БАЛАНС БАНКУ АНГЛІЇ на 28 лютого 1997р

Остаточним завершенням процесу становлення центрального банку можна вважати визначення на законодавчому рівні особ­ливого статусу емісійного банку як банку банків, як органу регу­лювання грошового ринку. Еволюційний шлях є характерним для країн, в яких на початок XX ст. вже існували емісійні банки (Ве­лика Британія, Франція).

Другий шлях -— це створення центрального банку на основі спеціального закону, який передбачає особливий статус новоство-реного банку з моменту його заснування.

Цей шлях є характерним:

* для розвинутих країн, в яких з тих чи інших причин не існу­
вало єдиного емісійного банку;

Наприклад, у США до 1913 р. не було єдиного емісійного банку. На по­чаток 1913р. правом емісії банкнот користувались усі національні коме­рційні банки, які були засновані згідно з національним банківським ак­том 1863 р. (їх було 7475). За цим актом банки мали право здійснювати емісію банкнот у межах суми власного капіталу, вкладеного в облігації державних позик. Американська громадськість вороже ставилась до цен­тралізації влади взагалі і до централізації фінансової влади, уособленням якої був центральний емісійний банк, зокрема. Таке ставлення простежу­ється з невдач перших двох спроб утворити емісійний банк США. Пер­ший банк було розформовано у 1811 р., а другий —ліквідовано у 1836 р. У XIX ст. і на початку XX ст. банкрутства банків і банківські паніки в межах всієї країни стали в США регулярним явищем. Паніка 1907 р. за­кінчилась такими значними втратами для вкладників банків, що амери­канська громадськість, зрештою, переконалася у необхідності створення особливого б;анку, діяльність якого була б спрямована на забезпечення стабільності Грошового обігу і банківської системи. Згідно з федераль­ним резервним актом 1913 р, у США було створено 12 федеральних ре­зервних банків, які виконують роль центрального банку на чолі з Феде­ральною резервною радою (яка пізніше стала Радою керуючих). Федеральні банки дістали право:

— емісії банкнот;

— надання комерційним банкам позичок для підтримки їх ліквідності;

— накопичення частки резервів комерційних банків у межах установ­
леної норми обов'язкових резервів з метою гарантування депозитів.

* для колишніх колоній, які після завоювання політичної не­
залежності створювали власну національну банківську систему,
враховуючи світовий досвід. Вони використали принцип дворів­
невої побудови, за яким одному з банків надається статус цент­
рального;

* для постсоціалістинних країн, які в умовах трансформації
економіки на ринкових засадах проводили реформування банків­
ської системи за принципом дворівневої побудови.

У сучасних умовах головною ланкою банківської системи країни, як правило, є центральний банк. У різних країнах цей банк

називається по-різному: національний, центральний, резервний,

народний, державний банк (Австрійський національний банк, Ре­зервний банк Австралії, Народний банк Китаю, Шведський дер­жавний банк, Центральний банк Російської Федерації) або зовсім скорочено - Банк Японії, Банк Італії, враховуючи його ключову роль у банківській системі країни.

У другій половині XX ст., яка характеризується глобалізацією грошових ринків, тобто поступовим перетворенням національних грошових ринків у єдиний загальносвітовий простір, діяльність центральних банків розвивається у трьох напрямах:

• співробітництво центральних банків на міждержавному рівні;
•співпраця центральних банків з міжнародними валютно-кре­
дитними і фінансовими організаціями;

• створення наднаціональних центральних банків.

Першим кроком на шляху міждержавної діяльності централь­них банків можна вважати створення у 1930 р. Банку міждержав­них розрахунків — БМР в місті Базель, Швейцарія.

Основні функції банку:

4 сприяти співробітництву між центральними банками;

* забезпечувати сприятливі умови для проведення централь­
ними банками міжнародних фінансових операцій;

* виступати у ролі довіреної особи або агента центральних
банків — членів БМР у проведенні міжнародних розрахунків.

Акціонерами банку є майже всі європейські центральні банки, а також центральні банки Австралії, Японії, Канади, Південно-Африканської республіки. США представлені у БМР не ФРС, а групою комерційних банків, проте ФРС має тісні зв'язки з БМР. Центральні банки є акціонерами БМР і одночасно його клієнтами, тому БМР часто називають банком центральних банків. Більш де­тально діяльність БМР буде розглянуто у підрозділі 13.4.

У середині 70-х років під егідою БМР було створено Комітет з банківського регулювання та нагляду.

Ініціаторами створення Комітету виступили центральні банки Бельгії, Великобританії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, США, Фран­ції, ФРГ, Швейцарії, Швеції та Японії. Неофіційно його ще називають Базельським Комітетом (за місцезнаходженням) або Комітетом Кука (за Ім'ям одного з директорів БанкуАнглії, який очолював цей комітет).

Країни у Комітеті представлені центральними банками або ін­шими органами, які відповідно до національного законодавства несуть відповідальність за регулювання банківської діяльності та нагляд. Юридичне Комітет не володіє наднаціональними повно-

важеннями стосовно регулювання діяльності банків та здійснення нагляду. На основі дослідження світового банківського досвіду він розробляє принципи ефективного банківського нагляду і директи­ви (рекомендації), в яких викладені процедури аналізу банківських ризиків і критерії їх оцінки, визначені методи управління ризика­ми і шляхи забезпечення прозорості банківської діяльності.

Комітет надає можливість усім країнам скористатися його ре­комендаціями з урахуванням особливостей національної еконо­міки і, зокрема, банківської системи. Зважаючи на високий авто­ритет комітету, підготовлені ним директиви враховуються цент­ральними банками, регулятивно-наглядовими органами та бан­ківськими установами у багатьох країнах світу і стають, як пра­вило, невід'ємною частиною банківського законодавства.

Комітет традиційно підтримує тісні зв'язки з регіональними професій­ними організаціями банківського нагляду. У 1990 р. була створена регіо­нальна група банківського нагляду країн Центральної та Східної Європи. Комітет надає групі спеціальні експертні рекомендації щодо створення і функціонування банків, організації банківського нагляду, підготовки за­конодавчої бази в умовах ринкової трансформації економіки. НБУ акти­вно контактує з членами групи, бере участь у роботі органів групи.

Центральні банки активно співпрацюють з міжнародними ва­лютно-кредитними І фінансовими організаціями, насамперед з МВФ, який виконує роль головного органу міждержавного валю­тного регулювання. Тісні контакти центральних банків з МВФ зумовлені насамперед тим, що вони мають схожі цілі діяльності, а саме: забезпечення стабільності валют і підтримка упорядкова­них відносин у валютній сфері. Згідно зі Статутом МВФ виконує регулятивну, емісійну, консультативну, кредитну І дослідницьку функції. При цьому слід відзначити тенденцію до посилення кре­дитної функції фонду, яка певною мірою змінила саму його при­роду. Оскільки МВФ надає свої кредити переважно центральним банкам країн, забезпечуючи надійне виконання ними своїх стабі­лізаційних і регулятивних функцій, у перспективі можливе пере­творення його у своєрідний Банк центральних банків. Більш де­тально діяльність МВФ буде розглянута в підрозділі 13.1,

Характерною рисою сучасності є розвиток регіональної еко­номічної інтеграції в Західній Європі, який спричинив зміну мі­сця І ролі центральних банків у її економіці. Процес зближення і взаємопереплетіння національних економік розпочався ще у 50-ті роки, коли почало функціонувати найбільш розвинуте регіо­нальне угруповання країн Західної Європи — Європейське еко­номічне співтовариство (ЄЕС). Невід'ємним компонентом еко-

помічної інтеграції є валютна інтеграція — процес координації їалютної політики, формування наднаціонального механізму ва-Іютного регулювання, створення міждержавних валютно-кре-їїитних організацій.

Елементи валютної інтеграції в Західній Європі формувались [Іоступово. У 1979р. була створена Європейська валютна систе­ма, в якій брали участь країни ЄЕС (більш пізня назва — Євро­пейський союз — ЄС). Система мала на меті створення зони єв­ропейської стабільності із власною валютою ЕКЮ І передбачала ;>ежим сумісного коливання валютних курсів країн—членів €С ^гак звана суперзмія). Функції емісії ЕКЮ і міжнародного валют­ного регулювання були покладені на Європейський фонд валют­ного співтовариства. Фонд надавав кредити центральним банкам країн—членів ЄС для проведення валютних інтервенцій з метою підтримки коливань курсу валют у межах визначеного коридору.

Успішне функціонування Європейської валютної системи створило необхідні умови для формування економічного валют­ного союзу ЄС (ЄВС)¹. Важливим етапом формування ЄВС стало Існування у 1994р. Європейського валютного інституту для розроблення правил і процедур створення Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ) і введення в обіг єдиної європейської валюти євро.

ЄСЦБ — це дворівнева банківська система, що складається Із Європейського центрального банку — ЄЦБ (Еигореап Сепігаї ВапЬ — ЕСВ) і національних центральних банків країн Європей­ського союзу. Створення ЄСЦБ було логічною передумовою за­провадження єдиної європейської валюти — євро.

З 1 січня 1999 р. в одинадцяти країнах ЄВС (Австрія, Бельгія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція) установлено незмінний обмін­ний курс національних валют відносно євро і запроваджено євро в безготівковий обіг.

Відповідно до Статуту основне завдання ЄСЦБ — це підтрим­ка цінової стабільності в ЄВС. Базові функції ЄСЦБ:

» визначення та реалізація єдиної монетарної політики в зоні євро (ЄВС);

• проведення міжнародних валютних операцій;

«зберігання офіційних золотовалютних резервів, що передані ЄЦБ країнами—учасницями системи, а також управління цими резервами;

' В англійській абревіатурі— ЕМІІ — Есопотіс япгі Мопеїагу Шіоп.

•сприяння чіткому функціонуванню платіжних систем кра­їн—учасниць ЄВС.

Крім того, ЄСЦБ повинна сприяти стабільності фінансової си­стеми і проведенню уповноваженими національними органами ефективного пруденційного нагляду за банками.

Виконання завдань і функцій, що покладені на ЄСЦБ, забез­печує Європейський центральний банк (ЄЦБ) — самостійно або через національні центральні банки. При цьому ні ЄЦБ, ні націо­нальні центральні банки не можуть отримувати вказівки від ор­ганів влади ЄС та урядів країн-учасниць. Згідно зі Статутом ЄЦБ і національним центральним банкам забороняється надавати кре­дити органам влади ЄС І урядам країн-учасниць, а також купува­ти у них безпосередньо боргові зобов'язання.

ЄЦБ розпочав своє існування з 1 липня 1998р. Штаб-квартира банку розташована у Франкфурті-на-Майні (Німеччина). Статут­ний капітал ЄЦБ становить 5 млрд євро. Частка кожного націо­нального центрального банку у формуванні капіталу визначається двома чинниками: обсягом внутрішнього валового продукту і кіль­кістю населення в країні. Причому ці два чинники однаково впли­вають на обсяги внеску до статутного капіталу.

Таблиця 11.3

Поиск по сайту: