ПОХОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЦЕНТРАЛЬНИХ БАНКІВ

Інституційні основи центральних банків світу закладались упродовж століть. Попередниками центральних банків можна вважати емісійні банки, які виникли порівняно нещодавно — у XIX ст. Тривалий час у світовій банківській практиці не існувало розподілу банків на емісійні та комерційні. Існуючі банки при­ймали вклади, надавали позички, враховували векселі, випускали в обіг банкноти тощо. Випущені банкноти були частково забез­печені золотом, тобто банки мали запас золота, достатній для оплати тільки частини випущених банкнот. Інша частина випуску банкнот була фІдуціарною. Проте усі банкноти являли собою без­строкові зобов'язання банків обміняти їх на золото за пред'яв­ленням. У цих умовах стабільність банків і банкнотного обігу значною мірою залежала від того, наскільки обачливою була по­літика банків стосовно допустимого рівня співвідношення суми випущених банкнот і запасу золота.

Друга половина XVIII ст. І перша половина XIX ст. — це епо­ха промислової революції, яка супроводжувалась швидким роз­витком машинної індустрії, появою нових галузей в економіці, зростанням товарообігу, активізацією діяльності банків. Усе це в кінцевому підсумку привело до значного розширення грошової маси і до підвищення значення банкнотного обігу. У цих умовах децентралізована емісія банкнот, коли практично усі банки мали можливість випускати банкноти, вступила у суперечність з по­требами економіки. Ринок, який швидко розвивався, вимагав уні-

версального, надійного купівельного і платіжного засобу, який би обертався на території всієї країни і користувався загальною довірою населення.

Банкноти окремих, часто маловідомих банків таким вимогам не відповідали. Крім того, децентралізована емісія банкнот слабо піддавалась контролю і регулюванню з боку держави. Це сприяло зловживанню банками правом банкнотної емісії. Банки наража­лися на значний ризик, випускаючи банкноти вище допустимого рівня, іноді настільки вище, що вони були не в змозі задовольни­ти навіть нормальний (не кажучи вже про підвищений) попит на обмін банкнот на золото, і в результаті багато які банки розоря­лися. Однак у цілому банківська система продовжувала зростати, випуск банкнот збільшувався і став невід'ємною рисою економі­ки. Банкноти витісняли повноцінні монети з обігу.

У XIX ст. стало очевидним, що держава повинна певним чином регулювати грошовий обіг і захищати вкладників банків і держа­телів банкнот від банківських крахІв, кількість яких зростала. Час­тиною цього регулятивного процесу стала поступова централіза­ція, а потім і концентрація емісії банкнот у межах одного банку. * Цей процес затягнувся на тривалий час. Спочатку було обмежено коло банків, які мали право емісії банкнот, — це були, як правило, найбільші та надійні банки. З часом право емітувати банкноти держава закріпила за одним банком, надавши йому статус емісій­ного банку. Завдяки концентрації та монополізації банкнотної емі­сії держава дістала можливість впливати на пропозицію грошей і використовувати емісію для фінансування державних витрат.

Таким чином в історичному плані саме об'єктивна потреба в централізації банкнотної емісії спричинила виникнення емісій­них банків.

Класичним прикладом виникнення емісійного банку є станов­лення і розвиток Банку Англії, одного з найстаріших і найбільш авторитетних банків світу. Він був заснований у 1694р. як пер­ший англійський акціонерний банк. Створення банку, як виняток, на акціонерній основі стало можливим завдяки позикам, які уряд отримав від банку для фінансування війни із Францією. Спочатку Банк функціонував як звичайний комерційний. Проте акціонерна форма власності, яка давала можливість швидко нарощувати ка­пітал, а також особлива наближеність до уряду дозволила йому з часом зайняти провідне місце в банківській системі країни. Пос­тупово Банк Англії монополізував право випуску банкнот. Згідно з Законами про банківські привілеї 1833 р. і 1844 р. права існую­чих приватних банків, а також права новостворених банків на ви-

пуск банкнот були обмежені, в той час як Банк Англії дістав пов­новаження на необмежений випуск банкнот. Для нього були встановлені межі тільки фідуціарної емісії. Загальна сума фідуці-арної емісії не повинна була перевищувати 14 млн ф. ст., проте вона могла збільшуватись, якщо інші банки з тих чи Інших при­чин втрачали право емісії банкнот. Наприкінці XIX ст. емісія банкнот була майже повністю зосереджена в Банку Англії. Оста­точно емісійний статус Банку Англії був закріплений тільки у 1928 р. згідно з Законом про валюту і банкноти.

Схожий еволюційний шлях пройшов І Банк Франції, заснований у 1800 р. як акціонерна компанія. У 1803 р. Банк дістав монопольне право емісії банкнот у Парижі, а у 1848 р. — в усій Франції. У Росії Державний банк, заснований у 1860р., набув статусу емісійного в результаті проведення грошової реформи у 1895—1897р., за якою Росія перейшла до золотомонетного стандарту.

На початок XX ст. централізація банкнотної емісії була за­вершена головним чином в Європейських країнах. У більшості інших країн цей процес завершився у XX ст. і був уже пов'язаний із заснуванням центральних банків.

Для XX ст. характерним є процес демонетизації золота і пере­хід від грошової системи золотомонетного стандарту до системи обігу ^рошей, не розмінних на золото.

Система золотомонетного стандарту — це саморегульована грошова система. Вона передбачала безпосередній обіг золотих монет, вільну їх чеканку І необмежений обмін банкнот на золото в монетній формі, завдяки чому кількість грошей в обігу стихій­но пристосовувалась до величини потреби товарного обігу в грошах І таким чином забезпечувалась відносна стабільність гро­шової системи. Система золотомонетного стандарту вимагала мі­німального втручання держави в грошовий обіг, головним чином, це — встановлення золотого вмісту грошової одиниці та забезпе­чення функціонування системи вільної чеканки монет. З часом, як уже зазначалося, у XIX ст. визріла ще й потреба у централіза­ції банкнотної емісії.

Система обігу грошей, нерозмінних на золото і позбавлених власної вартості, не має механізму, який би виконував роль сти­хійного регулятора кількості грошей в обігу, і тому вона потре­бує створення відповідного органу, забезпеченого організаційно оформленим регулятивним механізмом. Таким органом стає цен­тральний банк, якому держава надає особливий статус І делегує специфічні функції, спрямовані на забезпечення стабільності як вартості грошей, так І банківської системи.

Створення центральних банків відбувалося двома шляхами.

Перший шлях, його можна назвати еволюційним, — це посту­пове перетворення банку, який мав статус емісійного, у цент­ральний банк. Положення емісійного банку в ролі центрального банку зміцнювалося в міру того, як він брав на себе або йому де­легувались певні повноваження (функції).

Так, найбільший банк Великої Британії Банк Англії спочатку використо­вувався невеликими приватними банками для безпечного зберігання їх грошових резервів на відкритих у ньому рахунках. Як уже зазначалось, у XIX ст. емісія банкнот почала концентруватися у Банку Англії, що спри­чинило централізацію касового обслуговування банків у Банку Англії. Це також вимагало відкриття банками їх рахунків у Банку Англії і збе­реження на них вільних грошових резервів. Пізніше це сприяло розвитку системи міжбанківських розрахунків через Банк Англії, Якщо банківсь­ких резервів виявлялось недостатньо для задоволення вимог вкладників і кредиторів, банки звертались за позичками до Банку Англії і таким чи­ном підкріплювали свою ліквідність. У результаті Банк Англії поступово перетворювався на банк банків. Враховуючи особливу емісійну функцію Банку Англії і значущість установлення належного контролю за емісією банкнот, згідно з Законом про банківські привілеї 1844р. Банк Англії було реорганізовано у два самостійні департаменти: емісійний департа­мент, який здійснює емісію банкнот, і банківський департамент, який відповідає за всі інші аспекти діяльності банку. Від Банку почали вима­гати щотижня публікувати банківський звіт, який містить баланси обох департаментів, що він робить і досі.

Поиск по сайту: