Розв’язати кросворд № 2. По горизонталі:

1.

2.

3.

3.

4.

4.

5.

6.

6.

7.

7.

8.

8.

9.

10.

11.

По горизонталі:

1. Пряме бачення суті речей, знаходження правильного вирі-

шення проблеми без усвідомлення шляхів і способів досягнення;

2. Спеціальні та загальнонаукові знання, які слугують методоло-

гічною основою до організації та проведення дослідження, загальнона-

укові, дослідницькі вміння;

3. Здатність використовувати асоціації, в тому числі аналогії, а

також віддаленість асоціацій;

4. Не стимульоване ззовні продовження розумової діяльності за

межами заданої ситуації, що не обумовлена ні практичними потреба-

ми, ні негативною оцінкою роботи;

5. Властивість особистості як необхідність у пізнанні не лише

певних феноменів, але і їх систем;

6. Своєрідність якостей розуму, способу розумової діяльності,

здатність створювати думки, що відрізняються від загально прийнятих

поглядів;

7. Інтегральний пізнавально-мотиваційний показник рівня роз-

витку творчої особистості, що базується на інтелектуальній ініціативі;

283

8. Альтернативність, здатність запропонувати декілька підходів

до розв’язання задачі та змінювати їх, бачити проблеми, об’єкти в різ-

них ракурсах;

9. Складний процес отримання, осмислення та переробки інфо-

рмації, який завершується прийняттям рішення, вміння мислити логіч-

но, пропонувати й аргументувати нові ідеї та способи їх втілення в

життя;

10. Здатність продукувати нові ідеї, гіпотези, способи вирішення

проблемних завдань;

11. Самостійне створення нових образів, які реалізуються в ори-

гінальних і цінних результатах діяльності.

Розв’язати кросворд № 3.

5 8

1

2

6

3 7

4

По вертикалі:

5. Метод, що дає можливість упорядкувати та класифікувати пе-

дагогічні явища на основі визначення їх однорідності.

6. Метод дослідження, який виводить окреме із загального.

7. Сукупність засобів, умов, пов’язаних у систему логічного про-

цесу досягнення потрібного результату.

8. Метод, за яким відбувається зіставлення досліджуваних пре-

дметів та встановлення їх подібності або відмінності.

284

По горизонталі:

1. Штучна система, котра відображає з певною точністю власти-

вості об’єкта, що досліджується.

2. Форма наукового пізнання, що спрямована на з’ясування при-

чинно-наслідкових зв’язків між педагогічними явищами, узагальнення

емпіричних даних на основі логічних висувань від конкретного до зага-

льного, від відомого до невідомого.

3. Науково-визначений дослід або спостереження досліджувано-

го явища у спеціально створених умовах, що дають змогу стежити за

його перебігом, керувати ним, відтворювати щоразу при повторенні

цих умов.

4. Уявне або фактичне розкладання цілого на частини, синтез,

відновлення цілісності розглядуваного предмета в усьому розмаїтті

його виявлень.

РОЗДІЛ ІІІ. З історії вищої педагогічної освіти

МОДУЛЬ 8

Оглядово-установча лекція на тему: Соціально-історичні

Характеристики розвитку системи вищої педагогічної школи в

Україні. Система вищої педагогічної освіти за кордоном (США,

Франція, Англія, Німеччина, Японія, Південна Корея, Китай).

Мета: Познайомити магістрантів з основними етапами розвитку

вищої освіти і, зокрема, вищої педагогічної освіти в Україні, проаналі-

зувати основні тенденції розвитку педагогічної освіти за кордоном.

Основна проблема: Виявити головні тенденції розвитку вищої

педагогічної освіти в Україні, виявити закономірності розвитку педагогі-

чної освіти в кожній окремій країні.

Провідна ідея: Знання історії становлення вищої освіти в Украї-

ні дає можливість оцінити і зрозуміти сучасний стан і перспективи її

розвитку, світовий досвід підготовки педагогів свідчить про оригіналь-

ність, унікальність регіональних типів педагогічної освіти, а також про

спільні тенденції перспективи їх розвитку.

План

1. Передісторія вищої школи освіти в Україні, українська вища

педагогічна школа до жовтневого перевороту.

2. Вища педагогічна освіта доби Центральної Ради.

3. Педагогічна освіта в Україні радянського періоду.

285

4. Відродження національної педагогічної освіти у незалежній

Українській державі.

5. Вища педагогічна освіта в США.

6. Система вищої педагогічної освіти у західноєвропейських кра-

їнах (Франція, Англія, Німеччина).

7. Система вищої педагогічної освіти в Японії, Китаї, Південній

Кореї.

Основні поняття теми: братська школа, колегіум, гімназія, уні-

верситет, класичний університет, академія, інститут, інститут соціаль-

ного виховання, національна школа, національна система навчання і

виховання, коледж, багатопрофільний університет, дослідницький уні-

верситет, класичний університет, велика школа, громадянський уні-

верситет, університетський центр, академія.

Обрані методи: лекція - прес-конференція.

Обладнання: схеми, діафільми.

Рекомендована література:

1. Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо забез-

печення розвитку освіти в Україні” //Освіта. – 2001. - №75-58.

2. Абашкіна Н.В. Принципи розвитку професійної освіти в Ні-

меччині. — Київ: Вища школа, 1998.

3. Алексюк А.М. Педагогіка вищої освіти України. Історія, теорія.

– Київ: Либідь, 1998. - С.8-286.

4. Беспалько В.П. Проблемы образовательных стандартов в

США и России: Педагогика. —1995. — N 1.

5. Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посіб-

ник / За ред. В.Г. Кременя. Авторський колектив: М.Ф. Степко, Я.Я.

Болюбаш, В.Д. Шинкарук, В.В. Грубенко, І.І. Бабан. – Тернопіль: На-

вчальна книга. – Богдан, 2004. – 384с.

6. Джуринский А.Н. Сравнительная педагогика: Учеб. пособие

для студентов средних и высших учебных заведений. — М.: Издат.

центр ”Академия”, 1998.

7. Зязюн І.А. Реформи освіти в Японії //Рідна школа. —1993. —

N 8.

8. Концептуальні засади демократизації та реформування осві-

ти в Україні. – Київ, 1997. – С.5-22, 78-89.

9. Курляк І. Класична освіта на західноукраїнських землях (ХІХ–

перша половина ХХ ст.) - Тернопіль, 2000. – С.203-231.

10. Левківський К.М. Вища школа України на порозі радикальних

змін: Проблеми освіти: Науково–метод. зб. - №10. - Київ, 1997.

11. Луговий В. Педагогічна освіта в Україні. – Київ, 1994.

286

12. Майборода В.К. Вища педагогічна освіта в Україні: історія,

досвід, уроки (1917-1985). – К: Либідь, 1992.

13. Михайличенко О.В. , Репетюк Н.С. Система освіти у сучасній

Японії. Київ: Держ. унів. лінгвіст. ін-т, 1997.

14. Михайличенко О.В., Шрестха О.О. Система освіти у сучасному

Китаї. Київ: Держ. лінгвіст. універс-тет: Схід – Захід, 1996.

15. Пуховська Л.П. Професійна підготовка вчителів у західній

Європі: спільність і розбіжність. — К., 1997.

16. Українська загальна енциклопедія у 3-х томах /Заг. ред. Івана

Раковського. – Львів-Станіслав-Коломия, 1930.

17. Хижняк З.І. Києво-Могилянська Академія. - Київ, 1981. – С.28-

53, 56-150.

18. Чижевський Дмитро. Нариси з історії філософії на Україні. -

Мюнхен, 1983.

Історія освіти в Україні тісно пов’язана з історією українського

народу. У розвитку української культури і освіти особливу роль відігра-

ли братства, відомі як організації релігійного характеру. Історія їх дав-

ня. Початок заснування братств деякі джерела пов’язують ще із ХІ

століттям, коли члени ремісничих гільдій та цехів почали

об’єднуватися з метою взаємодопомоги та згуртування парафіян.

Ґрунт для утворення двох явищ – релігійної полеміки і національної

школи був створений напередодні та після унії 1596 року, коли виник

конфлікт між православ’ям та католицизмом. Народна школа, що пов-

стала й поширилась зусиллями релігійно-національних організацій –

братств, привела до організації вищої освіти з релігійним забарвлен-

ням. (Д. Чижевський)1.

Першим вищим навчальним закладом в Україні вважають Ост-

розьку академію. Князь Острозький одним із перших “завів у своєму

місті Острозьку вищу школу”. Людина з державницькими устремління-

ми, князь К.К.Острозький, за словами Івана Огієнка, виробив і почав

провадити в життя план поширення освіти в Україні. Він сприяв ство-

ренню церковних братств у містах України, організації при них шкіл, а

то й друкарень. В Острозі він заснував Острозьку академію. Дата за-

снування у різних джерелах різна (1576, 1580, 1578).

Насьогодні найбільш аргументованою є точка зору Ігоря Мацька,

який встановив, що Острозька академія була заснована наприкінці

1576 року, і стала невдовзі першою у східних слов’ян школою вищого

типу.

1 Чижевський Д.М. Філософія України (спроба бібліографії). – Прага, 1926. – С.38.

287

Є всі підстави вважати Острозьку академію таким навчальним за-

кладом, де готували не тільки вчених–богословів, а й, насамперед, це

була навчальна установа вищого типу. Питання про тип школи тривалий

час залишалося дискусійним. Чи була Острозька академія вищим навча-

льним закладом? “Вища школа”, “вища освіта” – історично зумовлені по-

няття, їх треба розглядати з урахуванням історичного часу (йдеться про

останню чверть ХVІ століття).

Для того, щоб встановити тип школи, треба виходити з таких по-

зицій: мета цього закладу, його устрій чи організація, склад викладачів,

коло навчальних дисциплін, рівень їх викладання, рівень освіти, приче-

тність викладачів до науково-дослідної роботи, оцінка роботи закладу

громадськістю. За цими показниками Острозька академія була вищою

школою.

Перший ректор Острозької академії – Герасим Смотрицький,

який разом з іншими вченими здійснив переклад Біблії, (син Герасима

– Мелентій був автором знаменитої граматики старослов’янської мо-

ви(1618р.). Василь Суразький – відомий вчений, понад 10 років очолю-

вав Острозьку друкарню. Дем’ян Наливайко – рідний брат Северина

Наливайка, відомого керівника повстання в Україні проти поляків - за-

хоплений і страчений в Варшаві. Дем’ян Наливайко – високоосвічена

людина, придворний священик, настоятель церкви святого Миколая,

автор антиуніатських церковних творів, зокрема “Проповіді про Івана

Златоуста”.

Характерною особливістю педагогічних творів (лекцій, навчаль-

них посібників) були паралельні тексти, написані старослов’янською і

близькою до розмовної тодішньої української мовою. В Академії пра-

цював колектив перекладачів, науково-літературний гурток, були підіб-

рані видавці, підготовлені необхідні приміщення, тобто в технічному і

кадровому відношенні налагоджено видавничий процес.

Серед острозьких стародруків особливий успіх мали “Буквар”, ви-

даний у 1578році, на основі Львівського Букваря 1574 року, “Новий запо-

віт” із “Псалтирем”, “Книжка собрание вещей нужнейших” (1580), “Хро-

нологія Андрія“, “Листівка” церковнослов’янською, староєврейською і

українською мовами у вигляді віршованого пояснення назв місяців року

(1581), “Біблія” (1588). Після унії 1596р. в Острозі знову активізувалася

видавнича діяльність, опублікували “Буквар”, “Часослов”, “Псалтир”.

Академія, завдяки відповідній організації, була пов’язана із культурними

закладами країн Півдня Європи і Близького Сходу. Академія проіснува-

ла 60 років. Після смерті князя К.Острозького (1608р.) розпочався зане-

пад Академії. Під тиском польсько-католицьких сил Острозька академія

в 1636р. припинила своє існування.

288

Другим вищим навчальним закладом була Києво-Могилянська

академія (1615-1817). Київська академія як вища школа формувалася

упродовж кількох десятиліть.

У 1632 році київська громада домоглася об’єднання Лаврської та

Братської шкіл. Новий навчальний заклад, що дістав назву Києво–

Могилянської колегії, невдовзі став справжнім університетом, який

виховав сотні представників української інтелігенції за зразком західної

культури.

Опікуном–проректором новоствореного закладу стає Петро Мо-

гила (1596-1647) - син молдавського господаря, на якого чекав мол-

давський трон. Він навчався в Сорбонні, у Парижі разом з французь-

ким філософом Рене Декартом. Петро Могила порвав зі світським жит-

тям і постригся у ченці Києво-Печерської Лаври. Всі кошти і знання він

віддав на справи освіти в Україні. Під протекторатом П. Могили______, не-

зважаючи на всі перешкоди, Києво-Могилянська Академія стає відо-

мим в Європі центром освіти, науки і культури. За обсягом і змістом

навчальних предметів вона відповідала вимогам Європейської вищої

школи.

На початку ХVІІІ ст. у Київський академії навчались понад дві ти-

сячі студентів, у тому числі із зарубіжних країн.

Київська академія була справді демократичним і водночас еліт-

ним вищим навчальним закладом. Тут вчилися представники різних

народів і різних станів. Серед вихованців академії були видатні вчені,

письменники, композитори, державні і релігійні діячі, просто освічені

люди. Шість гетьманів України здобули освіту в Києво-Могилянській

колегії–академії: Іван Виговський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло

Полуботок, Іван Самойлович, Юрій Хмельницький. Петро Конашевич-

Сагайдачний (1614-1622) був її засновником і водночас навчався в ній.

Випускниками академії стали: Григорій Сковорода, Дмитро Туптало,

Олександр Безбородько, Петро Гулак-Артемовський, Максим Березов-

ський, Пилип Козацький, Дмитро Бортнянський, Йов Борецький – пер-

ший ректор Київської братської школи, Митрополит Київський.

Дослідники засвідчують, що з початку ХVІІІ ст. латинська мова по-

ступово витіснялася в школах українською. Такі відомі професори Ака-

демії, як Касіян Сакович, Петро Могила, Сильвестр Косов, Лазар Бара-

нович, Іоаникій Галятовський, Дмитро Туптало, Інокентій Гізель, Феофан

Прокопович, Стефан Яворський, Симеон Полоцький та ін., у своїх літе-

ратурно-публіцистичних творах, промовах поряд із латинською широко

користувалися українською і польською мовами. Слід також пам’ятати,

що переважна більшість студентів і професорів Києво-Могилянської

289

академії були українцями і щоденною мовою їх була розмовна українсь-

ка мова.

Навчання “спудеїв” Києво-Могилянської академії організовува-

лось на демократичних засадах. Новоприбулих приймали протягом

всього навчального року з 1 вересня до перших чисел квітня. Вікових

обмежень для зарахування не було (з 11 до 24 років). Термін навчання

становив 12 років. Навчальний рік розбивався на три семестри, кожний

семестр закінчувався екзаменами. Тричі – протягом року встановлю-

валися короткі перепочинки–рекреації. Частина студентів (2/3) екзамен

не складала. В кінці кожного семестру вони писали, так звані, великі

дисертації і захищали їх у присутності всіх студентів. Вчився кожен

стільки, скільки бажав. Після закінчення повного навчального курсу чи

будь-якого старшого класу студент отримував атестат за підписом

ректора чи префекта, завірених печаткою Академії. До послуг студен-

тів була лікарня, бурса, книжна лавка.

З 1701р. Київська колегія отримала офіційний статус Академії. З

1710 року ректором Академії став Феофан Прокопович – випускник Київ-

ської Академії, професор риторики. Києво-Могилянська Академія проісну-

вала з 1632-1817рік. На зорі становлення Російської Академії з двадцяти

академіків – тринадцять були українцями, випускниками Києво-

Могилянської академії.

У XVII-XVIII століттях розвиток вищої школи в Україні гальмувався,

головним чином, двома чинниками, а саме: розвиток вищої школи в тій

частині, що входила до складу Росії, відбувався в жорстких умовах аб-

солютної русифікації, а в регіонах, що входили до складу Польщі, Авст-

ро-Угорщини та Румунії, здійснювалися відповідно полонізація, оніме-

чення та румунізація населення.

Визначальну роль у розвитку освіти на західноукраїнських зем-

лях відіграв Львівський університет, хоча цей навчальний заклад був

заснований (1661р.) з метою посилення полонізації українського насе-

лення.

Львівський університет – найдавніший з класичних університетів

України. Час його заснування різні джерела подають по-різному. Існує

думка, що час заснування відноситься до 1661р. За іншою точкою зо-

ру, Львівський університет остаточно засновано цісарським декретом

від 21 жовтня 1784р. Його структуру в 1661р. складали чотири факуль-

тети: теологічний, юридичний, медичний, філософський, а також повна

гімназія. Університет наділявся такими ж правами, як і інші університе-

ти Австрійської держави. Спеціальним декретом 1787р. при універси-

теті було засновано Руський інститут (Студіум Руштенум), в якому

окремі навчальні предмети (богослов’я та філософії) викладалися

290

українською мовою. Руський інститут призначався для підготовки

освічених священиків з числа молодих людей, що не володіли латин-

ською мовою.

Історична доля Львівського університету склалася так, що ви-

кладання в ньому велося спочатку латинською, а згодом, понад 80

років, німецькою мовою. Українські впливи, на той час, в університеті

були малопомітними. У липні 1871р. цісарським розпорядженням було

скасовано всі обмеження щодо викладання українською та польською

мовами. Проте реально склалося так, що університет швидко полоні-

зовувався. Уже з 1879р. тут введено польську мову для внутрішнього

управління, а габілітації (іспити, що дають право викладати в універ-

ситеті) українців, які висували свої кандидатури на доцентуру, склада-

лися з великими труднощами. Все ж у 1894р. в університеті було ство-

рено кафедру історії, а в 1900р. – другу кафедру української літерату-

ри. В 1914р. в університеті діяло вісім українських кафедр (з 80-ти) і

чотири доцентури.

Визначну роль у розвитку української науки відіграло наукове то-

вариство ім. Т.Шевченка (НТШ), яке очолював М.Грушевський. Публі-

кації ж Львівського університету виходили польською мовою. До пер-

шої світової війни Львівський університет мав чотири факультети: бо-

гословський, філософський (у 20-х роках перетворений на гуманітар-

ний і математико-природничий), правовий і медичний. З кінця ХІХ сто-

ліття розпочалася боротьба за створення самостійного окремого укра-

їнського університету.

В університеті викладали видатні історики Іван Крип’якевич, Степан

Томашевський, Михайло Грушевський – славетний професор української

історії, який очолював наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Харківський університет – перший на території України, що вхо-

див до складу Російської імперії – був заснований наприкінці січня

1805р. Відносно ліберальна політика, здійснювана в цей час російсь-

ким урядом, сприяла відродженню української культури і освіти. Уні-

верситет засновано з ініціативи відомого вченого-винахідника, освіт-

нього і громадського діяча, українця за походженням – Василя Каразі-

на. Його підтримувала громадськість Харківщини і Полтавщини.

В.Каразін був рішучим противником кріпацтва, людиною широких пог-

лядів. У новоствореному навчальному закладі працювали Олександр

Потебня, Дмитро Багалій, Микола Сумцов, Дмитро Яворницький. Вони

своєю працею сприяли розвиткові науки і техніки, мови і літератури,

піднесенню української культури. З діяльністю університету пов’язана

діяльність Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки-Основ’яненки,

вихованцем Харківського університету був Микола Костомаров.

291

Університетські вчені видавали українські альманахи, етнографі-

чні збірки, інші україномовні видання. Певною мірою цьому сприяв уні-

верситетський статут (1863р.), згідно з яким університетам Росії нада-

валася часткова автономія. Проте після вбивства у березні 1881р.

царя Олександра ІІ з лібералізмом було покінчено. Новий статут

(1884р.) скасовував всі привілеї цих вищих навчальних закладів, які

тепер мали повністю підлягати Міністерству освіти. Була заборонена

виборність ректорів, деканів, і навіть професорів: керувати університе-

тами став чиновник – куратор округу. Водночас обмежувались права

професорських рад. Лише у 1905р. після відомих революційних подій,

у Росії був підготовлений новий університетський статут. На цей час

Харківський університет став осередком українського націонал-

демократичного руху. За деякими даними, вже тоді професор

Д.Багалій викладав українською мовою. У 1905р. рішенням Вченої ра-

ди університету І.Я.Франкові та М.Грушевському були присвоєні вчені

звання. Після 1917р. університет був спочатку реорганізований в Ака-

демію теоретичних знань, а згодом в Університет народної освіти, яко-

му було присвоєно ім’я професора О.Потебні.

Київський університет був відкритий 15 липня 1834р. Була вико-

ристана матеріальна база Кременецького ліцею, який був закритий в

1831р. у зв’язку з тим, що студенти польські брали участь у збройному

повстанні проти царизму. Спочатку у навчальному закладі функціону-

вав усього один факультет – філософський. Він мав два відділення –

історичне і фізико-математичне. Серед викладацького складу були

польські, російські та німецькі професори, зокрема, поляки – викладачі

Кременецького ліцею. Ректором Київського університету було призна-

чено Михайла Максимовича (1804-1873) - визначного вченого-

природознавця, який очолював кафедру ботаніки Московського універ-

ситету. Водночас він був істориком, фольклористом і письменником.

Його збірки “Малоросійські пісні”(1827р.), “Українські народні пісні”

(1834р.), ”Збірник українських пісень”(1849р.) – поклали початок украї-

нській фольклористиці. У 1835р. в університеті було відкрито юридич-

ний, а в 1841р., на базі ліквідованої Віленської медичної академії -

медичний факультет. У такому складі університет функціонував до

1920р. З Київським університетом нерозривно пов’язане ім’я геніально-

го українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Навесні 1843р

Т.Г.Шевченко – студент Петербурзької Академії мистецтва, автор “Ко-

бзаря” (1840) – вдруге у своєму житті прибув до Києва. Уперше Тарас

Шевченко відвідав Київ у 1829р., будучи ще кріпаком, “козачком пана

Енгельгарда”. Це було відрядження для малювання етюдів. У травні

1845р. він знову вирушив до України, маючи намір остаточно залиши-

292

тися в Києві. Поет оселився у Києві, познайомився з письменником

Пантелеймоном Кулішем. У квітні 1846р. Т.Шевченко вступає до Кири-

ло-Мефодіївського братства – таємної організації, заснованої у Києві у

грудні 1845р.–січні 1846р. У лютому 1847р. Т.Шевченко був затвер-

джений на посаді вчителя малювання у Київському університеті, а 24

березня 1847р. поета заарештували і відправили до Петербурга, де

ув’язнили в казематі ІІІ відділу.

Становлення Київського університету як навчального закладу ві-

дбувалося з великими труднощами; навчальний процес у ньому неод-

норазово припинявся.

Проте в нелегких умовах університет виховав цілу плеяду вида-

тних вчених: Володимир Антонович (1834-1908) – історик, археолог,

етнограф, засновник історичного товариства; Дмитро Багалій (1857-

1932) – видатний історик ХХ століття вивчав творчість Т.Шевченка і

І.Франка; Михайло Драгоманов (1841-1895) - публіцист, історик, літе-

ратурознавець, фольклорист, економіст, філософ, громадський і куль-

турний діяч, випускник і викладач цього університету; Михайло Стари-

цький (1840-1904) – український письменник і культурно-громадський

діяч. В університеті викладали В.І.Вернадський, Д.О.Траве. Постійними

членами Київського університету були І.С. Тургенєв, Д.І. Менделєєв, М.

Жуковський.

Одеський університет (1865р.) створювався як Новоросійський

на базі Рішельєвського ліцею, що функціонував в Одесі з 1814р. З по-

чатку свого існування університет мав історико-філологічний, фізико-

математичний, юридичний і медичний факультети. Ініціатором відкрит-

тя Одеського університету був відомий вчений-педагог М.І.Пирогов, а

також М.М.Могилянський та генерал-губернатор П.Строганов. Ім’я

І.Мечникова присвоєно з 1945р. Серед викладачів і вихованців Одесь-

кого університету багато вчених: Ілля Мечников (1845-1916) – видат-

ний біолог, професор зоології й порівняльної анатомії Новоросійського

університету в Одесі; Данило Заболотний (1866-1929)- видатний украї-

нський мікробіолог і епідеміолог, один із основоположників вітчизняної

наукової епідеміології; Олександр Богомолець (1881-1946) – видатний

український патофізіолог, академік (з 1929р.) та президент (з 1930р.)

АН УРСР, закінчив медичний факультет Новоросійського університету

(1906р.); Лев Писаржевський (1871-1938) – видатний хімік, академік

ВУАН (з 1925р.), в 1896р. закінчив Новоросійський університет в Одесі.

У 1927р. очолив створений з його ініціативи Український інститут фізи-

чної хімії (тепер інститут фізхімії ім. Писаржевського). З цим універси-

тетом пов’язана діяльність Івана Сєченова, Олександра Ковалевсько-

293

го, Миколи Зелінського, Євгена Щепкіна, Володимира Філатова (офта-

льмолога).

Чернівецький університет (1875р) був заснований з німецькою

мовою викладання, але з самого початку його існування тут діяли ка-

федри української мови і літератури. В 1918–1920р. університет пере-

творено на румунський, було скасовано українські кафедри, кількість

студентів-українців значно скоротилась. В ньому навчались Іван Фран-

ко, Лесь Мартович. Після приєднання Буковини до УРСР у 1940р. уні-

верситет був реорганізований. Кількість факультетів зросла до семи, а

з 1995р. – до тринадцяти. В їх складі знаходилися понад 50 кафедр.

Вища педагогічна національна школа в своєму розвитку пройш-

ла наступні етапи: 1804-1917рр. – становлення педагогічної освіти;

1917-1920рр. – активні пошуки змісту, форм і методів будівництва но-

вої вищої педагогічної освіти за різних форм державної влади; 1921-

1934рр. – формування та інтенсивна підготовка національних педагогі-

чних кадрів; 1935-1985рр. – утвердження єдиної всесоюзної системи

вищої педагогічної освіти. Уніфікація її змісту, форм та методів; насту-

пний етап – розбудова нової національної вищої школи на демократи-

чних засадах. Проблема педагогічних кадрів в Росії була вперше пос-

тавлена в 1803-1804рр. у зв’язку зі шкільною реформою. Не зважаючи

на вимоги духовенства надати йому переважне право на заміщення

вчительських місць священнослужителями, які не мали загальної і

спеціальної підготовки, при університеті були створені закриті трирічні

педагогічні інститути. За статутом вони вважались відділеннями уні-

верситетів. Усі студенти університету протягом трьох років слухали

певний цикл предметів, після чого переходили в “головне відділення

наук відповідно до їх майбутнього стану”. Ті, хто готував себе до педа-

гогічної ______діяльності вступали до педагогічного інституту. Студентів готу-

вали до викладання всіх предметів у гімназіях. Професори університе-

ту мали присвячувати одну годину на тиждень для “особливого наста-

влення учительських кадрів”. Ректор педагогічного інституту керував

їхнім навчанням. Такі інститути були організовані у 1811р. при Харків-

ському університеті, а в 1834р. – при Київському. В інституті було ви-

значено, що досвідчених учителів можна підготувати лише за допомо-

гою універсальних лекцій. Майбутній педагог мусив знати про поступа-

льний розвиток усіх відомих систем і теорій науки, мати навички само-

стійної праці і наукового дослідження, добре і дохідливо викладати

учням навчальний предмет. Тому особлива увага в інститутах приді-

лялась прищепленню студентам навичок викладання. Професори уні-

верситету і викладачі розвивали у студентів красномовство, уміння

правильно і чітко висловлювати свої думки; вимагали від студентів

294

усно і письмово викладати матеріал, що мало важливе значення для

майбутньої педагогічної діяльності. В кожному інституті навчалося 24

студенти, які після закінчення зобов’язані були пропрацювати в учи-

тельському званні не менше шести років. Незважаючи на те, що педа-

гогічні інститути готували добре підготовлених учителів, які мали чітко

виявлені професійні інтереси (і потреба в них невпинно зростала),

проіснували ці навчальні заклади лише до кінця 50-х років ХІХ століття.

Педагогічні інститути замінили курсами. В листопаді 1858р. при

всіх університетах почали працювати дворічні педагогічні курси для

осіб, які мають вищу освіту і виявляють бажання присвятити себе пе-

дагогічній діяльності.

Київський університет готував на курсах учителів фізики, мате-

матики, історії, географії, російської мови для середніх навчальних

закладів. Для всіх студентів університету на педагогічних курсах

обов’язковим було вивчення логіки, психології, історії педагогіки і основ

дидактики. Кожний, хто закінчив курси, повинен був написати і захис-

тити твір на задану тему, а також прочитати лекцію. Випускники, які

виявляли особливі успіхи, діставали право на заміщення посад в уні-

верситеті; тих , хто мав середні успіхи, призначали до середніх навча-

льних закладів; хто виявляв задовільні успіхи – вчителями повітових

училищ. Хоч слухачів курсів було дуже мало (10-12 осіб), але якість їх

підготовки була досить високою. Учителів і вихователів вищої кваліфі-

кації готували на Вищих жіночих курсах, а також у педагогічних інститу-

тах. У Києві для жінок з середовища інтелігенції “Товариство друзів

юного дитинства” створило Фребелівський дворічний педагогічний

університет (вересень 1907р.). До інституту приймали жінок від 16 до

40 років. Першим його директором став професор І.О. Сікорський.

Слухачки опановували в інституті вчення про християнську мораль,

психологію, педагогіку, загальну історію, історію літератури, анатомію,

фізіологію людини, гігієну, надання першої допомоги, дитячі хвороби,

природознавство з методикою ознайомлення дитини з навколишнім

середовищем, теорію Фребелівської системи і огляд дитячої літерату-

ри, методику вивчення лічби, співу, малювання і ліплення, гімнастику,

практичні знання з дітьми за Фребелівською системою. Слід зазначити,

що в інституті працювали курси крою і шиття, рукоділля і домоводства.

Навчання було платне – 60 карбованців на рік. При інституті працюва-

ла річна “школа нянь”. В педагогічних інститутах, на Вищих курсах ве-

лику увагу приділяли психології, педагогіці, методиці та практичній

підготовці слухачів, чого не було при університетах. Кількість тих, хто

навчався у вищих педагогічних навчальних закладах, була незначною.

Наприклад, перший випуск Київського університету становив 31 особу.

295

Навчання було платним – 20 карбованців на рік. До інституту приймали

тільки тих, хто закінчив педагогічні курси, вчительські семінарії. 58 сту-

дентів навчали 14 фахівців; викладання в університеті велося російсь-

кою мовою.

Учителів для гімназії готував Ніжинський історико-філологічний

університет князя Безбородька, створений у 1875р. на базі юридичного

ліцею, з контингентом спочатку 100 чоловік, а в наступні роки - 40-42

студенти. Строк навчання складав чотири роки: два роки теоретичного

навчання, і два – практичного. На навчання приймались особи, які за-

кінчили гімназію чи духовну семінарію, склали екзамен з російської і

давніх мов і не мали моральних і тілесних вад. З 1877р. абітурієнтів з

оцінкою “4” з мов звільняли від вступних екзаменів. В інституті працю-

вали: доктор філології Грот, який викладав психологію, логіку, історію,

філософію; професор ______П.В.Тихомиров – викладач психології пізнання і

курсу морального виховання. Практичні заняття проводили в інститут-

ській гімназії на ІV курсі. Спочатку студенти відвідували уроки настав-

ників, а потім шість пробних уроків давали самостійно.

Дореволюційна вища педагогічна освіта не мала заочної форми

навчання; проте екстернат був присутній. У системі педагогічної освіти

в 1872р. з’явилися трирічні вчительські інститути, що готували фахівців

для міських, а з 1912р. – для вищих початкових училищ. В Україні у

1880р. було їх два: у Глухові (1874) та Феодосії (1872). Вони вели під-

готовку вчителів широкого профілю. Прийом на навчання провадився з

16 років для учнів усіх станів і звань. Студенти вивчали Закон Божий,

російську мову, арифметику, геометрію, географію, природознавство,

педагогіку з дидактикою, співи, гімнастику. Чіткої спеціалізації не було,

психологія не була включена до навчальних планів, на педагогіку і

дидактику відводилось лише по дві години на тиждень. Учительські

інститути не давали вищої освіти і права вступу до університету. В

Україні станом на 1січня 1917р. підготовку вчителів здійснювали сім

учительських інститутів: Київський______, створений 1 червня 1909р.; Вінни-

цький, створений 1 липня 1912р.; Чернігівський, створений 1 липня

1916р.; Глухівський, створений у 1874р.; Катеринославський, створе-

ний у 1910р.; Миколаївський, створений у 1913р.; Полтавський, ство-

рений у 1914р. Проте контингент студентів цих навчальних закладів

був невеликим.

1917-1920рр. вважаються періодом створення системи вищої

педагогічної освіти України 1917-1920 роках. Я.П. Ряппо, аналізуючи

стан педагогічної освіти в Україні в дусі його часу, виділяв кілька періо-

дів: першої радянської влади (січень-березень 1918р); Центральної

Ради (березень-грудень 1918р); Директорії (грудень1918-січень 1919р);

296

Другої Радянської влади (лютий-серпень 1919р); деніківщини (вере-

сень-грудень 1919р).

С.Сірополко цілком справедливо стверджував, що від Лютневої ре-

волюції 1917р. до кінця листопада 1920р. Україна пережила кілька змін

влади, з яких кожна, якщо не вносила чогось свого, нового, то бодай не

руйнувала стрій в системі буржуазної освіти.

Українська Центральна Рада у Третьому універсалі оголосила

національно-персональну автономію, а 9 січня 1918р. був прийнятий

"Закон про національно-персональну автономію“, в якому зазначалося,

що освітній розвиток кожної нації – це справа цілої нації. Кожна нація в

Україні мала право самостійно вирішувати й упорядкувати своє націо-

нальне життя через відповідні національні органи. Управління націона-

льною школою будувалося на основі принципу національно-

персональної автономії, за яким загальне керівництво справами на-

родної освіти кожної національності в Україні передавалося відділам

народної освіти при національних Генеральних секретаріатах і відпові-

дних національних радах освіти при них.

26 червня 1917р. прийнято декларацію Генерального секретарі-

ату на чолі з І.М. Стешенком (з 12 січня 1918р. – незмінний міністр на-

родної освіти УНР), в якій визначалася основна програма розвитку

національної школи, а також підготовки педагогічних кадрів. Незважа-

ючи на складні умови життя, в ці часи було проведено два Всеукраїн-

ських вчительських з’їзди (в квітні та серпні), а також Всеукраїнський

професійний з’їзд (13-15 серпня 1917р.), які виробили шлях розвитку

національної освіти та організації українського вчительства. З часу

проголошення в Україні незалежності було дещо зроблено, особливо в

організаційному плані, для підготовки національних кадрів. Так, науко-

вим товариством та Київським кооперативним комітетом 5 жовтня

1917р. був заснований Київський Український народний університет у

складі трьох факультетів: історико-філологічного, фізико-

математичного і правового, а також підготовчих курсів при загальній

кількості 1400 слухачів. Очолив університет професор І.М.Ганицький.

Лекції проводилися в університеті св.Володимира.

У цей час почали функціонувати: Педагогічна академія в Києві (з

7 листопада 1917р.) для підготовки вчителів українознавства; Україн-

ський державний університет (у Кам’янці на Поділлі, з 1 липня 1918р.)

з початковою кількістю студентів 493 особи; Українське відділення Ки-

ївського вищого педагогічного інституту Фребелівського товариства

(першим директором якого була С.Ф. Русова); крім того, товариство

“Просвіта” відкрило історико-філологічний факультет у Полтаві. У Киє-

ві, Одесі, Катеринославі почали діяти факультети з російською, єврей-

297

ською і польською мовами викладання. Були переглянуті правила

вступу до університетів України; у всіх університетах створено кафед-

ри української мови та літератури, історії України та права. Російські

університети св. Володимира, Харківський і Новоросійський 30 липня

1918р. були оголошені державними університетами України. Велася

підготовча робота до відкриття університетів у Полтаві та Чернігові.

Порушувалося питання про організацію українського університету з

двома факультетами (юридичним та історико-філологічним). У Ніжині

було розроблено проект і статут Академії князя Безбородька, де за-

значалося, слухачі і слухачки Академії, діставши знання вчителя або

вчительки, мають право через два роки тримати іспит на ступінь магіс-

тра з своєї спеціальності. Екзамен на ступінь магістра педагогіки про-

водила Рада Академії; одночасно Академія мала право присуджувати

вчену ступінь магістра і доктора педагогіки після захисту аспірантом

відповідної вченої дисертації.

Учителів в Україні готували здебільшого вчительські інститути,

навчальні плани затверджували професорсько-викладацькі колективи.

Строк навчання складав три роки; усі студенти вивчали обов’язкові

предмети: російську мову і літературу, українську мову і літературу,

історію, гігієну, виразне читання, малювання, теорію і історію музики,

математику, фізику, хімію; крім того, викладалися спеціальні предмети

на кожному факультеті. Учительські кадри інститути готували на 3-х

факультетах: словесно-історичному, фізико-математичному і природ-

ничо-географічному. Богослов’я викладалося на І-ІІ курсах по дві годи-

ни на тиждень.

За наказом Міністерства освіти УНР, мовою викладання у всіх

школах України - вищих, середніх та нижчих мала бути українська, а

всі національно розмежовані школи мали користуватися для навчання

мовою своєї нації. Директорія передбачала до осені 1919р. відкрити

дев’ять нових інститутів. Проте часта зміна урядів стала на заваді вті-

ленню в життя прогресивних законопроектів, спрямованих на створен-

ня національної школи і поліпшення підготовки педагогічних кадрів.

З 1919 року у зв’язку з переходом влади до Радянського уряду в

Україні розпочинається перебудова педагогічної освіти і створення

вищої педагогічної школи. Ставилося завдання підготовки не просто

вчителів, а вчительських кадрів нового суспільства. Нарком освіти

України розробив спеціальну інструкцію про реорганізацію навчального

процесу в учительських семінаріях та інститутах, головними положен-

нями якої були: ознайомлення з історією революційного руху, історією

побудови соціалізму, введення ручної праці, образотворчого мистецт-

ва, курсу українознавства; ознайомлення з найбільш практичними

298

методами дослідження здібностей учнів, розвитку в майбутніх учителів

любові до продуктивної праці; ознайомлення їх не лише в теорії, а й на

практиці з методами створення самоврядування у школі.

21 травня 1919 р. була створена комісія для реформи педагогіч-

них навчальних закладів у складі педагога-методиста О.Ф. Музиченка,

директора Київського учительського інституту К.М. Щербини. В основу

роботи педагогічних ВНЗ були покладені матеріали Московської нара-

ди з підготовки вчителів (18-25 серпня 1918р.). Кількома директивами

уряду було знято юридичні перепони на шляху здобуття вищої освіти.

Вища школа стала доступною для всіх трудящих. Ці питання в Україні

вирішувала Рада робочо-селянської оборони, яка приїжджала до Чер-

нігова у зв’язку з наступом на Київ денікінської армії. Рада оборони

схвалила створення педагогічних інститутів у Чернігові (вересень 1919

р.), Полтаві (червень 1919р.), Херсоні (липень ______1919р.), Житомирі (жов-

тень 1919р.). Рада виходила з тих міркувань, що чим нижчим був сту-

пінь школи, тим глибшою і серйознішою мала бути педагогічна підгото-

вка.

Певне значення для реформи вищої школи мав декрет Раднар-

кому України “Про деякі зміни в складі побудови державних установ і

вищих навчальних закладів УРСР”, що скасовував усі вчені звання і

ступені, а також усі пов’язані з цими ступенями і званнями привілеї. В

інститутах запроваджувалося заміщення викладачів кафедр за конкур-

сом, створювалися ради для переобрання викладачів.

В Україні, крім 23,2 млн. українців, у той час проживали 5 млн.

представників інших національностей; через те з перших днів Радян-

ська влада організувала національні школи. 17 серпня 1921р. при Нар-

комосі створено Раду меншостей на чолі з Я.П. Ряппо. На першому

засіданні Рада розглянула питання про підготовку польських працівни-

ків у галузі освіти. У своїй роботі Рада керувалася “Положенням про

організацію справ освіти національних меншостей УРСР”.

На всеукраїнських нарадах з питань освіти зазначалося, що

професія педагога потребує високої кваліфікації, тому вищий педагогі-

чний заклад має організовуватися за функціональною ознакою (соц-

вих, профосвіта, політосвіта).

У 1920-1921рр. для забезпечення вчителями всіх типів шкіл, ви-

щих жіночих курсів, вчительських інститутів і семінарій створено нову

форму вищого навчального закладу – інститут народної освіти (ІНО).

Цей інститут став вищою педагогічною установою, що готувала праців-

ників освіти для всіх галузей освітньо-виховної роботи. Київський, Хар-

ківський, Одеський, Кам’янець-Подільський університети, Ніжинський

історико-філологічний інститут, Катеринославський, Глухівський, Він-

299

ницький, Миколаївський, Чернігівський, Житомирський, Херсонський

педагогічні інститути, вищі жіночі курси (Київ, Одеса, Харків) були реор-

ганізовані в інститути народної освіти, а вчительські семінарії - у вищі

педагогічні курси. У 1920-1922 рр. учителів готували 13 інститутів на-

родної освіти.

Цільове призначення інститутів народної освіти – підготовка вчите-

лів не лише для загальноосвітніх шкіл, а й для професійних шкіл, праців-

ників бібліотек, дитячих позашкільних установ. Факультети соціального

виховання готували кваліфікованих педагогів-колективістів, організаторів

дитячого колективу. Факультет професійної освіти складався з трьох від-

ділень: сільськогосподарського, індустріального і соціально-економічного.

Тут готували педагогів, керівників профшкіл, шкіл ФЗН і частково - техні-

кумів. Його випускники мали бути фахівцями з однієї з галузей господарс-

тва і одночасно педагогами. Комплектували факультети так: на перший

курс основного відділення приймали тих, хто закінчив профшколу; на дру-

гий курс – випускників технікумів зі стажем практичної роботи; на третій

випускників інститутів. Факультети профосвіти діяли в Києві, Катеринос-

лаві, Одесі, Харкові. Термін навчання на цих факультетах до 1924р. був

трирічним; водночас структура і типи інститутів в Україні були різними.

Наприклад, у Херсонському ІНО діяли три відділення: шкільне,

позашкільне, дошкільне з викладанням російською і українською мо-

вами, а також відділення єврейської мови та літератури. Одеський ІНО

мав факультети: соціального виховання (готував вчителів для семирі-

чних шкіл), профосвіти (готував викладачів ФЗН, профшкіл, робітників).

Факультети мали наступні відділення: українське, російське, болгарсь-

ке, німецьке і єврейське. Вони забезпечували підготовку вчителів укра-

їнської та російської мов та літератури, історії і суспільствознавства,

географії, математики, фізики, хімії, біології, іноземних мов.

На той час прийом здійснювався за рекомендаціями громадських

організацій. Колоквіум проводили двоє викладачів і двоє студентів.

Активну участь у цьому брали комсомольські й партійні організації.

Так, у 1921-1922 рр. з 2027 абітурієнтів партійні організації рекоменду-

вали 66 чоловік, комсомольські – 38, комітети незаможних селян – 209,

профспілки – 1159, військові організації – 59, профос – 242, без відря-

джень – 239, на платні місця – 11. Позитивним було те, що Радам ІНО,

викладачам було надано відносну свободу у підготовці програм і пла-

нів, у виборі підручників і методів. Рада Харківського ІНО, наприклад,

30% часу відводила на вивчення педагогічних дисциплін. Діючі інститу-

ти не могли забезпечити потребу в учительських кадрах, тому педаго-

гічні технікуми і семінарії були реформовані в трирічні курси, що мали

стати центрами не тільки підготовки, а й підвищення кваліфікації вчи-

300

телів. Комплектувались вони так само, як ІНО. Одночасно створюва-

лися робітфаки, які готували робітників і селян до навчання у вищих

закладах освіти. У той час був дуже великий вплив та контроль за ро-

ботою вищих навчальних закладів партійно-радянських органів.

У жовтні 1921р. було прийнято положення про проведення генера-

льної чистки у рядах партії. На основі цього документу проводилась пере-

атестація студентів вищих навчальних закладів. Так, у 1921р. з ВНЗ Укра-

їни були виключені 4000 студентів, що стало початком утвердження адмі-

ністративно-командної системи в країні.

Наступним етапом розвитку освіти в Україні стало впровадження

нових організаційних форм і методів підготовки вчительських кадрів

(1921-1928 рр.).

Влітку 1922р. відбулася Перша Всеукраїнська нарада з питань

освіти. А 22 листопада 1922р. уряд прийняв постанову “Про введення

в дію Кодексу законів про народну освіту” і встановив структуру, мету,

систему народної освіти в Україні. У січні 1922р. в 12 710 школах на-

вчалися 995 505 учнів. У 6 105 школах заняття проводилися українсь-

кою мовою, у 1 966 – українською і російською мовами, 3 404 – росій-

ською мовою, 119 – єврейською, 102 – польською, 280 – іншими мова-

ми. Підготовку вчителів для єврейських шкіл здійснювали технікуми в

Києві, Харкові, Вінниці, Житомирі______, Одесі.

На підставі вказаного кодексу в 1923р. у вищих закладах освіти

були створені предметні комісії, куди входили викладачі і студенти. Їх

завданням була підготовка навчальних планів, нових методик навчан-

ня. При ректораті працювали бюро, а при них - комісія для здійснення

контролю за дисципліною. Всі заклади вищої освіти працювали на

основі тимчасового положення, яке передбачало три форми контролю:

поточний – перевірка відвідування, періодичний – заліки з

обов’язкового мінімуму знань, та індивідуальний (контроль здійснюва-

вся контрольно-методичною комісією). Основними формами занять

були лекції, практичні, практикуми.

Тимчасове положення – це основний документ вищого педагогі-

чного закладу, який визначав усі сфери його діяльності. Пізніше, в чер-

вні 1927 року, постановою уряду було затверджено Положення про

інститути УРСР.

Для становлення і розвитку вищої педагогічної школи велике зна-

чення мала друга Всеукраїнська конференція з педагогічної освіти (22-

28 липня 1923 р.), третя Всеукраїнська педагогічна конференція з педа-

гогічної освіти (27 жовтня 1924р). На конференціях піднімалися питання

про поліпшення якісного складу вчительства, перегляд у мережі педаго-

гічних навчальних закладів.

301

На подальший розвиток вищої педагогічної освіти України впли-

нули рішення партійної наради з питань народної освіти, що обговори-

ла проблеми підготовки вчительських кадрів, а також Всесоюзної на-

ради наркомів освіти з питань узгодження організаційних форм навча-

льної діяльності (1924р). У зв’язку з впровадженням обов’язкових по-

чаткового і семирічного всеобучу значно зросла потреба в учительсь-

ких кадрах. У 1927р. мережа педагогічної освіти була недосконалою,

тому в Україні розпочалася планова робота щодо створення системи

заочної освіти (першим стало відкриття заочного відділення при Дніп-

ропетровському ІНО). Через рік був створений Всеукраїнський заочний

інститут (ВЗІНО) зі щорічним планом прийому 1400 студентів. У січні

1928р. тут відкрили екстернат, екзамени у якому приймали двічі на рік.

Навчання було платним. Великого поширення така форма освіти на-

була в Київському ІНО.

Згодом було розроблене “Положення про дворічні курси для під-

готовки робітників і селян для вступу в ІНО”. Такі курси існували у Києві

і Харкові; курсанти вивчали 12 предметів: російську й українську мови,

математику, природознавство, фізику, іноземну мову, географію, соці-

оекономічний мінімум, анатомію, радянську систему освіти, педпракти-

ку, клубну роботу. Кожна партійна чи комсомольська організація мала

право рекомендувати студентів до вступу, але були встановлені всту-

пні норми для різних соціальних категорій. Кожний вищий навчальний

заклад мав свої плани і програми. Навчальні плани складали факуль-

тетські комісії і затверджувалися на правлінні інституту. Кількість цик-

лових комісій визначала факультетська комісія. Основними формами

навчання були: лекція, лабораторно-практичне заняття, екскурсія, се-

мінар, диспут, конференція, реферат, практика. Ось, наприклад, такою

була тематика дипломних робіт: “Чи може школа бути вільною?”, “Мис-

тецтво у трудшколі”, “ Економічне становище селян як чинник, що

впливає на народну освіту”, “Що можна використати в нашій школі з

Дальтонівського і лабораторного плану”.

Після закінчення трирічних курсів, крім свідоцтва, видавалася

характеристика-направлення такого змісту: талановитий, може працю-

вати, серйозний. У багатьох випадках дипломи захищали після закін-

чення вже двох-трьох років роботи. З метою поліпшення підготовки

вчителів при педагогічних закладах створювались навчально-

допоміжні установи, які за положенням 1927 року мали такі завдання:

а) всебічне вивчення дітей з боку біологічного і соціального; б) наукова

перевірка нових методів навчання; в) налаштування студентів на педа-

гогічне виробництво; г) підготовка студентів до вирішення практичних

завдань; д) часткове проведення педпрактики.

302

З 1923 по 1928 рр. у республіці здійснювалась українізація педаго-

гічних навчальних закладів. Наркомос України встановив для кожного

вищого навчального закладу термін цілковитої українізації (зокрема, для

педагогічних інститутів це 1927-1928 рр.). Викладачів, які не могли пе-

рейти на викладання українською мовою, звільняли. Інститутів з україн-

ською мовою викладання було: у 1923 р. – 30,8%, 1924 – 39,0%, 1925 –

33,3%, 1926 – 40,7%. У вересні 1926р. уряд України ухвалив постанову

“Про освітню роботу серед українського населення союзних республік”,

оскільки на той час 6 млн. українців жили поза межами України (Кубань,

Сибір, Туркестан). У цих місцях необхідно було організувати кафедри

українознавства, для чого були встановлені відповідні терміни. Нарком

освіти О.Шумський навіть звернувся до Й.Сталіна з питанням про те,

чому на посту Генсека Компартії України перебуває Л.Каганович, а не

представник української національності (наприклад, Чубар, Петровсь-

кий). У зв΄язку з цим нарком був звільнений і звинувачений у “націоналі-

стичних ухилах”. Пошуки “націоналістичних ухилів” набули після цього

масового характеру, особливо влітку 1928 року. Самогубство

М.Хвильового і М.Скрипника інтелігенція сприйняла як кінець україніза-

ції.

У цей період, а саме з 1922 року, в інститутах були введені сти-

пендії, які нараховувались за поясним коефіцієнтом: 1 пояс – Харків –

27 крб.; 2 пояс – Київ, Дніпропетровськ, Луганськ, Запоріжжя – 24 крб.;

3 пояс - Одеса, Миколаїв – 23 крб.; всі окружні міста – 21 крб.; 5 пояс -

поза окружними центрами - 19 крб. Але стипендію отримували не всі.

В березні 1922 року Наркомос освіти запровадив, як тимчасовий засіб,

плату за навчання у вищих навчальних закладах натурою; при цьому

40% студентів звільнялися від сплати. Стипендіальний фонд з 1922 по

1928 рік зріс у 10 разів. У квітні 1927 року Уряд УРСР прийняв постано-

ву “Про обов’язкову службу студентів-стипендіатів вищих шкіл”, згідно

з якою випускник після закінчення вищого навчального закладу мав

відпрацювати за фахом за кожний рік одержання стипендії, в разі по-

рушення його могли віддати до суду. У 1921-1928 рр. в Україні велика

увага приділялась зміцненню професорсько-викладацького складу.

20-ті роки були часом бурхливого розвитку української культури,

“періодом національного ренесансу”. В цей час сформовані найважли-

віші компоненти підготовки національних учительських кадрів.

З 1928 року починається утвердження адміністративно-

командної системи (1928-1941рр), формування культу особи

Й.Сталіна. Цей період позначений розгулом сталінської педагогіки,

коли піддавалися анафемі не тільки соціологія і кібернетика, педагогіка

і психологія, генетика і педологія, а й творчість, ініціатива, педагогічна

303

самостійність. Така атмосфера застою призвела до поступового утве-

рдження у практиці школи, зокрема вищої педагогічної, одноманітних

форм і універсальних методів навчання і виховання, застосування їх

без урахування потреб і інтересів учнів та студентів. Висока ідео-

логізація науки перетворювала викладачів, учених, студентів, учнів на

слухняний обслуговуючий персонал.

Наприкінці 20-х років була запроваджена система всеобучу, оскіль-

ки у навчальних закладах не вистачало 24 409 вчителів. Природно, що

діюча мережа педагогічних наукових закладів (12 ІНО і 60 педтехнікумів)

не могла забезпечити потребу шкіл у кадрах. Настав час реформувати

освіту. У зв’язку з цим був розроблений “П’ятирічний план масової комуні-

стичної освіти на Україні”, що уточнював програму розвитку і вдоскона-

лення педосвіти. Перед вищими навчальними закладами постало за-

вдання підготувати 52 899 учит