Міжнародне інвестиційне право

1. Сутність міжнародного
інвестиційного права та його джерел

системі міжнародних економічних відносин слід виді­лити особливу групу відносин, пов’язаних з наданням та використанням інвестицій. Аналіз багатьох міжна­родних договорів дає можливість зробити висновок, що під терміном «інвестиції» розуміють будь-який вид майна, яке можуть передавати юридичні та фізичні особи для відповід­ного його вкладення (інвестування) однією державою в економі­ку іншої. Міжнародна інвестиційна діяльність дає змогу інвесто­ру мати прибутки не лише тоді, коли він передав свої інвестиції суб’єкту іншої держави, а й тоді, коли зазначений суб’єкт здійс­нює фінансово-господарську діяльність на місцевому ринку і теж отримує певний прибуток, частина якого знову надходить інвес­тору. Майном, яке може вкладатися під виглядом інвестицій, може бути як рухоме, так і нерухоме майно, акції, частка майна або коштів одного суб’єкта в статутному фонді інших, облігації, державні цінні папери, право вимагати стосовно грошових сум, зокрема прибутку, авторське і промислове право; будь-які економічні права, пов’язані з отриманням ліцензії і привілеїв, у тому числі право на розвідку, видобуток природних копалин та експлуатацію природних ресурсів тощо. Якщо спробувати узагальнити ці об’єкти інвестицій, то їх можна згрупувати таким чином: 1) матеріально-майнові (машини, устаткування, товари, об’єкти, що будуються, тощо), 2) немайнові (права та інтереси, інтелектуальна власність тощо); 3) грошові. Залежно від спрямування інвестицій їх можна поділити на реальні, які використовуються з метою підвищення економічного, виробничого, матеріально-технічного потенціалу, та фінансові, характерні для фінансової сфери, коли інвестиції вкладаються в облігації, векселі, акції та інші цінні папери.

Інвестиції можуть бути як прямими, так і непрямими. Перші дають змогу інвестору брати участь в управлінні об’єктом, що ним інвестується. Відповідно до Сеульської конвенції 1985 р. заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій до прямих інвестицій відносять визнані такими Радою директорів цього Агентства (на право участі у розподілі продукції, участі у проекті та прибутках, одержаних унаслідок його реалізації, на будівництво «під ключ», за ліцензійними угодами тощо). Всі інші інвестиції можна віднести до непрямих, так званих «портфельних», коли спостерігається вкладення коштів до набору «портфеля» всіляких цінних паперів.

Залежно від того, хто інвестує капітал, інвестиції можуть бути державними та приватними. Зазначимо, що в міжнародних інвестиційних відносинах вагому роль відіграє держава, оскільки може виступати, з одного боку, безпосередньо експортером капіталу, а з іншого — гарантом вивезення приватного капіталу. При цьому вона бере на себе обов’язок захисту інвестицій.

Будь-яка інвестиційна діяльність — це відповідні дії держави, фізичної чи юридичної особи, пов’язані з відокремленням частки свого майна і переданням його на територію іншої держави для отримання прибутку або досягнення іншого важливого для інвестора результату. Такі дії мають назву міжнародної інвестиційної діяльності, а відносини, які виникають при цьому, — міжнародними інвестиційними.

З метою регулювання міжнародних інвестиційних відносин використовуються норми і принципи міжнародного економічного права, система яких називається міжнародним інвестиційним правом. Ці норми та принципи мають відповідні джерела, до яких насамперед слід віднести двосторонні міжнародні угоди (про сприяння та захист інвестицій, про усунення подвійного оподаткування, про економічне та промислове співробітництво, торговельні угоди тощо). Як приклад можна навести двосторонні угоди, укладені Україною з іншими державами.

Важливе значення як джерела міжнародного інвестиційного права мають багатосторонні угоди, зокрема Конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами, підписана Україною у Вашингтоні 3 квітня 1998 р. (ратифікована Верховною Радою України від 16 березня 2000 р.), Сеульська конвенція про заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій, Угода щодо торговельних аспектів іноземних інвестицій (ТРІМС), яка діє в системі СОТ. Певну роль у регулюванні інвестиційної діяльності відіграє і національне законодавство держав. Якщо вести мову про Україну, то нею були прийняті закони «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р., «Про іноземні інвестиції» від 13 березня 1992 р., Декрет Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р., замінений Законом України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р. Суттєве значення у цій сфері правового регулювання мають також закони України «Про власність» від 7 лютого 1991 р., «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р., «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р., «Про захист іноземних інвестицій на Україні» від 10 вересня 1991 р., «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р., «Про загальні засади створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992 р., Господарський Кодекс України від 16 січня 2003 р. та ін.

2. Міжнародно-правове регулювання
іноземних інвестицій

Важливе значення в регулюванні міжнародних інвестиційних відносин, як зазначалося, належить багатостороннім міжнародним угодам. Однією з них є Конвенція 1965 р. про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами, яка складається з преамбули та десяти глав. Уже з назви глав можна скласти загальне уявлення про зміст цієї Конвенції. Так, глава І називається «Міжнародний центр по врегулюванню інвестиційних спорів», глава ІІ — «Компетенція Центру», глава ІІІ — «Примирення», глава ІV — «Арбітраж», глава V — «Заміщення та відвід Посередників або Арбітрів», Глава VІ — «Витрати», глава VІІ — «Місце розгляду спору», глава VІІІ — «Спори між Договірними державами», глава ІХ — «Поправки»; Глава Х — Заключні положення.

Особливу увагу в Конвенції відведено питанню заснування і функціонування Міжнародного центру з урегулювання інвестиційних спорів між державами та особами інших держав через примирення та арбітраж.

До Центру входять Адміністративна рада та Секретаріат. Адміністративна рада є вищим органом Центру і має у своєму складі по одному представникові від кожної Договірної держави. Пов­новаженнями її є такі: а) прийняття адміністративного та фінансового регламенту Центру; б) прийняття правил проведення примирювальної процедури та арбітражу; в) прийняття регламенту примирювальної процедури та арбітражу; г) схвалення заходів, що вживаються Банком (мається на увазі Міжнародний банк реконструкції та розвитку) для використання його адміністративних повноважень і служб; д) визначення умов діяльності Генерального секретаря та його заступника; е) прийняття щорічного бюджету, доходів та витрат Центру; є) схвалення щорічного звіту про діяльність Центру. Конвенція дає можливість Адміністративній раді мати й інші повноваження, а також виконувати інші функції, якщо це буде потрібно для реалізації положень даного документа.

Адміністративна рада за її рішенням чи рішенням Голови Адміністративної ради, Генерального секретаря або на вимогу не менше п’яти її членів щорічно скликається на збори. Рішення Адміністративної ради приймається простою більшістю голосів, але за умови, що на ній присутні більшість її членів.

До Секретаріату Адміністративної ради входять Генеральний секретар, один або кілька його заступників та відповідний штат працівників. Генеральний секретар є повноважним представником та головною посадовою особою Центру.

Суттєве значення має питання щодо складу посередників та арбітрів. Ними можуть бути особи, що мають достатню кваліфікацію і висловили бажання виконувати покладені на них обов’яз­ки. Кожна з Договірних держав володіє правом призначати по чотири особи тих і інших. При цьому останні можуть бути громадянами даної держави, а можуть і не бути ними. А голова має право призначати в кожен із списків по 10 осіб, які повинні бути громадянами різних держав. Особи, включені до списків, повинні мати високі моральні якості, достатню компетентність у галузі права, комерції, економіки або фінансів для того, щоб бути в змозі приймати обґрунтовані рішення. Особливу роль відіграє компетентність такої особи в галузі права. При комплектуванні списків посередників та арбітрів голова має враховувати важливість забезпечення представництва в них основних правових систем, що існують у світі, а також головних форм економічної діяльності. Посередники та арбітри виконують свої обов’язки протягом шести років.

До компетенції Центру належить вирішення правових спорів, що виникають безпосередньо з відносин, пов’язаних з інвестиціями, між Договірною державою (або будь-яким уповноваженим її органом, про який Договірна держава повідомила Центр) та особою іншої Договірної держави, за наявності письмової згоди учасників спору про його передання для вирішення Центру. Сторони, що досягли такої згоди, не вправі відмовитися від неї в односторонньому порядку.

Будь-яка Договірна держава вправі в момент ратифікації, приєднання або схвалення Конвенції, а також у будь-який час після цього повідомити Центр про категорію чи категорії спорів, які підлягають або не підлягають вирішенню Центром. Генеральний секретар сповіщає про вказане повідомлення всі інші Договірні держави.

Жодна з Договірних держав не може забезпечувати захист або звертатися з позовами міжнародно-правового характеру, якщо мова йде про спори між її особами та іншою Договірною державою, з приводу яких є згода про передання чи про передання їх у майбутньому для вирішення через арбітраж, за винятком випадків, коли Договірна держава відмовиться виконувати дії відповід­но до рішень, прийнятих стосовно такого спору.

У главі IIІ Конвенції, що визначає процедуру примирення, зазначається: Договірна держава або її особи, які бажають звернутись до примирювальної процедури, звертаються з відповідною письмовою заявою до Генерального секретаря, котрий направляє копію заяви іншій стороні. Генеральний секретар реєструє заяву, якщо інформація, яка в ній міститься, дійсно відповідає компетен­ції Центру. У противному разі він повідомляє сторони про відмову в реєстрації.

Примирювальна комісія (далі — Комісія) складається з одного або непарної кількості посередників, що призначаються за згодою сторін. Якщо останні не домовилися про кількість посередників та порядок їх призначення, до Комісії входять три посередники, одного з яких призначає кожна зі сторін, а третій, що є головою Комісії, призначається за їх згодою. Посередником може бути особа, що не належить до числа посередників, за винятком випадків, коли призначення здійснюється головою Адміністративної ради.

Комісія сама вирішує питання про свою компетенцію.

До обов’язків Комісії належить з’ясування обставин, за яких між сторонами виник спір. Вона також має докласти зусиль для прийняття прийнятного для обох сторін рішення. З цією метою Комісія користується правом розглядати спір на будь-якій стадії та час від часу пропонувати їм умови, за яких спір може бути врегульований. Сторони зобов’язані добросовісно співробітничати з Комісією, щоб вона могла виконувати покладені на неї обов’язки, і серйозно ставитись до її рекомендацій.

Якщо сторони досягнуть згоди, Комісія готує доповідь із зазначенням спірних питань та записом про те, що сторони досягли згоди. Якщо в будь-який момент примирювальної процедури Комісія дійде висновку, що досягнення згоди між сторонами малоймовірне, вона припиняє процедуру та готує доповідь із зазначенням суті спору та записом про те, що сторонам не вдалося дійти згоди. У разі неявки однієї зі сторін або відмови від участі у примирювальній процедурі Комісія припиняє процедуру та готує про це доповідь із записом про неявку або відмову сторони від участі в процедурі. Якщо сторони не домовилися про інше, жодна з них у примирювальній процедурі не має права в процесі іншої процедури вирішення спору — через арбітраж чи в судовому порядку, чи в іншому порядку вирішення — посилатися на (або використовувати) будь-які висловлювання, заяви, визнання, пропозиції стосовно погодження, зробленого іншою стороною в примирювальній процедурі, а також на рекомендації Комісії.

Будь-яка Договірна держава або її особа може звернутися до арбітражної процедури. Для цього вона направляє відповідну письмову заяву Генеральному секретарю. Порядок та правила арбітражного вирішення спору розглядаються у главі ІV Конвенції.

Арбітраж складається з одного або непарної кількості арбітрів, призначених за згодою сторін. У випадку, якщо сторони не домовилися про кількість арбітрів та порядок їх призначення, до арбітражу входять три арбітри, одного з яких призначає кожна із сторін, а третій, що є головою арбітражу, призначається за їх згодою. Арбітром може бути призначено особу, що не входить до списку арбітрів, за винятком випадків, коли призначення здійснюється Головою Адміністративної ради. Якщо сторони не домовились про інше, арбітраж на вимогу однієї з них приймає рішення стосовно додаткових або зустрічних вимог, пов’язаних безпосередньо з предметом спору, за умови, що це відповідає згоді сторін, порядку вирішення спорів і компетенції Центру.

