранспортними засобами, визначається порядок розрахунків і платежів за міжнародні транспортні та пов’язані з ними послуги, визначаються перевізники тощо. На регулювання відносин, які виникають у галузі використання автомобільного транспорту для міжнародних перевезень, спрямоване і національне законодавство. Наприклад, Міністерство транспорту України своїм наказом № 178 від 19 липня 1993 р. затвердило Інструкцію «Про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності ліцензій на здійснення внутрішніх і міжнародних перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом». 6. Правове регулювання Використання цивільного повітряного флоту для здійснення міжнародних перевезень вантажів і пасажирів потребує відповідного правового регулювання відносин, що складаються при цьому. Водночас виникає необхідність створення міжнародних організацій у цій галузі. Однією з перших таких організацій була Міжнародна авіатранспортна асоціація, створена у 1919 р. На початок 40-х років до неї вже входили найбільші авіакомпанії Європи, США. У 1945 р. було проведено реорганізацію цієї асоціації, прийнято її Статут. До складу асоціації ввійшли великі авіакомпанії Європи, США, Азії, Австралії. Відповідно до положень Статуту асоціація покликана сприяти: розвитку безпечного, регулярного й економічного сполучення; посиленню ролі авіації у торговельних (комерційних) перевезеннях і вирішенню пов’язаних з ними проблем; пошуку засобів для досягнення співробітництва між автотранспортними підприємствами, які беруть участь в експлуатації міжнародних повітряних ліній; співробітництву з Міжнародною організацією цивільної авіації та іншими міжнародними організаціями. З метою регулювання відносин між своїми членами асоціація розробила і прийняла ряд важливих документів: єдині умови перевезення (1927 р.), форми білетів, багажних квитанцій і накладних (1929 р.), умови перевезення пасажирів і багажу (1954 р.) та ін. У 1944 р. була заснована міжурядова спеціалізована установа (організація) — Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), яка почала функціонувати у 1947 р. До її складу входить понад 160 країн світу. Ця організація вивчає проблеми міжнародних повітряних сполучень, розробляє рекомендації та стандарти щодо правил польотів, експлуатації літаків, сприяє безпеці польотів на міжнародних авіалініях. Так, зокрема, вона прийняла (як додаток до Чиказької конвенції) Міжнародні стандарти і рекомендувала практичні заходи щодо забезпечення безпеки, регулярності та ефективності повітряної навігації і забезпечення повітряних перевезень. Ці стандарти і рекомендації визначають дії пілотів автотранспортних компаній, екіпажів літаків, операторів служби повітряного руху і наземних екіпажів, а також конструкцію і характеристику літака та його устаткування. Нею розроблені правила польотів — як візуальних, так і за приладами, а також аеронавігаційні карти, які використовуються в усьому світі. Ці та інші документи створюють відповідну правову базу для міжнародних перевезень. Країни — учасниці Міжнародної організації цивільної авіації відповідно до її Статуту повинні передавати їй копії всіх укладених ними угод, договорів, конвенцій з питань цивільної авіації. Вони мають враховувати рекомендації цієї організації. З метою організації повітряних польотів цивільних літаків однієї держави над територією іншої укладаються спеціальні двосторонні й багатосторонні угоди (договори). У них підтверджується право на експлуатацію відповідної повітряної лінії, встановлюється розклад і визначаються тарифи, закріплюються положення про забезпечення безпеки польотів, дії законодавства і різних правил, порядок ведення переговорів у разі виникнення спорів щодо тлумачення і застосування угоди тощо. Розділ 15 Міжнародно-правове регулювання промислового, сільськогосподарського 1. Міжнародно-правовий механізм
Одним із важливих міжнародно-правових актів, що регулює відносини у цій галузі, є Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва у Європі, який, як уже зазначалося, був прийнятий 1 серпня 1975 р. (Гельсінкі). У ньому, зокрема, відзначалося, що промислове співробітництво, яке ґрунтується на економічних інтересах, може створити стійкі зв’язки, зміцнюючи тим самим довгострокове економічне співробітництво в цілому, прискорюючи економічний розвиток усіх, хто бере участь у такому співробітництві. Отже, була підкреслена не лише важливість, а й економічна необхідність і доцільність міжнародного промислового співробітництва. У Заключному акті наголошувалося, що держави-учасниці, визнаючи необхідність розвитку торгівлі і сприяння поширенню нових форм промислового співробітництва, будуть відносно доброзичливі до укладення у відповідних випадках спеціальних двосторонніх угод з різних питань, які становлять взаємний інтерес як у галузі торгівлі, так і промислового співробітництва. Значну роль у розвитку міжнародних економічних відносин відіграє Організація ООН з промислового розвитку (ЮНІДО) — міжнародна, спеціалізована міжурядова організація. Вона створена відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 20 грудня 1965 р. для сприяння прискоренню індустріалізації країн, що визволилися від колоніалізму і стали на шлях самостійного розвитку. До складу ЮНІДО входять країни — члени ООН (біля 170 держав), її спеціалізовані установи. Основними напрямами діяльності ЮНІДО є: участь в індустріалізації країн, що розвиваються, насамперед в індустріалізації країн Африки; сприяння впровадженню у країнах, що розви- У рамках цієї Міжнародної організації реалізуються досить важливі програми. До них слід віднести такі: «Десятиріччя промислового розвитку Африки 1993—2002 рр.», Регіональна програма співробітництва з метою промислового розвитку країн Латинської Америки і Карибського басейну, Програма індустріалізації 47 найменш розвинутих країн та ін. Вищим органом ЮНІДО є Генеральна конференція, яка скликається один раз у чотири роки. Керівний постійно діючий робочий Адміністрацію ЮНІДО очолює секретаріат на чолі з генеральним директором, який обирається за рекомендацією Ради Генеральною конференцією строком на чотири роки. Штаб-квартира секретаріату розташована у Відні (Австрія). ЮНІДО докладає чимало зусиль для становлення і розвитку міжнародного економічного права. Одним із прикладів цього є прийняття у 1975 р. Лімської декларації і Плану дій, в яких закріплено право кожної держави вільно здійснювати свій суверенітет і постійний контроль над власними природними ресурсами й усією економічною діяльністю. Причому жодна держава, як зазначено у цих документах, не може зазнавати якого-небудь економічного, політичного або іншого тиску, який би перешкоджав здійсненню цього невід’ємного права. Як відомо, дане положення є основою змісту одного зі спеціальних принципів міжнародного економічного права. У Лімській декларації висловлені вимоги до промислово розвинутих країн, з тим щоб вони враховували інтереси молодих держав у справі індустріалізації. Важливого значення набула діяльність ЮНІДО, пов’язана з переданням передової промислової технології країнам, що розвиваються. У 1981 р. спеціально організовано Інформаційний банк з промислової технології, основним завданням якого є створення умов для ознайомлення молодих держав з останніми досягненнями науки і техніки. Важливе місце у системі правового регулювання міжнародних відносин у галузі промисловості відіграють акти, які приймаються міжнародними економічними організаціями. Як уже зазначалося, до цих організацій належать Конференція з торгівлі і розвитку, Комітет з промислового розвитку Економічної і соціальної ради ООН, регіональні комісії Економічної і соціальної ради ООН та ін. Ці міжнародні організації, крім розглянутих вище напрямів їхньої діяльності, чимало уваги приділяють і питанням організації міжнародного промислового співробітництва. Так, Комітет з промислового розвитку Економічної і соціальної ради ООН проводить консультації з питань прискорення промислового розвитку країн, розробляє робочі програми щодо індустріалізації та підготовки рекомендацій щодо їх подальшого розроблення, проводить дослідження і семінари з питань найефективнішого застосування промислових методів виробництва в країнах, що розвиваються, та виконує деякі інші функції. Одним із інструментів регулювання міжнародних відносин у галузі промислового співробітництва є двосторонні договори та угоди. 2. Міжнародно-правовий механізм Відомо, що продукція сільського господарства не лише задовольняє потреби людей у продуктах харчування, а й є важливою сировиною для промислового виробництва (цукрові буряки використовують для виробництва цукру; зерно пшениці та жита — борошна, спирту; насіння соняшнику — олії; овочі та фрукти — для різноманітних консервів та ін.). Причому продукція сільського господарства не лише задовольняє національні суспільні потреби, а й експортується (імпортується) на взаємовигідних засадах в інші країни, тобто вона є предметом міжнародних, міждержавних економічних відносин. Це пов’язано як із необхідністю реалізації надлишку сільськогосподарської продукції, так і з існуючими суспільними потребами на продукцію, яка не вирощується через кліматичні умови або з інших причин у тій чи іншій країні. Так, країни Європи імпортують з інших країн світу каву, какао, ананаси, банани тощо. Відповідна сільськогосподарська продукція експортується і з європейських країн. Практично держави всіх континентів тією чи іншою мірою вступають у міжнародні економічні відносини, пов’язані із обміном продукцією сільського господарства. Сприяння розвитку цих відносин, удосконаленню їх міжнародно-правового регулювання — завдання ряду міжнародних економічних організацій. Так, практично всі регіональні економічні комісії Економічної і соціальної ради ООН через свої відповідні структурні підрозділи займаються питаннями організації міжнародного співробітництва в галузі сільського господарства. Ці функції, наприклад, в Економічній комісії для Європи покладені на її Комітет з питань сільського господарства. Однією з міжнародних, міжурядових спеціалізованих організацій ООН, яка відає питаннями міжнародного співробітництва у галузі сільського господарства, є Продовольча і сільськогосподарська організація ООН (ФАО). Вона створена у 1945 р. До складу ФАО нині входить понад 174 країни світу й одна міжнародна організація — Європейський Союз. Відповідно до свого Статуту основними її цілями є: підвищення продуктивності сільського господарства і покращення умов життя сільського населення; поліпшення харчування і підвищення життєвого рівня населення; вивчення світового продовольчого становища і кон’юнктури на світовому ринку важливих продовольчих товарів; розроблення для країн-учасниць рекомендацій у галузі виробництва і збуту різних видів сільськогосподарської продукції; надання технічної допомоги країнам-членам, сприяння науковим дослідженням у галузі сільського господарства; визначення політики щодо міжурядових угод з окремих сільськогосподарських товарів. Ця організація є однією з провідних установ у системі ООН з питань розвитку сільського господарства. Вищий її орган — Конференція, яка збирається один раз у два роки для визначення загальних напрямів політики, програми дій і бюджету організації. У період між сесіями Конференції керівництво діяльністю ФАО здійснює Рада, в обов’язки якої входить складання оглядів про стан світового сільського господарства, координація роботи міжурядових організацій з товарних питань, пов’язаних з виробництвом, споживанням і розподілом продовольчих і сільськогосподарських продуктів. Становище з продовольством у світі, що характеризується останнім часом його гострим дефіцитом у країнах, що розвиваються, підвищенням цін на нього, спричиняє голод у ряді країн. На Всесвітній продовольчій конференції, що відбулась у Римі (1974 р.), зазначалося, що кількість тих, хто голодує, недоїдає, збільшується. Вона досягла 550 млн осіб. Ураховуючи таку ситуацію, Конференція закликала заснувати Всесвітню продовольчу Раду (ВПР), яка і була створена у грудні 1974 р. Вона є вищим органом ООН з проблем продовольства та інших суміжних питань. До інших міжнародних конференцій з актуальних проблем, проведених цією організацією, належать Всесвітня конференція з аграрної реформи і розвитку сільських районів (1979 р.), Всесвітня конференція з розвитку і раціонального використання рибних ресурсів (1974 р.), Міжнародна конференція з питань харчування (1994 р.) та ін. ВПР розглядає важливі проблеми, пов’язані з продовольством у світі, і розробляє певні рекомендації. У процесі своєї діяльності вона тісно співробітничає з Продовольчою і сільськогосподарською організацією ООН, Міжнародним фондом сільськогосподарського розвитку та іншими організаціями системи ООН. На сесіях ВПР у Пекіні (1987 р.), Нікосії (1988 р.) і Єгипті (1989 р.) були вироблені пропозиції, спрямовані на зупинення тенденції до посилення голоду. Крім цього, зазначеною Радою були здійснені й інші реальні кроки в цьому напрямі. Зокрема, вона відіграла значну роль у створенні Міжнародного фонду сільськогосподарського розвитку, сприяла розробленню концепцій національних продовольчих стратегій і створенню механізму продовольчих кредитів у Міжнародному валютному фонді. За її участю у 1980 р. був створений Міжнародний надзвичайний продовольчий резерв. Ця організація розробила немало й інших важливих заходів, спрямованих на вирішення продовольчих проблем. Відчутну роль в організації міжнародного співробітництва з метою збільшення виробництва продуктів харчування та вирішення інших питань відіграє Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (ІФАД) — міжнародна спеціалізована установа ООН, створена у 1976 р. Основною метою фонду є мобілізація коштів для збільшення виробництва і поліпшення харчування груп населення з низькими доходами. Як відомо, 20 % населення Африки, Азії і Латинської Америки страждають від голоду. З метою збільшення виробництва продуктів харчування ІФАД надає на пільгових умовах кредити. Нині він підтримує 75 % проектів, а решту фінансує разом із Всесвітнім банком, Міжнародною асоціацією розвитку і різними банками розвитку (Африканським, Азіатським, Міжамериканським та Ісламським). Кредити ІФАД видаються під проекти, пов’язані зі здійсненням контролю над водними ресурсами, комплексним розвитком сільських районів. Вони видаються також дрібним фермерам під розвиток тваринництва, поставку і розподіл добрив. Слід зазначити, що допомога ІФАД надається лише державам — його членам, яких налічується понад 160. Вищим органом цього Фонду є Рада керуючих, до якої входять представники всіх держав-членів. Поточні питання вирішуються Виконавчою радою. Відповідні функції щодо міжнародного сільськогосподарського співробітництва виконують Міжнародна асоціація з контролю якості насіння, Міжафриканське бюро з ґрунтів і економіки сільського господарства, Міжнародна комісія з перероблення сільськогосподарських продуктів, Міжнародне бюро з виноградарства і виновиробництва, Міжнародний комітет з чаю та деякі інші. Основним засобом правового регулювання міжнародного співробітництва у галузі сільського господарства є двосторонні договори (угоди). 3. Міжнародно-правове регулювання В останні роки значний розвиток спостерігається в міжнародному науково-технічному співробітництві. Основними напрямами такого співробітництва є координація науково-технічних досліджень, здійснення спільних науково-дослідних робіт, обмін технічною документацією, використання промислових зразків, купівля-продаж ліцензій, «ноу-хау», обмін технологічними процесами, взаємне консультування та проведення експертиз тощо. Це співробітництво здійснюється на основі міжнародних програм ООН у галузі науки і техніки і промислового співробітництва, а також регіональних програм у галузі використання на- Важливу роль у розвитку міжнародного науково-технічного співробітництва відіграла резолюція Генеральної Асамблеї ООН (1996 р.) «Досягнення науки і техніки та їх вплив на міжнародну безпеку». У ній рекомендується державам — членам ООН вивчити шляхи вдосконалення міжнародних правових норм, що стосуються передання високих технологій і мають військове застосування. Аналіз діяльності різних організацій та спеціалізованих закладів ООН дає можливість виділити в галузі науки і техніки такі їх функції: розроблення політики у галузі науки і техніки; прогнозування напрямів науково-технічного прогресу; здійснення програм наукових досліджень; організація регіональних міжнародних зв’язків; забезпечення діяльності науково-технічних працівників; інформаційна діяльність та ін. Міжнародне співробітництво у галузі науки і техніки потребує відповідної організаційної роботи. Саме виходячи з цього, у Женеві в 1963 р. була проведена Конференція ООН з питань застосування досягнень науки і техніки в інтересах менш розвинутих країн. Проведення Конференції стало важливим заходом, спрямованим не лише на використання досягнень науково-технічного прогресу для задоволення потреб країн, що розвиваються, а й пов’язаних з інтеграцією зусиль учених світу в інтересах загального прогресу.Це підтвердила й Друга конференція ООН з питань науки і техніки з метою розвитку (Відень, 1979 р.). Вона прийняла Програму дій щодо використання досягнень науки і техніки для економічного розвитку всіх країн, особливо для тих, які розвиваються. Програма передбачала не лише зміцнення існуючих міжнародних відносин у галузі науки і техніки, а й перегляд їх структури, підвищення ролі ООН у цьому важливому напрямі міжнародного співробітництва. Конференція також заснувала в рамках Секретаріату ООН центр з науки та техніки. В 1981 р. у рамках ООН були вжиті заходи щодо створення Системи фінансування науки і техніки з метою розвитку, а в 1984 р. була створена Система оповіщення про нові технологічні досягнення. У 1992 р. відповідно до рекомендацій Генеральної Асамблеї ООН була створена функціональна комісія з науки і техніки з метою розвитку. Відповідно до рекомендацій Конференції Генеральна Асамблея на своїй 34-й сесії (грудень 1979 р.) заснувала для всіх держав відкритий Міжурядовий комітет з науки і техніки з метою розвитку. До його функцій входить: надання допомоги Генеральній Асамблеї в розробленні директивних принципів для погодження політики органів, організацій і підрозділів ООН щодо науково-технічної діяльності, виявлення першочергових завдань з оперативного планування розвитку науки і техніки на національному, субрегіональному, регіональному, міжрегіональному і міжнародному рівнях і підготовки оперативного плану здійснення Віденської Програми; вжиття заходів щодо виявлення й оцінки нових науково-технічних досягнень, які можуть у той чи інший спосіб вплинути на науково-технічний потенціал країн, що розвиваються; сприяння оптимальній мобілізації ресурсів і здійснення керівництва системою фінансування науки і техніки ООН. Допоміжним органом Міжурядового комітету з науки й техніки з метою розвитку став Консультативний комітет з науки і техніки з метою розвитку, заснований Економічною і соціальною радою ООН (ЕКОСОР) у липні 1980 р. Головним завданням цього комітету є надання Міжурядовому комітету консультативних послуг у галузі науки й техніки. Крім того, його послугами користуються Генеральна Асамблея, ЕКОСОР й інші міжурядові організації. Генеральною Асамблеєю у межах Секретаріату ООН був створений Центр з питань науки і техніки з метою розвитку. На нього покладено вивчення питань, пов’язаних з досягненнями науки і техніки і вибором альтернативних шляхів розвитку країн; наданням їм допомоги у використанні можливостей, що виникають у зв’язку з новими напрямами науки та техніки; зі створенням внутрішнього науково-технічного потенціалу країн, які розвиваються, та ін. Значну роботу щодо вивчення проблем науково-технічного прогресу проводять регіональні міжнародні економічні організації, міжнародні організації системи ООН (Конференція ООН з торгівлі і розвитку, Організація ООН з питань освіти, науки і культури, Організація ООН з промислового розвитку, Всесвітня організація з питань захисту інтелектуальної власності та ін.). Однією з важливих, наприклад, міжнародних організацій системи ООН є Міжурядова організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО). Членами цієї організації є понад 160 країн світу. Основними цілями її є сприяння справі миру і безпеки у світі через надання допомоги країнам у міжнародному співробітництві у галузі освіти, науки, культури, інформації. З цією метою ЮНЕСКО розширює й орієнтує освіту, з тим щоб надати можливість народу кожної країни ефективно використовувати свій розвиток; надає допомогу у створенні науково-технічної бази, завдяки якій кожна країна могла б краще використовувати свої ресурси; розвиває обмін інформацією тощо. ЮНЕСКО розробляє спеціальні наукові програми. У галузі природничих наук, наприклад, ці програми включають: програму Міжурядової океанографічної комісії, програму Міжнародної гідрологічної і Міжнародної геологічної кореляції та ін. Важливу роль відіграє Програма розвитку ООН (ПРООН). Особливого значення ця програма надає питанням науково-технічної допомоги країнам, що розвиваються. В її рамках здійснюється сприяння у переданні технологій для державного і приватного секторів, направлення до цих країн експертів, консультантів, сприяння підготовці науково-технічних кадрів тощо. Постійний розвиток міжнародних відносин у сфері науково-технічного прогресу обумовив необхідність удосконалення їх правового регулювання. Одним із напрямів такого вдосконалення є укладення багатосторонніх договорів, використання при цьому існуючих механізмів міжнародних організацій. На сесіях Генеральної Асамблеї ООН дедалі більше приймається багатосторонніх договорів універсального значення. Прикладом таких договорів може бути Договір про принципи діяльності держав щодо дослідження і використання космічного простору, у тому числі Місяця та інших небесних тіл (1966 р.). Цей Договір, зокрема, передбачає свободу наукових досліджень і використання космічного простору, протизаконність присвоєння державами самого космосу і не забороняє присвоювати його ресурси. Крім того, відповідно до цього договору державам-учасницям забороняється виводити на орбіту навколо землі ядерну зброю та інші види озброєння масового знищення, встановлювати на планетах або розміщувати їх у космічному просторі. Договором про космос було передбачено, що дослідження космічного простору здійснюється в інтересах усіх країн незалежно від рівня їх економічного або наукового розвитку, що космічний простір є здобутком усього людства, відкритий для досліджень і використання всіма державами на основі рівності й відповідно до норм міжнародного права і не підлягає національному привласненню, що небесні тіла використовуються виключно у мирних цілях. Договір передбачає відповідальність держав-учасниць за всю національну діяльність у космічному просторі незалежно від того, здійснюється вона урядовими чи неурядовими юридичними особами. До міжнародно-правових актів, що стосуються космічного простору, можна також віднести Угоду 1967 р. про врятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об’єктів, запущених у космічний простір, Конвенцію 1971 р. про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об’єктами, Конвенцію 1974 р. про реєстрацію об’єктів, які запускаються в космічний простір, та ін. Не менш важливим напрямом міжнародного співробітництва у галузі науки і техніки є використання Світового океану. Правовою основою такого співробітництва є передусім Конвенція ООН з морського права 1982 р. Вона регулює досить широкий спектр використання океанів людством. Це — мореплавство, прольоти над океанами і морями, розвідка і розроблення ресурсів, охорона і забруднення океанічних просторів, рибальство, судноплавство тощо. Конвенція складається з 320 статей і 9 додатків, в яких закріплені положення щодо поведінки держав у світових океанах, визначаються морські зони, наводяться правила проведення морських кордонів (меж), юридичні права, обов’язки і відповідальність держав, а також механізм урегулювання спорів тощо. Міжнародно-правові акти широко використовуються і в інших напрямах міжнародного науково-технічного співробітництва.
Законодавство України Розділ 16 Укладання та виконання міжнародних 1. Порядок укладання Україною міжнародних
Цей закон має універсальний характер. Його положення визначають загальний порядок укладання і виконання міжнародних договорів незалежно від їх характеру (політичний, економічний тощо) і застосовуються до всіх міжнародних договорів України. Отже, зазначений Закон є правовою основою укладення міжнародних економічних договорів. Значення нової редакції цього Закону насамперед полягає в тому, що в ст. 2 його дано тлумачення досить суттєвих термінів, які використовуються у міжнародно-правовій договірній практиці. У ньому вони вживаються у такому значенні: · міжнародний договір України — укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи кількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо); · укладання міжнародного договору України — дії щодо підготовки тексту міжнародного договору, його прийняття, встановлення його автентичності, підписання міжнародного договору та надання згоди на його обов’язковість для України; · повноваження — документ, яким одній або кільком особам у встановленому цим Законом порядку доручено представляти Україну з метою підготовки тексту міжнародного договору, його прийняття, встановлення його автентичності, підписання міжнародного договору та, у випадках, передбачених міжнародним договором, надання згоди на його обов’язковість для України; · ратифікація, затвердження, прийняття, приєднання — залежно від конкретного випадку форма надання згоди України на обов’язковість для неї міжнародного договору; · заява — односторонній акт, яким сторони міжнародного договору висловлюють своє тлумачення або розуміння його повноважень і з якого для них не випливають міжнародно-правові наслідки; · застереження — одностороння письмова заява, зроблена при підписанні, ратифікації, затвердженні, прийнятті міжнародного договору або приєднанні до нього, якою висловлюється бажання виключити або змінити юридичну дію певних положень договору щодо їх застосування до України; · міжнародна організація — міжнародна міжурядова організація; · сторона — держава, інший суб’єкт міжнародного права, які погодились на обов’язковість для них договору і для яких договір є чинним; · депозитарій — держава, міжнародна організація або її головна виконавча посадова особа, якій здається на зберігання оригінал міжнародного договору і яка виконує стосовно цього договору функції, передбачені міжнародним правом; · припинення дії — втрата міжнародним договором своєї сили за умов, визначених самим міжнародним договором, або за вольовим рішенням сторін (денонсація, вихід з договору); · зупинення дії — перерва дії міжнародного договору протягом певного проміжку часу. Закон також дає визначення міждержавних, міжурядових та міжвідомчих договорів. Згідно з його ст. 3 до міждержавних міжнародних договорів України належать: а) політичні, мирні, територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України; б) що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина; в) про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки; г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, у тому числі терміни виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації; д) про використання території та природних ресурсів України; е) яким за згодою сторін надається міждержавний характер. До міжурядових договорів України відносять міжнародні договори України з економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших питань, віднесених до відання Кабінету Міністрів України. Під відомчими розглядають міжнародні договори України з питань, віднесених до відання міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.
Пропозиції щодо укладання міждержавних та міжурядових договорів подаються Президентові України або Кабінету Міністрів України. Пропозиції щодо укладання міжнародних договорів України подаються Міністерством закордонних справ України. Інші міністерства та центральні органи виконавчої влади, а також Верховний суд України, Національний банк України, Генеральна прокуратура України подають пропозиції щодо укладення міжнародних договорів України разом з Міністерством закордонних справ України. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні державні адміністрації подають пропозиції щодо укладення міжнародних договорів України через Міністерство закордонних справ України, інший центральний орган виконавчої влади, до компетенції якого належать питання, які пропонуються для врегулювання міжнародним договором. У пропозиціях обґрунтовується необхідність укладення міжнародного договору, визначаються можливі політичні, правові, соціально-економічні, фінансові, гуманітарні та інші наслідки його укладення, вказуються суб’єкти виконання міжнародного договору, пропонується склад делегації чи представник України для ведення переговорів, прийняття тексту міжнародного договору чи встановлення його автентичності. До них додається проект міжнародного договору та у разі необхідності проект рекомендацій делегації чи представникові України. Уряд України розглядає внесені пропозиції і не пізніше як у десятиденний термін подає їх разом з відповідними висновками Президентові України, а щодо договорів, які укладаються від імені Уряду України, приймає рішення про укладення такого договору. Пропозиції щодо укладення міжнародних договорів України можуть подаватися Автономною Республікою Крим в особі її вищих органів законодавчої і виконавчої влади. Що стосується пропозицій про укладення міжнародних договорів України, які встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться у законодавстві України, то вони подаються до Уряду України за погодженням з Міністерством юстиції України. Важливе значення при укладанні міжнародних договорів, зокрема і міжнародних договорів економічного характеру, має питання про те, хто приймає рішення про проведення і підписання таких договорів, які і хто має повноваження стосовно цієї справи. Так, відповідно до ст. 5 Закону України «Про міжнародні договори України» рішення про проведення переговорів і про підписання міжнародних договорів України приймаються: а) щодо міждержавних договорів — Президентом України; б) щодо міжурядових договорів — Кабінетом Міністрів України; в) щодо міжвідомчих договорів — у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Згідно зі ст. 6 Закону ведення переговорів щодо підготовки тексту міжнародного договору, його прийняття, встановлення Повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних договорів України надаються: а) щодо міждержавних договорів — Президентом України; б) щодо міжурядових договорів — Кабінетом Міністрів України; в) щодо міжвідомчих договорів — у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Делегація чи представник України, наділені відповідними повноваженнями, зобов’язані вести переговори чи здійснювати інші дії відповідно до наданих їм повноважень та директив. Делегація чи представник України подають відповідно Президентові України або Кабінету Міністрів України звіт про виконання директив. Звіт повинен містити погоджені з Міністерством закордонних справ України висновки та пропозиції щодо наступних дій з укладання міжнародного договору. У практиці міжнародного співробітництва між державами широко використовується практика ратифікації міжнародних договорів, яка теж потребує свого правового урегулювання як на міждержавному рівні, так і в межах відповідної країни. У нашій країні питання ратифікації міжнародних договорів урегульовано Законом України «Про міжнародні договори України». Відповідно до ст. 9 цього Закону ратифікація міжнародних договорів України здійснюється прийняттям закону про ратифікацію, невід’ємною частиною якого є текст міжнародного договору. На підставі підписаного та офіційно оприлюдненого Президентом України закону Голова Верховної Ради України підписує ратифікаційну грамоту, яка засвідчується підписом міністра закордонних справ України, якщо договором передбачено обмін такими грамотами. Як свідчить зміст Закону, ратифікації підлягають найбільш важливі міжнародні договори України: а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співпрацю, про нейтралітет), територіальні, мирні; б) договори, що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина; в) загальноекономічні (про економічне та науково-технічне співробітництво); з загальних фінансових питань, з питань одержання Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій позик, надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям; г) про участь у міждержавних союзах та інших міждержавних об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки; д) про військову допомогу та стосовно направлення контингенту Збройних Сил України до іншої країни чи допуску збройних сил іноземних держав на територію України; е) про історичне та культурне надбання народу України; є) договори, виконання яких обумовлює зміну чинних чи ухвалення нових законів України; ж) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена законом чи самим міжнародним договором. Отже, загальноекономічні міжнародні договори, договори про участь у міждержавних об’єднаннях (організаціях), зокрема і в міжнародних економічних організаціях, є предметом ратифікації. Пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору України (згідно зі ст. 9) подаються Міністерством закордонних справ України протягом шести місяців з дня його підписання: а) стосовно міждержавних договорів — Президентові України; б) стосовно міжурядових договорів — Кабінету Міністрів України. Пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору України включають такі документи: а) подання Президентові України або Кабінету Міністрів України; б) проект подання Верховній Раді України, в якому визначається кандидатура доповідача законопроекту на пленарному засіданні Верховної Ради України; в) проект закону про ратифікацію міжнародного договору України; г) текст міжнародного договору українською мовою та мовою оригіналу; д) довідку про погодження проекту закону заінтересованими міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади; е) супровідну записку, в якій обґрунтовується доцільність укладення міжнародного договору України; є) фінансово-економічне обґрунтування та (у разі подання пропозицій щодо ратифікації міжнародного договору України, реалізація якого потребує матеріальних чи інших витрат за рахунок Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим чи місцевих бюджетів) пропозиції щодо покриття витрат відповідних бюджетів; ж) порівняльну таблицю — в разі подання пропозицій щодо ратифікації міжнародного договору України, виконання якого потребує прийняття нових або внесення змін до чинних законів України або яким вносяться зміни до іншого міжнародного договору України; з) електронні версії текстів документів. Підготовка пропозицій щодо ратифікації міжнародних договорів України здійснюється міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади, визначеним відповідальним за укладання міжнародного договору України. Міністерство або інший центральний орган виконавчої влади готує пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору України і подає їх Міністерству закордонних справ України протягом двох місяців з дня його підписання. Міністерство закордонних справ України подає зазначені пропозиції Президентові України або Кабінету Міністрів України. Президент України або Кабінет Міністрів України розглядають пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору України і приймають рішення про внесення на розгляд Верховної Ради України в порядку законодавчої ініціативи проекту закону про ратифікацію міжнародного договору України. Якщо на ратифікацію подається міжнародний договір, виконання якого потребує прийняття нових або внесення змін до чинних законів України, проекти таких законів подаються на розгляд Верховній Раді України разом з проектом закону про ратифікацію і приймаються одночасно. Державні органи на вимогу Верховної Ради України або її комітетів надають додаткову інформацію, що стосується проекту закону про ратифікацію міжнародного договору України. Верховна Рада України розглядає внесений Президентом України або Кабінетом Міністрів України проект закону про ратифікацію міжнародного договору і приймає відповідне рішення. Закон визначає порядок вирішення питань, пов’язаних із затвердженням міжнародних договорів України, які не потребують ратифікації. Воно здійснюється Президентом України відповідно до ст. 12 Закону у формі указу і поширюється на міждержавні договори та міжурядові договори, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України. Пропозиції щодо затвердження міжнародних договорів подаються Міністерством закордонних справ України Президентові України або Кабінету Міністрів України. Щодо затвердження міжнародних договорів України міжвідомчого характеру, то воно провадиться в порядку, що визначається Урядом України. Україна, як і будь-яка інша держава, може прийняти рішення про приєднання до міжнародних договорів або їх прийняття. Таке рішення ухвалюється згідно зі ст. 13: а) щодо договорів, які потребують ратифікації, — у формі закону України про приєднання до міжнародного договору або закону України про прийняття міжнародного договору, невід’ємною частиною яких є текст міжнародного договору; б) щодо міждержавних договорів, які не потребують ратифікації, — Президентом України у формі указу; в) щодо міжурядових договорів, які не підлягають ратифікації, — Кабінетом Міністрів України у формі постанови. Рішення про приєднання до міжнародних договорів міжвідомчого характеру або їх прийняття ухвалюються в порядку, що визначається Урядом України.
Поиск по сайту: |
системі міжнародних економічних відносин важливе місце посідають відносини, пов’язані з організацією і здійсненням міжнародних перевезень пасажирів і вантажів різними видами транспорту (залізничним, автомобільним, повітряним, морським, річковим). Міжнародні транспортні перевезення — це необхідна умова успішного розвитку міжнародних економічних відносин. Перевезення сировини, матеріалів, устаткування, сільськогосподарської продукції та інших вантажів, передбачених міжнародними договорами та угодами, — це один із засобів їх реального виконання. Від чіткого урегулювання міжнародних відносин у галузі транспорту багато в чому залежать результа-
наліз діяльності будь-якої галузі промисловості країн світу дає підстави зробити висновок про те, що на сьогодні немає країни, яка б більшою чи меншою мірою не була пов’язана в межах промислового співробітництва з іншими країнами. І це цілком зрозуміло. Адже за нинішніх умов міжнародного поділу праці практично неможливо здійснювати розвиток промислового виробництва, окремих великих підприємств та об’єднань без використання переваг міжнародного співробітництва. А це обумовлює необхідність розвитку міжнародних економічних відносини у галузі промисловості, що, у свою чергу, потребує і певного правового регулювання цих відносин. Як відомо, таке регулювання здійснюється переважно за допомогою міжнародно-правових актів, міжнародних договорів та інших засобів.
часть України у міжнародних відносинах взагалі і відносинах економічного характеру зокрема обумовила необхідність правового врегулювання порядку укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів, де вона виступає одним із суб’єктів міжнародного права. У зв’язку з цим Верховна Рада України 22 грудня 1993 р. прийняла Закон України «Про міжнародні договори України». За роки незалежності Україна як суб’єкт міжнародних відносин, напрацювала відповідний досвід стосовно використання міжнародних договорів у практиці міжнародного співробітництва. Це вимагало перегляду змісту зазначеного вище закону від 22 грудня 1993 р. і внесення до нього відповідних змін. Тому 26 грудня 2002 р. була прийнята Верховною Радою України нова редакція Закону України «Про міжнародні договори України». У цьому законі вміщено чимало нових положень, спрямованих на вдосконалення використання міжнародних договорів за участі України.