Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

СТАНОВЛЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ В УКРАЇНІ



Центральний банк України — Національний банк — було утворено у 1991 р. згідно з законом України «Про банки І банків­ську діяльність». Законом було закладено основи класичної дво­рівневої банківської системи, яка включає, з одного боку, цент­ральний банк, як головний банківський інститут держави, який є емісійним центром і відповідає за збереження монетарної стабі­льності, а з іншого — банківську систему, представлену мережею комерційних банків.

Основи правового статусу НБУ як центрального банку країни визначено Конституцією України. Згідно з Основним Законом держави Національному банку надано право законодавчої ініціа­тиви у Верховній Раді, що свідчить про його особливу роль у си­стемі органів державного управління.

Стрімкий розвиток банківської системи, необхідність поси­лення незалежності центрального банку країни від владних стру­ктур у проведенні монетарної політики і водночас необхідність підвищення відповідальності центрального банку за забезпечення монетарної стабільності обумовили необхідність прийняття у 1999р. окремого Закону «Про Національний банк України». Згід­но з законом Національний банк є особливим центральним орга­ном державного управління, основним завданням (функцією) яко­го є забезпечення стабільності національної грошової одиниці — гривні. Виконуючи своє основне завдання, Національний банк сприяє забезпеченню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, і цінової стабільності.

Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом державної власності та перебуває у його по­вному господарському віданні. Статутний капітал банку є держав­ною власністю і слугує для забезпечення зобов'язань банку.

Згідно з чинним законодавством передбачена така система (структура) Національного банку: центральний апарат, територі-


альні управління в областях і Кримській автономній республіці, розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, Фабрика банкно­тного паперу, Державна скарбниця, Центральне сховище грошей, спеціалізовані підприємства та установи, необхідні для забезпе­чення діяльності банку.

Закон передбачає дворівневу систему управління центральним банком — Рада НБУ і Правління НБУ, що загалом відповідає сві­товій банківській практиці.

Рада НБУ складається із 15 осіб, сім членів Ради призначаю­ться Верховною Радою, а сім — Президентом України строком на 7 років. Голова НБУ входить до складу Ради за посадою. До компетенції Ради належить:

"розроблення Основних засад грошово-кредитної політики та здійснення контролю за їх виконанням;

• розроблення рекомендацій Правлінню банку щодо методів та
інструментів грошово-кредитного регулювання;

• затвердження кошторису доходів і витрат банку;

• затвердження бухгалтерського балансу банку;

• право застосування відкладального вето щодо окремих рішень
Правління банку;

«інші повноваження.

Правління НБУ — це другий керівний орган банку. До його компетенції належить забезпечення реалізації монетарної політи­ки через відповідні монетарні Інструменти, організація діяльності банку та інші повноваження, які випливають із функцій банку, передбачених у Законі. Кількісний та персональний склад Прав­ління формується Головою НБУ І затверджується Радою НБУ.

Голову НБУ призначає Верховна Рада строком на п'ять років за поданням Президента України. Голова НБУ керує діяльністю банку й одноособове несе за неї відповідальність. Голова НБУ не є одночасно головою Ради НБУ, який обирається членами Ради строком на три роки. У країнах світу, де Існує дворівнева система керівних органів центрального банку, голова (президент банку) очолює як орган, що визначає монетарну політику, так і виконав­чий орган.

Основні принципи функціонування Національного банку, пе­редбачені законом:

• принцип незалежності банку;

» принцип президентського та парламентського контролю за діяльністю банку;

• принцип економічної самостійності банку;

• принцип централізації системи банку;


* принцип єдності системи банку;

« принцип вертикальної структури управління банком.

Першочерговою проблемою банківського законодавства є ви­значення статусу центрального банку, рівня його залежності (чи незалежності) від органів державної влади. Згідно з законом «Про Національний банк України» органи законодавчої і вико­навчої влади не мають права втручатись у виконання банком функцій, передбачених на законодавчому рівні. Крім того, НБУ надано право підтримувати економічну політику уряду доти, до­ки вона не суперечить забезпеченню стабільності національної грошової одиниці.

Істотне значення для посилення незалежного статусу НБУ має положення Закону, яке забороняє банку надавати прямі кредити уряду на фінансування витрат державного бюджету. Здійснювати операції з державними цінними паперми НБУ дозволено лише на вторинному ринку, що також спрямовано на обмеження тиску на банк з боку уряду, який прагне вирішувати проблеми з покриттям дефіциту державного бюджету за рахунок емісійних коштів НБУ.

Національний банк підзвітний Президенту та Верховній Раді України, які наділені повноваженнями стосовно призначення на посаду і звільнення з посади Голови Банку та формування Ради банку. Голова НБУ інформує Президента та Верховну Раду про діяльність банку та стан грошового ринку в країні. Згідно з Зако­ном Рада НБУ щорічно вносить Верховній Раді основні засади грошово-кредитної політики для інформування. Рахункова палата Верховної Ради здійснює перевірки НБУ в частині руху коштів Державного бюджету та виконання кошторису.

Національний банк є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах коштори­су, затвердженого Радою НБУ. У разі перевищення доходів над витратами різниця вноситься до державного бюджету, а переви­щення витрат над доходами покривається за рахунок державного бюджету, наступного за звітним роком. Кошторис доходів І ви­трат повинен забезпечувати можливість виконання банком його функцій. Одержання прибутку не є метою діяльності банку.

Принцип централізації системи НБУ означає, що система ор­ганізована таким чином, щоб забезпечити реалізацію єдиної дер­жавної монетарної політики в усіх регіонах України під загаль­ним централізованим керівництвом. Територіальні управління є структурними підрозділами НБУ без статусу юридичної особи І від його імені здійснюють функції на визначеній території. Дія­льність усіх структурних підрозділів та установ, що входять до


системи НБУ, контролюється і напрямляється із єдиного центру, який очолює Голова НБУ.

Принцип єдності системи НБУ передбачає, що всі структурні підрозділи та установи системи об'єднані спільністю цілей І за­вдань, що стоять перед НБУ, Усі вони керуються єдиними право­вими нормами, що закріплені в законах України, указах Прези­дента, постановах уряду, нормативних актах НБУ.

Принцип вертикальної структури управління системою НБУ означає, що призначення посадових осіб та їх підпорядкованість здійснюється тільки по вертикалі. Так, начальники територіаль­них управлінь НБУ призначаються на посаду згідно із наказами Голови НБУ, які видаються на підставі постанов Правління НБУ. Структури нижчого рівня та підрозділи системи НБУ підпоряд­ковуються вищестоящим органам НБУ, не маючи ніяких горизо­нтальних зв'язків підпорядкування місцевим органам влади й управління.

Закон України «Про Національний банк України» визначає функції банку. НБУ як емісійний центр готівкового обігу започа­ткував емісію українського карбованця у 1992р., коли Україна вийшла Із співдружності держав, які використовували у грошо­вому обігу рубль, і почала проведення грошової реформи. По за­вершенні грошової реформи у 1996 р. НБУ здійснює емісію наці­ональної валюти — гривні І копійок.

Для виготовлення грошей в Україні створені Банкнотно-монетний двір І Фабрика банкнотного паперу. НБУ розробляє ди­зайн грошових знаків, установлює номінали, визначає систему захисту, платіжні ознаки. Як емісійний центр країни він має пов­новаження щодо організації і регулювання готівкового грошово­го обігу на території України. НБУ прогнозує готівковий обіг, установлює правила випуску в обіг, зберігання, перевезення, ін­касації та вилучення готівки з обігу, визначає порядок ведення касових операцій для банків, підприємств І організацій.

Тенденції розвитку готівкового грошового обігу відбивають економічні процеси, що мають місце в Україні (табл. 11.4).

У період зростання інфляційних процесів (1992—1993 рр.) го­тівкова маса зростала високими темпами. З початком стабіліза­ційних процесів І зниженням темпів інфляції намітилась позити­вна тенденція, зокрема скорочення темпів зростання готівки, проте її частка у загальній грошовій масі все ще залишається ви­сокою. На початок 2000 р. вона становила 43%, що значно пере­вищує цей показник у країнах з розвинутою ринковою економі­кою (5—10%).


Таблиця 11.4

ДИНАМІКАГОТІВКОВОЇ ГРОШОВОЇ МАСИВ ОБІГУ УКРАЇНИ

(на кінець періоду)

 

 
Готівка — гроші поза бан­ками (МО), млн грн.
Темпи зростання до попере­днього періоду, %
Питома вага готівки у гро­шовій масі (МЗ), %
Індекс цін споживчого рин-ку,% ПО

Перспективи скорочення готівкової грошової маси пов'язані зі: «стабілізацією економіки;

• удосконаленням системи оподаткування;

• скороченням тіньового сектора економіки;

• підвищенням рівня надійності банків І зростанням довіри до них;

• запровадженням високоефективних банківських технологій у
сфері розрахунків, зокрема Національної системи масових елект­
ронних платежів, розробленої НБУ,

Виконуючи функцію банку банків, НБУ забезпечує комерційні банки на їх замовлення готівкою через свою мережу територіаль­них управлінь, здійснює розрахункове і кредитне обслуговування комерційних банків.

Реформування банківської системи України наприкінці 80-х років зумовило необхідність розроблення нової системи міжбан-ківських розрахунків, яка б відповідала потребам дворівневої банківської системи. У 1993 р. НБУ запропонував систему елект­ронних платежів (СЕН), що наближається до рівня відповідних систем розвинутих країн Європи і світу.

СЕП — це загальнодержавна платіжна система, що забезпечує здійснення розрахунків між банківськими установами, органами державного казначейства на всій території України. У межах цієї системи міжбанківськІ розрахунки здійснюються таким чином:

• через рахунки, відкриті банківським установам у НБУ;

• із застосуванням електронних засобів приймання, оброблен­
ня, передавання та захисту інформації;

»за кожним платіжним документом (трансакцією) окремо, тобто це система валових розрахунків (система брутто);

» з ініціативи платника — банку, який дебетує свій рахунок;


*у межах наявних коштів на рахунку банку-платника, тобто система не передбачає надання кредиту-овердрафту для урегу­лювання розрахунків.

Проведення коштів через СЕП за кожним пакетом платіжних документів відображається на рахунках учасників розрахунків у режимі реального часу.

Принципові здобутки, пов'язані з упровадженням СЕП:

• прискорення розрахунків та обігу грошових коштів;

» зменшення документообігу та здійснення переходу до без-паперової технології;

• зменшення вірогідності фальсифікації міжбанківських пла­
тіжних документів і підвищення рівня безпеки розрахунків;

• мінімізація банківських ризиків (усунення кредитного ризику,
зниження ризику ліквідності та обмеження системного ризику);

• підвищення можливостей НБУ щодо регулювання грошово­
го ринку.

НБУ як кредитор комерційних банків поступово освоює мето­ди кредитування, що є загальноприйнятими у світовій банківсь­кій практиці. Протягом 1991—1993рр. НБУ за завданням уряду розподіляв свої кредити головним чином серед колишніх держав­них банків і спрямовував їх на підтримку переважно державного сектора економіки, тобто проводив селективну політику адрес­ного рефінансування комерційних банків.

Починаючи з 1994р. з метою забезпечення рівного доступу для усіх банків до кредитів центрального банку НБУ запровадив проведення кредитних аукціонів — цінових, за американською моделлю. Розвиток ринку державних цінних паперів дав змогу НБУ запровадити, починаючи з 1996 р., ломбардне кредитування комерційних банків під заставу облігацій внутрішньої державної позики. Характерною особливістю ломбардних кредитів є надан­ня їх банкам переважно для короткострокової підтримки їх лікві­дності— до Юднів.У 1997р. Національний банк запропонував ще один спосіб рефінансування — операції з цінними паперами на умовах угоди РЕПО, які стали додатковим джерелом підтрим­ки ліквідності комерційних банків.

Існуюча в Україні система рефінансування комерційних банків спрямована переважно на управління ліквідністю грошового рин­ку. Що стосується підтримки центральним банком ресурсної бази комерційних банків з урахуванням попиту на середньо- та довго­строкове фінансування потреб реального сектора економіки, то ця проблема в Україні не вирішується. Більшу частину грошей (пла­тіжних коштів) НБУ емітує в обіг шляхом проведення операцій з


державними цінними паперами (ОВДП), тобто кредитуючи уряд з метою вирішення бюджетних проблем. Так, за період з 1992 по 1999р. вимоги НБУ до уряду зросли з 17,5 до 19,7 млрд грн., а вимоги до комерційних банків — з 18,7 млн грн. до 1,7 млрд грн.

Для переорієнтації емісійного механізму НБУ на кредитуван­ня реального сектора економіки необхідно відмовитись від емі­сійного фінансування дефіциту бюджету І, крім того, доцільно скористатися схемами рефінансування комерційних банків, що запровадив Німецький Федеральний банк (Бундесбанк),

НБУ згідно з Законом «Про Національний банк України» ви­конує функцію банківського регулювання та нагляду. Значну роль у виконанні цієї функції відіграє служба банківського на­гляду, що функціонує як єдиний механізм у складі центрального апарату та територіальних управлінь НБУ. На рівні центрального апарату ця служба представлена:

» Комісією з питань нагляду та регулювання банківської дія­льності;

• Департаментом пруденційного нагляду;

• Управлінням реєстрації і ліцензування банків;

• Управлінням нагляду за великими банками;

• Управлінням нагляду за проблемними банками.
Спираючись на світовий банківський досвід, НБУ використовує

різні форми і методи банківського регулювання та нагляду, а саме:

— визначає порядок І здійснює реєстрацію банків та видачу
їм ліцензій на здійснення банківської діяльності;

— визначає положення, що регламентують різні аспекти дія­
льності банків, принципи та стандарти бухгалтерського обліку,
правила складання звітності;

— установлює для банків обов'язкові економічні нормативи і
ліміти, що регламентують достатність капіталу, ліквідну позицію
банків, кредитний ризик, ризик інвестування і ризик відкритої
валютної позиції, І контролює дотримання цих нормативів;

— здійснює нагляд за діяльністю банків у формі безвиїзного
нагляду і виїзного інспектування банків. За результатами інспек­
ційної перевірки НБУ визначає рейтингову оцінку діяльності
банку за системою САМЕЬ;

— визначає порядок формування резервів на покриття ризи­
ків. Здійснює контроль за формуванням резервів для відшкоду­
вання можливих втрат від кредитної діяльності, операцій з цін­
ними паперами і дебіторської заборгованості;

— визначає порядок гарантування банківських депозитів фі­
зичних осіб;


— застосовує до банків певні заходи впливу з метою реагу­вання на проблеми і недоліки, виявлені в діяльності банків, аж до реорганізації та ліквідації банків.

За період з 1992 по 1999р. кількість банків, зареєстрованих НБУ, зросла з 133 до 203. За цей же період 69 банків було лікві­довано у зв'язку з порушенням банківського законодавства та з інших причин.

НБУ як банкір уряду і провідник монетарної політики прово­дить консультації з Кабінетом Міністрів з питань монетарної по­літики, валютної, фіскальної та інших напрямів загальноекономі­чної політики держави.

НБУ здійснює розрахунково-касове обслуговування уряду. З 1997 р. в Україні з метою створення умов для більш ефекти­вного управління коштами державного бюджету поступово за­проваджується казначейська система касового виконання бю­джету. Вона передбачає консолідацію рахунків органів Дер­жавного казначейства в НБУ. У перспективі Казначейство, враховуючи світовий досвід, передбачає розміщення тимчасо­во вільних бюджетних коштів на депозитних рахунках у коме­рційних банках.

НБУ є кредитором уряду. До 1996 р. НБУ надавав уряду прямі кредити на покриття дефіциту державного бюджету, а з 1996р. він кредитує уряд шляхом купівлі державних боргових зо­бов'язань (облігацій внутрішньої державної позики). Закон «Про Національний банк України», як уже зазначалося, обмежує опе­рації банку з державними цінними паперами тільки вторинним ринком, тобто дозволяє їх здійснювати тільки з метою регулю­вання грошового ринку.

НБУ виконує функцію генерального агента Міністерства фі­нансів з обслуговування розміщення облігацій внутрішньої дер­жавної позики та проведення платежів за ними. Він організує продаж облігацій на первинному ринку шляхом проведення аук­ціонних торгів або шляхом продажу за фіксованими цінами, здій­снює розрахунки за результатами розміщення облігацій, сплачує дохід за ними та погашає облігації за рахунок бюджетних коштів. Для обслуговування обігу облігацій НБУ створив спеціалізова­ний електронний депозитарій,

НБУ виконує функції платіжного агента уряду стосовно обслу­говування ^-зовнішнього боргу. Банк є розпорядником кредитів, отриманих від МВФ, на нього покладена відповідальність за скла­дання платіжного балансу та звітності про загальний довгостроко­вий зовнішній борг України, яка надається Світовому Банку.


НБУ як центральний банк країни є провідником монетарної політики. Щорічно НБУ розробляє Основні засади грошово-кредитної політики, що є складовою загальноекономічної полі­тики держави. Вони зорієнтовані на реалізацію її основних ці­лей І завдань та спрямовані на забезпечення стабільності наці­ональної валюти, цінової стабільності і на підвищення ефек­тивності функціонування банківської системи країни. Основні засади грошово-кредитної політики ґрунтуються на макроеко-номічних показниках розвитку економіки України, які визна­чає уряд, а саме:

• реальний та номінальний обсяг внутрішнього валового про­
дукту (ВВП);

• обсяг дефіциту державного бюджету та джерела його фінан­
сування (або профїциту бюджету);

• рівень інфляції.

Основні засади грошово-кредитної політики — це комплекс заходів та монетарних інструментів, за допомогою яких НБУ пе­редбачає здійснювати управління грошовим обігом, забезпечую­чи економічну та фінансову стабільність, які є основою стабіль­ності національної валюти.

НБУ відповідно до макроекономІчних показників загально­економічної політики держави встановлює цільові орієнтири мо­нетарної політики;

• зміна грошової бази;

• зміна грошової маси.

Досягнення встановлених орієнтирів НБУ забезпечує шляхом регулювання грошового ринку за допомогою монетарних інстру­ментів як ринкового, так і адміністративного характеру.

Протягом 1991—1993 рр. НБУ не мав можливості проводи­ти незалежну ефективну монетарну політику. З дозволу Верхо­вної Ради уряд за рахунок прямих емісійних кредитів НБУ практично повністю фінансував дефіцит державного бюджету. Крім того, за завданням уряду НБУ надавав кредити комерцій­ним банкам для підтримки вітчизняних підприємств, більшість з яких були потенційними банкрутами. Кредити надавались за пільговою процентною ставкою, що була нижчою від офіцій­ної ставки НБУ, а тим паче нижчою від рівня інфляції. Наслід­ком експансІйної політики НБУ стали гіперінфляція та катаст­рофічний спад виробництва. Протягом 1993р. грошова маса зросла у 19 разів, ціни більше як у 100 разів. Реальний обсяг ВВП скоротився у 1993 р. майже на 14%, а у 1994 р. ще біль­ше — на 23% (табл. 11.5).


Таблтрі 11.5




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.