Рішення арбітражу є обов’язковим для сторін і не підлягає апеляції або іншому способу оскарження, за винятком передбачених у Конвенції. Кожна зі сторін зобов’язана підкоритись та здійснювати дії, що відповідають вимогам рішення арбітражу, крім випадків, коли виконання рішення було призупинено згідно з положеннями даної Конвенції.

Договірна держава визнає рішення арбітражу, прийняте відповідно до цієї Конвенції, як обов’язкове та таке, що забезпечує виконання грошових зобов’язань, покладених рішенням арбітражу, в межах своєї території так само, якби це було остаточне рішення її судового органу. Договірна держава з федеративним устроєм має право забезпечити виконання рішення арбітражу в межах або через федеральні судові органи та може передбачити, що такі судові органи будуть розглядати рішення арбітражу так само, якби це було остаточне рішення судового органу держави, що входить до складу держави, яка має федеративний устрій.

Заміщення та відвід посередників або арбітрів регулює глава V Конвенції. Якщо арбітр або посередник, призначений стороною, відмовиться від виконання обов’язків без згоди Комісії або арбітражу, членом яких він був, голова Адміністративної ради призначає особу з відповідних списків для проведення заміни. Сторона може звернутися до Комісії або арбітражу і заявити відвід будь-кому з членів у зв’язку з відсутністю в них якостей, передбачених Конвенцією. Крім того, сторона при арбітражному розгляді спору має право заявити про відвід арбітра на підставі факту неналежного формування складу арбітражу. Рішення стосовно заявленого відводу посередника чи арбітра приймається іншими членами Комісії або арбітражу, а якщо їхні думки розділилися порівну або відвід заявлений посереднику чи арбітру в Комісії або арбітражі, що складається з одного члена, або відвід заявлений стосовно більшості членів Комісії чи арбітражу, то рішення приймається головою Адміністративної ради. Якщо відвід посередника чи арбітра буде визнаний обґрунтованим, посеред­ник або арбітр підлягають заміщенню відповідно до положень даної Конвенції.

Плата, що вноситься сторонами за користування послугами, які надаються Центром, визначається правилами, що приймаються Адміністративною радою та регулюються главою VI Конвенції. Кожний склад Комісії або арбітражу визначає розмір виплат, які здійснюються як винагорода та з метою відшкодування витрат їх членам у межах, періодично встановлюваних Адміністративною радою, і після консультацій з Генеральним секретарем.

Примирювальна та арбітражна процедури розгляду спору проводяться в місці знаходження Центру, якщо в подальшому не буде передбачене інше.

Будь-який спір між договірними державами з приводу тлумачення або застосування Конвенції, не вирішений за допомогою переговорів, передається на розгляд Міжнародного суду ООН через подання однією зі сторін відповідної заяви, якщо ці держави не домовилися про інший спосіб вирішення спору.

Будь-яка договірна держава має право запропонувати поправку до цієї Конвенції. Текст її повинен бути переданий Генеральному секретарю не пізніше 90 днів до початку зборів Адміністративної ради, на яких пропонується розгляд такої поправки. Вона має бути розглянута і негайно передана ним усім членам Адміністративної ради.

Конвенція відкрита для підписання державами — членами Міжнародного банку реконструкції і розвитку (МБРР). Вона також відкрита для підписання будь-якою іншою державою — учасницею Статуту Міжнародного суду, стосовно якої Адміністративна рада більшістю в 2/3 голосів її членів прийме рішення про запрошення до участі у Конвенції. Кожна держава законодавчим або іншим способом у міру необхідності забезпечує дію положень цієї Конвенції на своїй території.

Конвенція діє на всіх територіях, міжнародні зв’язки яких перебувають у віданні договірної держави, за винятком тих, які остання виключила зі сфери дії Конвенції через письмове пові­домлення її депозитарію або в момент ратифікації, прийняття чи схвалення Конвенції або в подальшому. Кожна з договірних держав має право денонсувати цю Конвенцію через письмове повідомлення її Депозитарію. Денонсація набирає чинності через шість місяців після отримання вказаного повідомлення.

Акти про ратифікацію, прийняття, схвалення цієї Конвенції, а також поправки до неї депонуються в Банку, що є її депозитарієм. Депозитарій передає завірені копії даної Конвенції державам — членам Банку, а також будь-якій державі, запрошеній її підписати.

Також як приклад багатосторонньої угоди можна розглянути Сеульську конвенцію 1985 р. про заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій (далі — Агентство).

Названа Конвенція складається із преамбули та 11 глав, що мають такі назви: Глава 1 «Заснування, статус, цілі й визначення»; Глава ІІ «Членство та капітал»; Глава ІІІ «Операції»; Глава ІV «Фінансові положення»; ГлаваV «Організація та управління»; Глава VІ «Голосування, коригування підписок і представництво»; Глава VІІ «Привілеї та імунітети», Глава VІІІ «Вихід, призупинення членства і припинення операцій»; Глава ІХ «Урегулювання спорів»; Глава Х «Поправки»; Глава ХІ «Заключні положення». До Конвенції входять також два додатки: «Гарантії спонсорських інвестицій відповідно до статті 24» (Додаток І) та «Врегулювання спорів між членом та Агентством за статтею 57» (Додаток ІІ).

У главі І розглядаються статус і цілі створюваного Агентства, визначається, що воно є юридичною особою та має такі права: укладати контракти; придбавати й продавати рухоме й нерухоме майно; порушувати судові справи. У даній главі також даються визначення цілей цієї Конвенції.

Завданням Агентства є стимулювання потоку інвестицій у продуктивних цілях між країнами-членами й особливо в держави, що розвиваються, для доповнення у такий спосіб діяльності Міжнародного банку реконструкції і розвитку, Міжнародної фінансової корпорації (МФК) та інших міжнародних фінансових установ розвитку.

Для досягнення цієї мети Агентство надає гарантії, в тому числі спільне й повторне страхування від некомерційних ризиків щодо інвестицій, що мають місце у якій-небудь державі-члені, з інших держав-членів; здійснює відповідну додаткову діяльність стосовно сприяння потоку інвестицій у держави, які розвиваються, й між ними, а також користується іншими додатковими повноваженнями, які можуть знадобитися для реалізації даної мети.

У главі ІІ зазначено, що членами Агентства можуть бути всі члени МБРР, а також представник Швейцарії, у цій главі також описано порядок підписки на акції Агентства та їх оплати.

Глава III присвячена розгляду операцій, які здійснюються в Агентстві. Так, воно гарантує капіталовкладення на випадок шкоди в таких видах ризику, як: переказування валюти; експро­пріація чи аналогічні заходи; порушення договору; війна й громадські заворушення.

Інвестиції, що підпадають під гарантії, включають акціонерну участь, у тому числі середньострокові та довгострокові позики, надані власниками акцій заінтересованому підприємству чи гаран­товані ними, а також такі форми прямих капіталовкладень, які можуть бути визначені Радою директорів.

Рада директорів кваліфікаційною більшістю голосів може поширити можливість надання гарантії на будь-яку іншу форму середньострокових чи багатострокових капіталовкладень за деяким винятком. Гарантії обмежуються капіталовкладеннями, надання яких починається після реєстрації заяви щодо одержання гарантії Агентства.

Під гарантії підпадають фізична чи юридична особа, якщо вона є громадянином держави-члена, що не є приймаючою державою; юридична особа, що сформована та чиї основні установи розташовані на території держави-члена або більша частка її капіталу належить державам-членам чи їхнім громадянам за умови, що такий член не є приймаючою країною. Така юридична особа незалежно від того, перебуває вона в приватному володінні чи ні, діє на комерційній основі.

Що стосується гарантій приймаючих держав, то їх капітало­вкладення гарантуються тільки у випадку, якщо будуть здійснюватися на території країн, що розвиваються. Агентство не укладає жодного договору про гарантію до затвердження приймаючим урядом надання гарантії Агентством щодо встановлених для покриття ризиків. При цьому Агентство визначає умови кожного договору про гарантію з дотриманням правил і положень, які встановлює Рада директорів, за умови, що Агентство не забезпечує відшкодування у випадку повної втрати капіталовкладення, що підпадає під гарантію. Договори про гарантію затверджуються Президентом під керівництвом Ради директорів.

На додаток до гарантійних вищезазначених операцій Агентство може надавати гарантії під капіталовкладення за спонсорськими домовленостями.

Питання управління фінансами Агентства розглядається в главі IV, де зазначено, що останнє здійснює свою діяльність, застосовуючи практику належного ведення та управління фінансами з метою збереження за будь-яких умов можливості виконання своїх фінансових зобов’язань. Президент Агентства готує річний бюджет надходжень і витрат останнього для затвердження Радою директорів.

Структура Агентства показана у главі V Конвенції. Так, воно має Раду керуючих, Раду директорів, Президента й персонал для виконання Агентством обов’язків, що останнім визначаються.

Усі повноваження Агентства, за винятком тих, які згідно з положеннями даної Конвенції конкретно передані іншому його органу, належать Раді керуючих. Вона може делегувати Раді директорів право здійснювати будь-які свої повноваження, за винятком права: приймати нових членів і визначати умови їх прийняття; припиняти членство; приймати рішення про будь-яке збільшення чи зменшення капіталу; підвищувати межі сукупної суми умовних зобов’язань; визначати якого-небудь члена Агентства як державу, що розвивається; визначати винагороду, що виплачується директорам та їхнім заступникам; припиняти операції та лік­відовувати Агентство; розподіляти серед його членів активи піс­ля ліквідації Агентства, а також вносити поправки в цю Конвенцію. Кожна держава-член призначає в Раду керуючих по одному керуючому й одному заступнику відповідно до встановленої нею самою процедури. Рада керуючих проводить щорічні засідання,
а також інші засідання.

Рада директорів несе відповідальність за проведення загальних операцій Агентства й у ході виконання цих обов’язків вживає необхідних заходів. До складу Ради входять не менше 12 директорів. Число директорів може бути змінено Радою керуючих з урахуванням змін у членстві Агентства. Строк служби директорів визначається Радою керуючих. Засідання Ради директорів скликаються його головою за його власною ініціативою чи на прохання трьох директорів. Доти, доки Рада керуючих не прийме рішення про функціонування в Агентстві постійної Ради директорів, яка проводить сесії на постійній основі, директори та їхні заступники одержують винагороду тільки в межах витрат, пов’я­заних з їх участю в засіданнях Ради чи з виконанням ними інших офіційних обов’язків по лінії Агентства. Після заснування Ради директорів, що проводить сесії на постійній основі, винагорода директорів та їхніх заступників визначається Радою керуючих.

Президент проводить під загальним контролем Ради директорів звичайну діяльність Агентства. Він призначається Радою директорів і відповідає за організацію, призначення й звільнення персоналу. Президент і персонал Агентства під час виконання своїх обов’язків підпорядковуються тільки Агентству й ніякій іншій владі. Президент і персонал Агентства постійно зберігають конфіденційність інформації, отриманої під час здійснення операцій Агентства.

Агентство, його Президент і персонал не втручаються в політичні справи будь-якої держави-члена. У рамках даної Конвенції Агентство співробітничає з Організацією Об’єднаних Націй та іншими міжурядовими організаціями, що мають обов’язки у споріднених галузях, зокрема з МБРР і МФК.

Центральна установа Агентства знаходиться у Вашингтоні, якщо Рада керуючих не прийме кваліфікованою більшістю голосів рішення про його розташування в іншому місці.

Для забезпечення процедури голосування кожний член одержує 177 членських голосів і по одному передплатному голосу за кожну належну йому акцію. Порядок голосування подається в главі VІ Конвенції.

Кожний керуючий має право розпоряджатися голосами членів, яких він репрезентує. За винятком випадків, спеціально визначених у даній Конвенції, рішення Ради керуючих приймаються більшістю голосів. Кворумом на будь-якому засіданні Ради керуючих є більшість керуючих, що мають щонайменше 2/3 загальної кількості голосів.

Директори залишаються на своїй посаді до обрання їхніх наступників. Якщо посада директора звільняється більше ніж за 90 днів до закінчення встановленого строку, то керуючі, що обрали колишнього директора, обирають на строк, що залишився, нового директора. Для його обрання потрібна більшість поданих голосів.

Для забезпечення Агентству можливості виконувати свої функції на території кожного члена йому надаються імунітети та привілеї, викладені в главі VІІ. До них належать: обмеження справ, що можуть порушуватися у суді проти Агентства; майно й активи Агентства не можуть бути піддані обшуку, реквізиції, конфіскації, експропріації чи будь-якій іншій формі арешту за рішенням виконавчих чи законодавчих органів; у межах, необхідних для здійснення операцій, передбачених даною Конвен­цією, все майно й активи Агентства звільняються від будь-яких обмежень. Архіви Агентства є недоторканними, де б не перебували. Агентство, його активи, майно та доходи, а також його операції й угоди, що укладаються відповідно до даної Конвенції, звільняються від будь-яких податків і мита. Агентство також звіль­няється від обов’язків щодо збору чи сплати будь-яких податків і мита. Кошти, що виділяються Агентством на оплату витрат керуючих та їхніх заступників, а також на оклади й оплату інших витрат Голови та членів Ради директорів, їхніх заступників, а також президента та персоналу Агентства, за винятком місцевих громадян, не оподатковуються й при оподаткуванні не враховуються. Існують ще деякі привілеї.

Усі керуючі, директори, їхні заступники, а також президент і персонал Агентства не можуть бути піддані судовому переслідуванню у зв’язку з діями, здійснюваними ними під час їх перебування на посаді; якщо вони не є місцевими громадянами, мають такий самий імунітет щодо обмежень на в’їзд, вимог стосовно реєстрації іноземців і повинностей національної служби, а також такі самі пільги щодо валютних обмежень, які надаються цими членами представникам, офіційним посадовим особам і службовцям відповідного рангу інших держав-членів; користуються таким же режимом стосовно можливостей пересування, який надається цими членами представникам, офіційним посадовим осо­бам і службовцям відповідного рангу інших членів.

Держава — член Агентства після закінчення трьох років з дати набуття чинності цієї Конвенції може вийти з Агентства в будь-який момент, повідомивши про це письмово в його центральну установу. Агентство повідомляє МБРР як депозитарія даної Конвенції про одержання такого повідомлення. У випадку невиконання членом Агентства будь-якого з його зобов’язань за цією Конвен­цією Рада керуючих може більшістю своїх членів, що володіють більшістю загальної кількості голосів, призупинити його членство.

Коли держава перестає бути членом Агентства, вона продовжує відповідати за всіма своїми зобов’язаннями, у тому числі умовними, за даною Конвенцією, які існували до припинення її членства.

Рада керуючих може кваліфікованою більшістю голосів прийняти рішення про припинення операцій і ліквідацію Агентства.

Глава ІХ присвячена питанням урегулювання спорів щодо тлумачення та застосування даної Конвенції, спорів між Агентством та державами-членами, а також спорів з участю держателів гарантії або перестрахування.

У главі Х ідеться про порядок внесення поправок до цієї Конвенції.

Глава ХІ містить заключні положення, які визначають умови набуття чинності даною Конвенцією, порядок скликання першого засідання Ради керуючих, обов’язки Депозитарію, умови реєстрації Конвенції та ін.

Додатки до Конвенції регулюють питання застосування її положень, викладених у статтях 24 та 57.

Угода щодо торговельних аспектів іноземних інвестицій (ТРІМС) містить систему відповідних стимулів та обов’язків стосовно діяльності ТНК на території певної держави з тим, щоб не ігнорувались їхні інтереси, насамперед економічні. Прийняття
цієї Угоди обумовлене загостренням відносин між країнами, що розвиваються, і великими ТНК. Ураховуючи, що в міжнародному праві не було спеціальних правил, котрі б регулювали відносини між країнами, що розвиваються і користуються інвестиціями, і країнами, котрі такі інвестиції надають, у цій Угоді сформульовані найважливіші вимоги щодо поведінки ТНК як інвесторів, а саме: 1) вимога місцевого значення, згідно з якою іноземний інвестор зобов’язаний продавати на місцевому ринку частину вироблених на території країни прийняття товарів або послуг у розмірі встановленого мінімального відсотка від кінцевого валового продукту чи розвивати відповідну виробничу галузь у даній державі; 2) експортні вимоги,які зобов’язують інвестора експортувати частину виробленої продукції на таких умовах: а) не менше визначеного мінімального обсягу виробленого продукту, б) установлення абсолютної кількості кінцевого продукту, в) визначення кількості, яка б компенсувала імпортні закупівлі іноземного інвестора.

До інших вимог, які визначені у цій Угоді та є обмежувальними заходами для іноземних інвестицій, можна віднести такі: передання технологій; дотримання принципу рівного доступу господарюючим суб’єктам країни, в яку надходять інвестиції, до інвести­ційного проекту; вимоги надання робочих місць, місця розташування, фінансування, якими встановлюються особливості використання місцевих трудових ресурсів, номінальний розмір підприємства, правила залучення місцевих фінансових ресурсів тощо.

Використання ТРІМС не лише сприяє регулюванню іноземних інвестицій, а й одночасно є засобом забезпечення національної безпеки.

В окремих країнах-інвесторах спостерігається неоднозначне ставлення до використання ТРІМС. Так, зокрема, США вважають за необхідне повністю його заборонити, оскільки, на їхню думку, подібні вимоги були закріплені ще ГАТТ. Основою даної позиції є те, що використання ТРІМС суперечить принципам вільної міжнародної торгівлі, а це, у свою чергу, негативно позначається на розвитку торговельних відносин.

У країнах, що розвиваються, існує зовсім протилежна точка зору, згідно з якою ТРІМС є діючим економічним інструментом, що сприяє соціально-економічному розвитку держави, а також обмежує дискримінаційну політику ТНК.

Важливі положення містить Хартія економічних прав і обо­в’язків держав 1974 р. У § 2 ст. 2 цього документа звертається увага на те, що національний контроль над іноземними інвестиціями є формою реалізації державою її невід’ємного суверенітету: «Кожна держава має право регулювати і контролювати інозем­ні інвестиції в межах дії своєї національної юрисдикції відповідно до національного законодавства і національних інтересів. Жодна держава не може бути примушена до надання пільгового режиму іноземним інвестиціям».

До міжнародно-правових документів з питань правового регулювання міжнародних відносин щодо надання та використання інвестицій можна віднести Декларацію про міжнародні інвестиції і транснаціональні корпорації, схвалену 21 червня 1976 р. Організацією з економічного співробітництва і розвитку. В 1997 р. Міжнародна організація праці прийняла тристоронню Декларацію про принципи стосовно транснаціональних корпорацій і соціальної політики. У 1980 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила Звід багатосторонніх погоджених правил і принципів щодо контролю за відповідними видами господарської діяльності.

Є й інші міжнародно-правові документи, норми яких регулюють міжнародні інвестиційні відносини. Так, Україна є учасницею ряду багатосторонніх угод з питань інвестиційної діяльності, що укладені між країнами — членами Співдружності Незалежних Держав (наприклад, Угода про співробітництво в галузі інвестиційної діяльності, Конвенція про захист прав інвестора від 28 березня 1997 р. та ін.).

3. Міжнародні договори
як джерело інвестиційного права

Як зазначалося, міжнародний договір є основним джерелом міжнародного економічного права, зокрема такої його важливої частини, як міжнародне інвестиційне право. Прикладами перших договорів, де вирішується питання міжнародних інвестицій, є договори США, які були укладені в кінці 40-х років ХХ ст. із країнами, що зазнали поразки у Другій світовій війні. До них слід віднести договір, який був укладений між США і Німеччиною і став однією з правових основ реалізації Плану Маршалла. Відповідно до цього Договору значний обсяг американського капіталу був інвестований у німецьку економіку. Досить активним був процес укладення міжнародних торговельних договорів у 50-х роках, коли країни, що звільнилися від колоніальної залежності, почали будувати свої відносини з промислово розвинутими країнами на принципово новій основі. Розвиток міжнародного інвестиційного процесу зумовив укладення спеціальних угод про сприяння і взаємний захист інвестицій. Уже на початок 1988 р., за даними Центру ООН, було укладено 265 таких договорів.

Україна після проголошення своєї незалежності, ставши само-
стійним суб’єктом міжнародного права, активно укладає угоди щодо міжнародного інвестування. В основному в них ідеться про заохочення та взаємний захист інвестицій або про сприяння та взаємний захист інвестицій. Подібні угоди укладені Україною із Великою Британією, Грецією, Данією, Естонією, Канадою, Китаєм, Литвою, Монголією, Нідерландами, Польщею, США, Угорщиною, Фінляндією, Францією, ФРН, Чехією, Швейцарією та іншими державами.

Аналіз змісту укладених договорів (угод) про заохочення і взаємний захист інвестицій свідчить, що в них розглядається питання щодо визначення: термінів «інвестиція», «інвестор», «доходи», «територія» та ін.; сфери застосування договору; умов сприяння та захисту іноземних інвестицій; умов надання іноземним інвестиціям національного режиму та режиму найбільшого сприяння; порядку компенсації збитків іноземним інвесторам; порядку вирішення спорів тощо.

До міжнародних угод у сфері інвестиційної діяльності з участю України слід віднести такі, що регулюють питання уникнення подвійного оподаткування доходів і майна та запобігання ухиленню від сплати податків. Вони укладені з Великою Британією, Іраном, Польщею, Білоруссю, Туреччиною, Угорщиною, Францією, Чехією та іншими державами.

У системі міжнародних інвестиційних договорів є такі, що мають специфічний зміст, наприклад Угода між Держатомнаглядом, Держкоматомом та Міністерством навколишнього середовища, охо­рони природи та ядерної безпеки Німеччини про наміри в галузі інвестування заходів з підвищення безпеки АЕС України з реактором типу ВВЕР від 25 серпня 1993 р., Договір між Україною та США про сфери компетенції Українсько-Американської спільної комісії сприянню розвитку торгівлі та інвестиціям від 1 березня 1994 р.

З метою кращого уявлення про структуру та зміст міжнародних інвестиційних угод як приклад наводиться Угода між Україною та Югославією про взаємне сприяння та захист інвестицій, ратифікована Верховною Радою України 5 липня 2000 р.

УГОДА
між Кабінетом Міністрів України
та Союзним Урядом Союзної Республіки Югославія
про взаємне сприяння та захист інвестицій

Кабінет Міністрів України та Союзний Уряд Союзної Республіки Югославія (далі — «Договірні Сторони»), бажаючи створити сприятливі умови для розширення економічного співробітництва між Договірними Сторонами; маючи намір створити та підтримувати сприятливі умови для взаємних інвестицій; визнаючи, що залучення та взаємний захист інвестицій буде сприяти зміцненню підприємницької діяльності та значному збільшенню внеску в справу розвитку економічних відносин між Договірними Сторонами, домовились про таке:

Визначення

1. Термін «інвестиція» охоплює будь-який вид цінностей, що інвестовані інвестором однієї з Договірних сторін на території іншої Договір­ної сторони відповідно до її національного законодавства, зокрема:

а) рухоме та нерухоме майно, що перебуває у власності інвестора, як і інші відповідні права, такі як іпотека, заставні права, забезпечення з позики та інші подібні права;

б) акції, зобов’язання та будь-які інші цінні папери, що перебувають у власності інвестора;

в) права інтелектуальної власності, включаючи авторські та інші аналогічні права, товарні знаки, винаходи, включаючи патенти, промислові зразки, моделі та гудвіл, а також технологічні процеси, знання та досвід (ноу-хау);

г) права на проведення господарської діяльності, у тому числі права на розвідування, розроблення, видобування чи експлуатацію природних ресурсів, надані відповідно до законодавства чи договорів.

Зміни виду інвестицій, в які будуть інвестуватися кошти, не впливатимуть на їх характер як інвестицій.

2. Термін «інвестор» буде означати:

а) фізичну особу, що має громадянство однієї з Договірних Сторін і яка інвестує на територію іншої Договірної Сторони;

б) юридичну особу, яку створено згідно з національним законодавством однієї з Договірних Сторін на території цієї Договірної Сторони і яка інвестує на територію іншої Договірної Сторони.

3. Термін «доходи» означатиме суми, отримувані від інвестицій, зокрема, але не виключно, прибутки, відсотки, дивіденди, авторські гонорари, плату за ліцензії, патенти та подібні надходження.

4. Термін «територія» означатиме площі, що охоплюються сухопутними кордонами, а також територію моря, морське дно, його надра, які знаходяться за територіальними водами, над якими Договірна Сторона здійснює свої суверенні права або юрисдикцію, відповідно до своїх законів, правил і міжнародного права.

Заохочення та захист інвестицій

1. Кожна з Договірних Сторін заохочуватиме та створюватиме сприятливі умови для інвесторів іншої Договірної Сторони для здійснення інвестицій на своїй території та допускатиме такі інвестиції відповідно до її законів та правил.

2. Інвестиції інвесторів кожної з Договірних Сторін у будь-який час користуватимуться справедливим і рівним ставленням, повним захистом та безпекою на території іншої Договірної Сторони.

Національний режим і режим найбільшого сприяння

1. Кожна Договірна Сторона на своїй території надаватиме інвестиціям інвесторів іншої Договірної Сторони режим, який є не менш сприятливим, ніж той, який вона надає своїм інвесторам та їх інвестиціям, чи інвесторам будь-яких третіх країн і їх інвестиціям, залежно від того, який із них є найбільш сприятливим.

2. Кожна Договірна Сторона на своїй території надасть інвесторам іншої Договірної Сторони по відношенню до управління, підтримки, використання, отримання доходів і розпорядження своїми інвестиціями режим, що є не менш сприятливим, ніж той, який вона надає власним інвесторам та їх інвестиціям, або інвесторам будь-яких третіх країн та їх інвестиціям, залежно від того, який із них є найбільш сприятливим.

3. Положення п.п.1 і 2 цієї Статті не будуть тлумачитись з тим, щоб зобов’язати одну Договірну Сторону поширювати на інвесторів іншої Договірної Сторони вигоду від будь-якого режиму, преференцій чи привілеїв, які можуть бути поширені першою Договірною Стороною, що випливають з:

а) своєї участі в митному союзі, зоні вільної торгівлі, монетарному союзі або подібній міжнародній угоді, що встановлює подібні об’єд­нання, або інших формах регіонального співробітництва, учасником яких є чи може стати будь-яка з Договірних Сторін; або

б) будь-якої міжнародної угоди чи домовленості, які стосуються пов­ністю чи частково оподаткування.

Компенсація затрати

1. Інвесторам однієї Договірної Сторони, інвестиції яких здійснюються на території іншої Договірної Сторони, що зазнали втрат через війну, збройний конфлікт, національний надзвичайний стан, переворот, повстання, заколот або інші подібні події на території іншої Договірної Сторони, надаватиметься останньою Договірною Стороною режим, стосовно реституцій, відшкодування, компенсації або іншого рішення, не менш сприятливий, ніж той, який остання Договірна Сторона надає інвесторам будь-якої третьої країни.

Виплати за вказаними підставами здійснюватимуться без затримки і будуть вільно переказуватись.

2. Не перешкоджаючи умовам п.1 цієї Статті, інвесторам однієї з Договірних Сторін, які несуть втрати на території іншої Договірної Сторони під час будь-яких подій, згаданих у цьому пункті, які виникли внаслідок:

а) реквізиції їх власності її силами або владою іншої Договірної Сторони;

б) руйнування їх власності її силами або владою іншої Договірної Сторони, яке було викликане не військовими діями або не було обумов­лене необхідною ситуацією, буде надано необхідну реституцію або адекватну компенсацію.

Виплати за вказаними підставами будуть здійснюватись без затримки і будуть вільно переказуватись. До моменту виплати компенсації на її суму нараховуються відсотки за ставками LIBOR.

Експропріація

1. Інвестиції інвесторів будь-якої Договірної Сторони не будуть націоналізовані, експропрійовані або піддані заходам, що мають ефект, еквівалентний націоналізації або експропріації (далі — «експропріація»), на території іншої Договірної Сторони, за винятком суспільних інтересів. Експропріація буде проводитись відповідно до судочинства, на недискримінаційній основі і супроводжуватиметься умовами про виплату негайної адекватної та ефективної компенсації. Така компенсація дорівнюватиме ринковій вартості експропрійованої інвестиції безпосередньо до моменту експропріації або перед тим, коли про майбутню експропріацію стало загальновідомо, залежно від того, що відбува­лося раніше, включатиме відсотки з дати здійснення експропріації за ставкою LIBOR до моменту виплати, здійснюватиметься без зайвої затримки і буде такою, що ефективно реалізується та вільно переказується.

2. Потерпілий інвестор матиме право відповідно до законів і правил Договірної Сторони, яка здійснила експропріацію, на негайний перегляд судовою владою цієї Договірної Сторони його випадку та оцінку його інвестицій згідно з принципами, викладеними в цій статті.

Перекази

1. Кожна Договірна Сторона буде, після виконання всіх зобов’язань інвесторів іншої Договірної Сторони, гарантувати інвесторам іншої Договірної Сторони, відповідно до законів та правил першої Договірної Сторони, вільний переказ платежів, що стосуються інвестицій, зокрема, але не виключно:

а) капіталу та інших грошових сум, необхідних для підтримання та збільшення інвестицій;

б) доходів;

в) коштів від повної або часткової ліквідації інвестицій;

г) коштів від повернення позик, що засновані на інвестиціях;

д) компенсацій, що враховано в статтях 4 і 5 цієї Угоди.

2. Перекази платежів, згадані в п.1 цієї Статті, будуть здійснюватись без зайвих затримок, у конвертованій валюті, за офіційним валютним курсом, дійсним на дату переказу на території Договірної Сторони, в якій були здійснені інвестиції.

Суброгація

1. Якщо одна Договірна Сторона або її уповноважений орган здійснює виплату своїм інвесторам згідно з гарантією, яка була надана у зв’язку з інвестицією на території іншої Договірної Сторони, друга Договірна Сторона визнає:

а) передання згідно з законом або відповідно до правової трансакції будь-яких прав чи вимог інвестора першої Договірної Сторони або її уповноваженого органу, і

б) що перша Договірна Сторона або її уповноважений орган отримали право в результаті суброгації здійснювати право або реалізовувати вимоги інвестора і брати на себе зобов’язання, що належать до інвестиції.

2. Суброговані права або вимоги не будуть перевищувати первісні права або вимоги інвестора.

3. Суброговані права та зобов’язання застрахованого інвестора стосуються також і переказу платежів, здійснюваних відповідно до статті 6 цієї Угоди.

Вирішення спорів між Договірними Сторонами

1. Спори між Договірними Сторонами щодо тлумачення та застосування цієї Угоди будуть вирішуватись, якщо це можливо, через переговори між Договірними Сторонами.

2. Якщо спір, про який ідеться в п.1 цієї статті, між Договірними Сторонами не може бути вирішений протягом шести місяців з моменту, коли одна з Договірних Сторін повідомила письмово іншу Договірну Сторону, його буде, на прохання однієї з Договірних Сторін, передано до Арбітражного Суду.

3. Арбітражний Суд, про який ідеться в п.2 цієї статті, буде створюватись на ad hoc основі для кожного індивідуального випадку таким чином: протягом трьох місяців після отримання письмового звернення про арбітраж кожна Договірна Сторона призначає по одному члену цього суду. Протягом двох місяців обидва члени за взаємною домовленістю оберуть третього арбітра — громадянина третьої держави, якого після схвалення Договірними Сторонами буде призначено Головою Суду.

4. Якщо протягом строків, визначених п.3 цієї Статті, призначення не буде зроблено, кожна Договірна Сторона зможе, у разі відсутності іншої домовленості, запросити Голову Міжнародного суду справедливості зробити необхідні призначення. Якщо Голова є громадянином однієї з Договірних Сторін, або якщо інші причини перешкоджають йому виконувати зазначену функцію, призначення повинен зробити заступник Голови. Якщо з’ясується, що заступник Голови також є громадянином однієї з Договірних Сторін або що він не може виконувати зазначену функцію, необхідні призначення повинен зробити член Міжна­родного суду справедливості, наступний за старшинством і який не є громадянином будь-якої з Договірних Сторін.

5. Арбітражний Суд досягатиме своїх рішень на основі положень цієї Угоди та головних принципів міжнародного права. Арбітражний Суд досягатиме своїх рішень більшістю голосів. Його рішення мають остаточний характер і є обов’язковими для обох Договірних Сторін. Арбітражний Суд установлює свою власну процедуру.

6. Кожна з Договірних Сторін несе витрати відносно свого члена і його представництва в арбітражному процесі. Витрати Голови та інші витрати нестимуть у рівних частинах обидві Договірні Сторони.

Вирішення спорів між Договірною Стороною та інвестором іншої Договірної Сторони

1. Спори між інвестором однієї Договірної Сторони та іншою Договірною Стороною у зв’язку з зобов’язаннями останньої, які виникають з цієї Угоди щодо інвестицій, здійснених інвестором першої Договірної Сторони, будуть вирішуватись, наскільки це можливо, через переговори.

2. Якщо спори, згадані в п. 1 цієї Статті, не можуть бути вирішені шляхом переговорів протягом шести місяців, обидві сторони спору можуть передати спір на вирішення в компетентний Суд Договірної Сторони, яка є стороною спору.

3. Замість застосування рішення п. 2 цієї Статті інвестор кожної Договірної Сторони може направити спір на арбітражне вирішення:

а) «ad hoc» Арбітражному Суду відповідно до Арбітражних Правил Комісії ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) (995-059); або

б) Міжнародного центру з вирішення інвестиційних спорів, який створено відповідно до Конвенції про вирішення інвестиційних спорів між Державами і громадянами інших Держав (995-060), що відкрита до підписання в м. Вашингтон, Округ Колумбія, 18 березня 1965 року (Конвенція ICSID).

4. Рішення Арбітражного Суду буде остаточним і обов’я­зковим для обох сторін у спорі і виконуватиметься відповідно до законів і правил Договірної Сторони, на території якої були здійснені інвестиції.

Застосування інших правил

Якщо закони Договірних Сторін або теперішні чи майбутні міжнародні Угоди між Договірними Сторонами або інші міжнародні Угоди, учасниками яких є чи будуть обидві Договірні Сторони, містять положення, відповідно до яких інвестиціям інвесторів іншої Договірної Сторони надається режим більш сприятливий, ніж той, що надається цією Угодою, то такі закони та угоди будуть застосовуватись тією мірою, якою вони сприятливі, і матимуть перевагу над цією Угодою.

Відносини між Договірними Сторонами

Представники Договірних Сторін проводять консультації у разі необхідності у зв’язку з питаннями щодо цієї Угоди. Консультації будуть проводитись за пропозицією однієї з Договірних Сторін у час і в місці, узгоджених по дипломатичних каналах.

Застосування цієї Угоди

Положення цієї Угоди стосуються інвестицій, здійснюваних інвесторами кожної Договірної Сторони як до, так і після набуття чинності цією Угодою, і застосовуються з моменту набуття нею чинності.

Набуття чинності, тривалість та припинення дії цієї Угоди

1. Ця Угода набуває чинності з дати обміну останніми письмовими повідомленнями про завершення необхідних процедур, згідно з законодавством Договірних Сторін.

2. Ця Угода залишається чинною на період 10 років і буде автоматично продовжена на наступні періоди по п’ять років, якщо одна з Договірних Сторін письмово не сповістить іншу Договірну Сторону не пізніше 12 місяців до закінчення строку про свій намір припинити дію цієї Угоди.

3. Щодо інвестицій, які здійснені до закінчення дії цієї Угоди, положення ст. 1—12 будуть залишатися дійсними на період 10 років з дати припинення.

На підтвердження цього особи, уповноважені своїми урядами, підписали цю Угоду.

Здійснено в м. Белграді 9 січня 2001 р. у двох дійсних примірниках, кожний українською, сербською та російською мовами, причому всі тексти є автентичними. У разі розбіжностей у тлумаченні цієї Угоди матиме перевагу російський текст.

Розділ 14

Поиск по сайту: