Характерні ознаки міксоміцетів

Із цими безхлорофільними мешканцями нашого світу науковці морочилися найдовше: дану живу систему неможливо було віднести до жодного природного царства. Зрештою виділили в окрему групу: ні тварини, ні рослини, ні гриби – міксоміцети.

Інша їх назва – слизовики, а в народі - ,,вовче вим’я. Якщо уважно придивитися до трухлявих пнів в саду чи лісі, то обов’язково можна побачити кульки розміром в 1 см. На перший погляд – як звичайні дощовики, лише кольорові: жовті, коралові, малинові й коричневі. З яскраво забарвлених - тече кольорове ,,молочко’’, а з коричневих, якщо їх придавити, вилітає хмарка спор. Дані кульки – одна зі стадій розвитку слизовика лікогали, і, відповідно, судити по ній як про цілу систему ризиковано.

Відтак спора, потрапивши на місце, де для неї достатньо тепла і вологи, проростає, стає схожа на амебу, має 1-2 джгутики, які легко втрачає. Ця ,,амеба’’ поглинає поживу й активно ділиться. Далі відбувається дещо несподіване: замість розповзатись, окремі зооспори починають попарно зливатись. Далі об’єднуються в рухливу масу суцільної цитоплазми з багатьма ядрами й без клітинних стінок. Це – плазмодій – вегетативне тіло, ядра якого весь час діляться. Найцікавішим є те, що цей утвір рухається, й саме тому його не можна віднести до грибів. Рух його спрямований на пошуки ,,кращого життя’’, коли в довкіллі стає обмаль вологи та поживи( бактерій, грибів, спор грибів, решток рослин, органічних речовин.

Перебуваючи в стані мандрівки, плазмодій набуває форми віяла з протоплазматичними трубочками. Стінки трубочок утворює ледь затверділа протоплазма, крізь яку протікає її рідша фракція. Тож від білого світу цю живу систему відділяє лише тоненька плазматична мембрана й слизова оболонка.

Далі плазмодій знаходить затишний сховок десь у розколині трухлявого пня, де й перебуває певний час у спокої. Через деякий час ця драглиста маса виповзає на сухе осоння. Саме тоді й з’являються утвори, котрі й називають ,,вовчим вим’ям’’ – плодові тіла. Настав час мейозу, але спочатку утворюються спори з диплоїдним набором дуже дрібних хромосом. Ці спори мають клітинні стінки. Під час мейозу формуються 4 ядра: три з них розпадається, а четверте – гаплоїдне - стає основою спори. Вона досить витривала: здатна прорости навіть через 60 років. Щойно з’являться сприятливі умови (достатньо тепла і світла) – спора розкривається, випустивши на волю протопласт, який починає самостійне життя. Амебоподібний організм ділиться, амеби зливаються попарно, далі стягуються в плазмодій, спроможний шукати сприятливі умови для свого розвитку.

Міксоміцети спричинюють захворювання культурних рослин – кіл капусти, редьки, ріпи, порошисту паршу картоплі. На людину ж ніякого негативного впливу вони не мають.

Тварини. Їх функції, будова органів та їх систем.

Переважна більшість тварин активно шукають їжу, відтак пересуваються в просторі й живляться біомасою, якою їх прямо чи опосередковано постачають рослини. Це означає, що ті самі функції що й у рослин, у тварин забезпечують значно складніші за будовою органи та їх системи.

Опертя і рух.

Рослини, як ми знаємо, закорінені в грунт, і в них функцію опертя виконують усі тканини, хоча є й специфічні. Серед тварин лише невелика їх група пристосувалась до сидячого способу життя, й здебільшого це водяні істоти, до яких їжа припливає сама. Переважна більшість тварин активно пересувається в пошуках сприятливих для проживання місць, і в разі небезпеки рятується втечею. Це складне завдання вдається розв’язувати завдяки скоординованій роботі скелетної, м’язової та регуляторної( нервової та ендокринної) систем. У живій системі розмежувати їхню роботу – те саме, що відокремити воду морів і річок, які у них впадають: неможливо. І все таки доведеться це зробити, щоб дістати уявлення про будову кожної з них.

Скелет – це сукупність опорних або захисних утворів в організмі тварин і людини. Скелет забезпечує підтримання форми тіла, активне пересування в просторі. Різними способами життя визначаються різні типи скелета.

У найпримітивніших із багатоклітинних тварин – губок – хребта немає, немає навіть тканин чи органів, і все таки їх тіло зберігає свою форму. Це означає, що існує певна структура, яка виконує його роль. В туалетної губки опертя забезпечується роговим утвором.

Корали, які живуть у теплих морях, мають зовнішній скелет: трубочка з речовини, схожа на вапно, але твердіша. Також зовнішній скелет, побудований із вапна, буває й у тварин, значно вищих за рівнем організації як корали: раки та слимаки. Надійний захист він , звичайно, забезпечує, але з будиночком на спині, як у слимака, чи замкнутий панцир, як рак, велику відстань не здолаєш, за браком енергії. Та й на період линьки панцир доводиться скидати – тварина на деякий період залишається беззахисною. Так як зовнішній скелет акладає досить значні обмеження, то його не можна вважати вдалим ,,інженерним рішенням’’ пртроди.

Скелетні утвори тварин з м’яким тілом – черв’яка та спрута – ламають уявлення про те, що скелет складається з кісток, а вони тверді. Так, в черв’яка чи спрута всередині м’язових стінок міститься рідина, яка тисне на стінки, від чого м’язи, долаючи цей тиск, скорочуються.

Отже, за опертя для м’язів може слугувати не лише система твердих тканин, які становлять скелет організму, а й насичені водою м’які тканини – гідростатичний каркас.

У комах скелетний утвір, як і в раків чи слимаків, зовнішній, але збудований із легшого матеріалу – хітину. Однак, це також не ідеальне рішення, бо зовнішній скелет мурах, комах, та інших членистоногих не може рости разом з тілом – знову період линьки.

Найперспективнішим виявився внутрішній скелетний утвір. Перший крок природи в цьому напрямку можна простежити на прикладі ланцетника. Напівпрозоре тіло його спирається на хорду. Сучасна наука вважає, що саме прадавні істоти, подібні до ланцетника, дали початок нинішнім хребетним – рибам, ссавцям, людині.

Наступний етап удосконалення скелетного утвору уособлюють міноги та мексини. Вони мають хорду й череп, який захищає головний мозок від ушкоджень.

У черепі риб з’являються щелепи, якими можна активно захоплювати поживу. В хрящових риб – акул і скатів – скелет повноцінний, але збудований з м’якої хрящової тканини. В організмів, вищих рівнем розвитку, ніж риби, хрящова тканина є в скелеті зародків і молодих істот, а в дорослих вона змінюється твердою кістковою тканиною, хрящовими залишаються лише між хребцеві диски.

Форма тіла й опорна система, що її підтримує, як вже зазначалося, зумовлені способом життя істоти. Основним опертям під час руху у наземних тварин є хребет. Хребетні тварини надзвичайно різноманітні, але при цьому основні частини опорної системи в них однакові: осьовий скелет, скелет голови та грудних і тазових кінцівок.

Тканина внутрішнього скелета, на відміну від зовнішнього, жива й може наростати в тілі тварини. До скелета кріпляться м’язи.

М’язи – це скоротливі оригани руху в тварин і людини. Залежно від будови м’язової тканини й виконуваної роботи м’язи поділяють на посмуговані та гладенькі. Проміжне місце займає серцевий м’яз, який поєднує бцдову й властивості обох груп.

Посмуговані м’язи (скелетні) приводять в рух скелет і становлять активну частину опорно-рухового апарату. Скорочуються вони блискавично, але дуже скоро в них згорають запаси енергії – втома настає швидко. Наприклад: завдяки посмугованим м’язам комар може змахнути крильми кілька сотень разів, після чого потребує спочинку.

Гладенькі м’язи входят до складу внутрішніх органів та кровоносних і лімфатичних судин. Скорочуються мимовільно, дуже повільно, частіше ритмічно, й енергія в них використовується ощадливо. Приклад: від слимака, який увесь складається з гладеньких м’язів, швидкості годі чекати, зате більшу частину свого життя він перебуває в русі.

М’язи здатні не лише скорочуватися й розслаблятись, а й можуть постійно підтримувати тонус.

Життя – це рух, який відбувається на всіх рівнях організації живої системи, але тварина ще й пересувається в просторі. До різних типів локомоції тварин належат наступні:

- повзання – найкраще проявляють грунтові черви. Порожнина їхнього посегментованого тіла вкрита двома шарами м’язів – зовнішніми кільцевими та внутрішніми поздовжніми, а між ними міститься рідина. Спочатку скорочуються кільцеві м’язи – від голови, поступово захвачуючи сегмент за сегментом. Від цього тіло черв’яка стає тонким і довгим, щетинки, які його вкривають, витягуються, загострений передній кінець прохромлює грунт. Але із заднього кінця починається зворотний процес скорочення поздовжніх м’язів, від чого тіло черв’яка вкорочується, щетинки настовбурчуються, на якусь мить фіксуючи його в такому положенні. Далі повторюється процес скорочення кільцевих м’язів від переднього кінця, потім - поздовжніх від заднього й т.д.; тілом перебігає плавна хвиля, й черв’як проштовхується крізь грунт;

- літання – із незапам’ятних часів людина вивчала пташине крило, прагнучи пізнати таємницю його піднімальної сили. Вивчення будови самого крила не дає уявлення про рушійні сили польоту. Тут треба брати до уваги всю будову пташиного тіла. В ньому є порожнини, заповнені повітрям – повітряні мішки; у птахів немає зубів із важкими щелепами; деякі кістки пористі, а тому весь скелет надзвичайно легкий; у птахів велике сильне серце, яке інтенсивно забезпечує м’язи кров’ю; потужні літальні м’язи кріпляться до широкої грудини з кілем; травлення відбувається дуже швидко – всі фізіологічні функції організовані так, щоб не обтяжувати тіло. Комахи теж літають, але їхні крила іншого походження, ніж у птахів. Це – вирости того зовнішнього скелета, який вкриває комашине тіло й надає йому форми, що спираються на каркас жилок. Рух здійснюють літальні м’язи. Мязи в комах переважно посмуговані, й це робить їх дуже витривалими істотами;

- плавання: густина води приблизно в 1000 разів перевищує густину повітря, а тому вадо є не лише опорою для тіла: від неї можна відштовхуватися. Саме ц е й визначає будову тіла групи істот, які живуть у воді. У водоплавний істот кінцівки – це плавці. В риб вони розташовані вздовж середньої лінії тіла: є грудні, а є черевні. Ще один плавець непарний – на хвостовому кінці тіла. Мертва риба спливає на поверхню, бо між хребтом і кишкою в неї розташований плавальний міхур. Завдяки йому костистим рибам не треба витрачати енергію на те, щоб триматися у воді. Коли риба пливе, то її тілом ніби хвиля прокочується від голови до хвоста. При цьому хвостовий плавець вигинається й із силою відштовхується від води.

Акула, на відміну від костистих риб, не рухаючись, тоне, бо в неї плавального міхура немає. Тим часом вона є спринтером підводного світу – розвиває швидкість до 36-42 км/год: парні грудні плавці працюють як водні крила, вони навіть можуть повертатись під різним кутом до осі тіла.

Однак різними шляхами досягається однакова мета – високі швидкість і маневреність у водному середовищі;

- стрибання(на прикладі локомоції жаб) – задні кінцівки в цих істот дуже довгі. Злякайте жабу – і тоді відразу зрозумієте, нащо їй такі довгі кінцівки: вони підкинуть її немов пружини, а випростані передні лапки не дадуть забитися , замортизують тіло. Під час жаб’ячого стрибка сила, яку розвиває поштовх задніх лап, у три рази більша за вагу тіла. Коли ж жаба сидить, то вони зігнуті й підтягнуті під тулуб, а на передні вона спирається;

- ходіння – кажуть, якби сороко ніжка замислилася над тим, як вона переставляє свої сорок ніжок, то з місця вона не зрушила б . Отак і з людиною: ми ходимо, не думаючи, як це нам вдається. І все таки спробуймо простежити за собою. Ось людина ступає правою ногою: м’язи напружилися, п’ятка піднялася. Носок відштовхнувся від землі, нога далі рухається, трохи зігнувшись у коліні. При цьому опертям тілу слугує ліва нога; коли права нога стає не землю, то першою приймає масу тіла п’ятка, далі – пальці, аж доки великий палець правої стопи відштовхнеться від землі. Маса тіла тепер падає на праву ногу, а піднімається ліва п’ятка, й усе послідовно повторюється. Що тут цікавого? При ходьбі нога людини описує частину кола: ходіння – це переривчасте кочення.Чи не запозичила людина ідею колеса, спостерігаючи за собою.

Регуляція життєвих процесів.

Уявімо просту ситуацію: якась тварина перегрілася на сонці, й температура в клітинах її тіла дедалі підвищується. Це призвело б до того, що білки згорнулися б, але в реальному житті за нормальних умов такого не трапляється: клітини адекватно реагують на зміни в довкіллі. Тобто – тваринний організм здатний адекватно реагувати на зміни як у внутрішньому середовищі, так і в довкіллі. Тварини мають дві системи координації і регуляції: нервову й ендокринну. Нервова система діє миттєво, ендокринна – набагато пізніше – через хімічні речовини, які надходять у кров. Оскільки нервова система реагує на зміни складу крові, то її діяльність тісно пов’язана з функціонуванням ендокринної системи.

Сукупність структур в організмі тварин і людини, що здійснюють взаємозв’язок окремих органів між собою й усього організму з довкіллям, називається нервовою системою,а її основні структурні й функціональні елементи – нервові клітини – нейрони.Реакція організму, яка здійснюється з участю центральної нервової системи у відповідь на вплив зовнішніх або внутрішніх подразників, називається рефлексом,а подразники – стимулами. Подразникиіз зовнішнього середовищасприймають зовнішні органи чуттів – екстерорецептори: органи зору, слуху, рівноваги, чуттів, дотику, нюху. З внутрішнього середовища подразнення сприймають внутрішні органи чуттів – інтерорецептори: механо – хемо -, осморецептори та рецептори м’язів, суглобів і сухожиль.

Нервова система надсилає сигнал до ефектора- певної диференційованої структури: клітини, групи клітин, тканини, органа або системи органів, які мають відреагувати на відповідний стимул. Реакція полягає в м’язовому скороченні або ж у виділенні речовини, яка, в свою чергу, бере участь у регуляторних процесах, підтримуючи гомеостаз організму. Через нервову систему можна вмить здійснити вплив на будь-який орган. Але в організмі постійно виникають ситуації, коли необхідно вплинути відразу на всі клітини, й не просто вплинути, а тривалий час ,,контролювати ситуацію’’, і тут самої тільки нервової системи замало.

Це один із прикладів впливу другої регуляторної системи – ендокринної. На відміну від нервової, вона діє повільно – протягом хвилин і навіть годин, тривалість її більша й охоплює весь організм.

Отже, робота ендокринної системи, як і нервової, дуже складна. Та хоч би що відбувалося, жодна дія не може бути виконана твариною без синтезу всієї інформації про стан внутрішнього середовища й довкілля, без оцінки ситуації вцілому й вироблення програми дій, яка в хребетних тварин і людини реалізується у вищому відділі ЦНС – головному мозку. І в цьому процесі розділяти функціонування нервової та ендокринної системи неможливо.

Дихання – це сукупність фізіологічних процесів, що забезпечують надходження в організм із довкілля кисню, використання його клітинами й тканинами для окиснення білків, жирів і вуглеводів і виділення з організму вуглекислого газу. Дихання може відбуватись за відсутності вільного молекулярного кисню, й тоді цей процес називають анаеробним, а організм, яким таке дихання властиве – анаеробами. Перважна ж більшість процесів, завдяки яким жива система дістає енергію, відбуваються з участю кисню й називаються аеробними, а організми – аеробами.

Як і живлення, дихання відбувається на всіх рівнях організації живої системи – клітини, тканини, органів і, звичайно ж, на рівні цілого організму, який має специфічну систему газообміну з довкіллям.

Різні за розміром, формою та способом життя багатоклітинні організми справляються з цим завданням по різному. Так, наприклад, у прісноводної гідри або ж плоского черва проблем немає: їхні маленькі тіла фактично складаються з одного шару клітин, куди кисень потрапляє відразу. Кільчастому черв’якові дихальна система ще не потрібна: він живе в грунті, де завжди можна знайти воду, дихає всією поверхнею тіла, яка вкрита слизом, а слиз збергає вологу.

Подальший крок природи – це спеціальна дихальна система, що забезпечує велику площу надходження кисню в організм: за допомогою особливих органів, яку завжди мають бути вологими. Організми, залежно від способу життя, мають такі органи дихання: трахеї, зябра, легені.

Трахея – орган дихальної системи деяких земноводних, плазунів, птахів, ссавців, зокрема людини. У плазунів основу трахеї складають хрящові півкільця або кільця, у птахів – кісткові кільця, у ссавців – хрящові півкільця.

Зябра – це тонкостінні вирости тіла, які бувають різні за будовою й походженням. У безхребетних зябра зовнішні – перисті, гребінчасті або нитчасті на різних ділянках тіла; в хордових тварин – внутрішні. В риб зябра - складчасті, пронизані кровоносними судинами вирости – зяброві пелюстки.

Легенями дихають вищі тварини й людина. Легені- це парний орган, що здійснює газообмін між кров’ю та вдихуваним повітрям. Чи можна сказати, що це є найдосконаліша дихальна система? Ні, і в цьому легко переконатися, спробувавши швидко пробігти досить велику дистанцію: настає задишка, а з нею й така втома, що доведеться перейти на крокування. Чому ж птахи літають годинами? Бо вони крім легень, мають ще й повітряні мішки, звідки повітря надходить у легені навіть під час вдиху. Також є істоти, котрі живуть і на землі, й у воді, але це не означає, що в них або два типи дихальної системи (амфібії), або є спеціальні пристосування, які дають змогу робити великі запаси повітря, як, скажімо, в китів. Жаба, доки спокійна, обходиться зовнішнім диханням, та коли її активність швидко зростає, до роботи залучаються легені.

Живлення –це процес наджодження в організм поживних речовин, необхідних для його нормальної життєдіяльності. Тварини, як відомо, є гетеротрофними організмами, не здатними самостійно синтезувати органічні речовини з неорганічних, тому живляться готовими органічними сполуками. Найперше завдання тварин – здобути й поглинути їжу. Реалізується воно по різному, звідси й різноманітність зовнішньої будови представників тваринного світу, способів їхнього живлення та поведінки.

Виокремлюють такі види гетеротрофного живлення:

- сапрофагія – спосіб живлення, при якому споживаються органічні речовини, що розкладаються, при виділення на них травних ферментів: багато червів, молюсків, некрофаги та сапрофаги, грифи, деякі ракоподібні;

- паразитизм – організми, які живуть на поверхні тіла (ектопаразити) або в тілі (ендопаразити) інших істот (хазяїв), живляться за їхній рахунок і здебільшого завдають їм шкоди: найпростіші, гельмінти, комахи;

- симбіотичне живлення – організми, беруть участь у симбіозі – поширеному в живій природі явищі закономірного, невипадкового співжиття організмів, які належать до різних систематичних груп. Основними формами симбіозу є мутуалізм (взаємокорисні відносини симбіонтів), коменсалізм(коли один організм – коменсал – живиться рештками іншого – хазяїна або мікроорганізмами, що живуть у тому ж органі хазяїна), та паразитизм.

Отже, симбіоз – це не тільки живлення, а й ціла система поведінки.

- голозойне живлення –це живлення твердою їжею органічного походження. Воно властиве більшості тварин.

Взагалі в складній харчовій діяльності гетеротрофних організмів можна умовно виокремити такі тісно пов’язані між собою фази:

· кормодобування;

· травлення;

· всмоктування;

· асиміляція;

· екскреція.

Травлення.

Як тварини здобувають їжу? По-різному. І для кожного способу добування їжі необхідно мати відповідно побудований ротовий апарат.

У примітивних організмів його може й не бути. Так, плоскі черви, в яких немає не тільки внутрішніх органів, а й порожнини тіла - самий шкірно-м’язовий мішок із кишкою посередині, обприскують здобич травним соком і перетравлену ззовні, споживають. Морські зірки вивертають свій шлунок і накривають ним рибу. Але в переважної більшості тварин ротовий апарат є. У водяних істот, які живляться дрібними частинками, він обладнаний цідилкою. Садовий слимак зіскоблює поживу за допомогою тертушки й рогових пластинок. Комахи, зокрема мухи, комарі, метелики й павуки, живляться тільки рідкою їжею. Так муха обприскує тверді частинки слиною, й споживає їх уже перетравленими. Павук упорскує в свою жертву травні соки й висмоктує її.

У риб будова ротового апарату залежить від способу життя. Акула, яка весь час перебуває в русі, спроможна вхопити велику й сильну здобич. Коропи – вегетаріанці: щелепи в них без зубів, зате в глотці є тертушка, за допомогою якої вони подрібнюють їжу.

Птахам допомагає перетирати їжу стінка мускулястого шлунка.

У ссавців, як правило, - потужні щелепи з дуже твердими утворами, зубами різної, на відміну від риб і рептилій форми. Глянувши на щелепу тварини, можна сказати, як вона харчується: в хижаків добре розвинені ікла й два кутні зуби з гострими гребенями – щоб убивати й роздирати здобич. У вівці, наприклад, верхніх ікол немає, немає також верхніх різців, а замість них – рогові пластинки, об які труться нижні долотоподібні різці та ікла.

Бивні моржа й слона дуже схожі, хоча зовсім різні за походженням. Бивні моржа, якими він чіпляється за кригу, - це ікла, бивні слона – грізна зброя, якою він обороняється від нападників, - це різці верхньої щелепи.

У вищих тварин ротова порожнина переходить у глотку, глотка – в стравохід, стравохід – у шлунок, далі – тонка й товста кишка, яка закінчується прямою кишкою з анальним отвором. Це повний набір складових травного апарату, але вони розвинені далеко не в усіх тварин.

Отже, травна система в різних тварин різна. Але процес травлення за своєю суттю однаковий: складні органічні сполуки під впливом ферментів травних соків розпадаються на прості, які всмоктуються ворсинками, потрапляють в транспортну систему.

Транспорт речовин.

В одноклітинних організмів потреби в спеціальній системі, яка переносила б продукти обміну речовин, немає: газообмін відбувається через дифузію, а протоплазма , безперервно рухаючись, розносить по клітині все, що потрібно для функціонування системи. Немає такої проблеми й для істот, в яких площа поверхні їхнього тіла велика порівняно з об’ємом. Так, плоскі черви, в яких вузький простір між стінками тіла заповнений пухкою тканиною, поглинають кисень і виділяють вуглекислий газ усією поверхнею тіла, а поживні речовини потрапляють до клітин із міжклітинного простору. Однак уже в дощового черв’яка внутрішня порожнина є, тому виникає необхідність зв’язку між травною трубкою та стінками тіла.

Як відомо, проникнення в клітину газів, води поживних речовин відбувається завдяки дифузії. Цей процес надійний, але дуже повільний: у великих тварин зі складною будовою він не встигає забезпечити оптимального обміну речовин. У таких істот розвинена спеціалізована система перенесення газів та розчинених у процесі травлення поживних речовин: кровоносна та лімфатична система.

Центральним органом кровоносної системи хребетних тварин і людини є серце, яке разом із судинами (артеріями, венами й капілярами) утворює єдину серцево-судинну систему.

Найдрібнішими судинами є капіляри, які пронизують кожен міліметр тіла тварин, але як же все таки здійснюється обмін речовинами між кров’ю і тканинами, якщо всі обмінні процеси мають відбуватися у воді: тоді звідки ж вона береться? Частина плазми крові утворює тканинну рідину, заповнюючи найменші клітинні проміжки. В цій рідині якраз і здійснюються всі процеси обміну між кров’ю і тканинами. Частина плазми повертається в кровоносні капіляри, частина – дифундує в інші капіляри – лімфатичні, й із цього моменту вона називається лімфою.

Лімфа відіграє значну роль в обміні речовині виконує низку захисних функцій: її клітинні компоненти – лімфоцити, як відомо, здатні розпізнавати все чужорідне й мобілізувати клітини для утворення речовин, які його видаляють, тобто забезпечують імунітет.

Ріст і розвиток.

Ми приходимо до того, з чого розпочали: до просторової і часової організації живої системи, в даному випадку – багатоклітинного тваринного організму. З чого ж усе починається?

,, Чоловікові передував хлопчик, який виростає в дорослого чоловіка. Хлопчикові передувала дитина, дитині – зародок. Варто спитати й далі – що ж відбувається в матці матері до зародка? Перші нитки природи майже завжди приховані, ніби в глибокій темряві, й через свою тонкість так само не піддаються гостроті розуму, як і гостроті ока’’ – 1651р. писав видатний англійськиц лікар, учений У. Гарвей.

У нижчих рослин, наприклад папоротеподібних, виразно чергуються два покоління: гамет офіт та спорофіт, у вищих – гамет офіт уже знайти складніше, бо він паразитує на спорофіті, яким є квіткова рослина. А в тварин гаметофіт зведений до статевих, або репродуктивних клітин двох видів, попередники яких закладаються вже в зародку: великої, часто найбільшої в організмі , нерухомої яйцеклітини й рухливого сперматозоїда.

Зигота утворюється в той момент, коли гаплоїдне ядро яйцеклітини злилося з гаплоїдним ядром сперматозоїда. Після цього формується зародкова оболонка, яка не допускає проникнення інших сперматозоїдів, і починається процес дрібнення зиготи. Клітини, що утворюються в результаті заплідненої яйцеклітини, називаються бластомерами. Коли їх стає багато, виникає кулька з одного шару клітин – бластула. Далі стінка бластули ніби втягується всередину – це вже буде двошарова гаструла.

Невдовзі, ділячись, клітини утворюють три шари – зародкові листки: зовнішній (ектодерма), що започатковує покриви та їхні похідні (нігті, волосся), нервову систему, органи чуттів тощо; внутрішній (ентодерма) – органи травлення, а у вищих хребетних, крім того, легені; із середнього шару (мезодерма) розвиваються органи виділення, статеві органи, скелет, більшість м’язів, сполучна тканина, серцево-судинна система.

Послідовний процес закладки, росту й розвитку клітин, тканин, органів та їх систем, частин тіла організмів в онтогенезі називається – морфогенезом.

У рослин розвиватись – означає рости, утворювати нові органи – пагони, листки, квіти, плоди…У них залежність між ростом і розвитком не така помітна, але все одно вона є. На це вказує, наприклад, непропорційно великий розмір голови малюка.

Отже, існування тварин, можливе у разі злагодженої роботи органів та їх систем, які ускладнюються в ході еволюції, та забезпечують можливість функціонування живої системи, яка в даному випадку розглядалася на прикладі тваринних організмів.

Поиск по сайту: