ЛЕКЦІЯ 6 ЗАПОБІЖНІ ЗАХОДИ

1. Поняття, процесуальне значення І класифікація запобіж­них заходів.

2. Загальні цілі, підстави і правила застосування запобіжних заходів.

3. Процесуальна характеристика окремих запобіжних заходів.

3.1. Процесуальна характеристика ізоляційних запобіж­них заходів.

3.2. Процесуальна характеристика неізоляційних запобіж­них заходів.

1. ПОНЯТТЯ, ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДШ

Кримінальне-процесуальний примус має такі ознаки:

1) держав но-влади и й характер відносин, шо виникають, розвива­ються і припиняються в ході застосування і припинення конкретних заходів примусу. Це — владовідносини;

2) примус пронизує все провадження у кримінальних справах, бо кримінальне-процесуальне право, яким воно регламентується, є галуззю публічного права;

3) примус може полягати у фізичному, матеріальному або мо­ральному (психологічному) впливі державного органу на суб'єкта кримінального процесу;

4) він завжди пов'язаний із певними обмеженнями прав і свобод суб'єктів процесу;

5) застосовується в разі, якщо авторитету закону і переконання в необхідності виконання приписів норм права є недостатньо;

6) заходи примусу застосовуються всупереч волі та бажанню суб'єктів; більше того, вони спрямовані на придушення волі, бажань і дій.

Усі заходи процесуального примусу поділяють на дві групи:

1) запобіжні;

2) інші заходи процесуального примусу, що, як правило, не включаються до навчальних програм з кримінальне-процесуаль­ного права (кримінального процесу):

— привід свідка (ч. 2 ст. 70 КПК); потерпілого (ч. З ст. 72 КПК); обвинуваченого і підозрюваного (статті 135 і І36 КПК);

— відсторонення обвинуваченого від посади, яку він обіймає (ст. 147 КПК);

— письмове зобов'язання щодо повідомлення про зміну свого місця перебування, а також про явку до слідчого і суду за їх викли­ком (ч. З ст. 148 КПК);

129

— поміщення неповнолітнього віком віл 11 до віку, з якого настає кримінальна відповідальність, до приймальника-розподільника для неповнолітніх (ч- 3 ст. 7-3 КПК);

- запобіжне обмеження, тобто заборона особі, шодо якої пору­шено кримінальну справу, виїжджати за межі України до закінчення досудового слідства чи судового розгляду (ст. 98-1 КПК);

— поміщення обвинуваченого до медичного закладу (ст. 205 КПК);

— видалення Із зали судового засідання осіб, які порушують по­рядок (ст. 272 КПК) та ін.

Запобіжні заходи — це частина заходів проііесуального примус; спрямованих на забезпечення належної поведінки підозрюнаногс обвинуваченого, підсудного, засудженого шляхом певного обме­ження їхніх особистих прав.

Окрім ознак, притаманних для всіх заходів кримінально-проце-суального примусу, запобіжні заходи мають ще й такі;

1) їх може бути застосовано тільки до певних суб'єктів кримі­нального процесу: обвинуваченого, підсудного, засудженого (в окре­мих випадках до підозрюваного);

2) мають особистий характер, бо обмежують особисті права цих суб'єктів процесу;

3) характеризуються специфічними підставами і метою застосу­вання;

4) мають більший порівняно з іншими заходами ступінь примусу (обмеження прав).

Процесуальне значення запобіжних заходів полягає в тому, шо вони:

1) забезпечують оптимальні умови для доказування і досягнення істини у кримінальній справі;

2) завдяки їм створюються умови для реалізації завдань кримі­нального процесу;

3) сприяють вирішенню профілактичних завдань процесу;

4) є засобами забезпечення спеціального режиму, в якому повинен перебувати підозрюваний, обвинувачений, підсудний чи засуджений.

За чинним законодавством (ст. 149 КПК) систему запобіжних заходів становлять:

1) підписка про невиїзд (ст. 151 КПК);

2) особиста порука (ст. 152 КПК);

3) порука громадської організації або трудового колективу (ст. 154 КПК);

4) застава (ст. 154-1 КПК);

5) затримання — тимчасовий запобіжний захід (статті 106, 115, 165-2 КПК);

6) взяття під варту (ст. 155 КПК);

7) нагляд командування військової частини (ст. 163 КПК);

130

8) віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклу­вальників або адміністрації дитячої установи (ст. 436 КПК).

Наявність такої системи запобіжних заходів забезпечує мож­ливість ситуативного підходу до їх застосування в практиці досу­дового слідства і судового розгляду кримінальних справ', що передбачає врахування не тільки обставин кримінальної справи, а й суворості запобіжного заходу.

Про суворість (м'якість) запобіжних заходів йдеться в кримі­нальне-процесуальному законі:

• у ч. 2 ст. 151 КПК зазначено, що підписка про невиїзд "...може бути замінена більш суворим запобіжним заходом";

• у ч. 2 ст. 156 КПК вказано: "...підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу (взяття під варту) на більш м'який немає".

Які саме запобіжні заходи є суворішими, ніж підписка про не­виїзд, І м'якшими за взяття під варту, в законі не йдеться. Не вирі­шено питання про суворість запобіжних заходів і в теорії процесу.

Тільки в одному з російських підручників з кримінального про­цесу (під редакцією К. Ф. Гуценка; автори — викладачі юридичного факультету Московського державного університету) вдалося відшу­кати позицію вчених з цього питання. Вони умовно поділяють запо­біжні заходи за мірою зростання їх суворості таким чином: підписка про невиїзд -> поручительство, віддання неповнолітніх і військово­службовців під нагляд -> застава -> взяття під варту. Саме у такій послідовності розміщено запобіжні заходи у відповідній (тринад­цятій) главі КПК України.

У процесуальній літературі запобіжні заходи часто класифікують залежно від поширеності дії на тих чи інших суб'єктів, щодо яких їх може бути застосовано. Ті, шо застосовуються до всіх суб'єктів (підписка про невиїзд, порука, застава, затримання, взяття під варту), є загальними, а ті, що до спеціальних суб'єктів (військовослужбовців і неповнолітніх) — спеціальними.

Така класифікація не розкриває сутності запобіжних заходів. Вона лише підкреслює особливості суб'єктів, щодо яких їх засто­совують.

Зміст запобіжних заходів точніше відображає класифікація, в основу якої покладено ступінь обмеження прав суб'єктів. За цією підставою розрізняють ізоляційні та неізоляційні запобіжні заходи".

За аналітичними даними, наведеними Головою Верховного Суду України, Щодо 70% обвинуначених обирається запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд (найм'якший): 20% беруть під варту (найсуворіший захід), щодо 0, 2% — обирається застава. Щодо 9,8Я осіб запобіжний захід не застосовують взагалі: у -правах приватного обвинувачення та у випадках, передбачених ч. З ст. 148 КПК, коли відбирається письмове зобов'язання про яеку.

' Така класифікація запобіжних заходів чмкористовується в програмі к>ри-ичного факультету Аюїдеш] митної служии України (диб.: Програма дисциплі­ни "Кримінальний процес". — Дніпропетровськ, 1999).

131

До першої групи належать затримання і взяття під варту, до другої

всі решта.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

1. Примусові заходи застосовують тільки тоді, коли авторитету ³_: закону для учасників кримінального процесу виявляється не­достатньо.

2. Заходи процесуального примусу поділяють на запобіжні та інші.

3. Чинна система запобіжних заходів забезпечує можливість ситу­ативного підходу до їх застосування в практиці досудового слідства і судового розгляду кримінальних спраи.

2. ЗАГАЛЬНІ ЦІЛІ, ПІДСТАВИ І ПРАВИЛА ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ

Загальні цілізастосування запобіжних заходів у кримінальному процесі регламентовано в ч. 1 ст. 148 КПК:

1) запобігання {звідси — запобіжні заходи):

• спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду;

• перешкоджанню встановленню істини у кримінальній справі;

• продовженню злочинної діяльності;

2) забезпечення:

• виконання процесуальних рішень.

Загальними підставами застосування запобіжних заходів є достатні підстави вважати', що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, за­суджений (ч. 2 ст. 148 КПК):

1) намагатиметься ухилитися від:

ф слідства і суду (наприклад, висловлював наміри виїхати за межі населеного пункту; оголошувався його розшук у цій справі; одержав закордонний паспорт) або

• виконання процесуальних рішень (ухилявся без поважних при­чин від явки за викликом; ігнорував письмове зобов'язання про явку);

2) перешкоджатиме встановленню істини у справі (чинив вплив на свідків і/або потерпших, інших обвинувачених, схиляючи їх довідмови від давання показань; погрожував експерту з тією самою метою) або

' У 1995 р. предметом розгляду у Верховній Раді України був проект закону про внесення змін до КПК, пов'язаних із новою регламентацією підстав до застосування запобіжних заходів (автор В. Онопенко). Законопроект передба­чав, що підставою до застосування запобіжних заходів мають бути не "підстави ниажатн", а ''достатні дані". Проект не н?.5рзв достатньої кількості голосів депутатів.

132

3) продовжуватиме злочинну діяльність (раніше неодноразово засуджувався; після вчинення злочину, у зв'язку з яким порушено справу, знову вчинив злочин чи злочини).

Така поведінка зазначених осіб:

• шкодить виконанню кримінальним процесом своїх завдань;

• порушує баланс змагальності, бо сторона захисту незаконно посідає вигіднішого становища (ухиляється від слідства, суду; пе­решкоджає встановленню істини тощо).

Підставами до застосування запобіжних заходів є дані:

1) про негативну поведінку обвинуваченого, що загрожує балансу можливостей сторін;

2) що вказують на можливість продовження такої поведінки в майбутньому.

Регламентуючи підставило застосування запобіжних заходів, дер­жава немов би вибачається перед обвинуваченим, державні органи і не застосовували б обмежень, але така поведінка особи змушує їх це зробити.

Текстуально ч. 1 і ч. 2 ст. 148 К.ПК наближені одна до одної. Відмінність же цілей і підстав застосування запобіжних заходів поля­гає в такому. Цілі є бажаним майбутнім результатом, якого очікують після застосування того чи іншого заходу, а підстави — це те, шо вже відомо І покладено в основу рішення про застосування запо­біжного заходу. Певно, що в законі достатньо було б вказати тільки на підстави, бо саме їх, а не цілі, покладено в основу процесуаль­ного рішення. Окрім того, цілі та підстави застосування запобіжних заходів формулюються в гіпотезі норми кримінальне-процесуаль­ного права ("якщо обвинувачений буде"), яка повинна характе­ризуватися єдністю змісту. Формулювання двох різних понять в одній гіпотезі "розпорошує" її зміст.

Якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, підо­зрюваний, обвинувачений або підсудний дає письмове зобов'язання про явку за викликом дізнавача. слідчого, прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування.

Загальні правила застосування запобіжних заходів:

1) може бути застосовано тільки у порушеній кримінальній справі й лише за наявності до того підстав;

2) при вирішенні питання про застосування того чи іншого запо­біжного заходу, крім підстав, зазначених у ст. 148 КПК, враховують також інші, як-от тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюють або обвинувачують особу; її вік, стан здоров'я; сімейний і мате­ріальний стан; вид діяльності; місце проживання та інші обстави­ни, що її характеризують;

3) може бути обраний тільки органом дізнання, слідчим, проку­рором, судом (суддею);

133

4) запобіжний захід не може бути суворішим, ніж покарання за статтею, за якою особу обвинувачують (наприклад, взяття під варту застосовують у справах про злочини, за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки — ч. 1 ст. 155 КПК);

5) запобіжний захід обирається, як правило, щодо обвинуваче­ного, підсудного, засудженого, а щодо підозрюваного — у винятко­вих випадках (ч. 4 ст. 148 КПК);

6) дозволено застосовувати запобіжний захід тільки щодо на­лежного суб'єкта {не можна щодо неповнолітнього, який не досяг віку кримінальної відповідальності);

7) шодо однієї особи може бути застосовано тільки один запобіж­ний захід. Однак це не заперечує можливості одночасного застосу­вання іншого заходу процесуального примусу (наприклад, обвину­ваченого, щодо якого обрано підписку про невиїзд, можна усунути від посади, яку пін обіймає);

8) запобіжний захід застосовують і замінюють на інший за поста­новою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді або за ухвалою суду, а взяття під варту — виключно за постановою судді або за ухвалою суду;

9) запобіжний захід скасовують або замінюють, якщо вже немає потреби в раніше обраному заході;

10) запобіжний захід, крім взяття під варту, обраний прокуро­ром, може бути скасовано або замінено слідчим (органом дізнання) лише за згодою прокурора;

11) запобіжний захід може бути змінено у випадках, якшо:

• його обрано необгрунтоване або незаконно, але є підстави до обрання іншого заходу;

• суттсво змінилися обставини, що їх було враховано при обранні запобіжного заходу (наприклад, змінилася кваліфікація злочину, стан здоров'я обвинуваченого);

12) запобіжний захід скасовують:

• при закритті кримінальної справи (ч. 1 ст. 214 КПК);

• при постаневденні виправдувального вироку (ч. 9 ст. 335 КПК). Якщо підсудний перебуває під вартою, то суд негайно звільняє його з-під варти в залі судового засідання (ст. 342 КПК);

• при постановлснні вироку, яким підсудного звільнено від від­бування покарання або засуджено до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

1. Загальною метою застосування запобіжних заходів є забезпе­чення виконання завдань кримінального процесу.

2. Підстави до застосування запобіжних заходів складаються із двох елементів: 1) даних про негативну поведінку обвинуваченою,

134

шо загрожує балансу можливостей сторін; 2) даних, що вказують _на можливість продовження такої поведінки в майбутньому.

3. Застосування запобіжних .заходів здійснюється за певними пра­вилами, які мають щодо них загальний характер.

3. ПРОЦЕСУАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ

Процесуальну характеристику запобіжних заходів буде проведено за такою логіко-правовою схемою: 1} визначення запобіжного заходу;

2) спосіб запобігання;

3) мета застосування;

4) підстави застосування;

5) умови застосування;

6) процесуальний порядок застосування;

7) строк дії;

8) юридична відповідальність за порушення.

3.1. Процесуальна характеристика ізоляційних запобіжних заходів

Процесуальна характеристика затримання.

1. Затримання — це тимчасова ізоляція підозрюваної у вчиненні злочину особи шляхом поміщення її до спеціальної установи.

До прийняття Конституції України затримання вважали невід­кладною слідчою дією. В частині 3 ст. 29 Основного закону нашої держави вперше було зазначено, що затримання є тимчасовим за­побіжним заходом. Пізніше — в ході "малої судової реформи" затримання дістало такого "статусу" і в кримінальне-процесуаль­ному законі — ч. 2 ст. 149 КПК. Хоча до цього часу вчені диску­тують з приводу того, чи є затримання запобіжним заходом, чи слід­чою дією.

Кримінально-процесуальне затримання слід відрізняти від:

-— фізичного затримання особи на місці вчинення злочину або з поличним (п. 2 ст. 94 КПК), що має характер захоплення і його можуть здійснити як представники влади, так і окремі громадяни;

— доставления особи до правоохоронного органу на строк до однієї години в порядку, передбаченому законодавством України про адміністративні правопорушення;

— затримання особи (до 3 годин) в адміністративному порядку. Зазначені дії відрізняються від кримінально-процесуального

затримання за метою, мотивами, пшставами, умовами, суб'єктами,

- • jJO rit*m И, ПОрЯДК^М -_!! г 1^-.! ^ І!!!'!

135

2. Спосіб запобігання: обмеження свободи підозрюваного шляхом поміщення його до спеціальної установи: Ізолятора тимчасового тримання або на гауптвахту (для військовослужбовців).

3. Мета затримання:

1) з'ясувати причетність затриманого до злочину;

2) вирішити питання про застосування до нього запобіжного заходу у вигляді взяття під аарту (тому затримання і називають тим­часовим запобіжним заходом, бо протягом строку затримання треба вирішити питання про необхідність обрання "постійного" заходу — взяття під варту).

4. Підстави застосування. Згідно із ч. 1 ст. 106 КПК особу може бути затримано за підозрою у вчиненні злочину лише за наявності однієї з таких підстав:

1) якщо цю особу застали при вчиненні злочину або безпосе­редньо після його вчинення;

2) якщо очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на певну особу, що саме вона вчинила злочин;

3) якщо на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину;

4) за наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, якщо:

— ця особа намагалася втекти, або

— вона не має постійного місця проживання, або

— не встановлено особи підозрюваного.

5. Умова застосування затримання: за злочин, у вчиненні якого підозрюють особу, може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі.

6. Процесуальний порядок застосування затримання. За наявності підстав до затримання орган дізнання (слідчий, прокурор):

1) роз'яснює особі право мати побачення із захисником з мо­менту затримання, про що складають протокол (ч. 2 ст. 21 КПК);

2) складає протокол затримання, в якому роз'яснює затриманому його права та обов'язки (ч. З ст. 106 КПК);

3) копію протоколу з переліком прав і обов'язків негайно:

• вручає затриманому;

• направляє прокуророві (на вимогу прокурора надсилає йому також матеріали, шо були підставою для затримання);

4) негайно повідомляє про затримання особи одного з її родичів.

Якщо затримано співробітника кадрового складу розвідуваль­ного органу, то повідомляє цей орган. Затримання і пов'язані з цим обшук особи та огляд речей кадрового співробітника розві­дувального органу при виконанні ним своїх службових обов'язків здійснюються ІІльки в присутності офіційних представників цього органу (ч. 2 ст. 20 Закону України від 22 березня 2001 р. "Про роз­відувальні органи України").

136

У разі затримання помічника-консультанта народного депутата правоохоронні органи зобов'язані невідкладно повідомити про це народного депутата (ч. 5 ст. 34 Закону України "Про статус народ­ного депутата України");

5) поміщає затриманого до місця попереднього ув'язнення (ізо­лятора тимчасового тримання);

6) у разі оскарження затримання до суду, скаргу негайно надсилає начальник місця попереднього ув'язнення до суду (порядок роз­гляду суддею таких скарг регламентовано в ч. 7 ст. 106 КПК);

7) якщо у встановлений законом строк затримання постанова судді про застосування до затриманої особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або постанова про звільнення затриманого не надійшла до установи попереднього ув'язнення, начальник місця ув'язнення звільняє цю особу, про що складає протокол і направляє повідомлення про ІІе посадовій особі чи органу, який здійснював затримання.

7. Строк затримання — до 72 годин.

Строк починається з моменту фактичного затримання особи, а закінчується — моментом:

• звільнення її у зв'язку з неп Ствердженням підозри;

• обрання запобіжного заходу, не пов'язаного із позбавленням волі;

• обрання судом запобіжного заходу — взяття під варту. Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно

додатково вивчити дані про особу затриманого чи з'ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, то суддя, який розглядає подання органу дізнання (слід­чого, прокурора) про взяття особи під варту, вправі продовжити затримання до 10, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваче­ного — до /Jдіб, про що виносить постанову (ч. 8 ст. 165-2 КПК)'. Військовослужбовця, який вчинив діяння з ознаками злочину, можна тримати на гауптвахті Служби правопорядку строком до З діб, сповістивши протягом доби органи, які проводять досудове слід­ство, та органи прокуратури, начальника гарнізону і відповідного органу управління Служби правопорядку (ч. З ст. 82 Закону України від 24 березня 1999 р. "Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України").

Згідно з ч. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (підписано в Римі 4 листопада 1950 р , ратифіковано Україною 17 липня 1997 р.) кожна людина, позбавлена волі внаслідок затримання, має право на швидкий розгляд судом законності її затримання і на звільнення, якщо затримання е незаконним. Тому положення українського Закону суперечать вимогам ц:е: Кон­венції та Конституції України, в якій не згадано про продовження судом термі­ну затримання особи

137

Капітан судна має право затримати особу, яку підозрюють у вчи-ненні кримінальне караного діяння, до переданая її відповідним правоохоронним органам у першому порту України. За необхідності капітан судна може відправити цю особу і матеріали дізнання в Україну на іншому судні, зареєстрованому в нашій державі (ч. 2 ст. 67 Кодексу торговельного мореплавства України).

8. Юридична відповідальність за порушення:

кримінально-правова :

— для затриманого — за втечу з місця попереднього ув'язнен­ня - ст. 393 КК;

— для дізнавача, начальника органу дізнання, слідчого, проку­рора, судді — за завідомо незаконний арешт — ст. 371 КК,

Процесуальна характеристика взяття під варту.

1. Взяття під варту (арешт) — це обмеження особистої свободи підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого шляхом поміщення їх до спеціальної установи.

2. Спосіб запобігання: обмеження свободи особи шляхом помі­щення її до спеціальної установи:

• слідчого ізолятора (далі — С13О) Державного департаменту з питань виконання покарань;

• дисциплінарного ізолятора або карцеру установи виконання покарань (ст. 4 Закону України від ЗО червня 1993 р. "Про поперед­нє ув'язнення");

• гауптвахти Військової служби правопорядку у Збройних Силах України — для осіб, що відбувають покарання у дисциплінарних батальйонах і притягаються до кримінальної відповідальності за вчинення іншого злочину (статті 14, 17 Кримінальне-виконав чого кодексу України, далі — КВК).

Враховуючи характеристики окремих осіб і характер певних зло­чинів законодавець встановлює особливий порядок утримання осіб під вартою:

• затримані або взяті під парту працівники міліції утримуються в установах Державного департаменту З питань виконання покарань окремо від інших осіб або на гарнізонній гауптвахті (ч. 7 ст. 21 Закону України "Про міліцію");

• особи, які раніше працювали в органах внутрішніх справ, Вій­ськовій службі правопорядку у Збройних Силах України, службі безпеки, прокуратурі, юстиції та в суді, — окремо від інших осіб, які перебувають під вартою;

• особи, підозрювані або обвинувачувані у вчиненні злочинів, відповідальність за які передбачена статтями 173—177 (злочини проти трудових прав, авторського права і суміжних прав, права на об'єкти промислової власності), 200—235 (злочини у сфері госпо­дарської діяльності) КК, — окремо від інших осіб, які перебува-

138

під вартою (ст. 8 Закону України від ЗО червня 1993 року "Про попереднє ув'язнення");

• в інших випадках, передбачених ст. 8 " Роздільне тримання у місцях попереднього ув'язнення" Закону України "Про попереднє ув'язнення".

Таким чином особу ізолюють від суспільства. Побачення з родичами їй може бути надано тільки з дозволу особи, яка прова­дить розслідування, терміном від однієї до двох годин, як правило, не більше одного разу на місяць.

3. Мета взяття під варту збігається із загальною метою застосу­вання запобіжних заходів. Це найсуворіший запобіжний захід. Тому його застосовують лише в разі, якщо жоден інший запобіжний за­хід не може забезпечити досягнення мети, передбаченої ч. 1 ст. 148 КПК.

4. Підстави застосування збігаються із загальними підставами застосування запобіжних заходів,

5. Умова застосування. Взяття під варту застосовують у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді по­збавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках — якщо кримінальним законом передбачено м'якіше покарання, наприклад, якщо обвинувачений:

• не має постійного місця проживання;

• порушив інший запобіжний захід.

6. Процесуальний порядок застосування:

1) орган дізнання або слідчий вносить за згодою прокурора подання до суду. Таке саме подання вправі внести прокурор. Вирі­шуючи питання про внесення подання до суду, останній зобов'яза­ний ознайомитися з усіма матеріалами, шо дають підстави для взяття під варту, перевірити законність одержання доказів, їх достатність Для обвинувачення;

2) якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою. Затримання в цьому випадку не може тривати більше

2 годин, а в разі, якщо особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд, — не більше 48 годин з моменту доставки ^триманого в цей населений пункт;

3} суддя вивчає матеріали кримінальної справи, надані органами •^знання, слідчим, прокурором, допитує підозрюваного чи обвину-яаченого, а за потреби бере пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо ^Й1н з'явився, і виносить постанову:

• про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його об-

немає підстав;

139

• про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного за­ходу у вигляді взяття під варту.

Відмовивши в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, суд вправі обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіж­ний захід, не пов'язаний із триманням під вартою;

4) слідчий (дізнавач) ознайомлює обвинуваченого з постаново судді про обрання або про відмову в обранні запобіжного заходу;

5) після взяття під варту слідчий зобов'язаний виконати такі дії:

• вжити заходів піклування про неповнолітніх дітей заарешто­ваного і повідомити про це письмово прокурора і заарештованого, а копію листів приєднати до справи;

• вжити заходів щодо охорони майна ув'язненого;

• повідомити дружину (іншого родича) та адміністрацію за місцем роботи чи навчання заарештованого. Згідно з ч. 5 ст. 5 Закону України "Про міліцію" міліція "негайно, але не пізніше як через дві години після затримання або арешту (взяття під варту) осіб повідомляє про і'х місцеперебування родичам та у разі заявления усної або письмової вимоги — захиснику";

• якщо заарештований є іноземцем, то направити постанову судді до Міністерства закордонних справ;

• у разі арешту поміч н и ка-консультанта народного депутата правоохоронні органи зобов'язані невідкладно повідомити про це народного депутата (ч. 5 ст. 34 Закону України "Про статус народ­ного депутата України");

6) на постанову судді прокурор, підозрюваний, обвинувачений, його захисник або законний представник протягом трьох діб з дня її винесення можуть подати апеляцію до апеляційного суду. Однак це не зупиняє виконання постанови судді;

7) якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про його особу або з'ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, то суддя вправі продовжити затримання до 10, а за клопотанням І підозрюваного, обвинуваченого — до 15 діб, про що виноситься! постанова. Якщо така необхідність виникне при вирішенні цього! питання щодо особи, яку не затримували, суддя вправі відкласти! його розгляд на строк до 10 діб і вжити заходів задля забезпечення! на цей період її належної поведінки або своєю постановою затримати І підозрюваного, обвинуваченого на цей строк (ст. 165-2 КПК).

Взяття особи під варту зумовлює спеціальний порядок (режим) І спілкування з нею слідчого, що залежить від того, де відбувати-1 меться спілкування: в місці провадження досудового слідства чи в | слідчому ізоляторі

Порядок спілкуванняслідчого із заарештованим в місці провадження досудового слідства:

140

1) складають вимогу про видачу ув'язненого із приміщення СІЗО ао приміщення ізолятора тимчасового тримання органу дізнання і довіреність на ім'я старшого конвою, які підписує начальник ор­гану дізнання і ставить на свій підпис гербову печатку;

2) якшо ув'язнений перебуває на обліку в іншому органі дізнання (не в слідчого, а у певному райвідділі), то вимогу про видачу скла­дає цей орган. У вимозі вказується, що ув'язнений підлягає видачі із СГЗО до іншого органу;

3) ці документи передають старшому конвою, який доставляє ув'язненого до райвідділу (ізолятора тимчасового тримання) і до­повідає про це слідчому;

4) спілкування (провадження слідчих дій) у приміщенні ізолято­ра тимчасового тримання відбувається з дозволу начальника органу дізнання.

Порядок спілкування слідчого із заарештованим у СІЗО:

1) складають вимогу про видачу ув'язненого слідчому в примі­щенні СІЗО, яку підписує начальник органу дізнання і ставить на свій підпис гербову печатку. Якщо участь у слідчих діях у приміщенні СІЗО мають брати інші суб'єкти (експерт, захисник, учасник очної ставки тощо), то у вимозі вказують і цих осіб. Слідчий попереджає їх про необхідність взяти із собою до СІЗО документи, що посвід­чують особу;

2) у канцелярії СІЗО слідчому на вимозі указується номер камери, в якій перебуває ув'язнений;

3) у приміщенні СІЗО, в якому розміщуються слідчі камери, черговий виводить ув'язненого до відповідної камери для проваджен­ня з ним слідчих дій;

4) по закінченні слідчої дії слідчий передає ув'язненого чер­говому.

1. Строки тримання під вартою.

Тримання під вартою під час досудового слідства згідно з ч. 1 ст. 156 КПК може тривати не більше 2місяців.

Строк тримання під вартою обчислюють з моменту взяття під варту, а якщо йому передувало затримання підозрюваного, — з моменту затримання, і до моменту направлення прокурором кри­мінальної справи з обвинувальним висновком до суду або до моменту скасування або заміни на інший, більш м'який запобіж­ний захід.

Якщо у двомісячний строк розслідування справи закінчити не­можливо, а підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш м'який немає, його може бути продовжено:

1) до 4місяців— за поданням, погодженим із прокурором, який здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання і досу-доііого слідства, або самим цим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу;

141

2) до 9місяців — за поданням, погодженим із заступником Гене­рального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя та прирівняними до них прокурорами, або самим цим прокурором у справах про тяжкі й особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду;

3) до IS місяців — за поданням, погодженим із Генеральним про­курором України, його заступником, або самим цим прокурором в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Вер­ховного Суду України.

Строк тримання під вартою на досудовому слідстві може бути продовжено за наявності таких умов:

* якщо розслідування справи у повному обсязі у зазначені вище строки закінчити неможливо;

• якщо немає підстав для зміни запобіжного заходу.

Прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів при про­вадженні розслідування у певній справі, має право дати згоду щодо направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення. У пьому разі справу в частині н еро зел іду пан их злочинів чи епізодів злочинної діяльності з додержанням вимог ст. 26 К ПК виділяють в окреме провадження і закінчують у загальному порядку.

Матеріали закінченої розслідуванням кримінальної справи має бути пред'явлено обвинуваченому, взятому під варту, та його за­хисникові не пізніше ніж за місяць до закінчення граничного строку тримання під вартою (ЇЙ місяців). Якщо ж цс зроблено пізніше, то після закінчення граничного строку тримання під вартою обвину­ваченого негайно звільняють. При цьому за обвинуваченим та його захисником зберігається право на ознайомлення з матеріалами справи. Якщо матеріали кримінальної справи було пред'явлено об­винуваченому та його захисникові з додержанням місячного терміну до закінчення граничного строку тримання під вартою, але його виявилося недостатньо для ознайомлення з матеріалами справи, зазначений строк може бути продовжено суддею апеляційного суду за поданням слідчого, погодженим з Генеральним прокурором України чи його заступником, або поданням цього прокурора чи його заступника. Якщо у справі беруть участь кілька обвинуваче­них, яких тримають під вартою, і хоча б одному з них місячного строку виявилося недостатньо для ознайомлення з матеріалами справи, то зазначене подання може бути внесено щодо того обви­нуваченого або тих обвинувачених, які ознайомилися з матеріалами справи, якщо ще є необхідність у застосуванні до нього або до них взяття під варту і немає підстав для обрання іншого запобіжного заходу.

При поверненні судом справи прокуророві на додаткове розслі­дування строк тримання обвинуваченого під вартою обчислюють з моменту надходження справи прокурору, він не може перевищувати

142

2 місянія. Далі ней строк продовжують з урахуванням часу перебу­вання обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду.

Порядок продовження строків тримання під вартою закріплено в ст. І65-3 КПК, де зазначено, що: за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу чи у разі неможливості закінчення розсліду­вання справи в частині доведеного обвинувачення, слідчий за по­годженням з відповідним прокурором або прокурор звертається до суду з поданням про продовження строку тримання під вартою. У поданні зазначають причини, у зв'язку з якими необхідно продов­жити строк, обставини та факти, то належить дослідити, докази, які підтверджують, що злочин вчинено особою, яку тримають під вартою, і обгрунтування необхідності збереження цього запобіж­ного заходу.

Із поданням про продовження строку тримання особи під вар­тою звертаються до суду:

1) при продовженні строку тримання під вартою до 4 місяців — не пізніше ніж за 5 діб до закінчення строку тримання особи під вартою;

2) при продовженні строку тримання під вартою до 9 місяців — не пізніше 15 діб до закінчення строку тримання під вартою;

3) при продовженні строку тримання під вартою до IS місяців — не пізніше 20 діб до закінчення строку тримання під вартою;

4) при продовженні строку тримання під вартою для ознайом­лення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи — не пізніше ніж за 5 діб до закінчення граничного строку тримання під вартою.

Одержавши подання, суддя:

• вивчає матеріали кримінальної справи;

• за необхідності опитує обвинуваченого, особу, у провадженні якої перебуває справа;

• вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з'явився;

• якщо є до того підстави, виносить постанову про продовження строку тримання під вартою або відмовляє в його продовженні.

У разі закінчення строку тримання під вартою як запобіжного заходу, якщо його не продовжено у встановленому порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор зобов'язаний негайно звільнити особу ^-під варти.

Осіб звільняють з-під варти у випадках:

• скасування запобіжного заходу;

• зміни запобіжного заходу;

• закінчення передбаченого законом строку тримання під вартою як запобіжного заходу, якщо його не продовжено в установленому законом порядку. Начальник установи попереднього ув'язнення зобов'язаний негайно звільнити з-під варти обвинуваченого, щодо якого постанова судді про продовження строку тримання під вартою

143

на день закінчення строку тримання під вартою не надійшла. При цьому він надсилає повідомлення особі чи органу, у провадженні яких перебуває справа, та відповідному прокурору, який здійснює нагляд за розслідуванням.

Постанова, вирок або ухвала про звільнення особи, взятої під варту, підлягає виконанню негайно після їх надходження до місця попереднього ув'язнення (ч. З ст. 20 Закону України "Про попе­реднє ув'язнення").

Із метою запобігання порушення строків тримання під вартою адміністрація установи, де утримують заарештованого, заздалегідь нагадує органу, за яким він рахується, про закінчення строку.

Згідно з п. З ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і полі­тичні права тримання під вартою осіб, які очікують судового розгляду справи щодо себе, не повинно бути загальним правилом. Воно може застосовуватись тільки у разі, якшо є розумним і необхідним, щоб запобігти втечі, впливу на свідків чи потерпілих, рецидиву злочину, а також за очевидної небезпечності особи для суспільства".

Мінімальними стандартними правилами Організації Об'єдна­них Націй щодо заходів, не пов'язаних із тюремним ув'язненням, (Токійськими правилами) від 14 грудня 1990 р. передбачено, шо "взяття під варту застосовується у судочинстві в кримінальних спра­вах як крайня міра за умови належного врахування інтересів роз­слідування гіпотетичного правопорушення і захисту суспільства і жертви" (ч. 1 ст. 6).

У судових стадіях кримінального процесу строки тримання під вартою законом у числовому вимірі не регламентовано. В міжна­родних правових документах, ратифікованих Україною, йдеться про те, що кожна заарештована людина має право на судовий розгляд упродовж розумного строку (ч. З ст. 5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини; ч. З ст. 9 Міжнародного пакт)' про грома­дянські та політичні права).

Поняття "розумний строк" Є оціночним. До того ж для кожно­го заінтересованого суб'єкта судового розгляду "розумність" буде різною. Проте в будь-якому разі це поняття означає, що:

• кримінальну справу щодо заарештованої особи має бути роз­глянуто в суді без невиправданих затримок, що її у вітчизняній судовий практиці називають "тяганиною";

• роботу суду має бути організовано таким чином, щоб кримі­нальні справи шодо заарештованих розглядалися в першу чергу.

За завідомо незаконне взяття під варту (арешт) передбачено кри­мінальну відповідальність (ст. 371 КК).

Раніше взяття під варту в Україні могло застосовуватися з мотивів однієї тільки небезпечності злочину (ч. 2 сі. 155 КПК — вилучено 2і чесани 200І p.).

8. Юридична відповідальність за порушення: крим Інально -правова:

— для ув'язненого — за втечу з місця попереднього ув'язнення — ст. 393 КК;

— для дізнавача, начальника органу дізнання, слідчого, проку­рора, судді — за завідомо незаконний арешт — ст. 371 КК.

Нагляд за законністю утримання затриманих та взятих під варту осіб здійснює прокурор.

Перевірка законності утримання цих осіб належить також до компетенції Уповноваженого Верховної Ради України з прав люди­ни, який згідно з п. 8 ст. 13 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" має право відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, опитувати осіб, які там перебувають, та одержувати інформацію щодо умов їх тримання.

3.2. Процесуальна характеристика неізоляціішіїх запобіжних заходів

Процесуальна характеристика підписки про невиїзд.

1. Підписка про невиїзд — це покладання на підозрюваного, об­винуваченого, підсудного, засудженого обов'язку не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді)-

2. Спосіб запобігання: обмеження у пересуванні та покладання обов'язку не відлучатися з місця проживання або тимчасового пере­бування без відповідного дозволу.

3. Мета застосування збігається із загальною метою застосування запобіжних заходів. Окрім того, підписка про невиїзд має з^безпе-чити швидку явку суб'єкта, щодо якого її застосовано, до органів дізнання, досудового слідства, прокуратури чи суду.

4. Спеціальні підстави застосування такі самі, як і загальні підстави застосування запобіжних заходів.

5. Спеціальних умов застосування підписки про невиїзд заііонода-вець не передбачає.

6. Процесуальний порядок застосування:

1) складання органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею постанови, а судом — ухвали про обрання цього запобіжного заходу;

2) оголошення постанови суб'єктові, шодо якого обрало під­писку про невиїзд, і роз'яснення йому прав та обов'язків;

3) відібрання підписки (окремого документа).

7. Строк дії підписки про невиїзд: від моменту обрання до момен­ту зміни або скасування. Обмеження строку дії підписки закон не передбачає.

144

145

8. Юридична відповідальність:

кримінально-процесуальна: заміна підлиски про невиїзд на суворі­ший запобіжний захід (на практиці найчастіше — арешт). Процесуальна характеристика застави.

1. Застава — це внесення на депозит органу досудового слідства або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фі­зичними чи юридичними особами грошей або передання їм інших матеріальних цінностей.

2. Способи запобігання:

— спричинення побоювань у обвинуваченого втратити через свою неналежну поведінку кошти, внесені у вигляді застави. Якщо кошти вносять інші особи, то під загрозою втрати опиняються і вони, і обвинувачений ("солідарне побоювання"). Саме тому розмір застави має бути таким (див. нижче), щоб зумовити ці побоювання;

— психологічний вплив заставодавця на обвинуваченого з метою забезпечити його належну поведінку та явку за викликом.

3. Метою застави є:

- забезпечення належної поведінки суб'єкта процесу, щодо якого її обрано;

- виконання цією особою зобов'язання:

• не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу слідчого чи суду;

• з'явитися за викликом до органу розслідування і суду.

4. Підстави застосування застави збігаються із загальними під­ставами застосування запобіжних заходів.

5. Спеціальних умов застосування застави законодавець не визна­чає. Регламентовано тільки визначення розміру застави. Він не може бути меншим:

• 1 тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого або особливо тяж­кого злочину;

• 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо особи, обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого або особливо тяж­кого злочину, чи раніше судимої особи;

• 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо інших осіб.

У всіх випадках розмір застави не може бути меншим за розмір цивільного позову, обґрунтованого достатніми доказами,

6. Процесуальний порядок застосування:

1. При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому, під­судному роз'яснюють його обов'язки і наслідки їх невиконання, а заставодавцеві — у вчиненні якого злочину підозрюють чи обвину­вачують особу, щодо якої застосовують запобіжний захід, і що в разі невиконання нею своїх обов'язків заставу буде звернено в дохід держави.

146

Запобіжний захід у вигляді застави щодо особи, яка перебуває дід вартою, до направлення справи до суду може бути обрано лише з дозволу суду, який приймав рішення про арешт, а після надход­ження справи до суду — судом.

2. Заставодавець може відмовитися від взятих на себе зобов'язань до виникнення підстав для звернення застави в дохід держави. У цьому випадку він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного до органу розслідування чи суду для заміни йому запо­біжного заходу на інший. Заставу повертають лише після обрання нового запобіжного заходу.

3. Якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов'язання, заставу звертають у дохід держави. Це питання вирішує суд у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому засіданні. В судове засідання викликають заставодавця для дачі пояснень. Його неявка без поважних причин не перешкоджає розгляду питання про звернення застави в дохід держави.

Питання про повернення застави заставодавцеві вирішує суд при розгляді справи. Заставу, внесену підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернено судом на виконання вироку в час­тині майнових стягнень.

7. Строк дії: від моменту застосування до моменту зміни чи ска­сування або до закінчення провадження у справі. Обмеження строку дії застави закон не передбачає.

8. Юридична відповідмьність: кримінально-процесуальна у вигляді:

— звернення застави в дохід держави (ч. 6 ст. 154-1 КПК);

— заміна застави на суворіший запобіжний захід. Процесуальна характеристика особистої поруки.

1. Особиста порука — це взяття на себе особами, що заслугову­ють на довіру, поручительства за належну поведінку та явку обви­нуваченого за викликом і обов'язку забезпечити за необхідності доставления його до органів дізнання, досудового слідства чи до суду за першою про ге вимогою.

2. Спосіб запобігання: виконання поручителями під страхом кри­мінально-процесуальної відповідальності у вигляді грошового стяг­нення обов'язку забезпечити належну поведінку та явку обвинува­ченого до органів розслідування чи суду за першим викликом. Вико­нання цього обов'язку здійснюється шляхом психологічного впливу поручителів на обвинуваченого.

3. Мета застосування: забезпечення належної поведінки обвину­ваченого, яка б унеможливлювала ухилення його від слідства і суду та виконання процесуальних рішень, перешкоджання встановлен­ню істини у справі, продовження ним злочинної діяльності.

4. Спеціальні підстави застосування збігаються із загальними під­ставами засі осування запобіжних заходів.

147

5. Умови застосування:

• поручителями можуть бути громадяни з високими моральними якостями, які чесно ставляться до праці та виконання громадських обов'язків, через що мають авторитет у колективі чи за місцем про­живання і можуть завдяки цьому забезпечити належну поведінку обвинуваченого;

• кількість поручителів визначає орган дізнання, слідчий, суддя чи суд, але їх не може бути менше двох;

• цей запобіжний захід може бути застосовано тільки за клопо­танням чи за згодою поручителів.

6. Процесуальний порядок застосування:

1) громадяни, які виявили бажання взяти на себе обов'язок забезпечення належної поведінки обвинуваченого і його явки відповідних органів, подають до органів дізнання, слідчого, проку­рора чи суду заяву;

2) ці органи перевіряють дані про особу поручителів і 'їх підносний з обвинуваченим (за необхідності може бути витребувано характе­ристики на поручителів, довідки, що додають до справи);

3) складають постанову про обрання запобіжного заходу у вигляді особистої поруки;

4) кожний поручитель дає письмове зобов'язання про те, що він забезпечить належну поведінку обвинуваченого і його явку до ор­ганів дізнання, слідчого, прокурора, суду. Одночасно поручителям повідомляють про суть справи, а також попереджають про те, що коли обвинувачений порушить цей запобіжний захід, то на них може бути накладено грошове стягнення до 200 неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян;

5) якшо поручителі переконаються в тому, що не зможуть ви- І конати свій обов'язок, вони повинні негайно заявити про відмову від поручительства. В цьому разі з поручителів знімається відпові­дальність за невиконання обов'язку;

6) у разі відмови поручителя від взятого на себе зобов'язання його заміняють іншим або обирають щодо обвинуваченого інший запобіжний захід;

7) у разі ухилення обвинуваченого від явки дізнавач або слідчий складає про це протокол і приєднує його до справи;

8) питання про грошове стягнення з поручителя вирішує суд у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому за­сіданні, до якого викликають поручителя.

7. Строк дії: від моменту давання письмового зобов'язання про ; поручительство до заміни або скасування иього запобіжного заход\ чи закінчення провадження у справі. Обмеження строку дії поруки j закон не передбачає.

8. Юридична відповідальність: кримінально-процесуальна у вигляді:

148

— грошового стягнення з поручителя в розмірі до 200 неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян;

— заміна особистої поруки на суворіший запобіжний захід. Процесуальна характеристика поруки громадської організації або

трудового колективу (громадської поруки).

1. Громадська порука — це взяття громадською організацією або трудовим колективом на себе обов'язку забезпечити належну пове­дінку та своєчасну явку обвинуваченого до органу дізнання, слід­чого і в суд.

Слід відрізняти цей запобіжний захід від звільнення обвину­ваченого від кримінальної відповідальності з переданням особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їх кло­потанням.

2. Спосіб запобігання: виконання громадською організацією (тру­довим колективом) взятого на себе на загальних зборах колективу обов'язку забезпечити належну поведінку та явку за викликом. Для цього застосовують заходи громадського і психологічного впливу на обвинуваченого,

3. Мета: збігається h загальною метою застосування запобіжних заходів.

4. Підстави такі самі, як загальні підстави застосування запо­біжних заходів.

5. Умовою застосування є погодження органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду (судді) з рішенням про поручительство, прийня­тим колективом на загальних зборах.

6. Процесуальний порядок:

1) ознайомлення громадської організації чи трудового колективу з характером обвинувачення;

2) прийняття на загальних зборах колективу громадської органі­зації (трудового колективу) рішення про поручительство і оформ­лення його постановою (ч. 1 ст. 154 КПК);

3) забезпечення виконання постанови може бути доручено кон­кретній особі;

4) у разі вибуття обвинуваченого із організації (колективу) або неможливості забезпечення виконання цього запобіжного заходу організація (колектив) повинні відмовитися від поручительства І повідомити про це орган дізнання, слідчого, прокурора чи суд (суддю). Останні зобов'язані негайно обрати інший запобіжний захід;

5) якщо керівництво громадської організації (трудового колек­тиву) не вжило заходів щодо здійснення поручительства або вчасно не повідомило про неправильну поведінку обвинуваченого чи про те, що він не піддається заходам громадського впливу, то орган дізнання, слідчий, прокурор, суд (суддя) можуть направити до ор­ганізації (колективу) подання або ж поставити перед організацією вищого рівня питання про притягнення до відповідальності винних

149

осіб (відповідальність може Бути, окрім дисциплінарної, громад­ською, моральною тощо).

7. Строк дії — такий самий, як і особистої поруки.

8, Юридична відповідальність:

кримінально-процесуальна у вигляді застосування суворішого за­побіжного заходу (щодо обвинуваченого);

дисциплінарна (щодо керівників громадської організації чи трудо­вого колективу, а також щодо осіб, яким було доручено виконання постанови загальних зборів).

Процесуальна характеристика нагляду командування військової час­тини.

1. Нагляд командування військової частини — це виконання ко­мандуванням військової частини покладеного на нього обов'язку із вжиття щодо обвинуваченого (підозрюваного, підсудного, за­судженого), який є військовослужбовцем, заходів, передбачених статутами Збройних Сил України, для того, щоб забезпечити його належну поведінку та явку до органів дізнання, досудового слід­ства, прокуратури І суду.

Хто здійснює нагляд. З юридичного погляду, командування вій­ськової частини — це її командир. Саме він згідно з п. 58 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України є єдиноначальником. А от хто саме повинен здійснювати нагляд — статутами не визначе­но. На практиці це роблять не тільки командири військових час­тин, а й начальники інших структурних одиниць Збройних Сил Ук­раїни: командири з'єднань, військові комісари, військові комен­данти та начальники гарнізонів.

Щодо кого здійснюють нагляд. Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України від 25 березня 1992 р. "Про загальний військовий обов'язок і війсь­кову службу" військовослужбовців поділяють на:

• рядовий склад;

• сержантський і старшинський склад;

• склад прапорщиків (мічманів);

• офіцерський (молодший, старший і вищий) склад. Здійснювати нагляд за двома останніми категоріями практично

неможливо. Прапорщики та офіцери після служби йдуть за межі військової частини — додому. А застосування таких способів нагляду, як таємне спостереження, чинним законом не передбачено. Тому на практиці нагляд командування військової частини обирають щодо рядових і сержантів та старшин.

1. Спосіб запобігання: вжиття відповідних спеціальних заходів ко­мандуванням військової частини. Ці заходи пов'язані з тим, шо військовослужбовець:

• перебуває під наглядом свого безпосереднього начальника або добового наряду;

• його позбавляють права на носіння зброї;

150

• не призначають до несення служби в складі варти (караулу);

• не звільняють із розташування військової частини;

• не направляють на роботу за межі військової частини.

Усі ці заходи статутами Збройних Сил України не передбачено, їх напрацьовано практикою.

3. Мета: забезпечення належної поведінки військовослужбовця, щодо якого обрано цей запобіжний захід, та явки його за викликом.

Поняття належної поведінки військовослужбовця не визначено ні кримінально-проиесуальним законом, ні статутами Збройних Сил України. Тож на практиці командування військової частини здійснює нагляд за власним розсудом: тримас військовослужбовців в ізольованих приміщеннях (іноді а коморах), на гауптвахті тощо.

4. Підстави: збігаються із загальними підставами застосування запобіжних заходів.

5. Умова: особа, щодо якої застосовують цей запобіжний захід, є військовослужбовцем.

6. Процесуальний порядок застосування:

1) складають постанову про застосування запобіжного заходу у вигляді нагляду командування військової частини;

2) постанову направляють командиру військової частини і одно­часно йому повідомляють про суть справи;

3) встановивши нагляд, командир військової частини повідомляє про це органу, який обрав цей запобіжний захід.

7. Строк дії: з моменту встановлення командуванням військової частини нагляду до зміни цього запобіжного заходу; до закінчення провадження у справі; до звільнення військовослужбовця в запас. Обмеження строку дії нагляду командування військової частини закон не передбачає.

8. Юридична відповідальність:

кримінальна-процесуальна у вигляді заміни цього запобіжного за­ходу на більш суворий для військовослужбовця, шодо якого обрано нагляд;

дисциплінарна, передбачена Статутами Збройних Сил України для командування військової частини, яке не виконало покладених на нього обов'язків.

Процесуальна характеристика віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи.

1. Віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклуваль­ників або адміністрації дитячої установи — це покладання на зазначе­них суб'єктів обов'язку із забезпечення ними належної поведінки неповнолітнього та його явки до органів дізнання, слідчого, про­курора і суду.

2. Спосіб запобігання — виконання батьками, опікунами, піклу­вальниками або адміністрацією дитячої установи обов'язку із забезпечення належної поведінки неповнолітнього і його явки за

151

викликом. Зазначені суб'єкти, які за законом повинні виховувати неповнолітнього, діють шляхом психологічного впливу на неповно­літнього,

3. Мета: збігається із загальною метою запобіжних заходів.

4. Підстави: такі самі, що й загальні підстави застосування запо­біжних заходів.

5. Умовч: здатність батьків та інших суб'єктів досягти мети запо­біжного заходу.

6. Процесуальний порядок:

1) з'ясування дізнавачем, слідчим, прокурором, судом (суддею) можливостей батьків (та інших суб'єктів) забезпечити яалежну по­ведінку неповнолітнього і явку його за викликом;

2) складання постанови про віддання неповнолітнього під

нагляд;

3) відібрання від осіб, яким передають під нагляд неповноліт­нього, письмового зобов'язання;

4) роз'яснення особам, яким його передають, обов'язків і попе­редження про відповідальність за їх невиконання,

7. Строк дії: від моменту відібрання письмового зобов'язання до моменту зміни чи скасування запобіжного заходу, обрання іншо­го заходу, припинення провадження у справі.

8. Юридична відповідальність; кримінально-процесуальна у вигляді:

- грошового стягнення в розмірі до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (для осіб, яким неповнолітнього було передано під нагляд);

- зміна цього запобіжного заходу на більш суворий (для не­повнолітнього обвинуваченого).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1. Запобіжні заходи поділяють на дві групи: 1) ізоляційні; 2) неізо-

ляційні.

2. Процесуальну характеристику запобіжних заходів доцільно здійснювати за такою логіко-правоаою схемою: 1} визначення понят­тя запобіжного заходу; 2) спосіб запобігання; 3) мета застосування; 4) підстави застосування; 5) умови застосування; 6) процесуальний порядок застосування; 7) строк дії; 8) юридична відповідальність за порушення.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Запобіжні заходи не є кримінальне-правовими санкціями, пов'язаними з визнанням особи винною у вчиненні злочину.

2. Ці заходи, на відміну від кримінально-правових санкцій, покли­кані забезпечити нормальний хід кримінальне-процесуальної діяль­ності, тобто вони С гарантією ефективного функціонування процесу.

152

3. В ідеалі механізм кримінальне-процесуального регулювання міг би функціонувати і без примусу. Держава, надаючи суб'єктам кримінального процесу права і покладаючи на них обов'язки, роз­раховує на те, шо завдяки громадській свідомості права активно використовуватимуть, а обов'язки добровільно виконуватимуть. Проте в дійсності механізм правового регулювання без примусу € абстракцією.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Нормативно -правові акти

1. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р.

2. Мінімальні стандартні правила Організації Об'єднаних Націй щодо заходів, не пов'язаних з тюремним ув'язненням (Токійські правила) від 14 грудня 1990 р.

3. Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 13. - Ст. 270.

4. Звід принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню або арешту в будь-якій формі, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1988 р. // Негодченко О. В. Забезпечення прав і сеобод людини органами внутрішніх справ: Монографія. — Дніпропетровськ, 2002.

5. Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями // Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій. — Амстердам—Київ, 1996.

6. Закон України від ЗО червня 1993 р. '"Про попереднє ув'язнення" // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 35. — Ст. 360,

7. Закон України від 11 грудня 2003 р. "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" // Урядовий кур'єр. — 2004, — № 7. — 15 січня.

8. Закон України від 23 грудня 1997 р. "Про Уповноваженого Верхов­ної Ради України з прав людини" // Відомості Верховної Ради України. — 1998. - № 20. - Ст. 99.

9. Закон України від 24 березня 1999 р. "Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України" // Відомості Верховної Роди України. — 1999. -№ 22-23. - Ст. 197.

10. Закон України від 22 березня 2001 р. "Про розвідувальні