Особливості правового регулювання окремих видів договорів (контрактів) про інвестиційну діяльність

Правове регулювання інвестиційних договорів про виробничу кооперацію

Однією з форм здійснення іноземних інвестицій є договори (кон­тракти) про виробничу кооперацію, спільне підприємництво та інші види спільної інвестиційної діяльності, які не пов’язані зі створен­ням юридичної особи, якщо такі договори (контракти) передбачають здійснення іноземних інвестицій на території України у видах, визна­чених Законом «Про режим іноземного інвестування».

На зазначені договори (контракти) поширюються положення Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Відповідно до цього Закону міжнародною кооперацією визнається взаємодія двох або більше суб’єктів господарської діяльності (з яких хоча б один є іноземним), за якої здійснюється спільна розробка або спільне виробництво, спільна реалізація кінцевої продукції та інших товарів на основі спеціалізації у виробництві проміжної продукції (деталей, вузлів, матеріалів, а також устаткування, що використовується у комплексному постачанні) або спеціалізації на окремих технологічних стадіях (функціях) науково-дослідних робіт, виробництва та реалізації з координацією відповідних програм господарської діяльності. Водночас наведене визначення не містить характерних рис інвестиційної діяльності.

Особливістю договірної практики у сфері кооперації є те, що в національних правових системах, як правило, немає спеціального за­конодавства, що регулює відносини у цій галузі. З метою заповнення цієї прогалини Європейська економічна комісія ООН підготувала у 1976 р. Керівництво для складання міжнародних договорів про виробниче співробітництво.

За коопераційним договором, два або більше учасників цивільного обігу беруть на себе зобов’язання з мстою досягнення спільного го­сподарського результату. Сфера застосування коопераційного догово­ру охоплює різні види господарського співробітництва: виробничу, науково-технічну, збутову та управлінську кооперацію.

У межах виробничої кооперації предметом співробітництва сторін є сумісні виготовлення машинно-технічних виробів і матеріалів на основі предметної, подетальної чи післяопераційної виробничої спеціалізації учасників або спільне будівництво ними об’єктів. У науково-технічній кооперації до предмета співробітництва зараховують розробку науково-технічних об’єктів, конструкторських або технологічних, на основі про­ведення спільних науково-дослідницьких, проектно-конструкторських та експериментальних робіт. Одним із різновидів кооперації є співробітництво у спільній комерційній реалізації товарів, послуг на національних або іноземних ринках.

Отже, коопераційний договір регулює цивільні відносини різних видів. Права й обов’язки сторін у цьому договорі визначаються залеж­но від його предмета. Сторони в договорі встановлюють певну мету – досягнення спільного господарського результату. Такою кінцевою метою можуть бути випуск готового виробу, передання однією сто­роною результатів своєї діяльності іншій для забезпечення кожному з учасників кооперації можливості досягнення передбаченого у договорі кінцевого результату.

В інтересах тісної взаємодії сторін у коопераційному договорі передбачається організаційно-правовий механізм координації спільної діяльності, який має характер, схожий з механізмом здійснення іноземних інвестицій. Водночас договір про кооперацію за своєю правовою природою є різновидом договору про сумісну діяльність, результатом якого не є створення юридичної особи. Звідси, змістом інвестиційного договору (контракту) про виробничу кооперацію є аналогічні умови цивільно-правового договору про спільну діяльність.

З метою полегшити погодження партнерами різних країн взаємовідносин Європейська комісія ООН підготувала низку рекомендацій, які мають важливе значення і для правового регулю­вання договірних відносин у здійсненні іноземних інвестицій. Сюди належать Рекомендації зі складання договорів: на спорудження великих промислових об’єктів; про міжнародне передання виробничого досвіду і знань у машинобудуванні; про промислове співробітництво; про сумісну діяльність між сторонами, що об’єдналися для здійснення конкретного проекту; з неконсультативного інжинірингу; з надання міжнародних по­слуг, пов’язаних з матеріально-технічним обслуговуванням, ремонтом і експлуатацією промислових та інших споруд. Комісією ООН з права міжнародної торгівлі розроблено Правові рекомендації зі складання міжнародних контрактів на будівництво промислових об’єктів.

Давальницькою сировиною визнається сировина, матеріали, напівфабрикати та вироби, що ввезені на митну територію України чи закуплені (за валюту) іноземним замовником в Україні, або вивезені за межі цієї території українським замовником для виробництва готової продукції або її частин з подальшим поверненням цієї продукції до країни-власниці чи за його дорученням вивезенням до іншої країни.

Однією з форм кооперації є компенсаційні угоди. Останні регулю­ються одночасно і законодавством про зовнішньоекономічні відносини. До компенсаційних належать ті угоди, в яких експортер товарів зобов’язується занести до списку товарів сировину, компоненти або напівфабрикати, які виробляються в країні імпорту або в іншій країні, для виконання передбачених послуг у цій країні. Такі угоди характерні для продажу продукції високої технології. У ряді випадків експортер зобов’язаний відкрити або обладнати в країні імпортера підприємство, яке виготовляє компоненти чи займається їх збиранням.

Отже, регулювання іноземних інвестицій на основі договорів (контрактів) про виробничу кооперацію здійснюється на основі законо­давства про зовнішньоекономічну діяльність з урахуванням особливо­стей національної нормативної бази у сфері коопераційних відносин.

Вкладення інвестицій на основі концесійних договорів

У чинному інвестиційному законодавстві передбачено спеціальні правила щодо концесій. Під ними мають на увазі надання іноземним інвесторам прав на розробку й освоєння природних ресурсів та здійснення господарської діяльності, яка пов’язана з використанням об’єктів, що перебувають у державній власності, але не передані підприємствам, організаціям та установам у повне господарське відання або оперативне управління.

Особливістю цього виду інвестиційних контрактів є тс, що однією зі сторін в концесійному договорі виступає держава в особі уповноваже­них нею органів. З іншого боку – договір укладається юридичною або фізичною особою, які є суб’єктом міжнародного приватного права.

Спеціальні дозволи (ліцензії) на користування надрами надаються за погодженням з Міністерством охорони навколишнього природного середовища України, як правило, на конкурсних засадах та відповідно до умов, встановлених Кабінетом Міністрів України.

Іноземним юридичним особам і громадянам надра у користування надаються на конкурсній основі на підставі угод (контрактів). Укладення угод (контрактів) на користування надрами іноземними юридичними особами та громадянами здійснюється з дотриманням законодавства про зовнішньоекономічну діяльність, Кодексу України «Про надра», інших актів законодавства.

Ліцензія на користування надрами відповідно до законодавства України видається на підставі контракту, який укладений на конкурсній основі відповідно до результатів міжнародних торгів (тендера). Отже, врегулювання майнових відносин учасників концесійної діяльності на конкурсній основі передує видачі адміністративною акта (ліцензії) на проведення робіт щодо розробки природних ресурсів.

Концесійні договори (контракти) можна диференціювати на окремі види. Зокрема, на договори про розподіл продукції, підрядні та договори на обслуговування. Перелічені договори мають цивілістичний характер, що також свідчить на користь цивільної концепції правової природи концесійних договорів.

Найбільш поширеною формою концесійного договору є контракт про розподіл продукції. В основу такого договору покладені взаємні обов’язки сторін щодо розподілу між ними часток у добутій продукції. За такої форми співробітництва, як правило, розрахунок безпосередньо не здійснюється у грошовій формі.

В Україні відносини, що виникають у процесі укладання, виконання та припинення дії угод про розподіл продукції, основні правові вимоги до таких угод, а також особливості правовідносин щодо користування надрами на умовах розподілу продукції регулює Закон України від 14 вересня 1999 р. № 1039 «Про угоди про розподіл продукції».

Відповідно до угоди про розподіл продукції одна сторона – Україна (далі – держава) доручає іншій стороні – інвестору на визначений строк проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на певній ділянці (ділянках) надр та ведення пов’язаних з угодою робіт, а інвестор зобов’язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик з подальшою компенсацією витрат і отриманням пла­ти (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції. Угода про розподіл продукції може бути двосторонньою чи багатосторонньою, тобто її учасниками можуть бути декілька інвесторів, за умови, що вони несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями, передбаченими такою угодою.

Сторонами угоди про розподіл продукції виступають інвестори і Кабінет Міністрів України та Верховна Рада Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування, на території якого розта­шована ділянка надр, що передається в користування на умовах угоди про розподіл продукції (далі – орган місцевого самоврядування), які укладають угоду після її погодження з постійно діючою міжвідомчою комісією.

Інвесторами можуть бути громадяни України, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи України або інших держав, об’єднання юридичних осіб, створені в Україні чи за межами України, які мають відповідні матеріально-технологічні та економічні можливості або відповідну кваліфікацію для користування надрами, що підтверджено документами, виданими згідно із законами (процедурами) країни інвестора.

При підрядних, концесійних договорах та договорах на обслугову­вання іноземний інвестор надає певні послуги і виконує роботи, одержу­ючи винагороду в грошовій формі. На зазначені договори поширюється цивільне зобов’язальне законодавство з урахуванням особливостей нормативного регулювання іноземних інвестицій.

Здійснення іноземних інвестицій на основі інших видів договорів

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді прав інтелектуальної власності. Останні вже давно вважаються одним із видів товару, й розвиток міжнародних економічних відносин вимагає уніфікації законодавства в цій галузі

У сфері регулювання патентів важливе значення мають міжнародні договори, зокрема, Договір про патентне співробітництво 1970 р., Європейська конвенція з патентів 1973 р. До цього переліку належать Паризька конвенція про охорону промислової власності 1883 р., Бернська конвенція про охорону літературних та художніх творів 1886 р. та Всесвітня конвенція з авторських прав 1952 р.

У названих документах закріплювався підхід до уніфікації право­вого регулювання інтелектуальної власності. Перелічені акти, зви­чайно, не зачіпають питання врегулювання інвестицій. Водночас, ви­ступаючи товаром і володіючи самостійною цінністю, інтелектуальні права є об’єктом інвестиційної діяльності та одним із видів іноземних інвестицій. Передання прав інтелектуальної власності здійснюється шля­хом укладання ліцензійного договору, відповідно до якого власник виключного права передає іншій стороні за винагороду спеціальний дозвіл – ліцензію на використання певного об’єкта. У різних національних системах права закон, як правило, не регламентує ліцензійний договір як особливий вид цивільно-правової угоди. Тому до відносин сторін застосовуються загальні норми зобов’язального права про укладення договору, його виконання, відповідальність та ін.

У цьому аспекті слід проаналізувати ліцензійний договір як одну з форм здійснення іноземних інвестицій. Предметом угоди є забезпе­чення патентовласником своєму контрагенту юридичної можливості промислово або комерційно використовувати об’єкт патенту. Тому договір називається контрактом на продаж патентної ліцензії. Основ­ний обов’язок ліцензіара – надання ліцензіату юридичної можливості застосування об’єкта права інтелектуальної власності в обсязі прав, що визначені видом ліцензії та умовами його експлуатації.

Виключне право на інтелектуальну власність полягає в тому, що його власник має право заборонити використання цього права будь-якій третій особі. Водночас власник виключного права у багатьох випадках може дозволити його використання третім особам, тобто передати своє виключне право повністю або частково. При цьому до авторських прав належать особисті авторські права, які не передаються іншим осо­бам. Відповідно до ліцензійного договору можуть передаватися лише майнові права.

Залежно від характеру забезпечених ліцензією прав розрізняють три види договорів, у межах яких здійснюється ліцензійний обіг. За договором невиключної ліцензії ліцензіар дозволяє ліцензіату вико­ристовувати, наприклад, винахід, зберігаючи водночас за собою право застосовувати його на тій самій території і в тій самій кількості, що й ліцензіат, а також право продавати аналогічні ліцензії третім особам. За договором виключної ліцензії ліцензіар передає ліцензіату осо­бливе право використовувати об’єкт права інтелектуальної власності, відмовляючись у межах «виняткової території» від його експлуатації. За договором одиничної ліцензії ліцензіар надає ліцензіату виключні права користування об’єктом патенту, але не виключає можливості використання ліцензіаром цього об’єкта у зазначеній сфері.

Ліцензійний договір містить складний комплекс умов, до яких на­лежать положення про кількісні, територіальні та часові межі застосу­вання об’єкта інтелектуальної власності ліцензіатом.

Іноземні інвестиції у вигляді прав інтелектуальної власності можуть здійснюватися в різноманітних формах. Але найбільш поширеним є передання прав на інтелектуальну власність підприємствам з іноземними інвестиціями. Такі права передаються як внесок до статутного фон­ду. У цьому разі ліцензіар, передаючи підприємству права на об’єкти промислової власності, виступає одночасно засновником підприємства з іноземними інвестиціями. У разі вкладення інтелектуальної власності у статутний капітал підприємства право власності і право на викори­стання об’єктів інтелектуальної власності переходять до підприємства. Зазначені права оцінюються у грошовому вираженні і враховують­ся на балансі підприємства як нематеріальні активи. Але придбання підприємством майнових прав призводить до виникнення можливості передання цих прав іншій особі, адже підприємство відповідає за своїми зобов’язаннями належним йому майном, на яке може бути накладене стягнення.

Поиск по сайту: