Розподіл незалежних держав світу за формами державного правління

В 1957 і 2009 рр.

У післявоєнний період кількість держав-республік зростала швидше, ніж кількість незалежних держав (див. табл. 4.4). Ця форма правління проголошувалася не тільки в нових державах, що виникали внаслідок розпаду колоніальних імперій чи федерацій, але й у колишніх монархіях (Італія, Румунія, Болгарія, Греція, Єгипет, Туніс,Ефіопія, Афганістан, Іран, Непал – з 2007 р. та ін.). У наш час республіками є понад ¾ загальної кількості суверенних держав, вони переважають в усіх частинах світу.

Залежно від того, як складається розподіл владних повноважень між парламентом, урядом і президентом, республіки можуть бути з президентським, парламентським і змішаним управлінням. Президентські республіки, в яких глава держави здебільшого обирається на загальних виборах і є одночасно главою виконавчої влади, переважають в Америці (США, Мексика, Бразилія та ін.), Південно-Cхідній Азії (Індонезія, Філіппіни), Африці. Президентську форму правління обрали ряд країн колишнього СРСР (Туркменистан, Узбекистан, Грузія, Азербайджан). В Євразії республіки здебільшого парламентського або змішаного типів. У парламентських республіках президент переважно вибирається парламентом або спеціально скликаними для цього зборами, уряд формується парламентом і підзвітний йому. До них належать Німеччина, Болгарія, Італія, Угорщина, Чехія, Словаччина, Естонія, Латвія, Індія та ін. Змішані (президентсько-парламентські чи парламентсько-президентські) форми правління, які складаються як різні комбінації формування вищих органів влади, мають Франція, Польща, Росія, Україна, Литва, Румунія та ін.

Окрему групу складають т.зв. ідеократичні республіки, в яких здійснення владних повноважень вищими органами влади опирається на певну політичну або релігійну ідеологію, а партія чи лідер, які її виражають, відіграють ключову роль у державному управлінні. Таку форму правління мають всі нинішні соціалістичні республіки (КНР, КНДР, В’єтнам, Куба, Лаос) і ряд ісламських республік (Іран, Пакистан, Судан, донедавна Афганістан).

У монархіях (з гр. — «єдиновладдя») найвища державна влада цілком або частково зосереджена в руках одноособового глави держави — монарха, який здебільшого є спадковим (у Малайзії, ОАЕ та Ватикані монарх є виборним з числа визначеного кола осіб). У світі залишилася 31 монархія, з них 6 є абсолютними (влада правителя необмежена,) решта — обмеженими (в країнах діють конституції, працюють парламенти). Такі монархії називаються конституційними або парламентськими.

Абсолютними монархіями є папська держава Ватикан, королівство Саудівська Аравія, емірат Катар, Об’єднані Арабські Емірати, султанати Оман і Бруней. Перші дві країни є одночасно теократичними монархіями, тобто в монархічній владі одночасно поєднуються світські й релігійні функції. Фактично абсолютними монархіями є також королівство Бахрейн і емірат Кувейт, оскільки дія конституції в них призупинена.

У більшості обмежених монархій влада глави держави формальна, а часто просто символічна: офіційно монарх уособлює законодавчу та виконавчу владу і є складовою частиною парламенту та уряду, які фактично здійснюють правління країною. Це характерно, насамперед, для парламентськихмонархій Європи, якими є королівства Великобританія, Бельгія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Данія, Іспанія, герцогство Люксембург, князівства Монако, Ліхтенштейн і Андорра (фактично вже століття не має монарха й існує де-факто як республіка), а також Азії (королівства Таїланд, Камбоджа, Йорданія, султанат Малайзія та Японія на чолі з імператором). Крім цього конституційнимимонархіями є королівства Бутан, Марокко, Лесото, Свазіленд, Тонга, а також Західне Самоа.

Якщо сучасні абсолютні монархії – це дещо видозмінені традиції правління, що зародилися в глибокому середньовіччі, то перші парламентські монархії оформилися на зорі нового часу. Найдавнішими з них є: Великобританія (Англія – з 1688 р.), Швеція (з 1719 р.). Історія знає випадки відновлення монархічної влади після існування в країнах певний час республіканського правління (в Англії, у 1815 р. в Нідерландах після більш як двохсотлітньої перерви, в 1993 р. в Камбоджі після двадцятитрьохрічної), а також вибору даної форми правління шляхом всенародного референдуму (в 1905 р. у Норвегії).

Часто до конституційних монархій відносять Канаду, Ямайку, Австралію, Нову Зеландію, Папуа–Нову Гвінею та інші країни — колишні колонії Великобританії, за конституціями яких главою держави формально є англійський монарх (в даний час королева). Він представлений тут генерал-губернатором, що є вихідцем даної країни і затверджується на певний час за поданням її прем’єр-міністра, вищі ж органи державної влади (парламент і уряд) формуються за британським зразком. Це — окрема форма правління, т. з. «країни в складі Співдружності»; її мають 15 країн в Америці й Океанії (всього ж у Співдружність держав, очолювану Великобританією, входить понад 50 країн, решта з них — республіки і монархії з власними главами держав).

Специфічну форму правління — т. з. «джамахірію» — має Лівія. У перекладі з арабської цей термін означає «держава мас».

5.2. форма політичного режиму;

Фактична реалізація державного правління в країні визначається, насамперед, політичним режимом – сукупністю методів і заходів, які використовуються правлячими колами при здійсненні державного керівництва суспільством. У найзагальнішому значенні вони можуть будуватися на демократичних або авторитарних підвалинах, відповідно країни можемо поділити на демократичні та авторитарні.

У демократичних країнах політична система ґрунтується на визнанні народу джерелом влади, що обумовлює побудову органів державної влади на виборних засадах. Ознаками демократичних країн є, зокрема, реальний розподіл функцій між основними гілками влади, конституційне закріплення і гарантія дотримання громадянських і політичних свобод, багатопартійна політична система та існування легальної опозиції владі, легітимна зміна влади шляхом загальних виборів тощо.

Демократія – продукт тривалого розвитку західної цивілізації, що сповідує ліберальні цінності; демократичними є, насамперед, західноєвропейські держави, а також країни, створені з їх “переселенською” участю (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія). Серед країн східних цивілізацій, в яких історично склалися відмінні від західних європейців і північних американців норми суспільного життя, а, отже, й погляди на політичну організацію суспільства, лише одиниці зуміли (чи прагнули) широко демократизувати її (Японія, Індія). В наш час коло демократичних країн розширилося за рахунок центральноєвропейських і балтійських постсоціалістичних країн; з’явилися перспективи демократизації деяких інших постсоціалістичних держав, а також ряду країн Латинської Америки, Східної Азії, Туреччини та ін. Проте реальне реформування їх суспільств у цьому напрямку – тривалий і складний процес з можливими відступами до минулих авторитарних позицій.

Авторитарні країни характеризуються відсутністю або фіктивністю демократичних інститутів, зосередженням необмеженої і безконтрольної влади в руках однієї особи або невеликої групи осіб (однієї політичної партії, політичного клану або ж групи, об’єднаної певними корпоративними інтересами і т.д.). У таких країнах домінування окремої політичної сили здебільшого закріплене офіційно або ж існує однопартійна політична система чи діяльність партій заборонена взагалі, суворо переслідується інакодумство тощо. Часто ці країни є тоталітарними: держава здійснює всеосяжне втручання у всі сфери життя суспільства та окремих громадян.

Авторитарними є абсолютні монархії, ідеократичні країни, цілий ряд постсоціалістичних країн, більшість країн, що розвиваються, в Азії, Африці, а також Латинській Америці. Серед багатьох країн, що розвиваються, політична ситуація дуже нестійка, вища державна влада часто перебуває в руках різного роду революційних зборів, військово-революційних рад, комітетів національного порятунку, військових хунт тощо, які приходять до влади шляхом державних переворотів чи військових заколотів. Такі країни в популярній політичній літературі отримали назву “бананових республік”.

Поиск по сайту: