Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

СТРУКТУРА ПРОЦКСУ ДОКАЗУВАННЯ



Процес доказування — це шлях відтворення реальної картини події злочину, з'ясування її сутності та вироблення на підставі цього відповідних процесуальних рішень.

Цей процес формує комплекс процесуальних дій і відносин, які можна згрупувати в окремі відносно самостійні елементи. Останні є важливими для аналізу внутрішнього змісту кримінально-проце­суального доказування.

Слід зазначити, що елементи процесу доказування не є етапами доказування.

Етапи — це періоди пошуку істини у різних справах і в окремих стадіях кримінального процесу. Наприклад, різними є етапи дока­зування на досудовому слідстві та в суді; у справах про вбивство і про крадіжку.

Елементи доказування є єдиними для всіх категорій криміналь­них справ. В окремих стадіях процесу вони відрізняються лише своєю роллю і поєднанням.

Деякі процесуалісти (О. М. Ларін) зводять кримінально-проце­суальне доказування по суті до одного елемента — ''дослідження фактів для пізнання істини".

Найпоширенішою (традиційною) є позиція вчених, згідно з якою процес доказування складається з 3 елементів: збирання, перевірка і оцінка доказів. Однак такий підхід не відображає ціпком зміст доказової діяльності, що завжди здійснюється з метою спростування або доведення певної версії {гіпотези, тези), а також обгрунтування висновків у кримінальній справі.

Зважаючи на це, вчені (Ф. Н. Фаткуллін) виокремлюють 5 еле­ментів процесу доказування.

1 Побудова (висування) і динамічний розвиток версій у кримінальній справі. У кожній справі є, як мінімум, дві версії: J) подія злочину мала місце; 2) події злочину не було.

2. Збирання доказів — це здійснювана із дотриманням процесуаль­ної форми діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду із пошуку та виявлення джерела фактичних даних, вилучення необхідної інформації та її фіксації.

Кримінальне-процесуальний закон (ч. 1 ст. 66 КПК) передбачає такі способи збирання доказів:

') провадження слідчих дій (допитів, очних ставок, пред'яв--ння для впізнання, відтворення обстановки та обставин події

ТОЩО);

 

2) вимога до підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явити предмети і документи, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані;

3) вимога проведення ревізій;

4) вимога до банків надати інформацію, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та обсязі, встановлених Законом України "Про банки і банківську діяльність" (ст. 62);

5) подання доказів підозрюваним, обвинуваченим, його захис­ником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами та організаціями;

6) опєративно-розшукові заходи, здійснювані підрозділами, які мають право займатися оперативно-розшуковою діяльністю, за дору­ченням особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду в справах, які перебувають у їх провадженні.

3. Перевірка доказів — це діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду із ретельного, всебічного й об'єктивного визначення достовірності фактичних даних і добро­якісності джерел їх отримання для правильного встановлення обста­вин кримінальної справи.

Перевірці підлягають як фактичні дані, так і їх джерела; як кожний доказ окремо, так і у сукупності з іншими. Докази перевіря­ють державні органи і посадові особи, від яких залежить прийняття процесуальних рішень. Інші суб'єкти процесу лише беруть участь у перевірці доказів.

Докази перевіряють:

1) шляхом докладного дослідження ознак кожного доказу і його джерела;

2) шляхом провадження процесуальних (слідчих) дій (у першу чергу — очної ставки, відтворення обстановки та обставин події, пред'явлення для впізнання, провадження експертизи);

3) логічним шляхом (аналіз змісту доказів; зіставлення доказу, що перевіряється, з іншими доказами; отримання нових доказів).

4. Оцінка доказів — не розумова (логічна) діяльність особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду, яка полягає в тому, що ці посадові особи, керуючись своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді доказів у їх сукупності, законом і правосвідомістю, вирішують питання про допустимість, належність і достовірність та інші ціннісні характер и стики кожного доказу і достатність їх для обгрун­тування процесуального рішення.

Жодні докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка прова­дить дізнання, не мають наперед встановленої сили (ч. 2ст. 67 КПК).

Це правило є основним для системи вільної оцінки доказів, яка діє у кримінальне-процесуальне му праві всіх розвинених демократич­них держав.

До 1864 р. в Україні існувала формальна система оцінки доказів у кримінальних справах. Сутність такої оцінки полягала в тому, шо кожний доказ мав наперед встановлену силу (вагу). Наприклад, визнання підсудним своєї вини вважали "лучшим свидетельством всего света", і тільки на підставі ІІього можна було постановити вирок. Інші джерела відомостей за значущістю прирівнювали лише до частини цього "досконалого" доказу. Якщо ж вони у сукупності не могли бути прирівняні до визнання вини, то підсудного залишали •'у підозрі". При цьому надавали переваги за юридичною значущістю чоловікові перед жінкою; знатному перед незнатним; ученому перед невченим; духовній особі перед світською. Розслідування і про­вадження у суді оповивала канцелярська таємниця, а робота судді полягала у підсумуванні значень питомої ваги закріплених письмово доказів, що мало гарантувати об'єктивність розгляду справ.

Систему вільної оцінки доказів побудовано за принципом "на свідків зважають, а не рахують".

Вільна оцінка доказів допускає варіативність у результатах оцінки одних і тих самих доказів, здійснюваної різними посадовими особами, які ведуть кримінальний процес. Саме тому законодавець передбачає право прокурора і суду всіх інстанцій, які, оцінивши докази, шо є у справі, дійшли інших висновків, аніж слідчий, по­вернути кримінальну справу для провадження додаткового досудо-вого слідства.

Правила оцінки доказів покладено і в основу врегулювання від­носин між слідчим і прокурором, пов'язаних із даванням проку­рором вказівок із найважливіших питань, що виникають під час досудового слідства (про притягнення як обвинуваченого, про ква­ліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи судді для попереднього її розгляду або про закриття справи). У час­тині 2 ст. 114 КПК встановлено право слідчого в разі незгоди Із цими Вказівками подати справу прокуророві вищого рівня з письмо­вим викладенням своїх заперечень. У цьому разі прокурор або ска­совує вказівки прокурора нижчого рівня, або доручає провадження слідства іншому слідчому. Врегульовуючи питання про обов'язко­вість передавання справи іншому слідчому, законодавець виходив не тільки із поваги до нього. Слідчий, оцінюючи докази у зв'язку з питаннями, шо їх поставив перед ним прокурор у своїх вказівках, сформував власне (внутрішнє) переконання шодо необхідності прийняття іншого, ніж запропонував прокурор, рішення. У цьому випадку законодавець виходив із того, що рішення, якими визнача­ється доля кримінальної справи і, що важливо, доля людини, слідчий не повинен приймати під тиском прокурора.

Судді, які входять до складу колегії, шо розглядає кримінальну справу, мають право на окрему думку під час підписання вироку. Це право також випливає із правила про вільну оцінку доказів кож­ною посадовою особою, яка веде процес.

5. Обгрунтування висновків у справі, яких дійшли суб'єкти доказу­вання, — це підтвердження правильності висновків, що містяться у кримінально-процесуальному рішенні, сукупністю доказів (фак­тичне обгрунтування) і посиланнями на відповідні норми права (юридичне обгрунтування). Такі висновки формулюються на офіційних засадах і мають бути переконливими для всіх осіб, які приречені до провадження у справі, а також для всіх інших членів референтної групи, до якої, окрім посадової особи, яка обґрунтовує рішення, суб'єктів, що здійснюють відомчий контроль та прокурор­ський нагляд, адвокатів (захисників обвинуваченого та представни­ків потерпшого), належать всі інші юристи.

Органи, які ведуть кримінальний процес, повинні викласти свої висновки у рішенні, обгрунтувавши їх доказами таким чином, щоб ні в кого не виникало сумнівів шодо правильності цих висновків.

Обґрунтуванню підлягають висновки про:

1) наявність чи відсутність обставин, які належало встановити (статті 64, 23 КПК);

2) доброякісність чи недоброякісність доказів і їх джерел;

3) належність і допустимість доказів;

4) їх юридичне-значущі властивості;

5) характер необхідних у справі рішень.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:

1, Процес доказування — це шлях відтворення реальної картини події злочину, з'ясування її сутності та вироблення на підставі цього відповідних процесуальних рішень.

2, Елементами процесу доказування у кримінальній справі є: 1) побудова і динамічний розвиток версій; 2) збирання доказів; 3) перевірка доказів; 4) оцінка доказів; 5) обгрунтування висновків у справі.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.